Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ 2 страница

— Ось, дивіться! — вигукнув Жаба, розчепірившись і гор­до випнувши груди. — Ось де справжнє життя — в цьому віз­ку. Широкий шлях, курна дорога, ковиловий степ, пасовиська, зелені огорожі, положисті пагорби! Хутори, села, містечка й міста! Сьогодні тут, а завтра — аж ген десь! Подорожування, нові враження, нові місця, захоплюючі краєвиди! Цілий світ перед тобою, і небокрай весь час відступає! Щоб знали: це найкращий з усіх візків, які коли-небудь будували у світі, без­перечно, найкращий! Залізьте в нього й погляньте, як там усе опоряджено. То я сам, сам придумав!

Крота все це так захопило й схвилювало, що він прить­мом кинувся слідом за Жабою і збіг по приступках усередину халабуди, а Щур тільки пхикнув і залишився на місці, за­сунувши лапки глибоко в кишені.

Там і справді було хоч і тіснувато, але дуже затишно. Не­величкі ліжка, складаний столик біля стіни, маленька пли­та, щоб готувати їжу, різні шухлядки, книжкові полички, кліт­ка з пташкою, а ще горшки, сковорідки, глечики й чайники усіх розмірів та форм.

— Усе готове! — врочисто оголосив Жаба і витягнув якусь шухлядку. — Ось, бачиш: печиво, консервовані омари, сарди­ни — все, чого душа забажає. Тут содова вода, там тютюнець, онде поштовий папір, шинка, повидло, шашки й доміно — все до ваших послуг. — Він теревенив, не вгаваючи, коли вони спускалися додолу. — Найменшу дрібничку враховано, ви са­мі впевнитесь, як тільки ми вирушимо в дорогу, а це буде сьогодні ж, відразу по обіді.

— Перепрошую, — озвався Щур так повільно, мовби жу­вав солому,— мені вчулося, ніби ти сказав — «ми», «вируши­мо» й «сьогодні по обіді»?

— Любий мій, добрий, дорогий Щурику, — благально по­просив Жаба,— не говори таким манірним та зневажливим тоном, бо ти ж чудово розумієш, що вам доведеться їхати. Я без вас просто не впораюсь, отож, будь ласка, не гаряч­куйте і не сперечайтесь, бо цього вже я не стерплю. Гадаю, ти не збираєшся асе життя скніти біля своєї любої обмілілої, запліснявілої річки або визирати з діри в урвищі чи сидіти в тому човнику? Я хочу показати тобі світі Я збираюся зробити з тебе справжнього мужчину, хлопче мій!

— А мені те байдуже, — відказав упертий Щур. — Я не їду — і край. Я хочу скніти біля своєї любої річки, визирати з діри і сидіти в човнику, як досі. Більше того, Кріт теж скні­тиме зі мною й робитиме те, що і я, — правда ж, Кроте?

— Авжеж, — згодився вірний Кріт. — Я скнітиму з тобою, Щуре, і як ти скажеш, так і буде, так і повинно бути. Хоч можна сказати й інакше: може бути. А втім, я жартую, — за­кінчив він з тугою в голосі. Бідолаха Кріт! Життєва Приго­да — яка ж то була незвичайна для нього штука і як же во­на його хвилювала! Надто велика була спокуса, до того ж він з першого погляду вподобав цей канарковий візок та й усе його причандалля.

Щур помітив, що з ним діється, і собі завагався. Він вза­галі не терпів чийогось смутку та розчарування. До того ж любив Крота і ладен був зробити все, щоб його втішити.

Жаба уважно стежив за обома.

— Ходімо пообідаєм, — дипломатично запросив він, — і спо­кійно все обміркуємо. Нам зовсім не треба вирішувати поспіхом. Мені навіть самому байдуже. Я просто хотів тро­хи розважити вас, хлопці. «Живи для інших!» — ось моє гасло.

За трапезою, а вона була, певна річ, і статечна і незрів­нянна, як і все у Теремі Жаб, Жаба таки дав собі волю. Не зважаючи на Щура, він, мов на арфі, вигравав на Крото­вій недосвідченості. Велемовний од природи, та ще пришпорю­ваний своєю буйною уявою, він так барвисто змалював при­нади майбутньої подорожі й радощі вільного життя на ши­рокім шляху, що збуджений Кріт від хвилювання мало не впав із стільця. І так воно вийшло, що невдовзі всім трьом уже здавалося, ніби та мандрівка — справа вирішена й сама собою зрозуміла. Щур, у якого здоровий глузд і далі опи­рався, все ж дозволив своїй добрій вдачі взяти гору над ро­зумними застереженнями. Бо він не пережив би розчаруван­ня друзів, які вже будували всякі плани на кілька тижнів уперед, розписуючи собі в уяві все, чим вони займатимуться кожен день.

Обернувши отак їх у свою віру, переможець Жаба повів приятелів до широкого загону й звелів упіймати старого сі­рого коня, якому, без його згоди і на його превелике невдо­волення, господар визначив найкурнішу роботу в тій курній мандрівці. Йому, звісно, більше подобалося гуляти в загоні, і він не зразу дався спіймати себе. Тим часом Жаба вщерть напакував шухлядки усім необхідним, повісив на стіни ха­лабуди торби з сіном, вінки цибулі, всілякі кошики... Та от коня нарешті впіймали й запрягли, і троє друзів вирушили в путь, жваво розмовляючи між собою. Хто заліз у халабуду, хто сів верхи на дишло, хто чимчикував обік візка — як кому подо­балося. День був пречудовий. Навіть курява, яку вони зби­вали, мала розкішний, солодкий запах; з рясних садів оба­біч дороги до них озивалися веселим щебетанням пташки; подорожні, що траплялися, приязно віталися з ними і зупи­нялись, аби сказати кілька приємних слів про їхню незрів­нянну халабуду; а кролі, сидячи біля хвірток своїх палісад­ників, тільки сплескували передніми лапками:

— Оце так-так! Оце дивина!

Пізно ввечері, вже за багато миль від дому, стомлені й щасливі, вони зупинилися на вигоні, подалі від людського житла, пустили коня пастися, а самі скромно повечеряли на моріжку біля халабуди. Жаба розводився про те, що він зби­рається робити в наступні дні, а зорі на небі ставали все більші та яскравіші, і жовтий місяць, що несподівано й тихо з’явився наче нізвідки, приєднався до їхнього гурту, слухаючи розмову. Нарешті вони вклалися на ліжка в халабуді, і Жаба, потягаючись, сонно промовив:

— Що ж, добраніч, друзі! Оце і є справжнє життя для мужчини! А ви базікаєте про якусь там свою річку!

— Я не базікаю про свою річку, — терпляче озвався Щур. — І ти це знаєш, Жабо. Але я думаю про неї, — додав він розчулено, стишивши голос. — Думаю весь час.

Кріт висунувся з-під ковдри, намацав у темряві лапку Щура і потиснув її.

— Я зроблю все, що ти захочеш, Щурику, — зашепотів він. — Давай втечемо завтра вранці — ще вдосвіта — та й вер­немося до нашої любої, милої нірки над річкою?

— Ні, ні, ми будемо тут до кінця, — прошепотів Щур у відповідь. — Щиро дякую, але я повинен бути з Жабою до кінця мандрівки. Його небезпечно залишати самого. Та ми недовго й подорожуватимемо. Забаганки в нього завжди скоро минають. Добраніч!

Мандрівка справді скінчилася навіть скоріше, ніж спо­дівався Щур.

Від усіх денних переживань та свіжого повітря Жаба спав так міцно, що вранці його, скільки не торсали, не мог­ли добудитися. Отож Кріт зі Щуром спокійно й розважливо взялися до роботи, і, поки Щур годував коня, розпалював ба­гаття, мив після вчорашньої вечері посуд та готував сніда­нок, Кріт збігав до сусіднього села — а дорога неблизька, — купив молока, яєць і ще дечого, про що Жаба, звісно, зовсім забув. І ось, коли все було зроблено і обоє друзів сіли пере­почити, бо таки стомилися, на світ божий нарешті вийшов Жаба, свіженький та веселий; він одразу ж зауважив, мов­ляв, куди легше й приємніше жити так, як вони живуть нині, не знаючи всіх тих виснажливих клопотів і турбот, якими об­тяжує домашнє господарювання.

Потім у них була приємна прогулянка по трав’янистих пагорбах та звивистих лугових стежках, а спочити вони стали, як і перше, на вигоні. Тільки цього разу двійко гостей по­дбали про те, щоб Жаба чесно виконав свою частку роботи. І як наслідок, другого ранку, коли настав час рушати, Жаба вже не виявляв захвату щодо невибагливості похідного жит­тя і, зрозуміло, поліз назад у ліжко, звідки його витягли си­ломіць. Шлях їхній, як і вчора, пролягав полями, вузькими стежками, і тільки десь надвечір вони виїхали на шосе, їх­нє перше шосе; ось тут і спіткало їх лихо, непередбачене й нагле — лихо, яке не тільки поклало край цій мандрівці, а й перевернуло шкереберть усе Жабине життя.

Вони безжурно прямували собі по шосе — Кріт ішов по­руч із конем і втішав його, бо той усе скаржився, що тільки він не має змоги веселитися, що на нього ніхто не зважає; Жаба та Водяний Щур чимчикували за халабудою й розмов­ляли — власне, говорив Жаба, а Щур тільки вряди-годи встав­ляв словечко: «Ага, ясно. І що ж ти сказав йому?» — а сам думав про щось своє. Раптом десь позаду почулося слабке не­спокійне гудіння, немов дзижчала бджола. Вони озирнулися й побачили хмарку куряви, а посеред неї якусь рухливу цят­ку, що наближалася до них просто з неймовірною швидкістю, а з куряви вихоплювався дивний звук: «Бі-і — бі-і!», — наче стогнало звірятко, що потрапило у сильце. Мандрівників усе те не дуже зацікавило, і вони повернулися були до своїх роз­мов, аж тут за якусь мить (так їм здалося) змінився весь погідний краєвид. Могутній вихор налетів на них з таким ша­леним свистом, що вони мерщій скочили в найближчу кана­ву. Оте «бі-і — бі-і» мідним дзвоном ударило їм у вуха. Очі встигли помітити лише блиск дзеркал серед розкішного са­п’яну та незворушного водія, що прикипів до керма, — і ве­летенський лімузин, такий стрімкий, що аж дух спирало, про­летів повз них. Здавалося, він ладен був за одним махом по­глинути всю землю, весь простір.

Вони лишились у густій хма­рі куряви, засліплені й безпорадні, а тим часом авто знову стало далекою цяткою, і ще довго не вщухало оте бджолине дзижчання.

Старий сірий кінь, який доти, трюхаючи, мріяв про свій тихий лужок, у такому непередбаченому становищі, звісно, віддався природному порухові. Стаючи дибки й присідаючи, він поточився назад, і хоч Кріт щосили тягнув його за вуз­дечку та вмовляв найлагіднішими словами, візок сковзнув до глибокого рівчака край дороги. Ось він похитнувся, а тоді розлігся зловісний тріск — і чудова канарково-жовта хала­буда, їхня радість і гордість, уже лежала боком у канаві, безнадійно розбита.

А Щур бігав по шосе туди й сюди, сам не свій від збуд­ження.

— Негідники! — кричав він, потрясаючи лапками. — Лобу­ряки, шибеники, ви... ви... лихачі задрипані! Це вам так не минеться! Я буду скаржитись! Я вас по судах затягаю!

Де й поділася непоборна доти туга за рідною домівкою. Він одразу ніби став капітаном канарково-жовтої яхти, яка під час регати сіла на мілину через зухвальство й нечесність іншого екіпажу, і тепер гарячково пригадував усі ті дошкуль­ні та гострі слова, які йому доводилося кидати власникам катерів, коли ті пропливали так близько від берега, що під­нятою хвилею заливало килими у його вітальні.

Жаба сидів у пилюці посеред дороги, простягши ноги і втупившись туди, де зник автомобіль. Він важко дихав, але вигляд мав напрочуд тихий та упокорений і тільки час від часу попискував:

— Бі-і, бі-і!..

Кріт усе заспокоював коня. А коли це йому нарешті вда­лося, спустився в канаву до перекинутого візка. Вигляд у віз­ка був жалюгідний. Стінки й вікна розтрощені вщент, осі геть погнуті, одне колесо відпало, бляшанки з сардинами роз­котилися на весь широкий світ, а пташка у клітці жалісно пищала, благаючи випустити її.

На поміч йому кинувся Щур, але й удвох вони ніяк не могли підняти візок.

— Гей, Жабо! — гукнули вони. — Може б, і ти допоміг?

Жаба ні пари з уст. Він так і сидів посеред дороги, наче

на почесному місці. Тоді вони пішли глянути, що там з ним. Той був у якомусь трансі — на писку блукала блаженна ус­мішка, погляд прикипів до куряви від авто, яке все так сплюндрувало. Тільки час від часу мугикав:

— Бі-і, бі-і!..

Щур поторсав його за плече.

— Допоміг би нам, Жабо, — суворо проказав він.

— Незрівнянне, разюче видовище, — пробелькотів Жаба, навіть не поворухнувшись. — Поезія швидкості! Ось він, справжній спосіб подорожувати. Єдиний спосіб подорожу­вати! Сьогодні — тут, а завтра — в наступному тижні! Проно­сяться села, пролітають містечка й міста; весь час нові об­рії! Оце насолода! Ой, бі-і, бі-і! Ой, леле! Ой, леле!

— Та не корч дурника, Жабо! — розпачливо вигукнув Кріт.

— І подумати тільки, я про це й гадки не мав! — монотон­но, замріяно співав своєї Жаба. — Скільки змарнованих років, а я навіть не уявляв, навіть на мріяв!.. Але тепер — тепер я це знаю, тепер я все зрозумів! Який же широкий, який уквіт­чаний шлях відкривається переді мною в житті! Які хмари куряви здійматимуться, коли я мчатиму з найзухвалішою швидкістю! Скільки всіляких там халабуд, що трапляться мені на дорозі, опиняться в придорожніх канавах — ото буде шлейф мого величного й нестримного пориву! Нікчемні хала­буди,.. прості візки... канарково-жовті!

— Що з ним робити? — звернувся Кріт до Водяного Щура.

— А нічого, — рішуче відказав Щур. — Бо тут нічого не вдієш. Розумієш, я його давно знаю. Це вже на нього на­йшло. Його опосіла нова химера, а вони в нього на перших порах проявляються завжди однаково — ось як зараз. У та­кому блаженному маренні він перебуватиме багато днів, і, до­ки це триватиме, від нього годі чекати чогось путнього. Не звертай уваги. Краще ходімо та поглянем, що робити з тією халабудою.

Вони ретельно оглянули візок і пересвідчилися, що навіть коли їм удасться витягти його на дорогу, він уже ніколи не зрушить з місця. Осі вже нікуди не годилися, а колесо, яке відпало, розлетілось на друзки.

Щур закинув поводи коневі на спину, а тоді взяв його за вуздечку, підхопивши вільною рукою клітку з переполоханою пташкою.

— Ходімо! — кинув він Кротові. — До найближчого містеч­ка миль п’ять чи шість, і нам треба добутися туди якнай­скоріше. Тож не барися.

— А Жаба? — стурбовано запитав Кріт, тільки-но вони вийшли на шосе. — Як же ми покинемо його тут посеред до­роги? Він же зовсім ошалів! Це небезпечно. Ану як нале­тить іще якась потвора?

— Облиш із тим Жабою! — сердито відрубав Щур. — Го­ді про нього!

Вони відійшли не так і далеко, коли позаду почулося ту­потіння. Жаба біг за ними і, наздогнавши, просунув лапку під лікоть одному й другому. Він усе ще важко дихав і ди­вився кудись у порожнечу.

— Послухай, Жабо! — різко промовив Щур. — Тільки-но дістанемося до міста, ти негайно підеш до поліцейської діль­ниці й довідаєшся, чи знають там щось про цей автомобіль, кому він належить, і подаси скаргу. А потім сходиш до ко­валя чи колісника — хай притягнуть твій візок до міста і по­лагодять. Це забере трохи часу, але ж справа варта того. Ми з Кротом підемо до готелю і наймемо кілька гарних кімнат, де й зачекаємо, доки візок буде готовий і ти прийдеш до тями.

— Поліцейська дільниця! Скарга! замріяно бурмотів Жаба. — Щоб я скаржився на це прекрасне, божественне ви­диво, яке вшанувало мене своєю появою! Лагодити той візок? Досить мені візків! Не хочу ні бачити, ні чути більше про якісь там візки. Ой, Щурику! Ти не уявляєш, як я вдячний тобі, що ти погодився на цю подорож! Без тебе я б не поїхав і не побачив би цього — то ж просто казковий лебідь, соняч­ний промінь, удар блискавиці! Я ніколи не почув би того не­земного звуку, ніколи не понюхав би того неповторного за­паху! Все це тільки завдяки тобі, найкращий мій друже!

Щур тільки пересмикнув плечима.

— Бачиш, що діється? — кинув він Кротові через Жабину голову. — 3 ним усе ясно. А з мене досить: як тільки доплен­таємо до міста, одразу ж підем на вокзал і, якщо встигнемо на поїзд, повернемося на наш рідний Берег ще сьогодні вве­чері. Але начувайся, якщо коли-небудь ти ще покличеш мене у гості до цієї каторжної тварюки!

Він зневажливо пирхнув і далі озивався вже тільки до Крота.

Прибувши до міста, вони рушили просто на станцію і за­лишили Жабу в залі чекання другого класу, як багаж у ка­мері схову, заплативши служникові два пенси, щоб він не спускав з того пильного ока. Потім відвели коня до стайні при готелі й найняли робітників, щоб притягли візок разом з усім манаттям.

Нарешті тихохідний поїзд привіз їх до станції неподалік від Терема Жаб. Очманілий Жаба спав на ходу; друзі дове­ли його до самих дверей, потім затягли у дім і веліли ключ­ниці нагодувати господаря, роздягнути й укласти в постіль. Тоді вивели з-під навісу свого човна й попливли вниз по річ­ці додому. Була вже пізня година, коли вони, на превелику Щурову радість і втіху, сіли вечеряти у затишній вітальні над річкою.

Назавтра Кріт устав пізно і майже весь день пробайдикував. Тільки надвечір він вирядився на берег порибалити. Тут його і знайшов Щур, котрий зранку вештався по сусідах з відвідинами та балачками, а тепер шукав приятеля повсюди.

— Чув новину? — мовив Щур. — На всьому прибережжі тільки про це й говорять. Жаба сьогодні вранці першим поїз­дом подався до міста. І замовив там автомобіль, найбільший і найдорожчий.

Розділ З СТАРИЙ ЛІС

 

Кріт уже давно хотів познайомитися з Борсуком. Борсук уявлявся йому (втім, така була загальна думка) поважною особою: він, хоч його бачили рідко, здавалося, мав невиди­мий вплив, який відчували на собі всі жителі околиці. Та скільки разів ділився Кріт своєю мрією з Водяним Щуром, той завжди ніби ухилявся від відповіді.

— Гаразд, гаразд, — казав Щур. — Борсук не сьогодні - завтра об’явиться — він завжди так, — і тоді я познайомлю вас. Він найкращий з усіх! Тільки затям: важливо не тіль­ки те, яким ти його побачиш, а й те, коли побачиш.

— А чому б не запросити його сюди — на обід абощо? — спитав Кріт.

— Не прийде, — коротко відповів Щур. — Борсук не тер­пить товариства — всяких там запросин, обідів та інших ви­требеньок.

— Ну тоді, може, ми самі сходили б у гості до нього? — запропонував Кріт.

— Е ні, гадаю, це йому зовсім не сподобається, — не на жарт стривожився Щур. — Він такий соромливий, це його напевне образить. Сам я ніколи не наважуюся завітати до нього в гості, хоча й добре знайомий з ним. Зрештою, з гос­тиною у нас нічого й не вийшло б, бо він живе у самісінькій гущі Старого Лісу.

— Ну гаразд, хай так, — мовив Кріт. — Але ж, пам’ятаєш, ти казав мені, що в Старому Лісі дуже гарно.

— Та пам’ятаю, — якось невиразно відповів Щур. — І все ж, здається, нині нам не слід вибиратися туди. Ще не час. Дорога неблизька, а Борсука, до речі, може й не бути вдома о цій порі. Не сумуй, він, можливо, сам об’явиться тут з дня на день, ти тільки трохи почекай.

Кротові довелося пристати на це. Але Борсук усе не з’яв­лявся, а кожен день ніс із собою свої радощі, і Кріт скоро за­був про нього. Лише коли минуло літо, почали навідуватися холоди з морозом і осіння сльота змушувала здебільшого си­діти вдома, а переповнена річка понесла води повз вікна так стрімко, що годі було й думати про веслування чи купання, він знову став частіше згадувати про сивого відлюдника Борсука, який жив сам-один у норі аж у нетрях Старого Лісу.

Взимку Щур дуже багато спав, вкладався рано, а вставав пізно. За короткий день він іноді нашкрябував віршика або робив щось у хаті; ну й, звісно, сусіди-звірята часто заходили на вогник, і тоді вистачало цікавих оповідей про всілякі пригоди минулого літа.

Яка ж то була невичерпна тема, коли хтось у розмові тор­кався тієї прекрасної пори! Скільки пригадувалося всього барвистого і яскравого! Уся берегова пишнота розквітала пе­ред ними, напливала поволі, перетворюючись у розкішні кар­тини, які, мов на сцені, величаво змінювали одна одну. Най­перше з`являлося пурпурове вербозілля; тріпочучи буйною, кошлатою чуприною, воно визирало з-за люстра, в якому звірята всміхалися самі собі й одне одному. Не барився при­йти слідом зніт, засмучений і ніжний, мов рожева надвечірня хмаринка. Щоб не поступитися місцем у тій плетениці, ви­повзав наперед і живокіст, у пурпуровому з білим; і нареш­ті якось уранці на сцену граціозно ступила шипшина, несмі­лива й скромна, але кожен розумів: це вже червень, він з’я­вився так само легко, як вплітається витончений ритм гавоту у величаву гармонію струнного оркестру. Чекали тільки ще на одну дійову особу. На юного пастушка, якого так люби­ли німфи, лицаря, якого з тугою виглядали з віконця красу­ні дами, принца, що мав поцілунком пробудити літо до життя й кохання. І коли до гурту граціозно приєднувався життєра­дісний таволжник у своєму запашному бурштиновому вбранні, вистава могла починатись.

І яка ж то була вистава! Оспалим звірятам, які чаїлись у своїх нірках від дощу й вітру, що безперервно тарабанили їм у двері, пригадувалися тепер тихі свіжі світанки, той час до схід сонця, коли густий білий туман ще плив над водою; а по­тім бадьорий струс вранішнього пірнання, біганина вздовж берега й те світлосяйне перетворення землі, повітря і води, коли раптом з’являлося сонце, коли все сіре ставало враз зо­лотим, а земля знову дарувала різнобарв’я й щедро розсипа­ла його повсюди. Їм пригадувалася млява полуденна сієста у спекотливі дні, коли вони ховалися глибоко в зелений під­лісок, куди сонце пробивалося лише тонкими стрілками, ме­режачи землю золотими цятками; купання та катання в чов­нах у надвечірні години, прогулянки звивистими стежками поміж золотавого збіжжя; і зрештою довгі, прохолодні вечо­ри, коли всі збиралися докупи, коли зав’язувалося безліч дружніх стосунків і задумувалися чудові пригоди на наступ­ні дні. Їм таки було про що поговорити в ті короткі зимові дні, коли звірята півколом сідали біля каміна, проте Кріт мав чимало вільного часу, отож якось по обіді, коли Щур сидів у своєму улюбленому кріслі перед вогнем і то дрімав, то мучився з непокірними римами, що ніяк не давалися йому, Кріт надумав самотою поблукати по Старому Лісі, а як по­щастить, то й познайомитися з Борсуком.

Вік нечутно вислизнув надвір із теплої затишної віталь­ні. Був тихий, холодний день, над головою висіло похмуре, сталеве небо. Все довкола було зовсім голе, без жодного лис­точка, і Кріт раптом подумав, що йому ніколи досі не ви­падало ще бачити так далеко і водночас заглядати так гли­боко всередину речей, як цього зимового дня, коли Природа, знеможена своїм щорічним сном, здавалося, скинула геть усе своє вбрання. Лісисті улоговини, виярки, піщані урвища та інші заповітні місця, що були невичерпними, потаємними скарбницями цікавого і так приваблювали невтомного шукача протягом ряснолистого літа, тепер з якоюсь нестямою відкри­вали себе та свої таємниці й наче благали не картати їх за такий незугарний вигляд — це ж ненадовго, скоро вони знову розбуяються, вберуться в пишні шати й знову вабитимуть і манитимуть його, як вони це вміють робити. Все мало якийсь жалісний вигляд, а проте бадьорило, навіть звеселяло.

Кріт зрадів, що йому подобається природа неприкрашена, сувора, позбавлена всіх своїх пишнот. Він ніби дістався до самого її хребта, і той хребет, виявилося, був витончений та мідний, хоч і невигадливий. Зараз йому зовсім не хотілося покача­тися в нагрітій сонцем конюшині чи пошастати у колосистих хлібах; а завіси живоплотів, хвилястий одяг буків та в’я­зів, здавалося, зник навіки — ну й хай! І він з невимовною радістю подався до Старого Лісу, що лежав перед ним унизу, темний і грізний, мов чорний риф у тихому південному морі.

Він ступив до лісу, і спершу його ніщо не лякало. Гілки тріщали під ногами, повалені стовбури намагалися перече­пити його, замшілі пні скидалися на карикатури — вони на­гадували йому щось дуже знайоме, тільки далеке; все було ніби жарт і напрочуд цікаве. Воно вабило до себе, і він по­дався далі, туди, де менше світла, де дерева нижче припа­дали до землі, а нори обабіч розтуляли бридкі пащі.

Тут було аж надто тихо. Темрява наступала швидко, не­впинно, ставала все густішою, а світло наче витікало кудись, як паводкова вода.

А потім почалася маячня.

Спочатку йому привиділося, ніби позаду майнув якийсь писок: маленький, злий клинцюватий писок наче глянув на нього з нірки. Та коли Кріт озирнувся, примара зникла.

Він прискорив ходу, бадьоро умовляючи себе не вигаду­вати страхів, інакше цьому просто не буде кінця. Проминув ще одну нору в землі, ще одну і ще... І раптом... так!., ні!.. так! Он воно, вузенький писок — блимнув на нього з нірки сердитим оком і щез. Кріт завагався — переконував себе спробувати ще, тоді ступив кілька кроків. І враз — мовби так воно було від самого початку — з усіх нірок, а їх же тут сотні, й зовсім близько й трохи далі, виглянули мордочки: вони блискавично з’являлися і зникали, обпікаючи його по­глядом, повним злості й ненависті; кожне око — гостре, лихе й жорстоке.

Він подумав, що коли втече від тих нір на узбіччя, то зникнуть і всі ті примари. Збіг зі стежки й посунув навпрос­тець, неходженим лісом.

Тоді почало свистіти.

Спершу свист був тоненький та тихий і десь далеко поза­ду, та він спонукав Крота наддати ходи. Потім такий же тонкий і тихий свист почувся десь попереду, змусивши його спинитися. Поки Кріт тупцював на місці, вагаючись, чи не повернути назад, свист залунав раптом з усіх боків; здава­лося, весь ліс, аж до найвіддаленішого кінця, підхопив той свист і поніс, поніс... Хто б «вони» не були, вони не спали, а стояли на сторожі, чатували на нього! А він був сам, без­збройний, безпорадний, і годі йому було сподіватися допомо­ги. Тим часом ніч невблаганно насувалася на нього звідусіль.

Тоді почалося тупотіння.

Спочатку Кріт подумав, що це падає листя, такий легень­кий та ніжний був той звук. Потім, посилюючись, він набув розміреного ритму, і Кріт утямив, що то може бути не що інше, як тупання маленьких ніжок, поки що дуже далеке. Спереду чи позаду? Попервах здалося — спереду, тоді — по­заду, а далі — і там, і там, скрізь, Тупотіння гучнішало, мно­жилося, і переляканий Кріт, дослухаючись на всі боки, збаг­нув, що його оточують. Він зупинився, насторожений, і саме в цю мить із-за дерева просто на нього вискочив кролик. Кріт завмер, гадаючи, що звірятко притишить біг або зверне вбік. Але кролик промчав зовсім близько, мало не наштовхнувся на нього. Мордочка похмура й зла, очі витріщені.

— Забирайся геть, дурню, забирайся! — почув Кріт. А кро­лик оббіг навколо пня й щез у норі.

Тупотіння все частішало, і скоро мовби град застукотів по килиму з сухого листя, що встелив землю. Тепер, здава­лося, цілий ліс узявся бігти — наче переслідував, цькував, заганяв у пастку щось — чи, може, когось? У розпачі й Кріт кинувся бігти — навмання, не відаючи куди. Він продирався крізь сонмище почвар, він чув їх за собою і аж ніби в собі, він вислизав з-під тих почвар і падав на них.

Зрештою таки знайшов сховок у глибокому, темному дуплі старого бука, де можна було пересидіти якийсь час у безпеці, але чи напев­но? В усякому разі Кріт надто змучився, щоб бігти далі. Він міг тільки заритися в сухе листя, якого повно було в дуплі, та переконувати себе, що тут йому буде безпечніше. Кріт лежав там, важко дихав і тремтів, прислухаючись до свисту й тупотіння довкола, і раптом ясно зрозумів, що найжахливіша почвара, з якою маленькі мешканці полів і перелісків можуть зіткнутися тут і пережити найчорнішу свою хвилину, та почвара, від якої даремно намагався застерегти його Щур, — це Страх Старого Лісу!

Тим часом Щур дрімав собі біля коминка, в теплі та за­тишку. Аркушик паперу з недописаним віршем упав на під­логу, голова похилилася назад, губи розтулилися — він плив у сні понад квітучими берегами казкових річок. З вогню ви­скочила жаринка, у каміні затріщало, шугонуло язиками по­лум’я, і Щур прокинувся. Пригадавши, чим він оце займав­ся, Щур нахилився й підняв з підлоги свого вірша, трохи пометикував над ним, а тоді пошукав очима Крота, хай би допоміг йому підібрати гарну риму.

Але Крота не було.

Щур прислухався. У хаті стояла тиша.

— Кротику! — гукнув Щур. Покликав ще раз І ще. І, не діставши відповіді, підвівся й вийшов у сіни.

Шапки Крота не було на гачку, де вона звичайно висіла, а його калоші, що завжди лежали біля підставки для пара­сольок, теж кудись поділися.

Щур вийшов з хати й ретельно оглянув мокру землю, спо­діваючись знайти Кротові сліди. Авжеж, ось вони. Калоші були новенькі, куплені на зиму, і візерунок на підошвах ще не стерся. Сліди їх було добре видно, вони впевнено й рівно тяглися до Старого Лісу.

Щур спохмурнів. Трохи постояв у задумі, потім вернувся до хати, підперезався широким поясом, засунув за нього два пістолети, взяв міцного дрючка, що стояв у кутку в сінях, і швидко рушив до лісу.

Вже сутеніло, коли він вийшов до перших дерев і не роздумуючи заглибився в ліс, занепокоєно шукаючи скрізь хоч якихось слідів перебування приятеля.

Тут і там з нірок визи­рали маленькі сердиті мордочки, але, побачивши мужнього Щура, пістолети й добрячу палицю, що він їх тримав на­поготові, одразу зникали; свист і тупотіння, які дуже ясно чулися, коли він увійшов до лісу, невдовзі почали стихати, а тоді й зовсім ущухли; навколо запала цілковита тиша. Щур кинувся навпрошки через ліс, наче збирався перетнути його від краю до краю. Потім зійшов зі стежки й почав оглядати всі западини та хащі, безперестану гукаючи:

— Кроте! Кроте! Кротику! Де ти? Це я, твій Щур!

Він уперто никав по лісу годину чи й дві, коли нарешті

на превелику радість почув у відповідь слабенький поклик. Крізь густу темряву він пішов на той звук і скоро опинився біля великого старого бука. З дупла в ньому долинув кволий голос:

— Щурику! Невже це справді ти?

Щур проліз у дупло і знайшов там знесиленого Крота, який ще й досі трусився, мов у лихоманці.

— Ой, Щуре! — зойкнув він. — Знав би ти, як я наля­кався!

— Та здогадуюсь, — заспокійливо мовив Щур. — Навіщо ти це затіяв, га, Кроте? А я мусив стримати тебе. Нам, бережанам, краще не ходити сюди. А якщо вже так дуже треба, то тільки гуртом; тоді можна сподіватися, що все буде га­разд. До того ж кожен тут повинен багато чого знати, і ми те все засвоїли, а ти поки що ні. Я маю на увазі чарівні сло­ва, знаки та примовки, що дають силу і владу, певні росли­ни, які слід носити у кишені; а ще треба промовляти особливі віршики і вдаватися до всіляких вивертів та хитрощів; то зовсім просто, коли знаєш, але цього треба навчатися змалку, інакше вскочиш у велику халепу. Одначе коли ти, скажімо, Борсук або Видра, то це, звісно, зовсім інша річ.