Створення та діяльність УПА
Украї́нська повста́нська (рідше — повста́нча) а́рмія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів.[2][3] Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які до 1939–1940 років входили до складу Польщі і Румунії: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) тарумунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.
УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.
Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці).
Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920–1950 років.
Структура
· УПА-Північ (Волинська, Рівненська і частина Житомирської та Київської областей);
· УПА-Захід (Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина, Надсяння) ;
· УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей).
· УПА-Схід (частини Київської і Чернігівської областей), частково сформована, окремого командування для УПА-Схід не створено. На цьому терені діяли лише поодинокі повстанські частини.
Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки.
УПА являла собою партизанську армію, що мала трофейне озброєння (в основному, німецька та радянська зброя), амуніцію (в тому числі спецуніформа в деяких відділах), дисципліну, військову тактику, Службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо.
Тактика й акції
Основними достоїнствами УПА в партизанській війні були:
· Ідейність (знали, за що боролися);
· Гарний морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);
· Загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні і психологічні навантаження);
· Військова хитрість, винахідливість, підприємливість;
· Максимально раціональне використання всіх наявних засобів.
До числа недоліків УПА можна віднести:
· Меншу чисельність повстанців в порівнянні з силами противника;
· Більш слабку військову підготовку;
· Різноманітність озброєння, що ускладнювало забезпечення його боєприпасами та технічним обслуговуванням;
· Нестачу спеціально підготовлених командних кадрів;
· Слабку оперативну базу на територіях, що контролювалися противником;
· Неможливість швидкого перекидання сил на великі відстані;
· Відсутність повноцінного тилу та сильна залежність від підтримки населення.
Ці сильні і слабкі сторони були характерні для боротьби УПА на всіх етапах: коли вона воювала формуваннями армійського типу (перший етап), коли стала діяти за допомогою партизанських загонів (другий етап), і коли вела підпільну диверсійноно-терористичну й пропагандистську боротьбу (третій етап).[17]
За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. У квітні 1944під час засідки УПА був важко поранений а невдовзі помер генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. У міру того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.
Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.
Втрати України в роки ВВВ
Вели́ка Вітчизня́на війна́ — термін, яким радянська історіографія та низка істориків країн колишнього СРСР окреслюють радянсько-німецький збройний конфлікт 1941–1945 років у рамках Другої світової війни. Був створений радянською пропагандою за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами1812 року. На думку кандидата історичних наук Володимира В'ятровича, приставка «Велика» додана для підкреслення значущості радянсько-німецького конфлікту для СРСР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Конфлікт, представлений як Велика Вітчизняна війна, став наріжним націотворчим міфом СРСР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу[1].
Словосполучення «Велика Вітчизняна війна» використовується у деяких пострадянських країнах, зокрема, в Україні. В новітній українській історіографії та закордонній білоруській воно замінюється терміном Радянсько-німецька війна. Поза межами колишнього СРСР «Велика Вітчизняна війна» практично не використовується. В англомовних країнах її замінює термін — Німецько-радянська війна (German-Soviet war) як складова Східного фронту (Eastern Front); в німецькій історіографії — Німецько-радянська війна (Deutsch-Sowjetischer Krieg), Російський похід (Russlandfeldzug), Східний похід (Ostfeldzug).
Оскільки втрати українського народу
завжди розчинялися в загальносоюзних, то
встановлення їхньої, хоча б наближеної,
величини – задача непроста. Через те що
загальносоюзні втрати можна встановити тільки
оціночним шляхом, подібний метод слід
застосовувати і для визначення українських
втрат. Іншими словами, потрібно «оцінювати
вже оцінені дані та результати».
Про те, що втрати українського народу в
роки Великої Вітчизняної війни – маловивчена
тема, свідчить такий факт. У книзі колишнього
спікера Верховної Ради України, історика за
фахом В. М. Литвина [1], загальним обсягом 464
сторінки, питанню втрат українського народу
відведено всього 5 сторінок! Автор зазначає, що
«…за даними української «Книги пам'яті» на
фронтах загинуло 3 млн. уродженців України,
але за достовірність цієї цифри ручатися не
можна. Проте в сучасній історії вона побутує,
оскільки іншої нема» [1, с. 438]. Тут В. Литвин
помилився. Автори монографії [2] (група
Кривошеєва) нарахували 1 млн. 377 тис. 400
загиблих на фронтах війни українців, що склало
15,89% загальних втрат (з 8 млн. 668 тис. 400
загиблих червоноармійців) [2, с. 238]. Однак
авторів зазначеної монографії критикують через
заниженість їхніх даних про втрати збройних сил
СРСР у роки Великої Вітчизняної війни.
Якщо вести мову про загальні втрати, то
тут маємо такі дані. Колишній перший секретар
ЦК Компартії України В. Щербицький на
святкуванні 30-річчя перемоги у Великій
Вітчизняній війні озвучив цифру 6,75 млн.
загиблих жителів України [3]. Через майже 30
років В. Ерліхман загальні втрати народу
України оцінив близькою цифрою – 6,85 млн.
загиблих [4, с. 26]. Енциклопедія українознавства
[5], яка вийшла в світ після війни й була
перевидана в Україні у 1994 р., прямі та непрямі
втрати населення України визначає у 14 млн.
осіб, у тому числі 5 млн. загиблих, з яких 2 млн.
становили євреї [5, с.155]. Але вже на наступній
сторінці Енциклопедія українознавства цифру
загиблих збільшує до 6 млн. осіб [5, с. 156].
Аналогічним чином С. Чорний на 19-й сторінці
свого дослідження [6] кількість загиблих
українців оцінює в 6 млн. осіб, а на 30-й сторінці
втрати населення України він вже оцінює у 10,5-
11 млн. осіб, у тому числі власне українців –
7 млн. (63,6-66,7%). Б. Соколов вважає, що в
цифру 7 млн. загиблих жителів України входять
2,5 млн. військовослужбовців та 4,5 млн.
загиблих мирних громадян [7]. Книга пам'яті
України наводить ті ж цифри втрат [60, с. 563],
зазначаючи разом з тим, що в роки війни
загинуло 16,7% населення України. Професори
М. Коваль та В. Косик визначають загальні
втрати населення України у 8 млн. загиблих, з
тією різницею, що за В. Косиком загинуло 2,5
млн. військових та 5,5 млн. цивільних жителів
України, а за М. Ковалем загинуло 3 млн.
військових та 5 млн. цивільних жителів України
[8, с. 21].
Енциклопедія Великої Вітчизняної війни,
видана в радянські часи [9] стверджує, що в роки
війни загинув кожний 6-й житель України
[9, с. 742]. За С. В. Кульчицьким на червень
1941 р. населення України становило 41,657 млн.
осіб [8, с. 21]. Таким чином, взявши за основу
наведені вище дані, одержуємо цифру 6,943 млн.
загиблих. Довідник з історії України наводить
наступні цифри втрат: загинуло 5,5 млн.
цивільних громадян, 1,367 млн.
військовополонених та ще 3 млн. загинуло під
час бойових дій [10, с. 200]. Разом – 9,869 млн.
загиблих, хоча переважна більшість загиблих
радянських військовополонених, як ми покажемо
нижче, не були уродженцями України. Тому з
даних наведеного вище джерела випливає цифра
8,5 млн. загиблих у роки війни жителів України.
Очевидно, маючи на увазі цифру 9,867 млн.
загиблих, П. Тронько говорить вже про 10 млн.
загиблих уроки війни українців [11, с. 99].
П. Проциком втрати населення України
визначаються в 2,5 млн. загиблих військових та
5,5-6 млн. загиблих цивільних громадян [12]. І,
нарешті, у джерелі [13] з посиланням на
військово-історичний центр Збройних сил
Російської Федерації наводяться дані про те, що
в роки війни втрати України становили 1,4 млн.
військових і 3,3 млн. цивільних громадян,
нараховувалося 1 млн. остарбайтерів, та ще
0,2 млн. жителів України емігрували на Захід.
Разом, таким чином, загинуло 4,7 млн. жителів
України.
Зводячи докупи наведені вище дані,
одержуємо наступні числові ряди, які
характеризують втрати населення України в роки
Великої Вітчизняної війни.
1. Військові втрати: 1,377 млн.; 1,4 млн.;
2,5 млн.; 3 млн. загиблих, маючи на увазі
зауваження цитованого вище В. Литвина про те,
що цифра 3 млн. загиблих на фронті жителів
України довіри не викликає. Отже, військові
втрати України коливаються в межах 1,377-3
млн. загиблих.
2. Втрати цивільного населення: 3,3
млн.; 4,5 млн.; 5 млн.; 5,5-6 млн. загиблих. Таким
чином, коливання втрат цивільного населення
складає 3,3-6 млн. загиблих.
3. Загальні втрати населення: 4,7 млн.; 5
млн.; 6 млн.; 6,75 млн.; 6,85 млн.; 6,943 млн.; 7
млн.; 8 млн.; 8,5 млн.; 10 млн.; 10,5-11 млн.
загиблих. Цифри 10-11 млн. загиблих ми
вважаємо перебільшеними, оскільки, крім
іншого, вони включають у себе загиблих
радянських військовополонених, величезна
більшість з яких не були уродженцями України,
а тому не входять в її демографічні втрати.
Таким чином, коливання загальних втрат
населення України в роки Великої Вітчизняної
війни складає 4,7-8,5 млн. загиблих.