Переклав з польської Юрій Дівов
Марія Конопницька
«ДИМ»
Коли б вона не виглянула у вікно своєї хатини, завжди бачила, як з величезної фабричної труби він валив сірим стовпом. Часто навіть навмисно відривала від роботи свої старі очі, щоб хоч краєм ока глянути на нього. В погляді цьому було дивне блаженство і ніби ніжність. Люди йшли, поспішали, прямуючи в різні сторони, рідко коли хто дивився вгору на трубу, а ще рідше помічав синю смужку диму. Але для неї дим цей мав особливе значення, він говорив до неї, а вона його розуміла, він був у її очах майже як живе створіння.
Коли рано-вранці на тлі молочного веселкового неба, що мінилось кольорами світанку, починав клубитися дим над трубою, схожий на пухке чорне овече руно, коли він починав розносити гострий, їдкий запах сажі, вона знала, що там, у котельні, біля вогнища, стоїть її Марцись, вогонь розпалює, приборкує його, високий, стрункий, гнучкий, у темно-синій полотняній кофтині, обперезаний шкіряним поясом, у легкому кашкеті на світлому волоссі, з відгорнутим коміром біля шиї.
– Ага, – шепотіла вона тоді, посміхаючись. – Марцись працює.
Він і справді працював. Із завзятістю новачка він сипав на вогнище вугілля, ківш за ковшем, за себе і за кочегара; він працював, пишаючись своїм новим високим званням котляра. Так як це велике, яскраве полум’я, так і пісні вибухали в його душі, пісні, котрими звучала котельня від смерку до світання.
Незабаром однак чорні клуби диму білішали, рідшали, ставали легшими, а потім вибивалися вгору через погідну блакить неба легким, рівним стовпом.
Цей пейзаж вливав у вдовине серце радість та безтурботність.
– Все добре... – шепотіла вона, – все добре, слава Богу навіки!
І поралася в убогій хатинці, застилала ліжко своє та диванчик сина, замітала сміття старим березовим віником, розпалювала в печі дрова, аби зготувати обід.
Тоді ж навпроти величезної фабричної труби з величним стовпом диму над хатиною, де мешкала вдова, підносилась у блакить тоненька, синювата смужечка; смужечка була така немічна та мізерна, як подих старих грудей, що її видобував з вогнища.
Однак молодий котляр завжди ту смужечку помічав. Та не лише помічав, а й посміхався до неї. Знав він добре, що там, коло печі, стара його матір у білесенькому очіпку, в кольоровому халатику, підперезана рожевим фартушком, маленька, змарніла, згорблена, готує для нього якийсь смачнючий борщ або неперевершений круп’яний суп. Йому навіть іноді здавалося, що він виразно чує запах її смаколиків.
Тоді він з подвійним запалом починав кидати на вогнище нові й нові лопати вугілля, і, доки кочегар чухав голову, він стояв однією ногою на підмурівку, спритний і гнучкий, і за двох поспівав у роботі.
І так один коло одного йшли в небо ці два подихи – фабрики та хатини, зникаючи в небесній блакиті, а іноді й поєднуючись разом.
Десь під обід фабричний дим трохи рідшав; велетенські легені машин працювали все повільніше й повільніше, випущена пара прошивала повітря декілька разів своїм гострим, неприємним свистом, а хлопець, ніби ураган, вривався в хатину.
– Мамо, їсти! – кричав він ще від порогу, і кинувши кашкета на стіл, біг до вікна, де висіла клітка з дроздом. Дрізд, щойно побачивши хлопця, починав виспівувати так, що здавалося, ніби він перекривлює фабричний свисток, а потім він зачинав свою звиклу мелодію, якій його навчив Марцись. Хлопець ставав перед кліткою, клав руки в кишені й теж висвистував. Аж стіни тряслися від тих співів.
А мати тимчасом стелила на стіл красиву, жовту скатертину, вишиту блакитними оленями, і ставила глибоку фаянсову миску круп’яного або горохового супу з копченою ковбасою, борщу, а то й дрібненькі галушки, якщо були. Біля миски завжди стояв хліб, головний на цілому столі.
Зникав він теж завжди майже відразу, половина лише залишалась, тільки-но хлопець сідав за стіл. Різав він його окраєць за окрайцем, умочував у мисочці з сіллю, і все примовляв:
– Добрий хліб, мамо!
– Добрий, синочку, – щоразу відповідала вдова. – Їж з Богом, їж! Слава Господу Ісусу Христу та Богородиці Діві...
Хлопця не треба було намовляти, а разом з хлібом зникав і вміст миски.
– Добрий борщ, мамо, – казав він тоді.
Мати їла щоразу все повільніше й повільніше. Помішувала ложкою в тарілці, дмухала на нього. Та борщ чомусь не зникав. Коли вже хлопець позмітав усі крихти хліба зі стола, витер рукою молодецькі вуса, вона квапливо питала:
– А може, ти б, синку, ще... Я сьогодні якось не дуже...
Вона хотіла, аби він зрозумів, що їй не смачно, але боялася відвертою брехнею Бога образити, бо насправді борщ був неперевершений.
– Ну, що ж, – казав хлопець, – як Ви не їсте, мамо...
Мати йому з поспіхом підставляла свою тарілку, примовляючи:
– Їж, дитино, їж! Слава Господу...
Хлопець тоді знову брався за ложку:
– Мамо, та що ж Ви хочете від цього борщу? – запитував. – Він же просто королівський!
– Був би, сину, королівським, – відповідала вона, – та я лаврового листя не мала.
Іноді було, що він не доїдав.
Тоді вона зливала решту в глиняний горщечок і ставила в печі, але так, щоб син не бачив...
Ту решту вона вже залишала для себе, і коли хлопець виходив, вона брала останній окраєць хліба, та й доїдала.
Це все відбувалося напрочуд швидко. Молодий котляр мав лише невеличку перерву в обід, тому мусив поспішати. Як тільки наївся, вставав, прощався з матір’ю, роблячи знак хреста, цілував її запрацьовану, вихудлу руку, хапав кашкета, і, свиснувши на прощання дроздові, миттю збігав зі сходів хатини додолу. Мати тоді ставала посеред хати із зібганою скатертиною в руках і слухала тупіт синових ніг з тривожною, і водночас блаженною, усмішкою.
– Святий Антонію! – казала вона, хитаючи головою. – Нащо ж він так летить?! Ще ноги зломить... сходи порозбиває...
Стояла вона так, слухала, аж доки внизу не стукнули двері і не пролунала луна від кроків тих молодих та сильних. Аж тоді вона складала скатертину, мила начиння, ворушила попіл у вогні, і сідала коло вікна латати синову одіж і білизну.
Якщо то було літо, вона ще довго, дуже довго могла бачити, як валив дим з фабричної труби. Іноді вона, бувало, так задивиться на нього, що й робота випаде з рук...
Дивної ж бо він набував форми та кольорів.
Часом був він схожий на залізну зміюку, що викручувала свої вузли все вище й вище; часом на летку завісу, що тріпотіла на вітрі, розсіваючи біля себе рожеві хмаринки; часом, ніби з кадила, йшов просто вгору, гойдаючись м’яко на краях; часом, як величезний плюмаж[1], виривався до сонця, від вітру майоріючи на трубі, як на шоломі; часом у якісь дивні постаті витягувався, у якісь мари неземні, якісь видіння...
Іноді вітер його надимав, як вітрила велетенського корабля; іноді розривав, як клубки льону; іноді гнав уперед, як чорний густий туман. А коли починало дощити на світі, то він хмариною важкою над трубою стояв, і шматками на дахи вішався, і товкся об землю, не знаючи, де подітись йому.
Коли надходила зима, запалювала вдова лампу коло печі і в’язала там грубі панчохи на продаж.
І хоч від вікна віяв сильний вітер і сніг аж усередину залітав через спорохнявілу раму, вона підходила завжди до нього, щоб хоч раз кинути погляд на фабрику.
Горіла вона навпроти хатини довжелезним рядом освітлених вікон, лунала важко велетенськими легенями своїми, гуркотіла залізяччям, звучала ударами молотів, скреготала зубами пилок, сичала жалами розтоплених металів. Дим, котрий тепер на тлі глибокого гранітового неба валив з її труби, полум’ям ставав, вогонь вивергав, як ракети, снопи іскор випускав.
Широка заграва від нього крізь небо простувала, і десь там, ген далеко, відбивалась тихими великими зірками...
Дивилась на них вдова, задумавшись.
Від задуми тієї її відривав спів дрозда, який, прокинувшись від фабричного світла, що било у вікно, починав трелі свої висвистувати. У хатинці ставало веселіше, вогонь тріщав у печі, нічого не було чути, окрім мелодій дрозда. А коли на небо виходив місяць у повні, вся ота потвора вогняна танула в його промінні.
Тільки пізно ввечері повертався син і знову від порогу кричав:
– Мамо, їсти!..
Разом з тією молодою, сильною постаттю входили на поріг хатини радість, сміх і свобода. Хлопець вечеряв, уже не так поспішаючи, мати розпитувала його про минулий день, а він їй усе розповідав; потім починав широко позіхати, потягуватись, навіть дрізд його вже не розважав.
– Лягай спати, синку, лягай спати! – казала матір, гладячи його по голові. – Бо тобі ж завтра знову треба...
– Лягаю, мамо, – відповідав він сонним голосом, – бо так змучився...
– Тільки, синочку, помолитись не забудь, – нагадала вона.
– Добре, мамо, помолюсь.
Він цілував її руку, ставав на коліна перед своїм диваном, і, схиливши голову на складені руки, тихо і швидко мовив «Отче наш» і «Слався, Царице...», перериваючи молитву гучним позіханням, після чого бив себе в груди, розмашисто хрестився, і швидко знявши одежу, кидався на постіль.
Майже відразу засинав, а в хатині було чути його рівне, глибоке дихання; мати ж шепотіла молитви перед ликом Діви Марії, що чорніло на позолоченому тлі.
Нарешті лампа догасала, дрізд переставав тріпотіти в клітці, все затихало, щоб завтра знову прокинутись на світанні.
З пробудженням отим завжди біда бувала. Стара вдова спала дуже чуйно, дуже мало, ніби хотіла зберегти ще години життя перед великим сном у могилі.
Вона завжди прокидалася на другі півні, задовго до першого свистка на фабриці, і, злізши з постелі, дріботіла по хатині, готуючи юшку для сина і шепочучи молитви. Тоді саме тихо починало світати, а проміння падало на обличчя хлопця, що спав. Мати щоразу кидала погляд на обличчя те. Вона хотіла би його вже збудити, але глибокий синів сон стримував її.
– Та нехай! – Хай іще трішечки поспить.
І тільки коли долинав свист випущеної пари, вона кричала до хлопця:
– Марцись! Марцись! Вставай, синку! свистять...
Хлопець обертав голову до стіни.
– Це дрізд, мамо... – відповідав напівпритомним голосом.
– Та де там дрізд! Це на фабриці свистять!
Він потягувався, накривався з головою, щось бурмотів, але мати не піддавалася. Нічне чергування закінчувалось, котляр перший мав стати на своїм місці ще перед працівниками. Було таке весь тиждень Божий, навіть у неділю.
Та одного разу, ще далеко до світанку, хлопець із криком прокинувся та на ліжку сів.
Мати вже була біля нього.
– Що таке? Що сталося, синку, що? – занепокоєно запитала.
Він не відповідав. Дивився на неї великими очима, вуста в нього тремтіли, чоло було залите холодним потом. Розстібнута сорочка піднімалася на грудях від сильних, гучних ударів серця.
Обняла його мати.
– Що таке, синочку, що таке? – питала, пригортаючи хлопця, ніби малу дитину.
Довго він заспокоїтись не міг.
– Нічого, мамо, – промовив нарешті з великим зусиллям, – нічого... Снилось мені тільки... що... блискавиця мене вбила.
Вдова застигла. Але й оком не зморгнула. Хотіла щось сказати, та голос застряг у грудях.
Хлопець сидів на дивані нерухомо, прямо, дивлячись перед себе наляканим поглядом.
– Блискавиця, мамо, – тихо говорив він, затинаючись, – червона, страшна, як змія. На груди мені впала, мамо... Така страшна... червона...
Замовк, голосно й важко дихаючи.
Вдова опанувала себе якось.
– Та що там, синку! – казала, погладжуючи його гарячу щоку. – Та що там!.. Не вір снам. Нічого, синку!
А коли в хлопця голосно зацокали зуби, вона сіла біля нього, притулила голову його до своїх висохлих грудей і колисала його так, як він колись немовлям був.
Хлопець нарешті заспокоївся, утішився і на подушку впав.
– Ідіть уже, мамо, – сказав, – ідіть уже, лягайте... Я засну...
Та він не заснув. Лежав навзнак, з широко розплющеними очима, дивився, як згасають на сході зірки.
Вона глянула на нього один раз, і другий.
– Сину, чому не спиш? – запитала.
– Не можу, мамо, – відповів він тихим, жалісливим голосом.
Вона підійшла і сіла біля нього.
– Не хвилюйся, сину! – промовила. – Не хвилюйся! Ніби ж то Господь Бог на небі блискавки тримає, щоб вдовиці убогій синочка єдиного забрати? Не дозволить цьому Господь Бог і Діва Марія статися... А я ж тобі скажу, що блискавиця весілля означає, якщо парубкові чи дівчині сниться. От бачиш, що блискавиця означає... У мене ж сонник є, я знаю.
Казала вона це з посмішкою, майже з радістю, рукою висохлою по чолі йому проводячи та волосся його куйовдячи, аж хлопець сам заусміхався.
– То Ви кажете, що весілля, мамо? – запитав.
– Ну, аякже. Весілля, гучне весілля...
Замислився хлопець, а за хвильку сказав:
– То я вже встаю, мамо...
– Вставай, синку, вставай... Приготую тобі сніданок, поїси, та й відляже тобі від душі.
Якось відлягло. Тоді вранці навіть якось веселіше, ніж зазвичай у хатині, бо хлопець, часу багато маючи, наввипередки з дроздом пісні висвистував, аж пташина захрипла, а коли почали про Зосю, що чорниць хотіла, то свистіли так тужливо, ніби хто крізь ніс співав. Засміявся Марцись, засміялася мати, та так у радості й попрощались. Як тільки він вийшов, вдова стала коло дверей і прислухалася, як його кроки віддаляються. Легкі були, бадьорі, вільні, молоді ноги... Навіть криві й спорохнявілі сходи не скрипіли сьогодні так, як зазвичай. Як тільки хлопець дверима грюкнув, залетів їй у серце якийсь раптовий страх; грюкіт дверей був глухий, підземний і такою жахливою луною відбився в пустих сінях. Підбігла вона до віконечка, щоб глянути на сина.
Він ішов легко, квапливо, з високо піднесеною головою, а коли вже заходив у ворота фабрики, обернувся й глянув угору. Може, у вікно, а може, так собі...
За мить чорний, густий дим повалив з фабричної труби.
Години минали. В чепурній, прибраній хатині стало тихо; старий годинник з яскравою трояндою на пожовклому циферблаті ліниво цокав на стіні, дрізд намагався заспівати найвеселіших мелодійок, кумедно переборюючи свій захриплий голос, а вдова, може, з думкою про той синів сон, що весілля знаменував, переглядала своє святкове вбрання.
Аж раптом пролунав жахливий гуркіт. Затряслися стіни, посипався щебінь з печі. Вікно з ляскотом випало. Великий, іскристий стовп диму ринув у небо разом з фонтаном цегли і великими шматками зруйнованої труби, наповнюючи хатину жахливим блиском. Вдова, як стояла, так і закам’яніла. Жоден звук не вирвався з її поблідлих уст. Лише сиве волосся піднялося над чолом, лише розширені зіниці побіліли, як у трупа, з якимсь раптовим жахом...
Вона, либонь, і не чула диких криків, що лунали з вулиці:
– Котляр!.. котляр помер!
***
Довгі ще потім літа вона сиділа під тим самим вікном, дивлячись осоловілим, сумним поглядом на фабричну трубу, з якої били в гору сині, майже чорні, стовпи диму.
Однак той дим уже не приймав розмаїтих дивних форм, як колись; він тепер завжди ставав туманною постаттю її любого хлопчика. Зривалася вона тоді зі стільця і простягала свої тремтячі, висохлі руки. Та туманну постать вітер піднімав і розвіював десь у небесній блакиті...
[1] плюмаж (франц. plumage – перо) – прикраса з пір’я на головних уборах