Політико-територіальний устрій Індії
У свідомості сучасних індійців їх субконтинент у минулому існував як конгломерат країн[375]. Об’єктивно, що укладачам Конституції Індії було притаманне усвідомлення того, що для такої великої за розмірами території і багатоликої країни, якою повинна була стати Індія, унітарна форма правління не є вдалою: регіони, які утворювали Індійський Союз, упродовж тривалого часу мали власну субкультуру, систему управління, свої традиції і звичаї, образ життя і т. п. Тому на момент укладення Конституції існувала негласна домовленість про те, що багатьма питаннями повинні відати регіональні влади[376]. Однак особливості розвитку Індійської Федерації із самого початку її існування, а саме сильні відцентрові тенденції, які іноді виливаються у відвертий сепаратизм, спричинили її виразно централізований характер. Кажучи інакше, концентрація влади в руках федерального Уряду й обмежені обсяги автономії суб’єктів Федерації стали об’єктивною необхідністю збереження і розвитку державності Індії. Індії була необхідна така політична система, яка б змогла вижити і зберегти суверенітет країни перед загрозою зовнішньої агресії і внутрішнього розколу, що передбачало сильну центральну владу, спроможну, однак, ураховувати у своїй політиці традиційне розмаїття регіонів[377].
Таким чином, Індійська Федерація стала централізованою: на відміну від природних, децентралізованих федерацій, схожих до США чи Швейцарії, утворенню яких передував добровільний договір про започаткування спільної державності, Індія створювалася шляхом перетворення унітарної держави, якою була Британська Індія, у федеративну. Особливістю Індійської Федерації, яка підкреслює її централізований характер, є те, що центральний Уряд не консультується із суб’єктами Федерації із питань, що стосуються зміни основної частини Конституції (на відміну, наприклад, від США чи Швейцарії). Виключення складають лише деякі питання, що стосуються самої федеративної структури держави.
Структура Індійської Федерації. Спочатку Конституція Індії 1950 р. закріпила федеративний устрій держави у формі союзу трьох різних за своїм положенням у Федерації груп штатів, що не враховували національний склад їхніх народів, які їх населяли.
Принципові зміни у структурі федеративного устрою Індії були викликані Законом про реорганізацію штатів 1956 р., із прийняттям якого розпочалася ґрунтовна перебудова Федерації за національною ознакою. Замість 28 старих багатомовних штатів було створено 14 нових, з яких 10 було сформовано за монолінгвістичним принципом, а в 4 інших застосовувався принцип білінгвізму (використання двох мов). Був ліквідований поділ штатів на юридично нерівноправні групи. Територіальний поділ набув більшої відповідності з національними, соціально-економічними та культурними потребами населення країни. Перебудова Федерації здійснювалася на основі наступних принципів: збереження і зміцнення єдності й безпеки країни, створення однорідних у мовному та культурному відношеннях штатів з урахуванням фінансової й адміністративної доцільності, а також можливість розробки загальнонаціонального плану. Реорганізація штатів 1956 р. стала вирішальною подією в об’єднанні країни на національній основі. Вона покінчила з існуванням князівств, ліквідувала інститут правителів штатів із феодальних князів – раджпрамукхів – і ряд інших пережитків, дала новий стимул розвитку продуктивних сил як окремих штатів, так і країни в цілому.
Крім штатів, у Індійську Федерацію входить така специфічна форма значно обмеженої автономії, як союзна територія. Сім союзних територій, порівняно невеликих за розмірами і чисельністю населення, що існують нині, мають набір органів управління, аналогічний штатам, однак їхня автономія вужча з огляду хоча б на те, що вони перебувають у центральному підпорядкуванні.
У сфері законодавства компетенція розподіляється між Союзом і штатами відповідно до трьох переліків питань, поданих у додатку VII до Конституції. У “союзному переліку” визначені питання, що відносяться до сфери виняткової компетенції законодавства Федерації. Сюди відносяться такі найважливіші питання, як оборона країни, зовнішньополітичні, зовнішньоторговельні зв’язки, банківська справа, грошовий обіг, залізничні, повітряні й водні сполучення, торгівля між штатами та ін. Усього в цьому переліку нараховується 100 пунктів. Згідно ст. 248 Конституції, до сфери виняткового законодавства Союзу відносяться також і всі питання, що не ввійшли в жоден із переліків згаданого додатку.
Перелік співпадаючого законодавства містить питання, з яких можуть здійснювати законодавчу діяльність як Федерація, так і її суб’єкти (при відсутності відповідного закону Федерації або у випадку схвалення Президентом). У цей перелік входить 48 питань, у числі яких кримінальне, цивільне, трудове, сімейне, соціальне, профспілкове законодавство і т. д.
Третій перелік відноситься до виняткової компетенції штатів. Він складається із 62 питань, таких, як: охорона суспільного порядку, поліція, в’язниці, деякі сторони організації судів, місцеве самоврядування, охорона здоров’я та санітарія, допомога інвалідам і безробітним, культура, освіта тощо. Хоча формально законодавствувати в цих сферах покликані штати, федеральний Парламент, за рішенням Ради Штатів, прийнятим кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів, може законодавствувати по кожному з питань, що входять у виняткову компетенцію штатів, розглядаючи їх як такі, що стосуються національних інтересів усієї країни. Отже, незважаючи на наявність цих трьох переліків, органи центральної влади можуть на практиці видавати закони з будь-яких питань незалежно від того, до компетенції яких органів вони формально віднесені. Таким чином, аналіз конституційних положень про розподіл повноважень між Союзом і штатами засвідчує, що хоча останнім надані досить широкі права, вирішальні позиції в галузі законодавства й управління збережені за Союзом.
Усі штати, крім Джамму і Кашміру, який володіє власною Конституцією і громадянством, мають єдиний правовий статус у Союзі. Встановлено єдине федеральне громадянство.
Судові й адміністративні органи всіх штатів і Федерації складають єдину систему. Уряд Індійського Союзу може давати урядам штатів будь-які вказівки, що стосуються виконання федеральних законів. Території штатів, крім Джамму і Кашміру, де необхідна згода його вищого законодавчого органу, можуть бути змінені без згоди штатів. Крім того, за згодою федерального Уряду губернатор може передавати Союзу будь-які функції або повноваження, що належать штату.
Найбільш яскравим вираженням зростаючого панування центру над штатами є докладно розроблений інститут надзвичайного стану. Уведення надзвичайного стану істотно обмежує права штатів, а практичне його здійснення нерідко призводить до масових і серйозних порушень прав і свобод громадян. Із шести десятиліть незалежного розвитку майже 12 років Індія провела у стані надзвичайного стану. Те, що навіть у цій ситуації Індійський Союз зберіг федеративну структуру, доводить її життєздатність.
Особливою формою інституту надзвичайного стану в масштабах штату є президентське правління (ст. 356), яке вводиться указом Президента (за вказівкою Уряду), якщо у штаті виникла ситуація, за якої управління не може здійснюватися у відповідності з Конституцією. З оголошенням президентського правління основні функції з управління штатом переходять до центральних органів держави: Президент приймає на себе повноваження уряду штату, а федеральний Парламент – повноваження легіслатури штату. Введення президентського правління у штаті фактично означає, що законодавчий орган штату розпускається, уряд штату зміщується, а влада у штаті здійснюється попередньо чи спеціально призначеним Президентом губернатором або іншим повноважним представником Президента. Губернатор повинен відновити у штаті конституційний порядок й організувати вибори в законодавчий орган штату. Останній на партійній основі формує новий уряд штату. При цьому Конституція передбачає можливість уведення на територію штату федеральних військ і ведення воєнних дій.
Практика застосування прямого президентського правління засвідчила, що в Індії існує конституційний механізм перетворення країни у випадку гострої необхідності з федеративної в унітарну централізовану державу: гарантами цього є Президент і губернатори штатів, наділені відповідними повноваженнями[378].
Деталізація й регламентація процедури застосування норм надзвичайного характеру передбачають певну ступінь контролю Парламенту за здійсненням надзвичайних повноважень і ніби дозволяють організаційно та процесуально “вкладати” ці авторитарні за своєю природою положення в рамки демократичного політичного режиму.
Прагнення до унітаризму і централізації в Індії невіддільне від тенденції регіоналізму й децентралізації, що знаходить своє вираження у створенні нових штатів і союзних територій, у вимогах, що частішають, надати штатам більший обсяг автономії.