Цивілізаційні виміри глобального економічного розвитку

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть тому в межах стародавніх держав та їх об’єднань – у Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змінювалися, зникали, трансформувалися у цивілізації нових поколінь. Експерти виділяють 4 фази економічного розвитку і за ними класифікують цивілізації. До архаїчної фази відносять месопотамську, єгипетську, далекосхідну, мезоамериканську, класичну, південно-азійську, афро-азійську. До доіндустріальної відносять західну, далекосхідну, євразійську. Цивілізаціями індустріального етапу економічного розвитку є західна, православно-християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна. Постіндустріальна епоха виділяє формувалася такими цивілізаціями: євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буддійська, індійська, мусульманська, океанічна.

Формування цивілізацій четвертого покоління зумовлене: по-перше, новим етапом історичного процесу, по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму; по-третє, викликом з боку процесів диференціації та дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається передусім у межах західної цивілізації, яка, маючи за своє історичне ядро Задіну Європу, опанувала індустріальне суспільство і поширилося на Північну та Латинську Америку, Австралію та Океанію, перетворила на колонії Індії, Африку, підпорядкувала своєму впливу Китай.

на початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілізаційних груп IV покоління можна виділити:

Ø авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень багатства і прибутків населення як за рахунок ефективності відтворення, так і в результаті нееквівалентного обміну і привласнення значної частки світової ренти і квазіренти. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни;

Ø цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, які мають значний потенціал зростання, але недостатньо його використовують (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи);

Ø цивілізації з низьким рівнем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, — африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку;

Ø китайська цивілізація, яка поки що має низький рівень економічного розвитку, але стрімко наближається до названих вище груп і робить претензійні заяви на першість у частці світового ВВП до 30-х років XXI ст.; а також індійська цивілізація, яка також набирає обертів власного розвитку;

Ø євразійська цивілізація, що втрачає позиції в світовій економіці і стає об’єктом економічної експлуатації з боку розвинутих цивілізацій.

 

37.Характеристика ключових глобальних проблем економічного розвитку

За такими ознаками глобальні проблеми можна поділити на три сфери дії. До першої сфери належать проблеми, які виникають у процесі взаємодії природи та суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства продовольством, сировиною, енергією тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, космічного простору. Джерела таких проблем закладені в тенденціях та закономірностях розвитку світових виробничих сил, які сприяють розширенню можливостей задоволення потреб людства в засобах до існування, а також збільшенню старих виробничих потреб та виникненню нових. Особливості перетворення таких проблем у глобальні полягають в тому, що сьогодні як ніколи споживання відновлювальних та не відновлювальних ресурсів досягло величезних обсягів і характеризується подальшим зростанням. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилась суперечність між потребами суспільства у природних джерелах та можливостями природи задовольняти такі потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів спричинює пошук подальших радикальних рішень проблем у світовому масштабі. До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини між державами з різним економічним устроєм, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи і т.п. На передній план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в трансформаційних країнах. Про це свідчать події в колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому Сході та інших регіонах світу. На цьому тлі важливою залишається проблема відведення загрози застосування ядерної зброї. У її вирішенні зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи всієї планети. Тільки спільними зусиллями можна запобігти загибелі людської цивілізації. Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює перш за все проблеми пристосування сучасної людини до умов, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу природного та соціального середовища, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями та важкими захворюваннями (серцево-судинними, онкологічними, СНІДом). Проблему людини та її майбутнього вчені розглядають як глобальну проблему, в якій концентруються та посилюються всі інші проблеми людського співіснування.

38.Вплив глобалізації на країни – лідери світової економіки.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагають і їхні власні інтереси і весь хід сві­тового розвитку.Глобальний егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучас­них загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть і в XX столітті «передо­ві» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих егоїстичних ін­тересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували на то­му, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює «переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка ма­тиме незворотний характерГлобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є ду­же обмеженим і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здат­ні розробити і реалізуватиглобальну стратегію взаємо­допомоги і коопераціїяк основи спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці країни-лідери сві­ту забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання гло­бальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається гло­бальна колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні пара­лельно з процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднання світу. Зіткнення західної і іслам­ської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства. Глоб. на країни-лідери св.. ек-ки вплинула таким чином: 1).розв. МПП призвів до поступового домін. внутрігалуз. поділу, 2).високий р-нь доходів у високо розв. кр. стим. іннов.д-ть, яка спрям. на ств.нової прод., з одного боку, а з іншого, спрямована на зрост. сук. попиту в цих країнах, 3).стр-ра попиту в країнах з майже однак. рівнем розв. однорідна, 4).зрост. в стр-рі св. торг. долі гот. прод., основним постач. якої є розв. кр, 5).для країн-лідерів притаманна однор. пол.-прав. система, що знах.своє втіл.у відпов. ЗЕ пол. цих країн.; 6).ці кр.виступають осн. ех та ім.-рами капіталу у світ. госп-ві, завдяки акт. д-сті ТНК; 7).вони виступають як осн. ім-р труд.міграц. 8).вони визначають іннов. розв. людства 9).зберіг. за собою моноп. на нові знання та техн. при одночас. відкритому доступі до прир. рес. усіх країн світу, отже їх позиції посиляться ще.


39.Проблема ефективності регіональних економічних блоківРегіональна економічна інтеграція в своєму розвитку проходить ряд ступенів: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз і політичний союз.На кожній з цих щаблів усуваються певні економічні бар'єри (розбіжності) між країнами, які вступили в інтеграційний союз. У результаті в межах інтеграційного блоку складається єдине ринкове простір, всі країни-учасниці виграють за рахунок підвищення ефективності діяльності фірм і зниження державних витрат на митний контроль.

Поки немає жодного регіонального економічного блоку такого високого рівня розвитку, але ближче за все до нього підійшов ЄС. Успіх регіональної економічної інтеграції визначається рядом факторів, як об'єктивних, так і суб'єктивних.

По-перше, необхідна однаковість (або схожість) рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються. Як правило, міжнародна економічна інтеграція виникає або між промислово розвиненими країнами, або між державами, що розвиваються. Поєднання в одній інтеграційному блоці країн сильно розрізняються типів зустрічається досить рідко, такі ситуації зазвичай мають суто політичне підгрунтя (наприклад, об'єднання в РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) промислово розвинених країн Східної Європи - як НДР і Чехословаччина - з аграрними країнами Азії - як Монголія і В'єтнам) і закінчуються « розлученням »різнорідних партнерів. Більш стійкою є інтеграція високорозвинених країн з новими індустріальними країнами (США і Мексика в НАФТА, Японія і Малайзія в АТЕС).

По-друге, всі країни-учасниці повинні бути не тільки близькі з економічного і соціально-політичного ладу, а й мати досить високий рівень господарського розвитку. Адже ефект економії на масштабі помітний головний чином у високотехнологічних галузях. Саме тому в першу чергу виявляються успішними інтеграційні об'єднання високорозвинених країн «ядра», в той час як «периферійні» союзи нестійкі. Слаборозвинені країни сильніше зацікавлені в економічних контактах з більш розвиненими партнерами, ніж з такими ж, як вони самі.

По-третє, у розвитку регіонального інтеграційного союзу необхідно дотримувати послідовність фаз: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок - економічний союз - політичний союз. Можливо, звичайно, забігання вперед, коли, наприклад, відбувається політичне об'єднання країн, які ще не цілком єдиних в економічному плані. Однак історичний досвід показує, що таке прагнення скоротити «родові борошна» загрожує появою «мертвонародженого» союзу, який дуже залежить від політичної кон'юнктури (саме так було з РЕВ).

По-четверте, об'єднання країн-учасниць має бути добровільним і взаємовигідним. Для дотримання рівноправності між ними бажаний деякий баланс сил. Так, в ЄС чотири сильних лідера (Німеччина, Великобританія, Франція та Італія), тому більш слабкі партнери (наприклад, Іспанія або Бельгія) можуть у спірних ситуаціях підтримувати свою політичну вагу, вибираючи, до кого із сильних лідерів їм вигідніше долучитися. Менш стійка ситуація в НАФТА і в ЄврАзЕС, де одна країна (США в першому випадку, Росія у другому) перевершує по економічній і політичній силі всіх інших партнерів.

По-п'яте, передумовою виникнення нових інтеграційних блоків є так званий демонстраційний ефект. У країнах, що беруть участь у регіональній економічній інтеграції, зазвичай відбувається прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості та інші позитивні економічні зрушення. Це стає завидною зразком для наслідування і надає певний стимулюючий вплив на інші країни. Демонстраційний ефект проявився, наприклад, у бажанні східноєвропейських країн якомога швидше стати членами Європейського Союзу, навіть не маючи для цього серйозних економічних передумов.

Головним критерієм стійкості інтеграційного угруповання є частка взаємної торгівлі країн-партнерів у їх спільної зовнішньої торгівлі. Якщо члени блоку торгують в основному один з одним і частка взаємної торгівлі зростає (як в ЄС і НАФТА), то це показує, що вони досягли високого ступеня взаємодії. Якщо ж частка взаємної торгівлі мала і, тим більше, має тенденцію знижуватися (як у ЕКО), то така інтеграція безплідна і нестійка.

Цікаво відзначити приклади «пересічної інтеграції»: одна країна може бути членом відразу кількох інтеграційних блоків. Наприклад, США полягає в НАФТА і в АТЕС, а Росія - в АТЕС і в ЄврАзЕС. Усередині великих блоків зберігаються малі (як Бенілюкс в ЄС). Все це є передумовою зближення умов регіональних об'єднань. На цю ж перспективу поступового переростання регіональної інтеграції в міжнародну інтернаціоналізацію спрямовані і переговори між регіональними блоками. Так, в 1990-х був висунутий проект угоди про трансатлантичної зони вільної торгівлі, TAFTA, яка б з'єднала НАФТА і ЄС.