Соціалізація, інкультурація і культурна трансмісія
Найбільші досягнення етнопсихології пов’язані з вивченням проблем, що виникають при входженні дитини в культуру свого народу. Культурантрополог М. Херсковіц розділив поняття соціалізації і інкультурації, під першим він розуміє інтеграцію індивіда в людське суспільство, придбання ним досвіду, який вимагається для виконання соціальних ролей. А в процесі інкультурації, на його думку, індивід освоює властиві культурі світобачення і поведінку, унаслідок чого формується його когнітивна, емоційна і поведінкова схожість із членами цієї культури і відмінність від членів інших культур. Процес інкультурації починається з моменту народження – із придбання дитиною перших навичок і освоєння мови, а закінчується, можна сказати, зі смертю. Він здійснюється здебільшого не в спеціалізованих інститутах соціалізації, а під керівництвом старших, на власному досвіді, тобто відбувається навчання без спеціального навчання. Кінцевий результат процесу інкультурації – людина, компетентна в культурі, – у мові, ритуалах, цінностях тощо. Проте М. Херсковіц особливо підкреслює, що процеси соціалізації і інкультурації протікають одночасно, і без входження в культуру людина не може існувати й як член суспільства (М. Herskovits, 1967).
М. Херсковіц виділяє два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури:
· Дитинство, коли відбувається освоєння мови, норм і цінностей культури. Дитина, на думку М. Херсковіца, хоча і не є пасивним елементом процесу інкультурації, швидше виконує роль інструмента, ніж гравця. Дорослі, застосовуючи систему покарань і заохочень, обмежують її права вибору або оцінки.
· Зрілість. Входження в культуру не закінчується з досягненням людиною повноліття. Але інкультурація в дорослому віці носить перервний характер і торкається тільки окремих «фрагментів» культури – винаходів, відкриттів, нових ідей, що прийшли ззовні. Основна риса другого етапу – можливість для індивіда в тій чи іншій мірі приймати або відкидати те, що йому пропонується культурою, можливість дискусії і творчості (М. Herskovits, 1967).
Нині в етнопсихології використовується ще одне поняття – культурнатрансмісія. Воно включає процеси інкультурації і соціалізації і позначає механізм, за допомогою якого етнічна група «передає себе у спадок» своїм новим членам, передусім дітям (Berry et al., 1992). Використовуючи культурну трансмісію, група може увічнити свої особливості в наступних поколіннях за допомогою основних механізмів навчання (learning and teaching). Виділяються три види трансмісії, які характеризують впливи різних груп соціалізаторів (факторів соціалізації):
· вертикальна трансмісія, у процесі якої культурні цінності, уміння, вірування та ін. передаються від батьків до дітей;
· горизонтальна трансмісія, коли від народження до дорослості дитина освоює соціальний досвід і традиції культури в спілкуванні з однолітками;
· »непряма» (oblique) трансмісія, при якій індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації (школах, вищих навчальних закладах), а також на практиці – у оточуючих його окрім батьків дорослих (родичів, старших членів общини, сусідів тощо).
Абсолютно очевидно, що ніколи не було і не може бути незалежної від культури «загальної ієрархії міри впливу і соціальної значущості соціалізаторів» (І. С. Кон, 1988). Якщо з точки зору буденної свідомості сучасного європейського суспільства батьки, і в першу чергу мати – головні і природні соціалізатори, то в багатьох більш традиційних культурах дитина належить не лише батьку і матері, але й усій спільності, у якій вона живе, і, відповідно, спільність бере більш безпосередню участь у її вихованні. Так, етнографи відмічали «рухливість» дітей у багатьох народів Океанії навіть у середині XX століття: на одному з островів у 50–60 роки. 61 % дітей жив не в батьківській сім’ї, причому багато хто переходив з однієї сім’ї в іншу двічі, тричі і навіть чотири рази (Бутинов, 1992). Звичай обов’язкового виховання дітей поза батьківською сім’єю був широко поширений і в ранньокласовому суспільстві.
У культурах, які є етнографічним аналогом первісності, наприклад, у племенах австралійських аборигенів, дитина в перші роки життя найтісніше пов’язана з матір’ю, а сироту сприймають як нещасну і погано виховану дитину. Але в подібних колективістських суспільствах у батьків багато помічників у вихованні дітей, і розроблені суворі правила, хто – у разі смерті – їх замінить. Дитину з моменту народження годують грудьми різні жінки, її часто передають із рук на руки, а коли вона підросте – із будинку в будинок. Не лише родичі, але й інші одноплемінники навчають її нормам поведінки, трудовим прийомам, правам і обов’язкам по відношенню до оточення. Таке «громадське» виховання, як відмічає М. Мід, «призводить до того, що дитина звикає думати про світ як про щось таке, що наповнено батьками, а не як про місце, де її безпека і благополуччя залежать від збереження її стосунків зі своїми власними батьками» (М. Мід, 1988).