Розвиток промисловості та торгівлі. Зростання міст
Реформи 60-70-х років сприяли подальшому розвитку промисловості. У цей час відбувається промисловий переворот та формування ринкової системи господарства. Промисловий переворот передбачає появу фабрично-заводської індустрії, де застосовуються, з одного боку, парові двигуни, машини з механічним двигуном, а з іншого – вільнонаймана праця робітників. В Україні промисловий переворот відбувся протягом 30-80-х років ХІХ ст. Він проходив у складних умовах і характеризувався своїми особливостями: наявністю пережитків кріпосницької системи, перенесенням у готовому вигляді із розвинутих капіталістичних країн зразків нової техніки та принципів організації виробництва, вибірковим, а не системним запозиченням нових технологій і впровадження їх і в окремій галузі виробництва.
Важливими передумовами для модернізації економіки було відкриття покладів вугілля у Донецькому басейні, та залізної руди у Криворіжжі. Це створювало сприятливі можливості для розвитку металургійного виробництва.
Промислове освоєння Донбасу почалося ще в кінці ХVIII - на поч. ХІХ ст. Луганський ливарний завод видав перший чавун 1800 року. Проте, його виробництво було недосконалим і працювали тут переважно підневільні селяни та робітники. Лише 1870 роках, коли уряд відмовився від державного будівництва, в металургійній промисловості відбулися принципові зрушення. За приватною ініціативою з’являються нові та сучасні металургійні заводи. Це, зокрема, Юзівський завод товариства кам’яновугільного, залізного і рейкового виробництва (м. Юзівка, а нині Донецьк), Дніпровський металургійний завод (Дніпродзержинськ), Гданцевський металургійний завод поблизу Кривого Рогу і Олександрійський металургійний завод Брянського товариства у Катеринославі (Дніпропетровськ). Характерною рисою цього процесу була активна участь представників іноземного капіталу: англійського, бельгійського, французького і німецького. На кінець століття Україна давала більше половини із загальноімперської виплавки чавуну трохи менше половини заліза та сталі. Біля 50% видобутку кам’яного вугілля здійснювалося на Донбасі, яке активно використовувалося не лише у металургійній промисловості, а й на транспорті, машинобудівній галузі. Розвиток ринкових відносин неможливий без транспортної революції. Гужові перевезення вантажів були вкрай неефективними. Лише поява залізничної мережі могла принципово змінити ситуацію. Указ про системне будівництво залізниць на теренах Російської імперії з’явився 1857 року. Перша залізниця Одеса-Балта почала працювати 1865 року. Через 4 роки була пущина в експлуатацію залізнична гілка Курськ-Харків-Таганрог-Ростов-на-Дону. До кінця 80-х років в Україні сформувалася залізнична мережа, що сполучала найважливіші промислові райони Донбас, Придніпров’я, Криворіжжя, Азов-Чорноморські порти. Великими транспортними вузлами стали міста Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. Наростали потужності річкового та морського транспорту. Збільшилася кількість річкових суден, які курсували Дніпром, Південним Бугом і Дністром. Так, якщо дніпровська флотилія у 1859 р налічувала лише 17 суден, то у 1886 р їх було 7,4 тис.
Важливим напрямком економічного розвитку стало машинобудування, особливо те, яке було тісно пов’язане з виробництвом сільськогосподарської техніки – плугів, сіялок, молотарок тощо. На початку 1890 років в Україні зосереджувалась майже третина усіх машинобудівних заводів імперії. Вони давали 16% загальноросійської продукції машинобудування. Серед найбільших заводів виділялися: Гельферіг-Саде і Мельгозе у Харкові, Фільворта і Федіни у Києві, Ельворті у Єлізаветграді (Кіровоград).
Швидкий розвиток промисловості дав значний поштовх процесу урбанізації, тобто зростанню кількості міст та міського населення у порівнянні з сільським. Показовою є динаміка зростанню чисельності населення міста Харкова. Так, 1854 року у місті проживало близько 33 тис. чоловік, 1864 року – 55 тис., 1874 року 82,5 тис., і 1880 - 114,6 тис. У 1897 році в Російській імперії було 13 міст чисельність яких переважувала 100 тис., з них чотири в Україні: Одеса (404 тис.), Київ (248 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Велика кількість нових міст виникла в районі Донецько-Криворізького району: Юзівка, Нікополь, Кривий Ріг, Кам’янськ. Сюди приїздить чимало робітників з інших регіонів імперії, у той час, як українці не так охоче розтавалися із землеробською діяльністю. Проте, не дивлячись на швидкі темпи урбанізації, абсолютна більшість населення проживала не в містах, а в селах. В економічно найрозвинутіших Харківській та Катеринославській губерніях 1897 року міське населення складало відповідно 14,7% і 11,4%, по Україні 13%. Це було значно менше ніж у Росії, не кажучи вже про західноєвропейські країни.
Міста залишалися основним осередком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Внутрішній ринок розвивався переважно на основі тимчасової базарної та ярмаркової торгівлі. Міські базари проводилися кілька раз на тиждень в залежності від величини міста. В особливо крупних містах Київ, Харків, Одеса базарна торгівля переросла в постійну причому таких торгівельних місць було кілька.
1863 році в Україні щорічно відбувалося 1064 дрібних, 972 середніх і 76 великих ярмарків. За обсягом торгівельних операцій виділялися Контрактовий ярмарок у Києві, Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Петропавлівський у Катеринославі, Іллінський у Полтаві. На них продавався товар оптом і в роздріб вітчизняного та закордонного виробництва.
Зростанню торгівлі сприяв розвиток кредитної системи. У великих містах з’являються банки, кооперативні об’єднання, які надають позики тим підприємствам, які займаються торгівлею. Істотно зростає роль торгівельних бірж, через які здійснювалася оптова купівля-продаж.
Змінювалася структура внутрішньої торгівлі за рахунок збільшення дрібних торговців. Зростала кількість закладів, які вели постійну торгівлю – магазинів, лавок, харчевень, торговельних пасажів.
Друга пол. ХІХ ст. характеризувалася збільшенням обсягів зовнішньої торгівлі та втягуванням України у загальносвітовий ринок. Предметом експорту була сільськогосподарська продукція, і в першу чергу, цукор та зернові культури. Експорт зерна протягом 1861 – 1865 рр. складав 60,6%, 1891 – 1895 рр. – 76,5% від усього загальноросійського вивозу. При цьому, значно зросла роль українських портів Одеси, Херсона, Маріуполя. На кінець ХІХ ст. цукрові заводи України випускали 1,2 млн. тон цукру в рік, займаючи друге місце у світі, і поступаючись за обсягами лише Німеччині.
Іншим предметом українського експорту були металеві напівфабрикати, вугілля та залізна руда. Цей товар експортувався як за кордон, так і центральні регіони Росії, де стимулювався розвиток підприємств, що виробляли готову продукцію. Деякі галузі промисловості, як наприклад текстильна, свідомо гальмувалися у своєму розвитку в Україні, та, навпаки, заохочувалися у центральних російських губерніях. Колоніальні риси економіки проступали й у митних тарифах на перевезення товару українськими залізницями.
Значно відставали у своєму розвитку західноукраїнські землі в порівнянні із основною територією Австро – Угорщини та Великої України. Промисловий переворот тут розпочався лише у 1860-х рр., у той час, як на інших землях імперії він уже завершився.
Однією з найбільш розвинутих галузей промисловості стала лісопильна. Саме тут найшвидше проходив процес появи лісопилок на паровій тязі. В Ужгороді модерний лісопильний завод з’явився 1869 р. На землях Галичини в 1900 р. діяло 123 лісопилки, з яких трохи менше половини мали сучасне обладнання. На цих підприємствах робилася лише первинна обробка деревини, далі вона направлялася на захід, де випускалася готова продукція.
Поступового переоснащення зазнала нафтодобувна промисловість. Впровадження парових механізмів дозволило робити глибоке буріння понад один кілометр. 1870 р. видобуток нафти складав 30 тис тон на рік, а 1900 р. він збільшився до 325 тис. т. Найбільші поклади нафти знаходилися поблизу Борислава і Дрогобича. Нафтопереробні заводи будувалися поза межами Галичини, стимулювався вивіз сирої нафти, а не її переробка на місці.
На розвиток соледобування діяла державна монополія. Воно помітно відставало від інших галузей, проте зберігало свою вагому роль для внутрішнього ринку Австро – Угорщини. Поклади солі, розроблялися переважно ручним способом, лише на трьох рудниках у Калуші, Косові та Стебнику було сучасне обладнання. Ще менше значення мав видобуток бурого вугілля, який задовольняв регіональні потреби.
Розвиток залізничного транспорту був обумовлений необхідністю вивозу сировини та військово - стратегічними міркуваннями. 1864 р. відкрита залізнична колія Краків – Перемишль – Львів. Через п’ять років ця гілка була продовжена до Чернівців. Єдиним крупним містом регіону був Львів, де чисельність населення 1900 р складала 160 тис. чол. У Чернівцях проживало 68 тис., Станіславі (Івано – Франківськ) – 30 тис., Ужгороді – 13 тис. чоловік.
В цілому промисловість західноукраїнських земель розвивалася уповільненими темпами, переважали дрібні підприємства та сировинні галузі виробництва. Негативно впливала на розвиток промислової конкуренції фабрично – заводська продукція західної частини Австрії.