Теорії соціального конфлікту

Представляють рiзноманiтнi концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв'язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса i Г. Зiммеля.

Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерiвнiсть - природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функцiоналiзму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей?), але й стверджують, що функціоналізм - не більше, ніж спроба виправдати статус. На їх думку, нерiвнiсть є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспiльнi цiнностi (багатство i владу), мають змогу здобувати для себе вигоди.

Американський соціолог Л. Козер (нар. у 1913 р.) вважає, що в кожному суспiльствi існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв'язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соцiальнi конфлікти поділяють суспільство на дві “ворожі” групи або два “ворожі” класи, підривають основи колективної “злагоди”, загрожують руйнуванням соціальних зв'язків і суспільної системи через революційне насильство, то у “плюралістичних” (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соцiальнi інститути оберігають суспільну злагоду. Цiннiсть конфлiктiв полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях iнновацiям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. у 1929 р.), називаючи свою соцiологiчну кокцепцiю “теорією конфлікту”, протиставляє її як марксистській теорії класів, так i концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування i підкорення. Придушення соціального конфлікту, за Дарендорфом, призводить до його загострення, а “раціональна регуляція” - до “контрольованої еволюції”. Хоча причини для конфлiктiв завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рiвнi конкуренції між iндивiдами, групами, класами.

Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями “злагода”, “стабiльнiсть”, “порядок”, “*спокій”. При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт - тимчасовим.

Теорія соціального обміну

Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910 - 1989), втілює спроби встановити зв'язки між макро- i мiкрорiвнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами дiяльностi як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.). Варіанти теорій соціального обміну набули поширення у соцiологiї, соцiальнiй психології, полiтологiї, економiцi.

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород i покарань. Існують дві переумови теорії соціального обміну. Перша виходить з припущення, що у поведiнцi людини переважає раціональне начало, яке націлює її на одержання певних вигод (гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, кохання та ін.). Типи вигод концептуалiзуються по-різному: “цiннiсть” - у соціології; “корисність” - в економiцi; “плата” - у соцiальнiй психології. Друга розкриває зміст назви цієї концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми різними вигодами. “Обмiннi угоди” розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а дедалі складнiшi структурні утворення (соцiальнi інститути та організації) вважаються такими, що виростають з обмінних відносин.

Концепції соціального обміну часто конвергуютъ з іншими методологічними концепціями емпіричної соцiологiї й - аналізом соціальних мереж, теорією ролей та ін.

Психологічна теорія

Поштовхом до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зігмунда Фрейда (1856 - 1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих iмпульсiв, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва вiдмiнність.

Згідно з Фрейдом проблема розв'язання сексуальних колiзiй має вирішальне значення не тільки в індивідуальному розвитку, а й в історичному процесі. В основі соціокультурної, художньої та інших видів людської дiяльностi лежить сублімація (перетворення, переключення) сексуальної енергії.

Теорія мiжособистiсного спілкування Фрейда заснована на переконанні, що в процесі взаємодії людей відтворюється їх дитячий досвід. Будучи дорослими, вони застосовують у різних життєвих ситуаціях поняття, засвоєні у ранньому дитинстві. Схильність з по вагою ставитися до особистості, наділеної владою, наприклад до керівника, зумовлена тим, що він нагадує когось із батьків. Фрейд вважав, що люди належать до різних соціальних груп i залишаються у них здебільшого тому, що переживають почуття вiдданостi та покiрностi лідерам груп. Він пояснював це не якимись особливими якостями лiдерiв, а швидше ототожненням їх з могутніми, богоподібними особистостями, яких у дитинстві уособлювали батьки.

Послідовники Фрейда, часто не погоджуючись з основними його твердженнями щодо ролі сексуального чинника у соціальному житті, застосовували психоаналітичний метод у вивченні пiдсвiдомих неусвідомлених процесів, їх ролі у формуванні поведінки людей. Так, американська дослідниця Карен Хорнi (1885 - 1952) займалася вивченням соціальних аспектів появи неврозів. Розглядаючи невроз як відображення iррацiональних аспектів суспільства, Хорні вважала його рушійною силою стану “основного страху”, породженого ворожим середовищем. Як реакція на страх, “включаються” рiзнi захисні механізми: придушення страху, внаслідок чого з'являються iншi симптоми; “наркотизація” страху - безпосередня (за допомогою алкоголю) або опосередкована (у вигляді бурхливої зовнішньої дiяльностi тощо); втеча від ситуацій, що викликають страх. Ці засоби захисту породжують чотири “великі неврози” нашого часу: невроз прихильності - пошук любові, кохання i схвалення будь-якою ціною; невроз влади - гонитва за владою, престижем i володінням; невроз покiрностi (конформізм автомата); невроiзоляцiя - втеча від суспільства. Але ці iррацiональнi способи вирішення конфліктів посилюють самовiдчуження особистості. Завдання психотерапії психоаналітики вбачають у виявленні дефектів системи соціальних зв'язків пацієнта для кращої адаптації його до існуючого способу життя.

Помітною постаттю в соцiологiї ХХ ст. став нiмецько-американський соціолог i психолог Еріх Фромм (1900 - 1980). Спочатку він розробляв теорію фрейдистського напряму, співпрацював з ученими франкфуртської школи, так званими неомарксистами М. Хоркхаймером, Г. Маркузе та ін. Тому Е. Фромма часто вважають неофрейдистом або неомарксистом. Насправді у 50 - 80-х роках він створив оригінальну соцiологiчну теорію, використовуючи i критично оцінюючи при цьому рiзнi соцiологiчнi течії. Сам Фромм виокремив три концептуальні підходи до вивчення суспільства, які вiдрiзняються від його власного.

1. Психологічний- характерний для мислення Фрейда, згідно з яким культурні явища зумовлені психологічними чинниками, що “виростають” з інстинктивних спонук, на які суспільство впливає тільки шляхом повного або часткового придушення. На думку Фромма, автори, що йшли за Фрейдом, пояснювали капiталiзм як наслідок анального еротизму, а розвиток раннього християнства - як наслідок амбiвалентностi щодо образу батька.

2. Економічний- виріс, як вважав Фромм, зі спотвореного розуміння iсторiї, яку розробив К. Маркс. Тому вважалося, що такі явища суспiльно-культурного життя, як релiгiї, полiтичнi ідеї, породжені суб'єктивними економічними інтересами. Протестантство постає як пряме відображення певних економічних потреб буржуазії. Фромм зазначає, що Маркс мав на увазі інше: об'єктивні економiчнi умови є рушійною силою iсторiї, оскільки зміна цих умов призводить до перетворення економічних відносин. Внаслідок цього змінюються й економiчнi установки людей, причому інтенсивне прагнення матеріального багатства - лише одна з таких установок.

3. Iдеалiстичний- уявлень у праці М. Вебера “Протестантська етика i дух капiталiзму”, в якій стверджується, що новий тип економічної поведінки i новий дух культури зумовлені появою нових релiгiйних течій, хоча й підкреслюється, що цю поведінку не визначали лише релiгiйнi доктрини.

На вiдмiну від цих концепцій, Фромм вважав, що iдеологiя i культура ґрунтуються на соціальному характері, який є сукупністю рис, властивих бiльшостi учасникам даної соціальної групи; формується способом життя даного суспільства. Домiнантнi риси цього характеру стають творчими силами, що формують соціальний процес [1.21].

Розглядаючи з цією крапки зору проблему протестантства i капiталiзму, Фромм показав, що розпад середньовічного суспільства загрожував середньому класу. Ця загроза спричинила почуття iзоляцiї, безсилля i сумніву. Психологічна зміна зумовила принадність доктрини Лютера i Кальвіна. Вони посилили i закріпили зміни в структурі особистості, а нові її риси стали ефективними силами розвитку капiталiзму, що постав як наслідок економічних i політичних змін.

Такий пiдхiд Фромм застосував і щодо фашизму. Низи середнього класу реагували на економiчнi зміни (зростаюча міць монополій i повоєнна iнфляцiя) посиленням певних рис характеру, а саме: садистських і мазохiстських устремлінь. Нацистська iдеологiя ще більше посилила їх, а відтак ці нові риси характеру стали силами, що служили експансії німецького iмперiалiзму. В обох випадках, доводив Фромм, коли певному класові загрожує небезпека нових економічних тенденцій, він реагує на цю загрозу психологічно та iдеологiчно. Причому психологiчнi зміни, зумовлені такою реакцією, сприяють розвитку економічних тенденцій всупереч економічним інтересам цього класу.

Е. Фромм змоделював механізм взаємодії економічних, психологічних та iдеологiчних чинників: людина реагує на зміни зовнішньої обстановки тим, що змінюється сама, а ці психологiчнi чинники, в свою чергу, сприяють розвитку економічного і соціального процесу. Зміни соціальних умов приводять до зміни соціального характеру, тобто до появи нових потреб i тривог. Ці нові споживи породжують нові ідеї, водночас готуючи людей до їх сприйняття. Нові ідеї зміцнюють і посилюють новий соціальний характер і спрямовують людську дiяльнiсть в нове русло. Інакше кажучи, соцiальнi умови впливають на iдеологiчні явища через соціальний характер, але цей характер не є результатом пасивного пристосування до соціальних умов.

Соціальний характерце наслідок динамічної адаптації на основі невід'ємних властивостей людської природи, закладених біологічно або сформованих у ході історії.

Багато теоретиків вважали і вважають, що спочатку необхідно радикально змінити політичну та економічну структуру суспільства, а вже потім людську психіку. Інші дотримуються думання, що спочатку слід змінити природу людини і лише після цього починати будувати нове суспільство. Фромм обидва підходи вважав помилковими. На його думання, у першому випадку мотивації ново еліти нічим не вiдрiзняються від мотивації попередніх елiт. Ця еліта обов'язково спробує в середині нових соцiально-полiтичних інститутів, створених революцією, відновити деякі елементи старого суспільства. Тому перемога революції означатиме й поразку, що ілюструють революцію у Франції i Росії. У іншому випадку зміни суто психічного характеру не виходять за межі індивіда та його найближчого оточення і, врешті, не мають істотного значення. Тому Фромм дотримується думання, що структура особистості середнього iндивiда i соцiально-економiчна структура взаємозумовлені [3.32].

Е. Фроммовi належить авторство теорії радикального гуманізму, яка спирається на “типологію соціальних характерів” i на вивчення відносин між особистістю та суспільством. Її основні положення: виробництво повинно служити людині, а не економіці; відносини між людиною і природою мають, будуватися не на експлуатації, а на кооперації; антагонізми повинні бути замiненi відносинами солiдарностi; вищою метою всіх соціальних заходів мають бути людське благо i запобігання людським стражданням; не максимальне, а тільки розумне споживання служити здоров'ю та добробуту людини; кожна людина повинна бути зацікавлена в активній дiяльностi на благо інших людей i залучена до неї.