Історіографічні напрямки і школи в італійській історіографії другої половини ХХ ст

Після ІІ СВ. В-НИ на інтелектуальну ситуацію в Італії значний вплив мали історико-філосовські ідеї Бенедетто Кроче, що послугувало підставою, для формування і поширення ліберального світогляду. У своїх працях він наголошував на інтелектуальних цінностях італійської історії. Ідеї Кроче після війни продовжували впливати на його послідовників.

Серед них: Федеріко Шабо – який ініціював багатотомні видання італійських дипломатичних документів, досліджував зовнішню політику Італії. В оцінці змісту фашизму він виходив від крочеанства. Він вважав фашизм продовженням тих антидемократичних тенденцій, котрі проявилися ще в період об’єднання Італії.

Зразу після ІІ св.в-ни в різних містах Італії стали виникати інститути, які ставили за мету збір та зберігання документів Руху Опору. На їх базі в 1949 р. в Мілані був створений Національний інститут історії визвольного руху, який на засадах федерації товариств об'єднав 44 місцеві інститути, котрі нагромаджували матеріали до історії Руху Опору та антифашистського руху міжвоєнного періоду. В 1972 р. інститутом був прийнятий новий напрямок дослідження, в центрі якого – проблема переходу від фашизму до демократично-республіканського устрою.

Інститут міжнародної політики (Мілан): - займався дослідження міжнародних відносин при фашизмі. Зовнішніми проблемами займався також Римський інститут міжнародних відносин.

Професійна підготовка істориків здійснювала через систему університської освіти, яка зберігала гуманітарну орієнтацію. В італійських університетах не було історичних факультетів, але з 1981 введений диплом по спеціальності «історія».

Представники католицької історіографії – професори церковного права в Римському університеті – К. Емоло.,Е. Пассерен (ПРОФ. Пізанського університету), Габріеле де Роза, Пєтро Скоппола. Центром Каталицької історіографії став Католицький університет «Святого серця в Мілані».

Каталицькі історики розглядали проблеми історії церкви в тісному зв’язку з суспільно –політичними процесами.

Розвинувся впливовий напрям марксиської історіографії: - Вивчали Рух Опору, історіографію італійського та міжнародного робітничого руху.

 

 

55.Новітня історіографія Рісорджименто: проблематика, дискусії, наукові результати

Рісорджименто – це національно-визвольний рух італійського народу проти іноземного гніту за обєднання Італії.

Стимулом до наукової розробки Рісорджирменто стали публікації:

"В'язничних зошитів" А. Грамши, в яких він ок­реслив контури своєї концепції процесу об'єднання Італії, що супроводжувався соціальними змінами та формуванням національ­ної свідомості. На підставі його ідей розпочалося дослідження становища та ідеології соціальних станів напередодні і під час об'єднавчого процесу. Це дало змогу встановити, що національна свідомість була властива не тільки вищим прошаркам суспільства, а й широким масам, котрі, однак, пов'язували об'єднавчий процес з глибокими соціальними реформами.

Соціальні аспекти Рісорджименто були найбільш ґрунтовно представлені в працях марксистських істориків Ф. Делла Перута ("Демократи та італійська революція", 1958), і Д. Берті ("Демокра­ти та ініціатива Півдня", 1962). Марксисти акцентували увагу на радикальних ідеологічних течіях, зокрема італійських якобінцях. Праці А. Таланте Ґарроне, А. Саїтта, Р. де Феліче були присвячені особі Філіппо Буонаротті, демонстрували, що якобінці не були "здуреними фанатиками", а спиралися на розроблені ідеологічні засади і програму суспільних перетворень.

Проти соціального аспекту виступав Розаріо Ромео (1924-1987). Він стверджував, що соціальні прагнення селян виходили за рамки капіталізму, загрожу­вали національній єдності і тому були "принесені в жертву" ідеї об'єднання ("Рісорджименто і капіталізм", 1959). Підтримували концепцію А. Грашми - М. Романі, М. Беренґо, Л. Вілларі, які конкретизували положення А. Грашми про суперечності між соціальними та національними аспектами об’єднавчого процесу, які у підсумку окреслили недемократичні підстави відбудованого Італійського королівства.

У 60-ті роки інтерес істориків перемістився на питання індус­тріалізації. Вийшла робота П. Моранді "Історія великої промисло­вості Італії" (1965); у ній було накреслено загальну картину індуст­ріалізації, що здійснювалася при значній участі іноземного капіталу. Р. Ромео наполягав на внутрішніх джерелах нагромадження первіс­ного капіталу завдяки аграрному сектору економіки країни. Проте його погляди спростував американський історик А. Ґершенкрон, який в основних рисах підтримав версію П. Моранді.

1961 р. історики-марксисти під керівниц­твом Л. Вілларі опублікували антологію "Південь в історії ІталіГ', в якій містилися праці, що охоплювали період ХІХ-ХХ ст., а також окремі дослідження А. Лепре, Л.

56.“Історичний ревізіонізм” в латиноамериканській історіографії: методологічні засади, тематика досліджень.

Історичний ревізіонізм — корінний перегляд (ревізія) історичних концепцій, що сформувалися в якій-небудь галузі. Термін був введений на рубежі 1970-х років,