КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ТА ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ І ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ
Держава в Західній Європі на Британських островах. Територія – 244,1 тис. кв. км. Столиця – м. Лондон. Офіційна мова – англійська[111].
1. Конституція Великобританії
За своїми юридичними і структурними характеристиками британська Конституція цілком оригінальна. До утвердження в англосаксонському світі та Франції ліберального вчення, що спричинило у XVIII ст. Американську і Французьку революції, політичні відносини в різних країнах Європи регулювалися, головним чином, звичаями. У масі норм, що ґрунтувалися на звичаї, знаходилося лише декілька письмових документів. Звичайно це були урочисті акти, у яких монарх дарував своєму народу ті чи інші права або привілеї за себе і своїх наступників, чи іноді трактати або умови, які були укладені між володіннями, у момент, коли вони об’єдналися для утворення єдиної держави. Англія, яка в силу більш ранньої демократизації свого політичного режиму залишилася на периферії революційного руху в Європі XVIII ст., зберегла такий характер за своєю Конституцією. Остання у значній мірі ґрунтується на звичаї і знає відносно незначне число писаних джерел права[112]. На відміну від конституцій континентальних європейських держав, Конституція Великобританії є несистематизованою (неконсолідованою) і не тільки не знаходить оформлення у вигляді основного закону, але й включає у свою структуру такі нетипові для країн континентального права компоненти як: статутне право (Statute Law), загальне право (Common Law), конституційні угоди (Constitutional conventions). Джерелами конституційного права у Великобританії, відтак, є: статути Парламенту, судові прецеденти, конституційні угоди. У спеціальній літературі цей перелік іноді доповнюється доктринальними роботами англійських юристів-класиків[113]. Головними актами статутного права є Велика Хартія Вольностей 1215 р. та її наступні підтвердження, Білль про права, Акт про престолонаслідування 1701 р., договори про приєднання Шотландії та Ірландії до Англії.
Серед формалізованих джерел британської Конституції найважливіше значення мають законодавство і судові прецеденти. Саме вони є єдиними юридичними формами, у яких зафіксовані і певним чином систематизовані норми Конституції[114].
За способом внесення змін (у своїй писаній частині) британська Конституція є гнучкою. Англійському праву невідомі поняття основного закону та поточного законодавства: усі статути Парламенту приймаються і змінюються за однаковою процедурою[115], шляхом абсолютної більшості голосів членів обох Палат законодавчого органу. За гнучкою процедурою змінюються й акти делегованого законодавства (акти, що приймаються виконавчою владою на основі прав, делегованих Парламентом) – інша складова статутного права. Британські юристи традиційно вбачали переваги своєї гнучкої Конституції у її здатності легко пристосовуватися до змінних суспільних та політичних відносин і вважають її справді діючим правом, наголошуючи на тому, що чим більш жорсткою є консолідована конституція, тим більша ймовірність розбіжностей між фактичним застосуванням права і буквою закону[116]. Той факт, що частина писаної складової британської Конституції представлена статутами Парламенту, обумовлює відсутність інституту конституційного контролю у Великобританії. Суто з теоретичної точки зору ідею конституційного контролю важко узгодити з концепцією верховенства парламенту: нормотворча діяльність законодавчого органу не може бути обмеженою ні принципами, ні інститутами.
Особливу специфіку мають конституційні угоди, які не знаходять аналогів серед джерел права інших європейських держав і юридичну природу яких із позицій континентальної правової доктрини пояснити фактично неможливо. Конституційні угоди – це не норми права, що можуть захищатися у судовому порядку, їх порушення (недотримання) може зумовлювати лише санкції політичного характеру. Однак високий авторитет конституційних угод забезпечує їх реальний характер і незмінне дотримання у британській конституційній практиці. Конституційні угоди є головним джерелом права в регламентації питань, що стосуються статусу Уряду, порядку його формування, організації його структурних складових та компетенції міністрів Корони[117], питань, що регулюють відносини між Палатами Парламенту.
Конституційні угоди втрачають своє значення у випадку закріплення аналогічних норм у законах Парламенту.
У зв’язку із судовою практикою і важливою роллю прецедентів у регулюванні політичних (владних) відносин, вагомого значення набуває додаткове джерело британської Конституції – роботи авторитетних юристів.
За виробленим у 1969 р. загальним правилом, книги авторитетів не можуть впливати на судові рішення. Але дуже старі книги авторів, думки яких розглядаються як авторитетні свідоцтва судових рішень, що не дійшли до наших днів, можуть сприйматися судами як додаткове джерело права.
Британська Конституція, попри її архаїчну форму, містить ефективні юридичні норми, які забезпечують надійну основу правової державності у Великобританії. При цьому питання про необхідність внесення змін до Конституції і проведення конституційної реформи складає предмет постійної дискусії у політичному житті країни.