Соціально – економічна політика 30-х років – індустріалізація та колективізація. Голодомор в українських землях
Сталінський політичний курс був налаштований на швидку індустріалізацію будь-якою ціною і не рахуючись із жодними жертвами. Обґрунтовуючи його, Сталін говорив: «ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми це зробимо, або нас знищать». У цих словах Сталіна була відображена ідея так званого «великого стрибка»: «пробігти» за десять років столітній шлях природного розвитку економіки, «перестрибуючи» через всі проміжні етапи.
Звідки ж Сталін пропонував взяти ресурси на форсовану індустріалізацію? По-перше, за рахунок «данини» з селянства. По-друге, за рахунок встановлення жорсткого режиму економії, а отже різкого падіння рівня життя населення. І нарешті, по-третє, масового використання «дешевої» праці ув’язнених.
Найбільш важливе джерело, безумовно – конфіскація ресурсів у селян. Однак здійснити збір «данини» з селянства було непросто. Справа в тому, що селянське господарство наприкінці 20-х рр. залишалося дрібнотоварним. Отже, потрібна була його реконструкція таким чином, щоб створити великі господарства, здатні забезпечувати місто продовольством. Цей процес отримав назву колективізації.
Офіційне проголошення переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). 5 січня 1930 р. було видано постанову ЦК «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву». За цією постановою Україна зараховувалася до регіонів, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 або навесні 1932 р. Ще через місяць (6 лютого 1930 р.) був опублікований зразковий статут сільськогосподарської артілі. Як видно із змісту цього документу. Він передбачав повне усуспільнення (а фактично, одержавлення) землі і засобів виробництва у нових колективних господарствах – колгоспах. І хоча у статуті передбачалася наявність у селян присадибного господарства, ця законодавча норма була декларативною. Так, розміри присадибної ділянки не зазначалися, не вказувалося, чи може селянин-колгоспник утримувати власних корів та дрібну худобу.
Така колективізація (яка до того ж проводилася методом примусу) викликала колосальний опір селянства. У деяких селах доходило навіть до збройних повстань проти радянської влади (такі випадки були на Одещині, Дніпропетровщині, Чернігівщині).
Грандіозний розмах селянських виступів викликав панічні настрої серед партійної верхівки. Часи громадянської війни ще не забули і розпалювати на селі нову війну Сталіну та його прихильникам серед вождів партії було невигідним. 2 березня 1930 р. в газеті «Правда» була опублікована нова редакція статуту сільськогосподарської артілі разом із статтею Сталіна «Запаморочення від успіхів». У різких виразах у статті йшлося про неприпустимість прискорювати створення колгоспів засобом примусу. Проголошувалася свобода виходу селян з колгоспів. Незабаром було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колективізації: одноосібники обкладалися великими податками, ті ж, хто вступив до колгоспів, негайно звільнялися від оподаткування.
До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87 % господарств українського Степу, 70 – Лівобережного Лісостепу й 65 % - Правобережного Лісостепу. Тільки в поліських та прикордонних районах УСРР частка одноосібних господарств залишалася значною навіть у роки другої п’ятирічки (1933 – 1937).
Формально колгоспи являли собою кооперацію і їхня власність вважалася кооперативно-колгоспною. Але це була фікція, оскільки в дійсності і виробничим процесом, і власністю колгоспів повністю розпоряджалася держава. Отже фактично колгоспна власність являла собою різновид державної власності.
Наприкінці 1932 – на початку 1933 року завершилося формування централізованої системи керівництва сільським господарством. На чолі цієї системи був загальносоюзний Народний комісаріат землеробства СРСР, який керував колгоспами через республіканські комісаріати землеробства. У 1933 р. були створені політвідділи при МТС, які входили до системи управлінських органів Наркомату землеробства СРСР. Створення політвідділів мало за мету не тільки завершити колективізацію і шляхом організованих репресій остаточно зламати опір селянства, а й налагодити систему конфіскації продовольства у селян, оскільки у 1931 та 1932 роках для проведення хлібозаготівель доводилося надсилати на місця надзвичайні комісії на чолі з членами Політбюро ЦК ВКП (б). У 1932 р. був утворений загальносоюзний комітет із заготівель сільськолгосподарської продукції. Він здійснював хлібозаготівлі через своїх уповноважених на місцях під контролем політвідділів МТС.
Колгоспи здавали більшу частину врожаю у вигляді обов’язкових поставок за цінами у 10-12 разів нижче за ринкові (і, як правило, нижче собівартості). Для запобігання несанкціонованих витрат зерна колгоспи були зобов’язані все зерно вивозити на державні елеватори, а потім отримувати від держави (зі своїх же фондів) зерно на засів.
Гостра нестача продовольства призводила до його розкрадання в колгоспах. Для боротьби із цим явищем 7 серпня 1932 року був виданий закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». У ньому розкрадачі оголошувалися ворогами народу і для них передбачалося застосування найвищої міри покарання (розстрілу). За пом’якшуючих обставин закон предбачав заміну розстрілу ув’язненням на термін не меньше 10 років з конфіскацією майна. У тому ж таки 1932 році був прийнятий ще один закон, згідно з яким знижувався вік для кримінальної відповідальності за розкрадання колгоспного зерна. Тепер він становив 12 років. Правда, смертна кара для «злочинців» такого віку не встановлювалася. Закон був прийнятий для того, щоб мати можливість карати підлітків, які займалися зрізуванням на колгоспних полях колосків пшениці.
Для запобігання втечі селян у місто (за якого колгоспи втрачали робочі руки) у 1932 році спочатку в Москві, а потім в інших великих містах (зокрема, в Харкові) та морських портах було введено паспортну систему. Паспорти видавалися тільки міському населенню і обов’язково прописувалися за місцем проживання у територіальних органах міліції. Сільському населенню паспорти не видавалися, і навіть для поїздки у місто, не говорячи вже про навчання або роботу в місті, потрібно було отримувати довідку у голови колгоспу. Селяни були фактично прикріплені до своїх колгоспів. Недаремно М.І. Бухарін називав це військово-феодальним кріпацтвом.
Враховуючи всі ці обставини, немає нічого дивного в тому, що взимку 1932 – 1933 років в Україні (так само, як і на Північному Кавказі, в Поволжі та Казахстані) спалахнув жахливий голод. Внаслідок падіння продуктивності селянської праці в колгоспах (а селяни, перетворені на новітніх кріпаків, не були зацікавлені у продуктивності колгоспного виробництва) помітно зменшився обсяг державних хлібозаготівель.
Прагнучи збільшити обсяг останніх, Сталін відрядив основні хлібозаготівельні райони СРСР надзвичайні хлібозаготівельні комісії на чолі із своїми найближчими соратниками. П. Постишев очолив комісію в Поволжі, Л.Каганович – на Північному Кавказі, В. Молотов – в Україні.
З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія вилучила у селян 87 млн. пудів хліба (не рахуючи зерна, вилученого у радгоспів). Після таких «заготівель» хліба у селян не залишилося зовсім. Не обмежуючись конфіскацією зерна, хлібозаготівельні комісії запровадили для покарання боржників «натуральні штрафи»: коли не було хліба, конфісковували інше продовольство, яке знаходили у селян під час обшуку. Всі ці заходи можна охарактеризувати, як державний терор проти селян за небажання працювати у державному секторі економіки.
У 1933 році внаслідок конфіскації всіх продовольчих запасів смертність від голоду в сільській місцевості переросла у справжній голодомор. Голодною смертю загинуло від 3 до 3,5 млн. чоловік.
Голод 1932 – 1933 рр. не тільки сильно послабив село, а й призвів до серйозного ускладнення соціально-політичної ситуації в країні. Невдоволення охопило не тільки селян та міських мешканців, а й розповсюдилося у правлячій партії. Виявилася неефективність чисто адміністративно-командних методів управління колгоспами. Все це змусило керівництво партії та уряд піти на деяку зміну економічної політики.
Листопадовий (1934 року) Пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про ліквідацію політвідділів МТС та про передання МТС і колгоспів в управління місцевих партійних і радянських органів. Одночасно починається розробка нового колгоспного Статуту, який був прийнятий у 1935 році і отримав силу закону. У новому Статуті було зафіксоване закріплення за колгоспниками присадибних ділянок землі (городів, садів), право утримувати на присадибній ділянці худобу (корів, овець, свиней), птицю, бджіл та ін. У 30-ті роки у сільське господарство починають надходити в масовій кількості трактори, інша сільськогосподарська техніка та мінеральні добрива. Дещо знижений був і податковий тиск на село. Суттєве значення мало встановлення норм здавання колгоспами продуктів з урахуванням умов виробництва у різних кліматичних зонах країни. Було дозволено самостійний вихід колгоспів на ринок, для чого у містах відкривалися так. звані колгоспні ринки. Все це мало значення для ефективності сільського господарства і поступового збільшення врожаїв. Серйозним досягненням було й збільшення посівних площ під технічними культурами (бавовни, цукрового буряку, соняшника). За рахунок цього до початку Великої Вітчизняної війни країна повністю забезпечувала себе цукром та бавовною. Це особливо важливо, адже бавовна використовувалася не лише як сировина для текстильної промисловості, а й для виробництва артилерійського пороху.
Колосальні матеріальні та людські ресурси (у вигляді робочої сили), вилучені із села, йшли на створення новітньої на той час промисловості. Цей процес отримав назву індустріалізації.
Індустріалізація здійснювалася через поділ промисловості на підприємства групи «А» (важка промисловість) та групи «Б» (легка і харчова промисловість). Через обставини внутрішнього і міжнародного розвитку країни, про які йшлося вище, приорітет надавався розвитку промисловості групи «А». На першому місці за обсягом державних капіталовкладень перебувала металургія, друге місце посідало машинобудування, третє та четверте місця поділяли електроенергетика та паливна промисловість.
Серед промислових об’єктів перших п’ятирічок виділялося 35 загальносоюзних будов, на кожну з яких було витрачено до 1936 року понад 100 млн. карбованців. З них в Україні розміщувалися 12 об’єктів – 7 новобудов та 5 докорінно модернізованих заводів. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмінійбуд, Краматорський машинобудівний завод і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих об’єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи: в Макіївці, Алчевську, Дніпропетровську та Дніпродзержинську.
Наприкінці 30-х років вирішальна роль у виробництві промислової продукції належала фабрично-заводському сектору. Промислову продукцію виробляв робітничий клас, а не ремісники та кустарі. Модернізація промисловості стала фактом.
Україна випереджала за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну і четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин Україна випередила Францію та Італію, наздоганяла Великобританію. Для розвитку цих галузей в Україні використовувалася вагома частка загальносоюзних капіталовкладень.
Будівництво та модернізація промислових підприємств потребували нової системи державного управління промисловістю. Початком її створення можна вважати союзний закон «Про перебудову управління промисловістю» від 5 січня 1932 року. Замість Вищої ради народного господарства СРСР, яка керувала економікою країни до цього, утворювалося 3 загальносоюзних промислових наркомати: важкої промисловості (Наркомважпром), легкої промисловості (Наркомлегпром); лісової промисловості (Наркомліспром). Наслідком цієї реорганізації було те, що основна маса великої промисловості перейшла під безпосереднє керівництво загальносоюзних органів і була виведена з-під контролю союзних республік. Це означало новий крок на шляху формування єдиного народногосподарського комплексу.
Кожен новий загальносоюзний наркомат керував приблизно 40-50 підприємствами. В міру того, як будувалися нові підприємства, чисельність об’єктів управління значно збільшилася (до кінця другої п’ятирічки вступило в дію близько 4500 нових підприємств). Тому у другій половині 30-х рр. починається процес утворення нових наркоматів. В самостійні відомства виокремилися оборонна, вугільна, нафтова, електрохімічна промисловість. У 1941 році до складу уряду СРСР – Ради Народних Комісарів – входили 24 загальносоюзні наркомати.
Однією з найважливіших проблем індустріалізації ставало забезпечення промисловості (а також будівництва і транспорту) кваліфікованою робочою силою. Масове розгортання промислового будівництва вже у 1930 році призвело до повної ліквідації безробіття в країні. Колективізація сільського господарства і введення паспортної системи з 1932 р. різко знизили стихійну міграцію сільського населення в міста. А між тим потреба в робочій силі зростала.
У 1931 р. був прийнятий закон про відходництво, згідно з яким колгоспи зобов’язувалися за разнорядкою Держплану виділяти людей для роботи у промисловості. Ці люди закріплювалися за конкретними підприємствами.
В 30-ті роки у промисловість прийшла величезна маса колишніх селян, молоді, жінок. Ці люди не мали кваліфікації, їх доводилося навчати на ходу в процесі виробництва, вони не звикли дотримуватися трудової та технологічної дисципліни. Вони допускали масу браку. В якості засобу, що «прискорював» трудове навчання, дотримання трудової та технологічної дисципліни, застосовувався терор. Однак таким методом неможливо було домогтися створення маси дійсно висококваліфікованих працівників. Тому 2 жовтня 1940 р. був виданий указ Президії Верховної Ради СРСР «Про державні трудові резерви». Цим указом засновувалася система підготовки державних трудових резервів через мережу ремісничих, залізничних училищ та фабрично-трудових шкіл, які комплектувалися як добровільно, так і за призовом (мобілізацією). Учні були на повному державному забезпеченні і після закінчення навчання були зобов’язані працювати за направленням комісії по розподілу. В лютому 1941 р. була встановлена кримінальна відповідальність (рік тюремного ув’язнення за вироком суду) за злісне порушення трудової дисципліни та втечу з училища.
Однак спостерігалися й інші тенденції. Ліквідація безробіття, повна зайнятість населення суттєво посилювали відчуття соціальної захищеності основної маси працівників промисловості, будівництва і транспорту, їхню впевненість у тому, що вони не будуть викинуті на вулицю без засобів для існування. Ці настрої стимулювалися соціальною політикою уряду. У Конституціях СРСР (1936 р.) та УРСР (1937 р.) з’явилися спеціальні статті щодо права громадян на матеріальне забезпечення в старості, у випадку хвороби та тимчасової непрацездатності. І можна стверджувати, що на відміну від політичних прав (свободи слова, друку, зібрань тощо), які мали декларативний характер, соціальні права радянських громадян були реальністю. Так, кількість осіб, які користувалися оплачуваними відпустками, виплатами за тимчасову непрацездатність та ін. зросла з 15-20 % наприкінці 20-х рр. до 50 % у 1941 р. Спільною постановою РНК СРСР, ЦК ВКП(б) та ВЦРПС (вищого профспілкового органу) від 28 грудня 1938 р. були введені надбавки за безперервний стаж до пенсій та виплат за тимчасову непрацездатність. Тоді ж, у грудні 1938 р. були посилені заходи морального заохочення до продуктивної праці – були введені звання «Герой Соціалістичної Праці», а також державні нагороди (медалі) «За трудову доблесть», «За трудову відзнаку». Все це безумовно стимулювало людей працювати краще. До цих заходів додавалася також масована ідеологічна обробка населення, уявлення людей про СРСР як про державу трудящих, де не існує експлуатації людини людиною. Бачачи грандіозні перетворення, які відбувалися буквально у них на очах, люди проникалися вірою в радянський суспільно – політичний та економічний устрій, оптимізмом щодо подальшої долі країни і себе в цій країні. Особливо такі настрої були характерними для молоді, яка енергійно включалася в соціалістичне будівництво.
Сталінські репресії.
Важливою сторінкою політичного розвитку СРСР і України в його складі були політичні репресії 1937 – 1938 рр. при розгляді цього питання слід звернути увагу на наступні обставини. По-перше, політичні репресії цього періоду мають глибоке історичне коріння в епосі революції та громадянської війни. Саме тоді в суспільстві повною мірою проявилася взаємна нетерпимість і ненависть представників різних суспільних груп. І саме тоді в країні вперше у ХХ столітті широкомасштабно розгорнулися політичні репресії проти противників влади (причому не тільки з боку більшовиків, а й з боку їхніх противників з Білого руху).
Після закінчення громадянської війни грунт для репресій був збережений через наявність в країні реальних соціальних протиріч, які політика НЕПу лише пригасила, але не ліквідувала. І намагання ультралівого крила партії більшовиків (Л. Троцький та його однодумці) покінчити з «буржуазними елементами» ще у 20-ті роки зберігало цей сприятливий грунт для репресій.
Тут слід зазначити, що наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. у правлячій радянській еліті не тільки зберігався потяг до репресій, а й самі репресії активно здійснювалися («Шахтинська справа», розкуркулення, процеси проти національної інтелігенції).
Отже, можна констатувати, що репресії 1937 – 1938 рр. виникли не на порожньому місці і були обумовлені реальними політичними протиріччями в суспільстві. Наприкінці 30-х рр. це були вже не протиріччя між соціальними групами, а всередині правлячої партійної олігархії з питань подальшого політичного курсу країни.
Наслідком індустріалізації та колективізації було велике напруження сил країни, падіння життєвого рівня народу. І хоча найвище державне керівництво на чолі зі Сталіним періодично пом’якшувало свою жорстку політику, для частини партійних і державних діячів як у Москві, так і на місцях було очевидним: суспільство заплатило надто дорогу ціну за могутність країни і винний у цьому Сталін. Визнаючи сталінську політику правильною в цілому, ці люди бажали пом’якшити її, замінивши Сталіна на посаді керівника партії іншою кандидатурою, наприклад С. М. Кіровим. Крім того, режим особистої диктатури Генерального секретаря ЦК ВКП(б) чим далі, тим більше викликав невдоволення у частини партійців, які прагнули зберегти демократичний устрій партії, проголошений ще за ленінських часів і з тих пір суттєво деформований партійною бюрократією, на чолі якої був Генсек.
Отже, можна констатувати, що в міру здійснення соціалістичних претворень посилювалися протиріччя всередині самої правлячої партії, яка була далеко не однорідною масою бездумних виконавців вказівок вищого партійного керівництва. Маючи важелі влади і користуючись авторитетом серед рядових партійців, опозиційні Сталіну політики (М. Бухарін, Г. Орджонікідзе, М. Тухачевський, С. Косіор та ін.) могли потенціально стати великою загрозою для одноосібної сталінської влади. А оскільки виявити конкретних прихильників опозиції було неможливо (таким міг стати кожен партієць), Сталін не міг утримати владу інакше, ніж знищуючи політично (а то й фізично) всіх підряд (тих, хто міг здатися підозрілим). Це значною мірою пояснює масштаб репресій.
Здійснюючи репресії, Сталін та його прихильники паралельно вирішували й інше важливе політичне завдання. За час індустріалізації та колективізації підросли нові управлінські кадри, здатні замінити діючих керівників. Їхнє висуненя було вигідним для Сталіна, адже це були люди, виховані в дещо іншому дусі, ніж старі більшовики або ті, хто поповнив лави партії під час революції, громадянської війни та НЕПу. Як правило, це були люди з вищою інженерною освітою, що закінчили вже радянські вузи. За своєю ментальністю вони більше підходили для керівництва великою індустріальною державою, якою став у 30-ті роки Радянський Союз. І саме Сталін став для них авторитетом, який висував їх на керівні посади замість «старих» більшовицьких кадрів, які «не розуміли поточного моменту» , «заважали молодим» тощо. Ось чим слід пояснити те, що масове винищеня радянської еліти у 1937 – 1938 рр. не викликало невдоволення в народі. Адже саме на місце репресованих приходили здібні вихідці з народних низів, які б за інших обставин не потрапили б до вершини влади (Л. Брежнєв, О. Косигін, П. Шелест та ін.).
Головним інституційним знаряддям репресій став Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), утворений 1934 р. Цікаво, що на момент створення цього відомства в ньому вважали засіб не посилення політичних репресій (як вважається зараз), а навпаки, їхнього зменшення. Справа в тому, що створення НКВС супроводжувалося обмеженнями повноважень каральних органів держави. Так, на відміну від своїх попередників – ВНК та ОДПУ – які, згідно із тодішнім радянським законодавством, могли здійснювати у позасудовому порядку репресії (аж до розстрілу), НКВС (точніше Особлива нарада при ньому, яка й розглядала «політичні» справи), міг у позасудовому порядку застосовувати лише заслання, а також ув’язнення у виправно-трудовому таборі терміном до 5 років. Крім того, до складу Особливої наради вводився прокурор СРСР. Це було покликано надати каральним діям видимість законності. І взагалі, пояснюючи успіх сталінської політики і великий авторитет Сталіна серед радянського народу, слід зазначити, що Вождь всіляко намагався одягнути свою політику у шати «стабільності», «законності» та «правопорядку», ззовні відмовляючись від тих грубих каральних методів, що застосовувалися радянською владою в буремні революційні часи. Цьому сприяли, зокрема положення Конституції 1936 року про те, що суд в Радянській державі є незалежним і підкоряється лише закону, що за законністю дій органів державного управління, зокрема НКВС, наглядає Прокуратура та ін. Як засвідчила практика репресивних дій, ці декларативні положення дуже легко обходилися зокрема за допомогою підзаконних нормативних актів та відомчих інструкцій. Саме вони дают уявлення про справжнє обличчя сталінської «законності». Так, 1 грудня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову про особливе ведення справ про терористичні акти. Терміни слідства з даної категорії справ скорочувалися 10 днів, обвинувачення надавалося обвинуваченому за добу до суду, в якому справа розглядалася без участі сторін (тобто без прокурора і адвоката). Касаційне оскарження та подання клопотання про помилування не допускалися. Вирок про вищу міру покарання повинен був здійснюватися негайно по його оголошенні. 14 вересня 1937 р. аналогічний порядок вводився по справам щодо зради та диверсій. Максимальний термін позбавлення волі за державні злочини збільшувався з 10 до 25 років. Повноваження Особливої наради при НКВС СРСР були збільшені. Вона тепер могла застосовувати всі заходи покарання аж до смертної кари. Нарком внутрішніх справ М. Єжов (призначений 1936 р.) видав наказ про покарання ув’язнених за подання скарги на умови утримання. Широке розповсюдження отримали побиття ув’язнених, утримання у карцері, позбавлення їжі.
Яким був масштаб репресій? У сучасній історичній та історико-правовій літературі, не кажучи вже про публіцистику наводяться дані про багато мільйонів і навіть десятки мільйонів жертв безпідставних політичних репресій. Характерним є те, що автори при цьому не посилаються на документи, а пишуть про власні припущення й розрахунки, методики яких ними, як правило, не розкриваються.
А між тим в архівах фондів НКВС збереглися звітні документи (в тому числі й доповідні записки НКВС Сталіну) відносно ув’язнених осіб. Дані з фондів НКВС співставляються із судовою статистикою з фондів Верховного суду СРСР та Прокуратури СРСР.
Згідно з цими документами, чисельність ув’язнених на 1 січня 1937 р. складала 1 196 368 чоловік, на 1 січня 1939 р. – 1 659 992 чоловіки. Причому ув’язнені саме за політичними мотивами серед них складали явну меншість (104 826 чол. (12,8 %) на 1 січня 1937 р. та 420 293 чол. (28, 7 %) на 1 січня 1941 р.).
Підводячи підсумки, слід зазначити, що хоча розмах репресій в дійсності був значно меншим, ніж про це йдеться в літературі (особливо публіцистичній), вони дійсно носили масовий характер.
Література:
1. Новітня історія України (1900 – 2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. – К.: Вища шк.,2000. – 663 с.
2. Курицын В.М. История государства и права России. 1929 – 1940 гг. Учеб. пособие. – М.: Международ. отношения, 1998. – 232 с.
3. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К.: Основи, 1996. – 396 с.
4. Хоскинг Дж. История Советского Союза. 1917 – 1991 / Пер. с англ. – Смоленск: «Русич», 2000. – 496 с.
5. Краус Т. Советский термидор. Духовные предпосылки сталинского поворота (1917 – 1928). – Будапешт: Венгерский институт русистики, 1997. – 251 с.
6. Шубин А.В. Вожди и заговорщики: политическая борьба в СССР в 1920 – 1930-х годах. – М.: Вече, 2004. – 400 с.
7. Прохоров А.П. Русская модель управления. – М.: Эксмо, 2007. – 384 с.
8. Гершберг С.Р. Стаханов и стахановцы. – М.:Политиздат, 1985. – 207 с.
9. История социалистической экономики СССР: В 7 т. – Т. 6. – М.: Наука, 1980. – 589 с.
10. Социалистическое соревнование в СССР. 1918 – 1964. Документы и материалы профсоюзов. М.: Профиздат, 1965. – 495.