Визначення й сутність емоцій
ЧАСТИНА V. ПСИХІЧНА РЕГУЛЯЦІЯ ПОВЕДІНКИ І ДІЯЛЬНОСТІ
РОЗДІЛ 18. ЕМОЦІЇ І ПОЧУТТЯ
Визначення й сутність емоцій
Емоції і воля утворюють регулятивну сферу психіки. Емоції забезпечують реактивну, а воля – активну регуляцію пізнавальних процесів, практичних дій, діяльності в цілому. Афекти (у широкому значенні слова) як первинна і безпосередня форма психічної регуляції властиві багатьом видам тварин. Це пряма, біологічно доцільна реакція на дії середовища. Проте така реакція іноді може призводити до небажаних соціальних наслідків. Тому в людини в процесі культурного розвитку на основі афектів сформувалася специфічна форма психічної регуляції більш високого рівня – воля. При цьому зміни сталися і з емоційною сферою: розвинулися почуття як стійкі форми емоційного ставлення до соціально значущих об’єктів і явищ.
Людина відбиває навколишній світ і саму себе в ньому не лише за допомогою розуму, але і через емоції. Події, що відбуваються, предмети, люди, природа, власне «Я» не лише сприймаються нами, не лише розуміються, але й оцінюються як приємні або неприємні, небезпечні або безпечні, красиві або потворні і т. ін. Так проявляється наше особисте ставлення до них. Емоційна оцінка часто виникає задовго до винесення раціонального судження про об’єкт або людину. Об’єктивній оцінці чогось або когось передує почуття симпатії або неприязні, чарівності або страху, настороженості або довіри. Часто саме первинна емоційна реакція виявляється точною і підтверджується на практиці, незважаючи на те, що нам важко дати їй об’єктивне обґрунтування.
Уся сукупність подібних переживань складає особливу сферу психічного життя – емоційну сферу психіки.
Емоція – це особлива форма психічного віддзеркалення, яка у формі безпосереднього переживання відбиває не об’єктивні явища, а суб’єктивне до них ставлення. Емоції є суб’єктивною стороною, переживанням задоволення/незадоволення потреби, внутрішнім індикатором міри досягнення мети. Емоційні процеси функціонують в тісному зв’язку з мотиваційними і вольовими. Якщо мотивація ініціює поведінковий акт, а воля забезпечує його продовження, незважаючи на зовнішні і внутрішні перешкоди, то емоція надає йому внутрішнє, суб’єктивне забарвлення. Емоція розкриває не зміст об’єкту, як це відбувається, наприклад, у сприйнятті, уяві або мисленні, а його життєву значущість, його зв’язок з потребами людини. Емоції допомагають орієнтуватися в навколишній дійсності, оцінити предмети й явища з точки зору їх бажаності або небажаності, корисності або шкідливості. Тому емоції є специфічною формою упередженого переживання життєвого сенсу об’єктів, явищ і ситуацій. Емоції виступають як внутрішня мова, як система сигналів, яка інформує людину про значущість того, що відбувається.
Таким чином, переживання суб’єктивного ставлення до чого (кого)-небудь є родовою ознакою афективної сфери. Воно об’єднує афективність з волею в єдину регуляторну сферу психіки. Видовою ознакою, що відрізняє емоції від волі, є безпосередній характер цього переживання і його спрямованість. Якщо вольові зусилля і дії опосередковані усвідомленими мотивами і цілями діяльності і спрямовані на самого суб’єкта (подолання себе), то емоційні переживання протікають ніби стихійно, мимоволі, під впливом потреб і неусвідомлених мотивів і спрямовані на об’єкт (чи ситуацію в цілому), що викликали ці переживання. У цьому сенсі афективна сфера є сферою віддзеркалення суб’єктно-об’єктних стосунків, а вольова – суб’єктно-суб’єктних взаємозв’язків.
Головні визначальні моменти емоційної сфери такі:
По-перше, емоції представлені в психіці у вигляді безпосередніх переживань. Це означає, що в емоційних явищах відбивається інтимне, суб’єктивне ставлення людини до оточення. Перцептивний образ або думка мають значення тільки у зв’язку з тими зовнішніми об’єктами і зв’язками, які в них розкриваються. Людина легко може пов’язати свої емоції з якими-небудь зовнішніми об’єктами і ситуаціями. Проте емоції «містять свою значущість у собі»; вони приємні або неприємні без жодного звернення до минулого досвіду або зовнішніх об’єктів. Їм властиве власне, суб’єктивне забарвлення.
По-друге, в емоційне явище включено п’ять компонентів: 1) переживання («афективне хвилювання», що відкривається людині в самоспостереженні), 2) експресивно-поведінковий (жести, міміка, пантоміма, доступні зовнішньому спостерігачеві), 3) знання (образ сприйняття, представлення, думка, у яких відбивається об’єкт емоційного ставлення й оцінки), 4) мотиваційний («інтенція», спонукання до дії стосовно об’єкта емоційного ставлення), 5) фізіологічний (комплекс вегетативних реакцій – зрушень в організмі, що відбуваються під час емоційного переживання, матеріальна основа емоційної реакції). Домінуючим є переживання, яке зазвичай добре усвідомлюється самим суб’єктом, тоді як інші компоненти залишаються за межами усвідомлення.
По-третє, афективні явища виникають переважно мимоволі, як результат безпосередньої взаємодії суб’єкта з навколишнім світом.
По-четверте, емоціям властива інтегративність. Виникнувши, вони швидко охоплюють увесь організм і спричиняють моментальну інтеграцію (об’єднання в єдине ціле) усіх життєвих функцій.
Питання про механізми виникнення емоційних переживань дискусійне і по-різному вирішується представниками різних напрямів у психології емоцій. Ці механізми активуються емоціогенними чинниками, тобто спонукачами емоцій. У їх ролі може виступати усе, що нас оточує і навіть ми самі (як організм і як суб’єкт психічної діяльності). Є три групи емоціогенних чинників: 1) натуральні (безумовні), 2) сигнальні (умовні) і 3) порівняльні (оцінні).
Натуральні емоціогенні чинники активують емоцію через природжену чутливість до них організму. Емоційний тон мають сенсорні подразники будь-якої модальності – екстероцептивні (зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні), пропріорецептивні (кінестетичні) і інтероцептивні (відчуття з внутрішнього середовища організму). Усі ці відчуття й їх поєднання супроводжуються емоційним забарвленням.
Для виникнення емоцій важливою є інтенсивність подразника. Зміна інтенсивності подразника (наприклад, звуку, запаху та ін.) призводить до закономірних змін його емоційного тону. Характер цих змін неоднаковий для подразників, спочатку приємних (наприклад, запах свіжої смачної їжі) і спочатку неприємних (наприклад, запаху гниття).
задоволення
приємні подразники
байдужість зростання інтенсивності відчуття
неприємні подразники
страждання
Рис. 1. «Крива Вундта», що відображує взаємозв’язок інтенсивності подразників та знаків емоційного тону відчуттів, що виникають під впливом цих подразників
На «кривій Вундта» (см. рис. 1) видно, що поступове збільшення інтенсивності спочатку приємного подразника до якогось моменту призводить до посилення задоволення. Але так триває не увесь час, після проходження певної «точки перегину» відбувається пересичення приємним: подальше посилення подразника веде до зростання незадоволення. Динаміка негативних емоцій, викликаних спочатку неприємним подразником, інша: це поступове посилення незадоволення (страждання).
До натуральних емоціогенних чинників відносяться також несподіваність подразника, а також його мінливість при повтореннях. Сенсорні дії, що однаково повторюються, втрачають новизну та емоціогенність, що можна пояснити виробленням у нервовій системі «нервовій моделі стимулу», тобто готовності до сприйняття стимулу, його звичності.
Потужний натуральний подразник емоцій – гомеостатичні коливання в організмі. Вони пов’язані з наростанням і спадом дефіциту певних речовин (їжі), зі зміною осмотичного тиску в тканинах, зміною парціального тиску кисню і змістом вуглекислого газу в крові, з менструальним циклом і процесом виділення статевих гормонів, з наповненням кишечнику і сечового міхура. Гомеостатичні зміни циклічні: на стадії «виявлення дефіциту» переважають негативні емоції, на стадії «досягнення задоволення» – позитивні.
До натуральних емоціогенних чинників можна віднести м’язову і нервову активність (задоволення від роботи, яка відповідає фізіологічним можливостям організму), патологічні зміни в організмі, дію фармакологічних речовин та ін.
Сигнальні емоціогенні чинники – це конкретні предмети і явища довкілля, конкретні люди й їхні дії, що активують емоційні переживання у суб’єкта. Спочатку ці чинники були нейтральними, але згодом придбали властивість активувати емоції. Існують три механізми перетворення нейтрального подразника в емоціогенний чинник: 1) утворення емоційного умовного рефлексу: 2) генералізація (узагальнення) емоції: 3) оцінювання подразника як емоціогенного, тобто здатного викликати емоцію.
Емоційний умовний рефлекс утворюється, якщо нейтральний подразник (наприклад, телефонний дзвінок, вираз обличчя і голос людини, мелодія, пейзаж, гавкання собаки, грім і блискавка, внутрішнє вбрання приміщення і т. ін.) супроводжує (чи ненадовго випереджає) яка-небудь емоція, викликана натуральним емоціогенним чинником. Уперше емоційний умовний рефлекс в лабораторних умовах виробив Дж. Уотсон в експерименті з одним досліджуваним – одинадцятимісячним хлопчиком на ім’я Альберт. Дитині показали білого пацюка і в той момент, коли вона спробувала його погладити, ударили в гонг. Гучний і різкий звук злякав дитину. Процедуру повторили кілька разів, після чого Альберт став реагувати переляком і страхом щоразу, коли йому показували пацюка. Можливо, багато страхів (боязнь собак, виступу перед великою аудиторією, страх висоти, польоту на літаку тощо) виникають в досвіді конкретної людини саме таким чином. Так само формуються умовні емоціогенні чинники, що викликають позитивні емоції (харчові пристрасті, куріння, вибір певних місць, музичні смаки та ін.).
Емоційне навчання відбувається в основному за тими ж законами, що і моторне. Проте є чотири відмінності емоційного умовного рефлексу від рухового умовного рефлексу. По-перше, покарання по-різному діє на засвоєння емоційних і моторних реакцій; караний рух слабшає (гальмується), а караний страх, навпаки, посилюється. По-друге, нові моторні акти і навички закріплюються в тому випадку, коли вони допомагають досягти певної мети. Для виникнення нової емоційної реакції на який-небудь предмет (чи ситуацію) досить лише збігу у часі сприйняття цього предмета (ситуації) і емоції. По-третє, моторні умовні рефлекси швидко згасають, якщо суб’єкт не повторює відповідні дії; емоційний умовний рефлекс, навпаки, дуже міцний і не потребує повторень. По-четверте, якщо моторна реакція чітко диференційована і пов’язана зі специфічним подразником, то емоційний умовний рефлекс – це реакція не на окремий подразник, а на комплекс подразників, на ситуацію загалом. Емоція з великими труднощами піддається диференціюванню, часто відрізняється ірраціональністю. Емоціогенними можуть стати сторонні, випадкові, нейтральні подразники. Це можливо завдяки генералізації емоції.
Генералізація емоції – це другий механізм перетворення нейтрального подразника в емоціогенний чинник. Вона полягає в поширенні властивості активувати емоцію з емоціогенного подразника на нейтральний. Генералізація емоції виразно проявилася в експерименті Дж. Уотсона з хлопчиком Альбертом, який демонстрував страх не лише побачивши пацюка, але і при сприйманні будь-якого хутряного предмета (коміра пальта, маски Санта-Клауса тощо). Внаслідок генералізації індивід починає емоційно реагувати на предмети і ситуації, які він сприймає уперше, але які виявилися в чомусь схожими на ті предмети (і ситуації), які були реально пов’язані з емоціями.
У функціонуванні третього механізму перетворення нейтрального подразника в емоціогенний чинник, – оцінювання значення об’єкта (ситуації), – велику роль відіграють когнітивні процеси (пам’ять, уява, мислення) і мова. Сприймаючи який-небудь об’єкт, потрапляючи в певну ситуацію, людина намагається їх пояснити, інтерпретувати, зрозуміти сенс. Когнітивні психологи (Р. Лазарус, Б. Вайнер, Дж. Форгас та ін.) помітили, що деякі способи осмислення ситуації суттєво підвищують вірогідність актуалізації деяких емоцій. Так, опинившись у ситуації небезпеки, людина може інтерпретувати загрозу, що міститься в ній, як «дуже велику». Такий варіант оцінювання ситуації стимулює появу емоції страху. Коли б ця людина в тій самій ситуації зосередилася не на «великих розмірах» загрози, а на тому, що вона є перешкодою на шляху до її мети, то інтенсивність страху була б набагато менше. Зате з’явився б гнів, спрямований на перешкоду. Якби та сама ситуація була сприйнята людиною як така, у якій «неможливі ні напад, ні втеча», то домінуючим переживанням стала б печаль. Можливий і четвертий варіант сприйняття й інтерпретації цієї ситуації як такої, «за допомогою якої я зумію виявити мої сили і можливості, що постійно збільшуються». Вона перетворюється на чинник суперництва, радості подолання, азарту. Таким чином, емоція не є автоматичним наслідком дії емоціогенного чинника на психіку людини. Емоція – це синдром переживань, що активно конструюється самим суб’єктом. У цьому процесі велика роль мови і мовлення, запасу знань і досвіду, а також культурного контексту.
Порівняльні емоціогенні чинники не засновані на природжених механізмах емоцій і не утворюються в процесі емоційного навчання. Їх дія заснована на розумовій операції зіставлення когнітивних структур (перцептивних і інтелектуальних установок, схем і очікувань), що вже сформувалися в психіці, з новою інформацією про об’єкт (ситуацію), що отримує суб’єкт у процесі діяльності. Так, наприклад, почуття заздрості виникає в той момент, коли суб’єкт порівнює себе з іншою людиною, рівною за статусом і виявляє його перевагу над собою в чому-небудь (здібностях, зовнішності, майні тощо). Відчуття провини генерується порівнянням того, що людина робить з тим, що, на її думку, від неї чекає інша (значуща) людина. Сором – результат виявлення невідповідності між реальним та ідеальним «Я».
Емоції є й у тварин. Емоційне життя людини й емоційні реакції тварин з генетичної точки зору мають єдину біологічну природу. Проте між емоціями людини і тварин є низка принципових відмінностей. Вони обумовлені, передусім, творчою і соціальною природою людської діяльності. Емоції людей – це переживання особистості, що розвивається в умовах певної культури, в постійному діалозі з іншими людьми і з собою.
Можна виділити наступні відмінності між емоціями людей і тварин. По-перше, емоції людини «обслуговують» значно більше потреб, ніж у тварин. Ідеться, насамперед, про потреби соціально сформовані, духовні. Зберігаючи природну тональність, емоції людини придбали іншу предметну спрямованість, інший смисловий зміст. Навіть ті емоції, які сигналізують про органічні потреби, відбиваються у людини в знакових формах, усвідомлюються і забарвлюють діяльність, соціальну за природою. По-друге, емоції людини тісно пов’язані із словами і думками (це думки, забарвлені переживаннями, «афективно-когнітивні комплекси», своєрідні синтези емоцій і думок). По-третє, емоції людини часто об’єднуються в складні структури, які включають безліч елементарних емоцій (наприклад, муки совісті, любов, почуття обов’язку тощо). Актуалізація цих структур визначається програмними емоційними установками особи – особливими психічними структурами, які формуються за життя під впливом культури. По-четверте, емоції людини мають особистісний характер. Звичайно, не в усіх емоціях «звучить» особистість, особливо якщо йдеться про ситуативні переживання, або емоції, обумовлені органічними потребами. Проте багато почуттів інтеграційно відбивають особистість в цілому, її спрямованість і риси характеру. По-п’яте, емоції людини спонукають переважно внутрішню (спогади, уява, роздуми) діяльність, тоді як емоції тварин – зовнішню (у формі негайної афективної розрядки). Тому поняття «емоційне життя», «емоційний світ» стосуються тільки людини. Емоції не визначають у людини зовнішні дії так однозначно, як у тварин. Вони співвідносяться з «голосом совісті» й «аргументами розуму».
Функції емоцій
Емоції – давнє еволюційне придбання тварин. Вони доцільні і потрібні для успішного пристосування до середовища. Емоції виконують у психіці безліч функцій, які в сукупності визначають загальну функцію емоційної сфери в психіці, а саме реактивне регулювання.
Емоційне регулювання проявляється на всіх рівнях системної організації людини – на рівнях індивіда (психофізіологічному), суб’єкта діяльності (психологічному) і особистості (соціально-психологічному).
На першому, психофізіологічному, рівні емоція виконує мобілізаційну (активаційну) функцію. У стані емоційного збудження відбувається активація нервових центрів, яка здійснювана неспецифічними структурами стовбура мозку. Саме цим забезпечується оптимальний рівень збудження ЦНС й окремих її підструктур. Активація ЦНС і особливо її вегетативного відділу призводять до численних змін у внутрішніх органах і в організмі в цілому: змінюється артеріальний тиск, частішають пульс і дихання, зволожуються долоні, збільшується м’язова напруга, у крові збільшується утримування адреналіну, прискорюються обмінні процеси. При цьому мобілізуються органи дії, енергетичні ресурси і захисні процеси, або, за сприятливих умов, відбувається демобілізація організму. Усе це необхідно для активізації усіх сил організму, спрямованих на наступну інтенсивну м’язову діяльність (боротьбу, втечу, переслідування).
На другому, психологічному, рівні головною функцією емоцій виступає оцінна (відбивна, або відбивно-оцінна функція). Емоція мовою суб’єктивного переживання оцінює значущість об’єктів, явищ, ситуацій і подій з точки зору потреб, мотивів і цілей людини. Механізм такої оцінки – зіставлення відбитої мозком дійсності зі збереженими в ньому ж постійними або тимчасовими програмами життєдіяльності організму і особистості (Б. І. Додонов). В емоціях акумулюється віддзеркалення найбільш загальних, корисних і шкідливих чинників об’єктивної реальності, що часто зустрічаються, ознак, з якими людина систематично стикається. При емоційному оцінюванні нова, «свіжа» емоційна реакція на об’єкт зіставляється з «емоційними узагальненнями» – слідами емоцій, пережитих раніше, при зустрічі людини з подібними об’єктами. Ці «емоційні узагальнення» зберігаються в емоційній пам’яті. Людина швидко приймає нехай попереднє, але швидке рішення про значення нового сигналу. Оцінка зводиться до «загальнобіологічного знаменника»: корисно–шкідливо, небезпечно–безпечно. На основі цієї інтегральної оцінки швидко приймаються рішення про спосіб подальшої поведінки. Емоційна оцінка може бути включеною до процесу раціонального (словесно-логічного) зіставлення інформації, забарвлюючи в позитивні або негативні тони ту або іншу інформацію про об’єкт, і тим самим надаючи їй більшої або меншої ваги.
Окрім оцінної функції, емоції виконують на психологічному рівні ряд функцій, що забезпечують регуляцію діяльності суб’єкта (її спонукання, регуляцію процесу її протікання, завершення). У зв’язку з цим виділяють спонукальну функцію, в якій виражається участь емоцій у мотиваційному процесі. У слідоутворюючої, передбачаючої, евристичної і компенсаторної функціях, а також у функції синтезу перцептивного образу простежується участь емоцій в окремих пізнавальних процесах і в пізнавальній діяльності в цілому. У санкціонуючої, регулюючої, організуючої (і дезорганізуючої) функціях, а також у функції аварійного розв’язання критичної ситуації проявляється роль емоцій у керуванні поведінкою і діяльністю суб’єкта.
Спонукальна функція емоцій полягає в тому, що емоції присутні на всіх стадіях мотиваційного процесу. Людина і тварина прагнуть уникати подій, що породжують негативні емоції, і охоче включаються в події, що породжують позитивні переживання. У мотиваційних концепціях емоцій стверджується, що емоції мотивують поведінку. Питання про те, чи можна ототожнювати емоцію і потребу (мотив) в психології ще остаточно не вирішене. Найбільш обґрунтованою є точка зору С. Л. Рубінштейна, який вважав, що емоції є суб’єктивною формою існування потреб. Емоція в собі самій містить потяг, бажання, прагнення, спрямоване до предмета або від нього, так само як потяг, бажання, прагнення завжди більш чи менш емоціональні. Мотивація відкривається суб’єктові у вигляді емоцій. Вони сигналізують йому про потребнісну значущість об’єктів і спонукають спрямувати на них діяльність. Виникаючи в діяльності суб’єкта, емоції або потреби, що переживаються у вигляді емоцій, є в той-таки час спонуканнями до діяльності.
У слідоутворюючої функції простежується участь емоцій у процесах пам’яті суб’єкта. Емоція залишає сліди в пам’яті, закріплює ті дії, що її збудили, а також форми активності, які ведуть до успіху (або невдачі). Саме тому емоція виступає як важливий компонент навчання. Вона підкріплює знання, які виявилися життєво значущими для людини. Емоції потрібні для закріплення, стабілізації раціональної поведінки тварин і людини (П. К. Анохін). Позитивні емоції, що виникають при досягненні мети, запам’ятовуються і при відповідній ситуації можуть витягатися з пам’яті для отримання такого ж корисного результату. Негативні емоції, актуалізовані з пам’яті, навпаки, попереджають від повторного здійснення помилок. Таким чином, емоції беруть участь у формуванні особистого досвіду людини.
Передбачаюча (прогностична) функція проявляється в здатності емоції сигналізувати людині про можливий приємний або неприємний результат подій, які ще не почалися (чи тільки починаються). Актуалізація емоційних слідів у пам’яті суб’єкта зазвичай випереджає розвиток подій. Включаючись у процес імовірнісного прогнозування, емоції допомагають оцінювати майбутні події (передчуття задоволення, коли людина йде в театр, або очікування неприємних переживань після іспиту, коли студент не встиг до нього як слід підготуватися), тобто є засобом прогнозу того, що буде в майбутньому.
В евристичній функції виражається зв’язок емоцій з мисленням. Ця функція проявляється, коли людина прагне вибрати з безлічі можливих рішень одне правильне. Емоція скорочує до мінімуму кількість можливих розв’язань проблеми тим, що особливим чином «позначає» правильне розв’язання. Аналізуючи саме це рішення, суб’єкт випробовує особливі переживання, що підштовхують до його прийняття. Людина діє за принципом «гаряче – холодне».
Емоції перебувають у тісному зв’язку з перцептивними процесами. Вони виконують функцію синтезу психічного образу, виступають його синтезуючою основою. Уперше про цю функцію емоцій писав В. Вундт. Він вважав, що безліч діючих подразників (відчуттів) організовуються в цілісну структуру (образ сприйняття) завдяки синтезу їх емоційних тонів. Через таке злиття почуттів людина сприймає не набір плям чи звуків, а пейзаж або мелодію, не окремі інтероцептивні відчуття, а своє тіло. Емоційні синтези утворюються і в пам’яті (афективні комплекси, описані З. Фрейдом, К.-Г. Юнгом).
Емоційні явища включаються не лише в окремі пізнавальні процеси (сприйняття, пам’ять, мислення і прогнозування), але й впливають на переробку інформації суб’єктом у цілому. Відмічаючи цю закономірність, П. В. Сімонов писав про компенсаторну функцію. Емоція заповнює дефіцит інформації про об’єкт, надає йому відповідного «забарвлення» (подобається/не подобається, поганий/хороший) у зв’язку з його схожістю з об’єктами, що раніше зустрічалися. Хоча за допомогою емоції людина виносить узагальнену і не завжди обґрунтовану оцінку об’єкта і ситуації, вона все ж допомагає вийти з безвиході, коли людина не знає, що в цій ситуації їй робити. Проте, необхідно зазначити що емоції зовсім не поповнюють відомостей щодо реальних ознак загрози і можливостей її усунення. Ліквідація дефіциту інформації відбувається в процесі пошукових дій і навчання. Роль емоцій полягає в екстреному заміщенні, компенсації знань, яких не вистачає в даний момент.
Санкціонуюча функція (П. В. Симонов) емоцій полягає в їх здатності переводити напрям та інтенсивність активності людини. Емоція допомагає суб’єктові вирішити, іти на контакт з об’єктом чи ні, максимізувати свої зусилля чи перервати стан, що виник. Найяскравіше ця функція емоцій проявляється за умови конкуренції мотивів, виділенні домінуючої потреби, яка стає вектором цілеспрямованої поведінки (наприклад, боротьба страху із соромом у солдатів у бойових умовах, дилема любові та гордості в заплутаних міжособистісних стосунках тощо).
Емоція у своїй регулюючій функції – організатор нестереотипної цілеспрямованої поведінки. Вона сприяє координації і поєднанню ряду одиничних процесів у цілеспрямований поведінковий акт. При цьому вона зосереджує процеси пізнання на якому-небудь предметному змісті внаслідок того, що цей предметний зміст набуває емоційного забарвлення. Емоція є своєрідним супутником і порадником усього процесу довільного керування поведінкою і діяльністю.
Проте, емоції можуть приводити і до дезорганізації поведінки, порушувати цілеспрямовану діяльність людини, її пам’ять, мислення, навички, призводити до заміни важких дій простішими. Дезорганізуюча роль емоцій пов’язана з силою емоційного збудження. Слабка і середня інтенсивність емоційного збудження сприяють підвищенню ефективності перцептивної, інтелектуальної і рухової діяльності, а сильна і надсильна – знижують її (закон Йеркса–Додсона). Іноді має значення і модальність емоції. Страх може порушити поведінку людини, пов’язану з досягненням якої-небудь мети (ступор при сильному страху, відмова від виконання завдання, уповільнення темпів засвоєння якої-небудь діяльності, що уявляється людині небезпечною).
Прагнучи будь-якої мети і випробовуючи сильну злість, людина може неефективно повторювати ті ж самі дії, що не призводять до успіху. Під час сильного хвилювання людині буває важко зосередитися на завданні, вона може забути, що їй потрібно робити. В. К. Вілюнас вважає, що дезорганізуючу роль емоцій можна прийняти лише з обмовками. Він вважає, що дезорганізація діяльності пов’язана з тим, що емоції організовують іншу діяльність, яка відволікає сили й увагу від основної діяльності, що протікає в той самий момент.
Іноді емоції можуть нав’язати людині певні вчинки (втечу, агресію, заціпеніння тощо), які закріпилися еволюційно і спрацьовують у тому випадку, якщо ситуація критична і несподівана для суб’єкта і під загрозою опиняється його здоров’я, життя. Це – функція аварійного розв’язання критичної ситуації. Вона проявляється в такій ситуації, яка вимагає невідкладних рішень, а людина через певні причини не може знайти з неї адекватний вихід.
На соціально-психологічному рівні емоції виконують сигнальну функцію, забезпечуючи невербальну (немовну) комунікацію між людьми. Нерідко цю функцію позначають терміном «експресивна функція». Реалізується ця функція жестами, мімікою, позами, інтонаціями голосу, різними виразними рухами і звуками (наприклад, плач, сміх, крики переляку, викрики радості) та ін. У менш диференційованому, спрощеному вигляді подібні сигнали характерні і для тварин (так звана «мова тварин»). Завдяки експресивній функції людина повідомляє іншим про свій стан, схильності, смаки, пристрасті, оцінки тощо. Це допомагає взаєморозумінню під час спілкування, попередженню агресії з боку іншої людини, розпізнаванню потреб і станів, наявних в цей момент у іншого суб’єкта. Виразні рухи – ефективний засіб невербальної комунікації. Люди за жестами, мімікою, позами, інтонаціями голосу, виразними рухами і звуками легко «прочитують» внутрішні особистісні смисли й підтексти вербальних висловлювань. Завдяки експресивній функції емоцій створюється перше враження про людину, яке часто виявляється правильним саме через наявність у ньому «емоційних вкраплень».
На соціально-психологічному рівні емоції пов’язані з особистістю в цілому. «Простором буття» особистості є діяльність людини в суспільстві, спілкування з іншими людьми і з самим собою (інтеріоризований діалог зі значущим Іншим). У зв’язку з цим емоції виконують не тільки експресивну функцію, але й функцію постановки завдання на смисл. Функція постановки завдання на смисл стає надзвичайно актуальною в переломні, кризові періоди розвитку особистості. Тривога, смуток, горе, муки совісті і відчуття провини, переживання самотності, сміх можуть свідчити про щось виключно важливе в житті (про втрату старих цінностей і придбання нових, про народження нового «Я», про руйнування звичних поглядів і світоглядних установок і т. ін.). У таких умовах емоція спонукає людину до самопізнання – особливої діяльності, під час якої вона звертається всередину себе і намагається зрозуміти мотиви своєї діяльності й особистісні смисли подій, що відбуваються.
Теорії емоцій
На філософському етапі розвитку психології переважало прагнення осмислити і зафіксувати широке коло безпосередніх проявів емоційної сфери в суб’єктивному досвіді і практичному житті людини. На теорії емоцій у цей час дуже впливали етичні, релігійні, філософські учення. Так, у своїй «Сповіді» Августин Блаженний зазначає, що найважливіші душевні стани людини – це пристрасть, радість, страх і смуток.
Р. Декарт відмічав, що який-небудь об’єкт викликає те або інше почуття залежно від того, про що саме образ цього об’єкта нагадає душі (чи шкодив цей об’єкт тілу в минулому, чи, навпаки, допомагав). Пристрасті душі неможливо викликати або припинити зусиллям волі.
Б. Спіноза вважав афекти особливими відчуттями, які збільшують (чи зменшують) здатність тіла до дії. Він розрізняв дієвий і пасивний (тобто афективний, пристрасний) аспекти діяльності душі. Основою дії є так звані повні (ясні і виразні) ідеї, а пристрасть обумовлена наявністю в душі неповних (смутних) ідей.
С. Кьєркегор підкреслював, що багато людей переживають предметно не спрямовані негативні емоції тривоги, занепокоєння, остраху, відчаю. Причиною їх постійної або спорадичної актуалізації є усвідомлення людиною того, що в реальному житті вона не є такою, якою їй призначено бути.
Історично першою науковою концепцією емоцій була теорія, що розвинулася в руслі асоціаністського підходу до психічних явищ. Передумовою виникнення, протікання і припинення будь-якого емоційного процесу є когнітивно-емоційна асоціація. Когнітивна ланка такої асоціації може бути відчуттям, перцептивним образом, уявленням, думкою (Г. Ебінгауз). Когнітивно-емоційні асоціації організовані в ієрархії (Т. Циген), формують «тканину» емоційного життя суб’єкта, утворюють «гедонічний простір», що має три виміри: «задоволення – незадоволення», «збудження – заспокоєння» і «напруга – розслаблення» (В. Вундт). Вищі рівні ієрархії асоціацій пояснюють динаміку виникнення моральних, естетичних почуттів, творчих й інтелектуальних переживань. Механізм асоціювання емоцій і образів об’єктів лежить в основі формування емоційного відгуку, прихильності до певних предметів, місць, людей, витворів мистецтва, вчинків та ін. Накопичення асоціацій певної модальності пояснює індивідуальну своєрідність емоційного життя (відчуття себе щасливим або, навпаки, нещасним), дієвість і ефективність виховного процесу. Асоціативні зв’язки в досвіді роблять можливою генералізацію емоції, тобто її поширення на інші об’єкти і явища, завдяки чому відбувається емоційний розвиток особистості.
У функціональній психології емоції вивчалися як сукупність процесів і функцій, що призводять до конкретних практичних наслідків у поведінці, забезпечують виживання. Так, на думку Ч. Дарвіна, емоційні жести людини – це наслідок, залишкові «сліди» («рудименти», за влучним зауваженням Л. С. Виготського) корисних пристосувальних рухів тварин. Ці «рудименти» колись в еволюційному минулому слугували конкретним пристосувальним цілям. Емоції або корисні, або є лише залишками (рудиментами) різних доцільних реакцій, які були вироблені в процесі еволюції в боротьбі за існування. Ч. Дарвін пов’язав емоції людини з відповідними афективними реакціями тварин і показав, що почуття людини мають тваринне походження, як і уся людина в цілому.
Головне в периферичній теорії емоцій В. Джеймса і К. Ланге – зміна традиційної послідовності тих етапів, з яких складаються емоційні реакції (не «сприйняття → емоція → її фізіологічне вираження», а «сприйняття → її фізіологічне вираження → емоція»). Американець В. Джеймс і данець К. Г. Ланге незалежно один від одного дійшли до схожих поглядів, суть яких така: емоція – це суб’єктивне переживання людиною фізіологічних змін у власному тілі, обумовлених дією якого-небудь емоціогенного чинника. Для В. Джеймса початковими фізіологічними реакціями були процеси у внутрішніх органах, а для К. Г. Ланге – дозомоторні зміни в кровоносних судинах. Недоліки цієї теорії полягають у наступному.
1. Необґрунтовано допускається, що між типами фізіологічного збудження і певними емоціями має бути чіткий взаємозв’язок. Це допущення було спростоване вже в експериментах У. Кеннона.
2. Сприйняття свого фізіологічного стану – це далеко не все, що треба для виникнення емоції. Потрібні також сприйняття й інтерпретація навколишнього середовища під час взаємодії з ним.
3. У переживанні емоцій величезну роль відіграє індивідуальність суб’єкта, «сліди» його самовідображень у процесі діяльності та спілкування, ставлення до самого себе, емоційний досвід особистості, що склався в житті в цілому. У концепції В. Джеймса–К. Ланге особистісний рівень функціонування емоційної сфери зредукований; розглядаються тільки емоції «на рівні організму»; ця теорія претендує на пояснення механізмів переживання тільки «грубих» (базових) емоцій – гніву, страху, радості та ін.
Таламічна теорія У. Кеннона–П. Барда була створена на основі критики периферичної теорії емоцій. У. Кеннон виявив, що, по-перше, фізіологічні зміни при різних емоційних переживаннях практично однакові. По-друге, вони розвиваються значно повільніше за психічні, відстають від них. По-третє, штучно викликані фізіологічні зрушення не викликають емоцій, які вони в природних умовах супроводжують. І нарешті, багато експериментів (над тваринами), проведених ним та іншими дослідниками, показали, що при недопущенні фізіологічних зрушень (наприклад, при перерізанні нервових зв’язків між мозком і внутрішніми органами) емоції, однак, спостерігалися. За У. Кенноном, емоції є психічним ефектом роботи таламуса, що реагує на природні подразники.
У мотиваційних теоріях емоції розглядаються як частина мотиваційного процесу. Так, переживання емоцій за В. Макдауголлом відбувається в тісному зв’язку із спрямуваннями організму. Спочатку примітивне задоволення і страждання протилежні, але у процесі розвитку пізнавальних функцій і пам’яті вони перестають бути взаємовиключними переживаннями. Поняття «емоція» В. Макдауголл використовує для позначення почуттів, що змінилися під впливом пізнавального розвитку, зокрема, диференціації когнітивних структур.
К. Бюлер довів, що механізми емоційного переживання змінюються з віком. У маленьких дітей емоція генерується інстинктивним механізмом задоволення потреби (наприклад, харчової). Момент її виникнення міцно прив’язаний до закінчення функціонального акту (так звана «кінцева радість»). У дошкільника позитивні емоції виникають у процесі формування навичок практичної взаємодії з об’єктами («функціональна радість»). У дітей старшого віку (підлітків) емоції попереджують дію: вони прив’язані до моменту знаходження розв’язання проблеми і побудови попередньої схеми дії («початкова радість»).
За Е. Клапаредом емоції виникають тоді, коли якась причина (наприклад, соціальна заборона) перешкоджає пристосуванню. На відміну від них, почуття – засоби, за допомогою яких людина розрізняє, що добре, а що погано (тобто це засіб для визначення цінності речей).
Емоції для Р. У. Ліпера – це початок мотиваційного процесу. Вплив емоцій на суб’єкта виражається в тому, що він починає вибірково сприймати об’єкти, обмірковувати варіанти поведінки, робити дослідницькі проби дії тощо; таким чином, під впливом емоцій відбувається актуалізація і розгортання діяльності в усіх основних її компонентах і ланках.
Теорії емоцій у гештальтпсихології. Лейпцизькі гештальтпсихологи (Ф. Крюгер, Г. Фолькельт, Ф. Зандер та ін.) прагнули зрозуміти роль емоцій у формуванні гештальтів, тобто цілісних психічних структур у сприйнятті, пам’яті, мисленні, уяві. Так, Г. Фолькельт довів, що гештальти, що остаточно сформувалися, містяться у свідомості лише в дорослих людей. Коли діти (дошкільники) мають справу з геометричними формами, вони оперують не гештальтами, а комплекс-якостями – недостатньо диференційованими цілісними психічними утвореннями, в яких злиті в одне ціле емоційні, тактильно-моторні і когнітивні враження від об’єкта (в експериментах Г. Фолькельта діти на дотик оцінювали і запам’ятовували невеликі предмети різної форми). Основою такої психічної структури є спільність емоційного забарвлення різних елементів комплексу. Ф. Зандер виявив, що переживання позитивних або негативних емоцій у дорослих супроводжує процес поступового формування перцептивного образу при дуже коротких пред’явленнях зображень.
На думку Ф. Крюгера те, що людину емоційно «зачіпає», хвилює, понад усе характеризує її «суть», відбиває внутрішні структури – характер й індивідуальність, що закріпилися в емоційному досвіді. Емоційні переживання охоплюють (пронизують) усі інші психічні явища. Диференційовані, чітко окреслені і розчленовані гештальти – це генетично пізній продукт абстрагуючого сприйняття. Звичайний психічний досвід складається в основному з дифузних, нечітко окреслених, слабо розчленованих або взагалі нерозчленованих комплексів. Емоційні явища – якості цього загального цілого, що переживаються. В емоційному досвіді Ф. Крюгер бачить деяку загальну, універсальну основу всієї психічної діяльності людини. Емоція ніби заповнює «порожнечі» в психічній тканині, складає загальний «фон» для всього, що як-небудь виділяється.
Представник берлінської школи гештальтпсихології К. Левін вважав, що психологічне середовище індивіда організоване в мережу регіонів, що емоційно притягають або відштовхують індивіда. Вони скоординовані з потребами особистості, утворюють так зване «емоційне поле». Коли в людини виникає намір щось зробити (квазіпотреба), емоційна цінність компонентів середовища змінюється (якась її частина стає важливішою, а якась – менш важливою). Наявність наміру свідчить про існування в психіці напруженої системи. Емоція – це суб’єктивне вираження такої напруженої системи. Динаміка емоційного життя фактично відбиває зникнення одних напружених систем в індивідові і виникнення нових.
Біхевіористський підхід до емоцій розвивався в контексті проблеми емоційного навчання. Так, Е. Л. Торндайк робив акцент на утворенні зв’язку між стимулами (активаторами емоцій) і реакціями (емоційною поведінкою). Е. Л. Торндайк не лише шукав об’єктивні підстави навчання емоціям, але і за допомогою умовиводів намагався реконструювати суб’єктивні переживання, які, ймовірно, виникають в експериментальних тварин. Для цього він використовував «менталістські» поняття «задоволення», «насолода», «нестаток», «дискомфорт», «незадоволення» та ін. Закон ефекту, сформульований Е. Л. Торндайком, наголошує, що будь-яка дія, яка викликає позитивну емоцію (задоволення) в певній ситуації, асоціюється з цією ситуацією так, що коли вона виникає знову, вірогідність здійснення цієї дії підвищується. Негативна емоція (дискомфорт), навпаки, цю вірогідність знижує. Відповідно до закону готовності певні види поведінки відображаються з більшою готовністю, ніж інші, оскільки до їх здійснення тварина мотивована й їх виконання приємне, а невиконання викликає занепокоєння. Таким чином, за Е. Л. Торндайком емоції – це чинник зв’язування між собою ситуації та реакції в поведінці, причому, такий чинник, дію якого можна відбити кількісно за допомогою «кривих навчання».
Згідно з Дж. Б. Уотсоном, емоція – це форма неявної поведінки, реакція організму на неспецифічні стимули. При переживанні емоції проявляються внутрішні (зміна частоти серцебиття та ін.) і зовнішні (жести, міміка, пантоміма та ін.) реакції, які були придбані в результаті навчання. Відтворенню тільки трьох емоційних реакцій – страху, гніву і любові – не треба вчитися: вони є в людині базовими. Усі інші емоційні реакції є результатом навчання різним комбінаціям із трьох базових емоцій. Механізмом їх запам’ятовування є класичні умовні рефлекси. В експерименті з хлопчиком Альбертом, який навчився боятися білого пацюка через те, що його сприйняття поєднувалося з сильним ударом у гонг, проявилися дві закономірності емоційного навчання: 1) утворення і міцне закріплення зв’язку «специфічний подразник (білий пацюк) → емоційна реакція (страх)» і 2) поширення (генералізація) емоціогенності стимулу на предмети, що мають фізичну схожість зі стимулом, що налякав (усі хутряні речі).
Ранні біхевіористи розробили велику кількість методик вивчення емоцій. Проте прагнення використовувати строго об’єктивні дані і методологія позитивізму сприяли розвитку крайньої тенденції, що виражається в ігноруванні суб’єктивної сторони емоцій. Так, Е. Даффі прагнула дати пояснення емоційним явищам без залучення самого терміну «емоція», за допомогою тільки фізіологічних і поведінкових показників.
У необіхевіористських концепціях, наприклад, у «суб’єктивному» («когнітивному») біхевіоризмі А. Бандури, показано, що люди можуть засвоювати емоційний досвід, спостерігаючи вираження емоцій в оточуючих людей та імітуючи їх. У виникненні емоцій і формуванні моделей емоційної поведінки беруть участь мова, мислення й уява. Вони роблять можливою появу емоцій у ситуаціях, абсолютно не схожих на ті, в яких сталося первинне утворення емоційної умовної реакції.
Початок психоаналітичним теоріям емоцій поклав З. Фрейд. Він шукав причини неврозів у минулому своїх пацієнтів і з’ясував, що невротики схильні накопичувати афекти і не здатні їх адекватно розрядити (пережити, актуалізувати). Для фрейдівського підходу до емоцій характерні чотири особливості: 1) уявлення про роль і функції емоцій базувалися на матеріалі аналізу аномальної поведінки людей; 2) у якості метода отримання даних використовувалося клінічне спостереження; 3) розкривалися переважно неусвідомлювані аспекти змісту емоційного досвіду; 4) розкривалися закономірності переживання в основному негативних емоцій (страху, тривоги, суму). Погляди З. Фрейда на емоції еволюціонували. У першій – «гідравлічній» моделі емоцій вважається, що афективна травма виникає через те, що потік інформації перевищує здатність психічного апарату до її переробки і зв’язування. Виникають афекти, які з тієї або іншої причини (наприклад, унаслідок асоціації з неприйнятною ідеєю), не можуть бути пережиті. Людина намагається подолати або забути свій афект. Якщо їй це вдається, вона все ж несвідомо носить цю емоцію в собі, оскільки не звільняється від її потужної мотивуючої сили (не розряджає збудження). Терапія, заснована на цій теорії, спрямована на повернення у свідомість події і пов’язаної з нею витісненої ідеї разом з супутним почуттям. Повернення несе з собою розрядку (катарсис) почуття і зникнення симптомів. Основним емпіричним джерелом для цієї моделі послужив «випадок Анни О.».
У «топографічній» моделі емоцій З. Фрейд робить акцент на інстинктивних (сексуальних) потягах, які, накопичуючись, викликають неприємні почуття (тривогу); процеси розрядки напруги актуалізують різноманітні емоції, в основному приємні. Завдяки пам’яті емоції зв’язуються з ідеями й думками. Усвідомивши свої почуття, людина може дізнатися, що відбувається в глибинах її психіки. Аналіз ряду випадків (маленького Ганса, Шребера та ін.) привів З. Фрейда до висновку про те, що в психіці несвідомо фіксується дитяча психосексуальна травма (пам’ять про негативні емоції, пережиті в дитинстві, коли дитина зазнала сексуальної спокуси). Докази цієї теорії З. Фрейд отримував за допомогою методу вільних асоціацій, методу аналізу сновидінь, при вивченні «психопатології буденного життя», а також за допомогою самоаналізу.
Ще пізніше, у «сигнальній» теорії емоцій, З. Фрейд розглядає не стільки усвідомлення емоцій і їх джерело, скільки їх психічне функціонування, вплив на Его. Надмірне збудження, породжене реальними зовнішніми обставинами (наприклад, сексуальним спокушанням, фізичним приниженням), або внутрішніми інстинктивними чинниками, викликає таку сильну тривогу, що організуючі, синтезуючі й захисні функції Его опиняються під загрозою. Тривога фіксується в підсвідомості і згодом може актуалізуватися у відповідь на потенційно небезпечну ситуацію. Завдяки емоціям, Его, яке пережило травму пасивно, тепер активно повторює її в послабленому варіанті, сподіваючись, що зможе сама спрямовувати її хід. Людина при цьому відтворює ідею, або образ небезпечної ситуації і що-небудь намагається зробити з цією ідеєю (образом).
Корисними для розвитку уявлень про емоції виявилися систематизовані З. Фрейдом психоаналітичні уявлення про механізми психологічного захисту. У них відбиті внутрішні психічні операції (витіснення, пригнічення, раціоналізація, сублімація та ін.), які суб’єкт неусвідомлено здійснює зі своїми емоціями, якщо вони виявляються хворобливими і неприйнятними для нього.
М. Кляйн зазначає, що діти одночасно переживають суперечливі емоції, пов’язані з жорстокими і деструктивними фантазіями у відношенні до людей, у яких вони мають потребу і яких люблять. Агресія розщеплює психіку, тимчасом як любов її цементує. Емоційні стосунки до коханих і ненависних «об’єктів» (чи визначних людей) – це «будівельна цегла» образу світу.
Для О. Кернберга афекти – це «будівельні блоки», з яких складається «Я» людини і дві найважливіші мотиваційні системи – лібідозний (любов) і агресивний (ненависть). К.-Г. Юнг, прагнучи зрозуміти структуру й зміст емоційного досвіду, звернувся до історії культури, духовної історії людства (аналізував міфи, легенди, оповіді різних народів, стародавні літературні джерела вірування і традиції). Емоції засновані на особистому й на колективному несвідомому. Емоції, обумовлені особистим несвідомим, тісно пов’язані з комплексами людей (слабкостями і недоліками, життєвими установками, які не відповідають звичному для людини образу самого себе, вадами, про які людина вважає за краще забути). Колективне несвідоме як джерело емоцій містить емоційні переживання багатьох поколінь пращурів (у тому числі й тварин), що повторюються, тобто архетипи (розумові форми, що мають потужний емоційний компонент). За А. Адлером, емоційні процеси індивіда організовуються відповідно до спрямованості індивіда до певної життєвої мети, яку людина проносить через усе своє життя. К. Хорні розкрила закономірності негативних емоційних переживань, їх динаміку в процесі невротичного розвитку особистості. Загальним джерелом негативних переживань невротика є базальна тривога – почуття знедоленості, беззахисності й самотності у ворожому світі. Е. Еріксон описав основні онтогенетичні етапи становлення ідентичності – конфігурації, яка складається поступово шляхом послідовних Я-синтезів і перекристалізацій уявлень про себе. Ця конфігурація, закріплюючись в особистості, вбирає в себе окрім усього іншого різноманіття емоцій і почуттів, що переживаються людиною на різних онтогенетичних етапах. Це, наприклад, почуття базової довіри або недовіри, почуття автономії або сорому, почуття ініціативи або провини, любов до праці або почуття неповноцінності, почуття чіткої або сплутаної ідентичності та ін. На фінальній стадії онтогенезу, незадовго до смерті, людина ніби підводить «емоційний підсумок» прожитим рокам. Вона переживає почуття задоволеності і перенасиченості життям, або протилежні до них відчай і страх смерті.
В. Райх розглядав емоції в контексті емоційного життя тіла. Для того, щоб упоратися з тривогою (страхом покарання за прояви сексуальності), людина з дитинства виробляє особливу систему захистів – риси характеру. Закріплюючись і синтезуючись, вони поступово перетворюються на «панцир характеру». «Панцир характеру» має матеріальне вираження у вигляді системи хронічних м’язових затисків («м’язовий панцир»). Психічний і фізичний панцир відбиває індивідуальну емоційну історію індивіда, кристалізує досвід переживання страхів і тривог, приниження і болю. Панцир не дозволяє переживати сильні почуття, обмежує і спотворює їх прояв. Позбавлення від м’язових затисків відновлює повноцінне емоційне життя.
Існує безліч когнітивістських теорій емоцій. Усі вони об’єднуються однією загальною ідеєю про те, що ланкою, яка опосередковує емоцію, є пізнавальні процеси. Зазвичай автори цих теорій визнавали фізіологічну (у мобілізаційному плані) детермінацію емоцій. Проте вони підкреслювали, що фізіологія визначає лише інтенсивність переживань. Знак, модальність і спрямованість емоції визначаються знанням ситуації та її значенням для індивіда. У цих теоріях акцентується увага на сукупності ментальних операцій, що підготовляють певну емоційну поведінку. Залежно від того, які операції по обробці інформації мають місце, можна виділяти наступні види когнітивістських теорій емоцій: 1) «інформаційно-компенсаторні», 2) «порівняльні», 3) «оцінні» і «мультіоцінні».
В «інформаційно-компенсаторних» теоріях причиною виникнення емоцій вважається відсутність інформації в людини про значущі умови діяльності. Так, П. В. Симонов вважав, що емоція – це відповідь на відсутність або надлишок інформації, необхідної для задоволення актуальної потреби. Ця концепція виражається «структурною формулою емоцій», яку запропонував цей автор:
,
де Е – емоція, її міра, якість і знак; f – знак функції; П – сила і якість актуальної потреби; (Ін – Іі) – оцінка вірогідності (можливості) задоволення потреби на основі природженого й онтогенетичного досвіду; Ін – необхідна інформація про засоби задоволення потреби; Іі – існуюча інформація про засоби, які має суб’єкт в даний момент; ... – крапки, що означають ряд чинників (відомих і невідомих), здатних вплинути на конкретні значення параметрів (силу, знак, якість) емоції; це можуть бути типологічні особливості суб’єкта, час, який є в запасі на ухвалення рішення, якісні особливості потреби та ін.
За П. В. Симоновим, необхідними і достатніми для виникнення емоцій являються два чинники – потреба і вірогідність (можливість) її задоволення.
Спрощений варіант формули емоцій виглядає таким чином:
З цієї формули випливає, що при П = 0 (тобто за відсутності актуальної потреби) Е = 0 (відсутня і відповідна емоція). При Іі = Ін (суб’єкт має в розпорядженні всю необхідну інформацію для задоволення цієї потреби) емоція не переживається. При Іі > Ін (суб’єкт знає більше ніж необхідно для задоволення потреби) емоція позитивна, а при Іі < Ін (знання недостатні) емоція негативна.
Ця концепція пояснює лише вузьке коло короткочасних афектоподібних емоційних переживань, що помітно порушують хід діяльності. «Інформаційно-компенсаторний» підхід відрізняється лінійністю й одновимірністю в аналізі причин актуалізації емоцій.
Акт розумового зіставлення різних видів інформації, різних моделей дійсності вважається найважливішою умовою для актуалізації емоцій у так званих «порівняльних» теоріях емоцій. Так, Д. Хебб, спостерігаючи за людиноподібними мавпами, виявив дуже ефективний активатор сильної негативної емоції (страху) – розбіжність актуального перцептивного образу з когнітивними структурами довгочасної пам’яті, що заздалегідь склалися. Шимпанзе реагували сильним переляком на опудало мавпи – перевдягненого працівника зоопарку, який входив до них у клітку.
У теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера емоції виникають як наслідок зіставлення різних когнітивних елементів, які має в розпорядженні індивід. Дисонансні стосунки когнітивних елементів (наприклад, читання статті про шкоду куріння людиною, що палить) породжують негативні почуття й емоції, консонансні (наприклад, наше ставлення до людини, світоглядні установки якої збігаються з нашими) – позитивні.
За В. М. Орловим, усі основні емоції (страх, гнів, провина, образа, заздрість та ін.) виникають унаслідок актів зіставлення різних психічних моделей зовнішньої та внутрішньої дійсності. Так, почуття образи на когось виникає у людини через зіставлення очікувань відносно цього когось, і реальної поведінки цього іншого. За умови неспівпадання очікуваного з дійсним суб’єкт почуває себе скривдженим. Відчуття провини виникає при виявленні суб’єктом розбіжності між тим, яким вона має бути «тут і тепер», і тим, яким вона є насправді і т. ін..
В «оцінних» теоріях виникненню емоції передує низка подій у психіці, що мають когнітивну природу – сприйняття і оцінки об’єкта емоції.
М. Арнольд – авторка однієї з перших оцінних теорій, використовувала висловлене ще Аристотелем припущення про те, що тварини і люди можуть давати чуттєві оцінки речам як «хорошим», так і «поганим», і що ці оцінки можуть викликати емоції задоволення і незадоволення. При сприйнятті об’єкта відбувається його «розуміння», при оцінюванні – кваліфікація його як «хорошого» або «поганого» особисто для суб’єкта. На основі оцінок виникає власне емоція як неусвідомлений потяг до об’єкта або його відторгнення, як тенденція до дії. Інтуїтивна оцінка й емоційний відгук проявляють тенденцію до постійності, так що об’єкт або ситуація певним чином оцінені й емоційно пережиті, кожен раз викликають цю ж оцінку або емоцію.
Інший варіант оцінної теорії емоцій запропонував С. Шехтер. Вона дістала назву «двофакторної» теорії. Знак емоції, її інтенсивність, якість, причина виникнення і результат багато в чому залежать від: 1) фізіологічного збудження людини, а також 2) того, яким чином, у яких поняттях суб’єкт пояснює самому собі це збудження. Характер інтерпретації збудження залежить від досвіду самого суб’єкта (його знань, запасу слів) і від того, у якій ситуації суб’єкт знаходиться, що його оточує (небезпечні, або, навпаки, привабливі об’єкти тощо).
Р. Лазарус запропонував «мультиоцінну» теорію емоцій. На відміну від М. Арнольд, яка наполягала на тому, що оцінки мають чуттєво-інтуїтивну природу, Р. Лазарус вважає, що вони за природою раціональні, хоча і можуть здійснюватися майже миттєво, вислизаючи від рефлексії суб’єкта. На відміну від С. Шехтера, Р. Лазарус підкреслював, що оцінки спрямовані, передусім, на зовнішні стимули, на середовище та його елементи; при цьому оцінювання розгортається в оперативній пам’яті суб’єкта як багатоетапний дослідницький процес визначення значення стимулу. Емоція – це так званий синдром, що включає оцінку ситуації, суб’єктивне переживання, фізіологічні зміни в організмі і моторні імпульси до дій, оцінку своїх можливостей діяти в цій ситуації. Негативна емоція виникне в тому випадку, якщо: 1) ситуацію оцінено як загрозливу і 2) власні можливості пристосуватися до цієї ситуації оцінені як недостатні. Гнів виникає, якщо ситуація буде оцінена як не дуже небезпечна, але при цьому перешкоджаюча задоволенню яких-небудь потреб. Страх переживається за умови позначення ситуації як дуже загрозливої надзвичайно. У разі, коли суб’єкт робить висновок, що нічого не може зробити із загрозою (ні напасти, ні втекти), то, найімовірніше, буде актуалізована емоція печалі. Загрозлива ситуація буде пережита беземоціонально, якщо власні можливості її подолання оцінюються високо. Процес оцінки включає безліч переоцінок, що змінюють і коригують перші враження і міняють підсумкову емоцію.
Когнітивні психологи створюють списки критеріїв, які суб’єкт використовує для оцінки подій, що передують емоції (новизна або передбачуваність події, її приємність, допомагає вона досягненню цілей чи перешкоджає, наскільки людина здатна впоратися з наслідками події та ін.). Інтеграційний, «зважений» результат цих численних оцінок події з використанням безлічі критеріїв і визначає конкретну емоційну реакцію людини.
Тісно приєднується до когнітивних теорій концепція диференціальних емоцій С. С. Томкінса–К. Ізарда. На думку цих учених, емоційна сфера людини складається з якісно своєрідних емоцій, що не зводяться одна до іншої. Найважливіші з них називаються базовими (фундаментальними). Ця позиція різко відрізняється від поглядів В. Вундта, який розглядав емоційну сферу як гедонічний простір, у якому одна емоція легко трансформується в іншу.
Базові емоції регулюються природженими програмами і мають відносно диференційовану форму вже до моменту народження дитини. Кожна емоція мотивує, організує і спрямовує сприйняття, мислення і дії людини. У процесі онтогенезу індивід набуває емоційного досвіду, що складається з «афективно-когнітивних структур».
Прихильники соціально-конструктивістського підходу до емоцій підкреслюють, що емоція, її вираження можуть набувати будь-якої форми залежно від особливостей соціалізації особи в конкретних культурно-історичних умовах. При цьому роль біологічних природжених програм або трактується як вторинна, або взагалі ігнорується. Так, К. Оттлі підкреслює, що емоція актуалізується, коли мозок пізнає релевантні цілі ситуації, наприклад такі, як досягнення бажаного, втрата надії, конфлікт інтересів, з використанням знання про те, що вважати бажаним, втратою надії, конфліктом, або про те, яка саме ситуація викликала емоцію та ін. Це знання може значною мірою визначатися культурою і бути сформульовано у використовуваних термінах, що описують емоції. Для Дж. Аверілла емоції – це, фактично, вираження певних соціальних ролей, які засвоюються індивідом у цій культурі.
А. Ортоні, Дж. Клоур і А. Коллінз вважають, що людина свої емоції конструює когнітивно (у поняттях особистісного і міжособистісного опису ситуацій), а фізіологічні, поведінкові і експресивні аспекти емоції визначаються попереднім когнітивним етапом.
Трактування емоцій у вітчизняній психології здійснювалося в основному з позицій діяльнісного підходу. Так, С. Л. Рубінштейн вважав, що емоція детермінована ходом і результатом діяльності суб’єкта. Емоційним є також і процес засвоєння діяльності. Емоції, що закріпилися в пам’яті, відбивають будову особистості. Емоції і почуття відповідають не окремим потребам людини, а їх фіксованому співвідношенню, їх місцю в загальній структурі особистості.
У концепції О. В. Запорожця емоція приводить загальну спрямованість і динаміку діяльності у відповідність зі смислом ситуації для суб’єкта. У ході розв’язання смислових завдань людина переживає емоції, які беруть участь у керуванні активацією відповідно до мотиваційно-спонукальних, і, особливо, моральних структур особистості. Виникнення емоційних ставлень дітей до явищ дійсності є ключовим елементом процесу виховання. В експерименті зі старшими дошкільниками була показана роль «емоційної корекції» соціально значущої трудової діяльності. Моральні емоції давали дітям заздалегідь відчути суть майбутніх трудових дій, їх значення для інших людей. Емоція – це особливий внутрішній різновид орієнтовно-дослідницької діяльності.
Для П. Я. Гальперіна емоція – це особливий різновид дій, спрямованих на розв’язання «завдань емоційного порядку». Емоційне завдання від інтелектуального відрізняється двома особливостями. По-перше, його умови «не речові, а моральні» (підтримка авторитету, втрата обличчя, прагнення зберегти стосунки, бути зрозумілим тощо). По-друге, суб’єкт повністю занурений у систему емоційного завдання, «не може з нього вирватися».
У гуманістичній психології емоції розглядаються в тісному зв’язку з самоактуалізацією особистості. Причиною позитивних емоцій (щастя, радощі та ін.), за А. Маслоу, є зростання, розвиток, життя в згоді зі своєю внутрішньою природою, уміння її слухати. Негативні емоції – наслідок слухання не себе, а інших – «тата, мами, політичного лідера, істеблішменту». Для руху до людяності суб’єкта потрібне «інстинктоїдне знання» своєї внутрішньої біології, потреб і метапотреб. Саме емоції і є цим знанням, даним суб’єктові зсередини. Невроз полягає в нездатності суб’єкта отримувати ці внутрішні емоційні сигнали.
Екзистенціальний напрям у психології виводить на передній план особливості існування особистості, її буття як «індивідуально унікального патерну можливостей». Емоції і почуття тут розуміються як один з багатьох способів актуалізації можливостей буття людини.
За Л. Бінсвангером, людині властивий стан буття-у-світі, перебування в ньому (Dasein). Буття-у-світі має особливу конфігурацію, що формується в дитинстві. Становлення Dasein конкретної людини відбувається відповідно до її світо-проекту – системи способів індивідуального буття-у-світі. Світо-проект – це спосіб самовираження Dasein, у тому числі і емоційного. Емоційне страждання при неврозах і психозах (тривога, депресія і тому подібне) – вираження вузьких, стислих світо-проектів, що позбавляють людину автентичного буття-у-світі. У вузькому світо-проекті бачення світу обмежується, людина втрачає багато інших можливостей буття-у-світі. Така людина не може співвідносити своє приватне існування з «основами буття»: вона втрачає справжне буття, що виражається в нездатності бути щасливим, у хронічному емоційному неблагополуччі (екзистенціальній тривозі, провині, страху, депресії).
Ж.-П. Сартр вважає, що емоція є деяким способом розуміння світу. Вона переживається при зіткненні людини з труднощами реального світу, через нездатність діяти реалістичними способами (за допомогою мислення, практичної дії). Переживаючи емоцію, людина магічно змінює світ: емоційна поведінка нічого не міняє в структурі об’єкта, але при цьому вона все ж повідомляє за допомогою себе цьому об’єктові іншу якість, наприклад, менше існування, або меншу присутність (чи більше існування, більшу присутність). Улюблена людина здається красивішою. Про неї частіше думають, мріють про зустріч з нею і т. ін. Значення неприємного завдання применшується, щоб легше можна було його відкласти на майбутнє, забути про нього. Актуалізація емоції – це конструювання зміненого (і тому більш прийнятного) світу за допомогою тіла суб’єкта як «засобу чаклунства».
Емоції вивчаються в психології також з позицій системного підходу. Елементи системного аналізу емоцій проявилися ще в концепції домінанти О. О. Ухтомського. Фізіологічно домінанта – це «загальний принцип роботи нервових центрів», їх сукупність (констеляція), об’єднана єдністю дії. Відповідно до тієї або іншої домінанти організм (особистість) активно відбирає з безлічі чинників середовища лише мотиваційно й емоційно значущі компоненти.
Спочатку гомогенне середовище ніби подрібнюється на об’єкти (ситуації), до того ж таке розчленовування має емоційну основу. Сигнали зовнішнього середовища під впливом домінанти об’єднуються в особливого роду синтези – внутрішньо упереджені «інтегральні образи», які спрямовують діяльність людини, її думки і почуття на розв’язання тієї або іншої життєвої задачі.
Відповідно до «біологічної» теорії емоцій П. К. Анохіна, яка також заснована на системному принципі, емоція надзвичайно важлива для моментальної інтеграції всіх функцій організму з метою виживання, утримання життєвого процесу в оптимальних межах. Емоція об’єднує різні структури і процеси організму й особистості в єдину функціональну систему. Формування і перетворення функціональної системи залежить від корисності або шкідливості об’єкта для організму. «Корисність» і «шкідливість» – це параметри оцінки об’єкта, що відкриваються суб’єктові мовою емоцій. У функціональну систему можуть об’єднуватися по-різному локалізовані структури і процеси, сприяючи досягненню кінцевого пристосувального ефекту. Компоненти функціональної системи є гетерогенними (тобто різними за походженням, за функціями) і гетерохронними (різночасовими). Проте за рахунок «спільного емоційного знаменника» функціональна система характеризується впорядкованістю і спрямованістю на результат. Доки система «зцементована» загальною емоційною основою, вона продовжує існувати.