Участь українських військових у миротворчих операціях ООН
Починаючи з 1992 року в військових операціях взяло участь 37 000 українських військовослужбовців, 50 з них — загинуло. Також слід відмітити, що до набуття незалежності, українці брали участь у миротворчих операціях ООН від СРСР. Хоча, зазвичай, цих громадян України, не зараховують до офіційної статистики, на відміну від інших країн СНД.
Наразі[Коли?] Збройні сили України беруть участь у 3 миротворчих операціях[1]
Наприкінці 2012 року коллективом не байдужих офіцерів ЗС України під керівництвом полковника запасу ГРАБСЬКОГО Сергія Маратовича було засновано Всеукраїнське об'єднання "Союз учасників миротворчих операцій" яке об'єднало у своїх лавах учасників операцій з підтримки миру під егідою ООН, НАТО, ОБСЄта інших міжнародних організацій з метою визначення статусу цієї категорії, та гарантій їх соціального захисту.
Можна зауважити, що Україна вчасно відреагувала на підвищення “політичного попиту” світової спільноти на висококваліфіковані миротворчі сили [2, С. 183]. Упродовж останніх років Україна виступає як значний контрибутор військового і цивільного персоналу до операцій ООН з підтримання миру. За його кількістю наша держава стабільно посідає провідне місце в групі перших 20–30 країн серед понад 80 держав-учасниць Операцій з підтримки миру (далі – ОПМ) ООН [21, С. 312]. Така воєнно-політична діяльність Збройних Сил України не тільки підвищила авторитет держави у світі, а ще й, до того ж, наприклад, за 2000–2002 роки принесла до державного бюджету 45 млн. доларів США (загалом від 1992 до 2004 року – близько 195 млн. доларів) [21, С. 312].
1992 р. Генеральний Секретар ООН Бутрос Бутрос Галі у своїй доповіді “Порядок денний для миру” визначив основні напрями миротворчої діяльності: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру і миробудівництво у постконфліктний період [7, С. 237].
На сучасному етапі йде перехід від політики реактивного реагування на події, що вже відбулися (конфлікти в Югославії, на Кавказі) і які призводять до жорстокого варіанта миротворчих операцій, до політики превентивного розгортання та врегулювання конфліктів, яка за своїм характером передбачає “м’який” варіант здійснення миротворчих завдань[19].
На початку ХХІ століття головними питаннями щодо участі українських військових у міжнародних заходах стали фінансове забезпечення українських миротворців і доцільність їхньої участі в операціях на територіях країн, які перебувають на далекій відстані і безпосередньо не зачіпають державних інтересів України [23, С. 60].
Але задля того, щоб виявити негативні наслідки та явні вигоди участі в миротворчих операціях для України, потрібно безпосередньо розглянути діяльність місій ООН, у яких наша країна брала участь.Беручи участь у миротворчих місіях під егідою ООН, український військовий контингент виконував найрізноманітніші функції.
Зважаючи на таку активну діяльність України в миротворчих місіях, здійснюваних під егідою ООН, не дивує те, що саме Україна була ініціатором створення конвенції щодо захисту миротворчого персоналу ООН, підготовленої до підписання на 49-й сесії ГА ООН (1994 р.). У грудні 1994 р. Україна одна з перших підписала цей документ, а в липні 1995 р. український парламент його ратифікував [21, С. 312].
Сьогодні не таємниця, що миротворча діяльність під егідою ООН – це не тільки почесна для іміджу країни справа, а ще й один з небагатьох порівняно легких і абсолютно чесних способів заробітку для бідних держав. Лише одна українська вертолітна ескадрилья у складі “блакитних шоломів” приносить у рік країні 12 млн. доларів США. Також Україна направляє свою техніку до місць проведення місій ООН із перспективою в подальшому передати її в лізинг і наступний викуп безпосередньо ООН [6].
виконувати поставлені завдання без подібних правопорушень [20].
Якщо не брати до уваги ці поодинокі прикрі випадки, загалом представники ООН дуже високо оцінюють внесок України в підтримку міжнародного миру та стабільності. У травні 2005 р. до України з візитом прибув президент всесвітньої асоціації “Блакитні шоломи ООН – солдати миру” Л. Байроу. Була надана висока оцінка миротворчій роботі українських солдатів миру на службі ООН. Десятки українських миротворців отримали ордени й медалі різних країн світу та рідної України [5, С. 200].
Деякі вітчизняні критики участі України в миротворчих операціях свідчать, що сьоме місце в рейтингу країн-миротворців ООН зовсім не відповідає престижу країни. Адже очолюють рейтинг як найактивніші країни-учасниці миротворчих операцій Бангладеш, Пакистан, Нігерія, Індія, Голландія та Уругвай [16]. Депутат від Комуністичної Партії України Ігор Алексєєв вважає, що жодна цивілізована країна не може пишатися тим, що її військовослужбовці беруть участь у миротворчих операціях у всьому світі й цим наражають своє життя на небезпеку [22].
Загалом, вагомим контраргументом на захист миротворчої діяльності ООН можна вважати факт визнання її позитивного впливу світовим співтовариством, коли в 1988 році силам ООН з підтримки миру було присуджено Нобелівську премію миру [24, С. 72].
Як свідчить світова історія, на превеликий жаль, мирні періоди в історії людства завжди були коротшими за часи війн і жодна країна не може себе застрахувати від можливості бути втягнутою в кровопролитну суперечку. Тому, на нашу думку, вже те, що до України звертаються за допомогою, свідчить про її значний авторитет у сучасному світі та про зростання попиту на висококваліфіковану військову силу для участі в миротворчих операціях, адже український контингент вже неодноразово підтверджував міжнародній спільноті свою здатність брати участь у процесі забезпечення миру на ділі, а не на словах, і на високому рівні.
Україна і НАТО
У листопаді 1991 р. у Римі глави держав і урядів НАТО схвалили нову стратегічну концепцію. Концепція окреслювала новий підхід до гарантування безпеки європейським державам, оснований на діалозі, співробітництві й забезпеченні колективної обороноздатності. Співпраця з новими партнерами в Центрально-Східній Європі розглядалась як складова загальної стратегії Альянсу. У Римській декларації було наголошено, що Північноатлантичний альянс підтримує кроки в напрямі ринкових реформ, здійснюваних посткомуністичними країнами. Початком відносин України і НАТО був січень 1992 р., коли представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи високого рівня РЄАП. У лютому відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера в Київ. У червні до штаб-квартири НАТО здійснив перший візит Президент України. На Брюссельській зустрічі глав держав і урядів країн НАТО в січні 1994 р. було підтверджено ефективність Організації Північноатлантичного договору і пролунала заява про те, що Альянс відкритий для членства інших країн Європи функції в галузі колективної оборони та завдання, пов’язані з підтриманням миру. У січні 1994 р. Північноатлантична рада звернулася до всіх членів РЄАП (Україна стала членом цієї організації з моменту її заснування в березні 1992 р.), а також до інших країн Європи взяти участь у програмі «Партнерство заради миру». Держав-партнерів запрошували до участі в діяльності політичних і військових органів у штаб-квартирі НАТО. Після підписання 8 лютого рамкового договору «Партнерство заради миру» (ПЗМ) Україну запросили розробити індивідуальну програму відповідно до її інтересів і потреб. Після візиту в штаб-квартиру НАТО, що відбувся у 1995 р., Л. Кучма дав розпорядження розробити документ, який максимально мав сприяти військовому співробітництву з Альянсом. Водночас Президент не ставив питання про негайний вступ до НАТО, враховуючи неготовність Альянсу розширятися на Схід і невідповідність Збройних Сил України стандартам країн НАТО.
Російська політична еліта, як і все суспільство, спокійно сприйняла ліквідацію Ради Економічної Взаємодопомоги 28 червня 1991 р. і розпуск Організації Варшавського Договору (ОВД) 1 липня 1991 р. Негативно сприйняли російські політики перспективу розширення НАТО на Схід. Підготовка договору з НАТО тривала певний час. Основною його метою проголошувалось досягнення в майбутньому взаємосумісності збройних сил. Нарешті у липні 1997 р. у Мадриді зібралися глави держав і урядів — члени Північноатлантичної ради. Разом із Президентом України вони підписали Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО, що давала змогу Києву впливати на схвалення рішень у межах НАТО, що стосувалися інтересів України. Цю хартію готували гласно.
Передбачалося, що консультації та співробітництво здійснюватимуться між Україною і НАТО на рівні Північноатлантичної ради з періодичністю, яка визначатиметься за взаємним погодженням. Після терактів 11 вересня 2001 р. світ опинився в новій ситуації. Ураховуючи ситуацію, що змінилася, Україна проголосила політику на цілковиту євроатлантичну інтеграцію, ратифікувала Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом, а також Міжнародні конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та боротьбу з бомбовим тероризмом, направила свої військові контингенти на Близький Схід для допомоги міжнародній коаліції щодо стабілізації ситуації в Іраку. У Посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище країни у 2003 р. було поставлено завдання розробити державну програму реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 р. Реформа Збройних Сил спрямовувалась на полегшення просування України шляхом євроатлантичної інтеграції.
Україна зробила внесок у проведення операцій ООН у Югославії, де разом із країнами НАТО сприяла встановленню миру, зокрема в Боснії та Герцеговині. Географія розташування українських миротворчих сил з моменту їх створення (24 жовтня 1992 р.) широка: від Анголи, Гватемали та Конго до Лівану, Сьєрра-Леоне, Іраку та Лівії. З 1992 р. до 2003 р. майже 20 тис. українських миротворців брали участь в операціях із підтримання миру.
Крім спільної участі в ОПМ, Україна співпрацює з НАТО з питань боротьби з організованою злочинністю та розповсюдженням наркотиків; військових учень у межах ПЗМ («Морський бриз», «Щит миру», «Кооператив дрегон-2000», «Козацький експрес-2002» та ін.); конверсії; надзвичайних ситуацій (зокрема, участь у проекті «Карпатський регіон»); спільних наукових та економічних досліджень (участь у програмах НАТО «Наука заради стабільності», «Спільне зменшення загрози» та ін.).
128. Реформа Збройних Сил в Україні.
7 лютого 1990 року у Львові утворився Український військовий комітет, який у червні того ж року для уникнення партійних впливів був реорганізований у Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії. Комітет містився біля гарнізонного Будинку офіцерів. Комітет очолив молодий історик Сергій Рудюк, керівником секретаріату став полковник Віталій Лазоркін. 1 грудня 1990 року полковник Віталій Лазоркін оприлюднив розроблену ним концепцію створення Збройних сил України на базі військових формувань, дислокованих в Україні. Ця концепція була підтримана всіма національно свідомими політичними силами і протягом 1991–1992 років реалізована на державному рівні. 27 липня 1991 року Народний Рух України разом з іншими національно-патріотичними силами провели перший з’їзд офіцерів-українців, які створили Всеукраїнське громадське об’єднання – Спілку офіцерів України. Вже невдовзі Спілка суттєво вплинула на процес утворення національних Збройних сил і Міністерства оборони України. Відомо, що на 24 серпня 1991 року на території України дислокувались: три загальновійськові і дві танкові армії, армійський корпус, чотири повітряних армії, окрема армія Протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли Системи попередження про ракетний напад, інші військові формування чисельністю близько 900 тисяч осіб, 6,5 тисячі танків, 7 тисяч броньових машин, 1,5 тисячі літаків, 350 кораблів, 1272 ядерні бойові головки МБР, 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї. 6 вересня полковник Віталій Лазоркін передав до комісії Верховної Ради України підготовлені проекти законів «Про оборону України» і «Про Збройні сили України». 5 вересня 1991 року Верховна Рада призначила генерал-майора авіації Костянтина Морозова Міністром оборони України. 6 грудня 1991 року, Верховна Рада України ухвалила Закони України «Про оборону України» і «Про Збройні сили України».– День Збройних сил України. У грудні 1991 року відбулися перші призначення на посади у Міністерстві оборони України, які показали, що керівництво держави і Міністр оборони ввіряють ключові посади у міністерстві і в Збройних силах консервативно налаштованим генералам і офіцерам. Невтішними були результати створення Військово-морських сил України, незважаючи на ініціативу і титанічні зусилля членів Спілки офіцерів України. фактично у повному складі Чорноморський флот перейшов у власність Російської Федерації. Лише у 1997 році остаточно було ухвалене міждержавне рішення про передачу півтора десятка кораблів до складу ВМС України. Продовжуючи ліквідацію звершень у сфері військового будівництва, біля витоків яких стояла Спілка офіцерів України, Міністерство оборони для узаконення «приватизації військового майна» внесло в парламент проект закону «Про господарську діяльність в Збройних силах України», який був ухвалений майже одноголосно. Керівництво Міністерства оборони показало повну безпорадність у розв’язанні стратегічних проблем оборонного будівництва та в підготовці воєнної доктрини. Проте зайнялись «реформуванням» не офіцери-патріоти, а політики, які ніколи не служили в армії. Було ухвалено рішення про скорочення чисельності Збройних сил України до 140 тисяч осіб у 2010 році, і у цей же час повністю розформовано військові частини в Донецькій, Луганській областях, а в Одеській залишилась одна військова частина. упродовж 20 років було реалізовано військового майна більш ніж на 30 мільярдів доларів США, які осіли невідомо на чиїх. За витратами військового бюджету на одну особу Україна посідає 125 місце серед 150 армій світу. Річні витрати на одного військовослужбовця Збройних сил України становлять 1,9 тис. доларів США; у Польщі – 14,0 тисяч, у США – 22,5 тисяч доларів. Відповідно до закону України «Про оборону України» фінансування ЗСУ має бути в обсягах до 3% ВВП. Фінансували ж ЗСУ на рівні 50% від необхідного, а в 2009 році фінансування ЗСУ досягло критичного показника у 0,8 відсотка ВВП. Таке ставлення до ЗСУ призвело до того, що витрати на МВС у 2009 році перевищили витрати на ЗСУ. 1994 року був оприлюднений проект створення нового зенітно-ракетного комплексу, а й досі він залишається проектом. Те саме сталося і з модернізацією винищувачів МіГ-29. У 1999 році Міністерство оборони України презентувало проект їх модернізації та за цей час модернізацію пройшли лише 2 літаки. За 2009 рік не відремонтовано жодного корабля, літака, зайшла в глухий кут розробка ракетного комплексу, в армії нема жодного боєздатного батальйону, ескадрильї, а міністр оборони розповідає, що кожен солдат буде керувати десятьма роботами.