Постконфліктна ситуація, наслідки конфлікту
Татарнабурське повстання 1924 року.
Фази конфлікту:
Передконфлікта ситуація.
Після Першої Світової війни та невдалої спроби побудувати Молдавську республіку, вся Бессарабія опинилась у складі королівства Румунії. В країні запроваджувався режим облоги, населенню категорично заборонялося пересуватися з однієї місцевості в іншу без спеціального дозволу. Вся влада в окупованих землях знаходилася в руках вояччини, сигуранци – політичної поліції. В Бессарабії на кожні 20-25 чоловік припадав один військовий чи жандарм.
Населення жило під значним податковим пресом: за землю на користь повіту, аграрний податок на користь общини, за цукор, гас, нерухоме майно, податок з кожної голови худоби і т.д. Винятково великі прямі податки, а ще тяжче для населення непрямі (сірники, бензин, крупу). В той же час, заможні верстви суспільства, мали змогу домовитись з чиновниками у вигляді хабарів. Важкі економічні умови, погане харчування як наслідок велика смертність, в той же час нестача медикаментів та лікарів. Аграрна реформа 1918-1924 особливо відчутно вдарила по селянам півдня Бессарабії. В 1917-1918 роках селяни Бессарабії забрали у поміщиків землю, але реформа, яка організувала загальнодержавний фонд землі, здійснила перерозподіл, в наслідок якого протягом 1921-23 рр. повністю було відновлено поміщицьке землеволодіння. Загалом після неї 500 000 селян взагалі опинились без землі. А ті котрі отримали її змушені були платити значні за сумами викупні платежі. Все це призвело до загального падіння с/г виробництва півдня Бессарабії, яка перетворилась в сировинний придаток Румунії, на додачу ще й до того часті економічні кризи міжвоєнного періоду і так загострили життя населення.
Поряд з економічним тягарем, населення Бессарабії відчувало ще й національний гніт. Державною політикою Румунії стала «румунізація» по відношенню до не романських народів, зокрема українців, росіян. Молдаванам взагалі було відмовлено у існуванні, як окремо історично сформованому етносу. Поряд з цим, відбувся наступ на демократичні права населення. РКП була заборонена з 1921. Сусідство з СРСР, країною де при владі знаходилися трудящі маси, особливо загострювали дану ситуацію на півдні Бессарабії.
Умови в яких існувала південна Бессарабія, звичайно, призвели до зростання радикалізму серед населення. В південних повітах під керівництвом комуністів ще на початку 1920 року почали створюватися революційні комітети. В серпні 1921 року в Татарбунарах почав діяти революційний комітет, згодом аналогічні організації з’явились в с. Шабо, Нерушай, Михайлівка. Так в 1921 в Татарбунарах відбувся напад на пост жандармів, а 1922 – розгромили млин і електростанцію місцевого багатія. Для загального керівництва революційним рухом був створений Південно-Бессарабський партійний революційний комітет, який постійно підтримував зв'язок з Комінтерном. В 1924 в Татарбунарах був організований підпільний революційний комітет в склад якого увійшли А. Клюшников, І. Батищєв, Н. Шишман, Л. Цуркан, І. Бежан, П. Коваленко, Н. Лісовий. Літом 1924 А. Клюшников розпочав планомірну підготовку півдня Бессарабії до повстання, час початку якого, ще не було вирішено. Особливу увагу приділяли військовому забезпеченню, цим займався Іосіф Поляков, бувший рибалок із Вилково, що свідчить скоріш за все на думку автора про контрабанду з СРСР, через Дунай. Під його керівництвом відбувалась заготівля зброї, створювались бойові п’ятірки і т.д.
В 1924 році, початку повстання сприяли дві події:
· На початку квітня 1924 року представники королівської Румунії залишили стіл переговорів з посланцями СРСР у Відні, виявивши повне небажання обговорювати радянську пропозицію, щодо проведення плебісциту в південній Бессарабії.
· Засуха 1924 року посилила і від того тяжке матеріальне становище селянства.
Інцидент.
Безпосереднім приводом до виступу в с. Михайлівка послужило вбивство жандармами одного із місцевих жителів – Ткаченка. Звістка про це викликала обурення і гнів селян. В ніч з 10 на 11 вересня 1924 року біля 50-60 михайлівців напали на примарію, що було не заплановано. Бажаючи не допустити поширенню повстання Румунія розпочала стягувати туди військові загони та розпочала терор проти селян. Тому керівництво Південревкому на чолі з А. Клюшніковим змушене було вжити термінованих заходів, щодо початку повстання.
Ескалація (крута).
14 вересня 1924 року в Татарнабурах на квартирі І. Батищєва – одного з членів ревкому – була скликана нарада керівників революційних організацій сіл розташованих поблизу Татарнабур, на якій прийнято рішення про початок повстання. А 15 вересня був затверджений план повстання безпосередньо в Татарнабурах. В ході організації зв’язку між селами, не вдалося налагодити з тими селами де розташовувалися румунські війська. Виступ був призначений на ранок 16 вересня. О 7-й годині ранку, після того як було перерізано проводи телефонно-телеграфного сітки, була взята після перестрілки примарія. Після нетривалої, але запеклої атаки на пост жандармів, всі адміністративні установи румунських властей були захоплені, влада в Татарнабурах повністю перейшла до рук повсталих. Гасла повстання: «Земля і фабрики трудящим», «Геть соціальний і національний гніт», «Хай живе Радянська Бессарабія» та «За воз’єднання з Радянською Батьківщиною». Учасниками повстання в основній масі були селяни, поряд з ними ремісники, дрібні службовці, революційно настроєна інтелігенція. За національним складом українці, росіяни, молдавани, болгари, гагаузи. По селу вивішували червоні прапори.
Кульмінація.
В 11-й годині ранку відбувся мітинг, де повідомлялось про скинення румунської влади на селі та про початок повстання у всій Бессарабії. Після чого був створений революційний орган – ревком на чолі з керівниками повстання (А. Клюшніков, М. Кольцов, К. Назаренко, О. Павленко, І. Батищєв, Г. Черненко, М. Лісовий). Також відбулося створення бойових загонів. Відбулася приватизація підприємств, звільнення в’язнів та намагання організувати нормальне життя. Одночасно з Татарбунарами спалахнуло повстання у с. Чичмі, Акмангіті та Нерушаї, в останньому воно зазнало поразки. В Чичмі були проведені ті ж заходи, що і в Татарнабурах. В другій половині дня був здійснений напад румунських підрозділів на Чичму, але не вдалий, після чого до неї були стягнуті сили як повстанців так і війська Румунії. В той же час повстанці оволодівають с. Спаська, Акмангіті, Михайлівка. Повстання не підтримали німецькі колоністи. Активно діяли загони вилковських рибалок. Дії румунської влади, яка стягнула до місця подій Дунайську флотилію, частину кораблів Чорноморського військово-морського флоту та 9 полків, в тому числі і артилерію були спрямовані на локалізацію, а потім знищення повстання.
Завершення конфлікту.
17 вересня відбувся планомірний наступ румунської армії, особливо запеклі бої біля Чичми, повстанці змушені були залишити її і відійти до Татарбунар. В ніч з 17 на 18 вересня 1924 року центр повстання – Татарбунари – був повністю оточений румунськими підрозділами армії, жандармерії та німецьких колоністів. На світанку 18 вересня повстанці бачачи безвихідь власного становища, пішли на прорив і близько 100 чоловік на чолі з А. Клюшніковим прорвались у південному напрямку. Решта залишилась і була придушена того ж дня. А. Клюшніков з повстанцями захопив с. Ескіполос і змогли з боями захопити с. Нерушай (де знаходився склад зброї). Вдень 18 вересня відбувся ще один бій, після чого повстанці рушили до с. Галілешт. Розуміючи безвихідь, повстанці вирішили пробиватися до моря, там сісти на рибальські баркаси і переправитись на радянську землю. Але селянський загін потрапив в оточення 19 вересня, останній бій тривав близько 4 годин, з загону з 300 чоловік, залишилось в живих лише одна третина. В цьому останньому бою був вбитий А. Клюшніков. Протягом 20-24 вересня 1924 року були знищені останні залишки повстанців.
Розгул реакції.
Після придушення повстання в краї розпочався терор. У перший же день після придушення повстання лише в Татарнабурах було вбито 300 чоловік. Почалися масові арешти, вбивства і в інших селах краю. Так в с. Чичмі всі повстанці були зігнані на базарний майдан, по якому було відкрито вогонь. А тих хто сховався, більшість знайшли і розстріляли. Такій же жорстокій розправі була піддана остання група повстанців, що ховалися у плавнях озера Сасик, половина з яких була вбита. Масові арешти і часті вбивства були здійснені і в селах, які не приймали участь у повстанні. У цьому теророві активну допомогу надавали румунській владі, німецькі колоністи та куркулі. За їх «допомоги» були заарештовані і розстріляні сотні мирних жителів. Арешти були в Чичмі, Ізмаїлі, Кілії, Борисовці, Кара-Кургі та ін.. До заарештованих використовували побої. На південь Бессарабії була вислана спеціальна комісія на чолі з Татареску та Інкульцем. Румунська влада всіляко використовувала терор, провокації, шантаж. Поряд з пошуком повстанців, відбувалось і пограбування їхнього майна, були організовані виселення, позбавлення роботи неблагонадійні.
Постконфліктна ситуація, наслідки конфлікту.
Після повстання населення даного району зменшилось на 3 тис. осіб. Щоб у повстанні показати вплив СРСР, був організований судовий процес, який увійшов в історію під назвою «Процес над 500 татарбунарцями». Попереднє слідство розпочалося в жовтні 1924 року а Татарбунарах, Акмангіті, Вилково, Акерман і згодом продовжилось в кишинівській в’язниці, за яким загинуло близько 100 чоловік, щодо арештантів застосовувалися жорстокі побої, не надавалась ніяка медична допомога. Процес, який ніяк не можна назвати пошуком правди закінчився у травні 1925 року. По обвинувальному висновку до суду притягувалось 500 осіб, з яких 68 судились заочно. Згодом їх лишилося489. Докази вдалося зібрати лише на 348. Решту (141) звільнили за відсутності доказів. Татарбунарців судив військовий трибунал 3-го корпусу румунської армії, який розпочав роботи 26 серпня 1925 року. Процес був закритий, допуск відбувався тільки після ретельної перевірки особи. Дана справа отримала широкий резонанс у світі. Так відомий французький діяч Анрі Барбюс, особисто зустрічався з підсудними і широко викривав зловживання румунів, за яким навіть адвокатам, громадянам Румунії не давали нормально працювати. Серед визначних діячів, які широко протестували проти упередженого процесу були Р. Ролан, Т. Драйзер, Б. Шоу, Л. Арагон, З. Неєдли також профспілки Німеччини, Ліга прав людини та ін., особливо активні виступи були в СРСР. Під тиском світової громадськості трибунал пішов на поступки, трибунал засудив 85 обвинувачених, на довічну каторгу – одного чоловіка, на 15 років – двох, на 10 років – трьох, інші на терміни від 1 до 8 років. 194 чоловіки виправдані, 68 засуджені заочно у 1926.
Третя сторона.
Автором не знайдено прямих свідчень про те що, СРСР був замішений у повстанні, але географічне розташування Татарбунар поблизу від дунайської дельти, наявність складів зброї під час повстання, співпраця Південревкома с Комінтерном до повстання, створення 12 жовтня 1924 року МАРСР у складі УРСР, дає підстави вважати про таку данність.
Складові конфлікту:
Конфліктуючі сторони:
Влада Румунія у вигляді підрозділів армії, жандармерії та німецьких колоністів.
Учасники повстання в основній масі були селяни, поряд з ними ремісники, дрібні службовці, революційно настроєна інтелігенція. За національним складом українці, росіяни, молдавани, болгари, гагаузи.
Невинні жертви – ні в чому не повинні селяни.
Зона суперечностей.
Економічні умови та національна політика щодо населення Бессарабії, державна приналежність регіону, суспільно-економічна формація.