Реалізація курсу на без`ядерний статус України
На час проголошення незалежності Україна була ядерною державою. На її території розміщувалася 43-тя ракетна армія, сукупний ядерний потенціал якої перевищував потенціал Великої Британії, Франції або Китаю. Проте одним із перших вагомих зовнішньополітичних кроків незалежної України стала практична реалізація курсу на без’ядерний статус. Цей курс забезпечував зміцнення міжнародного становища та авторитету України. Не дотримуючись його, неможливо було здобути підтримку міжнародного співтовариства для українського державотворчого процесу.
У Декларації про державний суверенітет Верховна Рада зазначала, що Україна дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. На підтвердження Декларації 24 жовтня 1991 р. парламент схвалив Заяву про без’ядерний статус України. 9 квітня 1992 р. було затверджено постанову про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без’ядерного статусу. 23 травня 1992 р. у Лісабоні підписано протокол до Договору між СРСР і США від 31 липня 1991 р. про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО). Відповідно до нього Україна перетворювалася з об’єкта договору на його повноправного суб’єкта. Разом із Білоруссю і Казахстаном вона брала на себе зобов’язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
18 листопада 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу. Президенту і виконавчій владі України доручалося провести міжнародні переговори з питань, які мали принципове значення для виконання Україною договору, а також затвердити програму ліквідації ядерних наступальних озброєнь. У тристоронніх переговорах у Києві, Вашингтоні й Москві було досягнуто компромісу і Україні мала надаватись допомога в утилізації ядерної зброї.
Однак до осені 1994 р. в ядерному озброєнні України не спостерігалося значних зрушень. У Верховній Раді деякі депутати висловлювалися за те, щоб не поспішати втілювати в життя вже досягнуті домовленості. Вони вважали, що тільки ядерна зброя може гарантувати Україні національну безпеку. Ця позиція була хибною і політично, і суто технічно. «Ядерна кнопка», тобто пульт управління стратегічними ракетами з ядерним боєзарядом, розміщеними на території України, перебувала в розпорядженні лише однієї людини — Президента Російської Федерації. Через зволікання з ухваленням необхідних рішень відносини України із США та іншими країнами Заходу залишалися невизначеними.
Ставши Президентом, Л. Кучма переконав народних депутатів у необхідності зробити вирішальний крок у реалізації давно проголошених декларацій. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки ядерними державами. Цю проблему було розв’язано на зустрічі глав держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії і США та прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов’язалися поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити власним інтересам реалізацію Україною прав, притаманних її суверенітету, і в такий спосіб одержати будь-які переваги. Деякі документи щодо надання Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави КНР і Франції.
Відмова від ядерної зброї й визначення статусу України як без’ядерної держави змінили відносини із США. Під час візиту Л. Кучми до Вашингтона було укладено угоди про надання масштабної американської допомоги Україні у здійсненні економічних реформ.