Входження українських земель до складу Литовської держави

Як нам відомо, в середині XIV ст. Галицько-Волинська держава втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави – Литва, Польща, Московія.

В II пол. XIII – на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину централізовану державу. 1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського (ВКЛ), яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, оскільки воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення при цьому відігравало християнське віросповідання, на відміну від мусульманської віри ординців. Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї та багатства.

Таким чином українські землі увійшли до складу Литовського князівства зі збереженням своєї державності. При цьому, відбувався корисний взаємовплив литовського та руського етнічних елементів у суспільно-політичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побутовій, звичаєво-правовій та інших галузях.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе «королем Литовським і Руським». З часом «руська віра», мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, по-суті, стають вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише «по-руськи». Звички до руської культури князь Ягайло переніс і до Польщі, коли став польським королем. Мовою «руською» (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був рідкісний випадок, коли пануюча політична народність підпала під духовний і культурний вплив підлеглої народності.

Разом з тим, з середини XV cт. поступово відбувається втрата державності українських земель та посилюється залежність від влади ВКЛ.

З кінця ХІV ст. політичні умови на українських землях загострилися внаслідок жорстоких військових зіткнень на Півдні, посилення класового і політичного гніту на Заході і Подніпров’ї і поступовому зближенні Великого князівства Литовського і королівства Польського. Особливе значення по своїх політичних наслідкам мали унії Великого князівства Литовського і королівства Польського, підписані 1385 р. в м. Креві та 1413 р. в м. Городелі.

В результаті Кревської угоди був укладений династичний союз двох держав Великого князівства Литовського і королівства Польського. Разом з литовськими князями присягу на вірність польському королеві підписали київський, волинський і новгород-сіверський князі, що означало перехід названих князів разом з їх землями і підвладними людьми в підданство польській короні. При цьому князі південно-руських земель перетворилися в удільних, залежних від великокнязівської влади. На цих територіях деякий час зберігалися порядки, запозичені від Древньої Русі, що отримали закріплені в ряді статутних грамот, обласних і земських привілеях. Однак ці князівства поступово були ліквідовані. Так стала здійснюватись загарбницька політика польських феодалів.

Реалізація умов Кревської унії погіршила положення південноруських земель. Перш за все це стосується Галичини, державно-правове становище потерпіло корінні зміни в перші десятиліття після її захоплення Польщею. Вже в 1350-1358 рр. вона була перейменована в “Королівство Русь”, а король Польщі іменував себе “государем і спадковим володарем Русі”.

В кінці ХІV – початку ХV ст. в інтересах польських магнатів галицькі землі почали включатись в склад королівства Польського. В 1434 р. були ліквідовані політико-адміністративний устрій і правові інститути. На території Галичини вводились польське право, і вона була перетворена в польську провінцію під назвою “Руське воєводство”. Отримавши такі ж приблизно права, якими користувалась польська шляхта, галицькі магнати, середні і дрібні феодали прийняли нові політичні порядки, встановлені на цих землях Польщею, а частина Галичини, що отримала назву Буковина, в 1359 р. ввійшла в склад Молдавської держави. До середини ХV ст. вона зберігала свій попередній внутрішній устрій, а в першій половині ХVІ ст. Буковина підпала під владу Туреччини. Закарпаття ж в складі Угорщини зберігало раніше існуючі місцеві територіальні утворення. В кінці ХІV ст. більшість закарпатських земель знаходилась в руках подільського князя Ф. Коріатовича. У важкій і довгій боротьбі український народ відстоював свою мову, культуру, звичаї предків і віру.

За умовами Городельської унії 1413 р. змінилося положення Великого князівства Литовського, в складі якого згодом були відновлені Київське і Волинське князівства. Спостерігався процес консолідації різних по територіальному і етнічному походженню станів землевласників в загальний пануючий клас. Без особливого опору пануючих класів Київська земля була перетворена в провінцію Великого князівства Литовського.

Державний устрій

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Разом з тим на українських землях наприкінці XIV–XV ст. в межах Великого князівства Литовського відбувалася певна історична еволюція державного управління. Так, Великим князем вводиться інститут намісництва. Місцеві руські князі поступово втрачали свою самостійність, а їх землі передавалися в управління великокняжих намісників. Разом з цими процесами великі князі литовські починають втручатися і у внутрішні справи українських земель. Це пов’язано з закінченням процесу об’єднання українських князівств навколо єдиного центру. В цей час майже вся повнота влади в державі опинилася в руках шляхти Великого князівства Литовського.

Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. – з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пани-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. його роль посилюється. До «Пани-Рада» входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, під канцлер, підскарбій, гетьман, чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий та ін.

З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.

Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину – так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.

За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. Хоча аж до II пол. XVI ст. не було: а) чітко встановленої централізованої системи управління, б) репрезентації земель в центральних органах, в) чітко встановлених форм місцевого самоуправління. Центральне ж самоуправління не формувалося членами федерації.

В 1564 році була проведена сеймова реформа, відповідно до якої було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту. Послам вручалася відповідна писана інструкція від шляхти. В українських воєводствах нараховувалось 22 сеймики. В цілому сейм мав деякі ознаки установи парламентського типу, але, на відміну від західно-європейських станово-представницьких органів, тут була представлена лише шляхта.

Суспільний лад

Соціально-економічне, політичне і правове положення антагоністичних класів і окремих соціальних груп розвивалось в напрямку посилення панування експлуататорів і погіршення положення пригнічених. Не дивлячись на всі проблеми, які існували на той час в Україні, вони не підривали підвалини існуючого феодального ладу. Феодальна власність на землю продовжувала зберігати ієрархічну структуру.

Пануючими верствами у Литовсько-Руській державі були: князі литовські, удільні українські князі, що мали родові земельні маєтки. Разом вони утворили аристократію і вважалися магнатами, але українські магнати не мали права займати державні посади. Нижче магнатів стояла шляхта, що мала землю за службу і була основною частиною війська.

Бояри стояли нижче шляхти і виконували різні державні повинності: розвозили пошту, несли «подорожну» повинність, «пут­ну» службу. «Панцирні слуги» – найнижчий службовий стан. Вони повинні були самі служити у війську без власної дружини.

Суспільне і правове положення різних груп класу феодалів визначалось розмірами їх земельних володінь. Верхівку цього класу складали великі землевласники – магнати. За ними йшли шляхтичі – основна по чисельності група землевласників, верхівка духовенства, купці. Вищі державні посади були зосереджені в руках магнатів, вони ж мали власне військо.

Необхідно також зазначити, що в цей історичний період з’являється та починає активно заявляти про себе козацтво.

Магнати

Основні земельні багатства були зосереджені у руках магнатів в результаті отримання пожалувань великих князів литовських і королівських польських, а також наслідування, купівлі-продажу і обміну, укладення шлюбів, захоплення земель з допомогою військової сили.

Українські магнати Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські і інші отримали підтвердження прав на свої землі від великих князів литовських і королів польських.

Після люблінської унії 1569 р. на Україні з’являються польські магнати Конецпольські, Жолкевські, Калиновські й інші, які по королівських грамотах або ж силою захопили значні землі.

Положення народних мас погіршувалося ще й тим, що польські магнати почували себе на Україні ще більш незалежними від королівської влади, ніж на власній польській території. Об’єднавшись з українським панством з метою зміцнення феодально-кріпосницького ладу, вони стали на шлях відкритого пограбування українських земель шляхом присвоєння “пустошів”, як лицемірно вони називали давньоосвоєні землі.

Польські магнати, литовське та українське панство захоплювали землі селян, міщан, дрібної шляхти. Королівська влада була безсилою або ж не була заінтересована в припиненні пограбувань.

Зосередивши в своїх руках величезні земельні володіння, польсько-литовські та українські магнати перебудували свої господарства, створюючи на Україні помістя – фільварки і посилюючи кріпосницький гніт. Фільваркова система ведення господарства була викликана зростаючим попитом на хліб на внутрішньому, а згодом і на зовнішньому ринках, а польські конституції, литовські правові збірники “Устава на волоки” 1557 р. і ІІІ Статут Великого князівства Литовського 1588 р. повністю закріпачували селянство.

Перебудова магнатських господарств спочатку здійснювалась на князівських і королівських землях. З останньої чверті ХVІ ст. фільварки стали розповсюджуватись на магнатсько-шляхетські землі України. В першій половині ХVІІ ст. вони утверджувались на всьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Королівська влада своїми актами підтверджувала право земельної власності виключно за феодалами, які, захоплюючи землі селян, посилались на відсутність в останніх “юридичного” права землевласників. Магнати також отримали право розшукувати біглих селян і повертати їх в маєтки разом з майном, нажитого в бігах.

Поступово натуральна і грошова рента була витіснена барщиною (повинність, яку відбували кріпосні та тимчасово зобов’язані селяни на користь землевласника, в основному за надання в їх користування частини землі феодала, що полягала в даровій обов’язковій, переважно сільськогосподарського характеру, праці), більш вигідною для землевласників в такому виробництві, де головним товаром був хліб. Панщина була перетворена в основне джерело прибутку фільварків і інших видів феодального господарства.

Крім соціально-економічних прав феодали почали розширювати і свої політичні права. Поступово тільки вони призначались та вибирались на вищі урядові посади. В основному з їх числа призначались воєводи і старости, яким підкорялись каштеляни, хорунжі, маршалки і інші керівники місцевої воєводської адміністрації. Магнати мали право будувати міста і замки, утримувати свої війська і ходити на війну під своїми прапорами.

Селянство

Напочатку серед селянства були ті самі верстви, що й за доби Київської Русі: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні селяни залежно від характеру повинностей поділялися на три категорії: 1) тяглові селяни; 2) службові селяни і ремісники; 3) чиншові селяни.

Напіввільні верстви селянства (закупи) брали в борг гроші (купу) і до повертання боргу лишалися закупами.

Невільні селяни – колишні холопи, челядь.

Селянство складало основну масу класу експлуатованих і за своїм майновим і правовим положенням не було однорідним та знаходилось на різних ступенях феодальної залежності. По правовому становищу селянство ділилось на дві категорії: на тих, хто проживав на королівських землях і на тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, верхівки церковників і монастирів.

Все селянство платило податі, віддавало данину і відбувало повинності на користь держави, а також на користь феодалів, на землях яких воно проживало. Феодалам селяни платили грошову і натуральну ренту. До першої половини ХVІ ст. однією з основних феодальних повинностей селян була данина натурою: медом, воском, пушниною, зерном, сіном, худобою, вівцями, курми. З розвитком товарно-грошових відносин, розширенням внутрішнього і зовнішнього ринку феодали змінюють натуральну повинність грошовою.

В міру консолідації різних по походженню землевласників в єдиний клас феодалів змінювались і форми експлуатації селян. Польсько-литовські феодали разом з українською шляхтою посилювали гніт селян шляхом їх закріпачення та переведення на панщину. Першими кріпосними були нащадки холопів, закупів і інших кабальних людей, яких феодали садили на наділах землі і називали їх несхожими селянами. Слідом за ними йшли данники і тяглові люди, які були закабалені, і тільки виплативши землевласнику відступне, могли стати вільними і називатися “схожими”.

З утворенням фільварків і збільшенням потреби в робочих руках чисельність “схожих” селян зменшувалась.

Процес закріпачення селян посилився з кінця ХV ст. на тих землях України, які були захоплені Польщею і Угорщиною.

Загальні економічні процеси на землі, пов’язані із веденням та посиленням кріпаччини викликали появу відповідних норм права. Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки – господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Запроваджувалася трипільна система землеробства. Селяни прикріплялися до земельних наділів. Заборонялися переходи селян. Вводилися натуральні повинності. Бояри та «панцирні» слуги отримували по дві волоки, селяни – одну волоку на дворище. При цьому, волока була тією одиницею, з якої селянське дворище виконувало повинності.

Розвиток фільварків і проведення земельної реформи по “Уставу на волоки” 1557 р. практично звели нанівець вільне селянське землекористування. З подальшим розповсюдженням фільваркової системи становище селянства ще більше погіршується: зростає панщина, збільшуються натуральні повинності, селян­ство закріплюється за землею без права власності на землю (кріпацтво).

До XVI ст. всі категорії селян України практично були закріпачені. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. в законодавчому порядку позбавив селян землі, встановивши, що землею розпоряджається феодал. За Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворював­ся на невільного («отчича»). Статут Великого князівства Литовського 1588 р. зберігав за селянами тільки право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей з земельних наділів, що знаходились в їх користуванні. Термін розшуку біглих селян був збільшений з 10 до 20 років.

Відмінність в правовому положенні окремих груп населення стерлись. Всі вони були перетворені в кріпосних. Феодали закріпили в своїх руках “вічне право” на селян. Вони могли передавати селян у спадщину, продавати, дарувати. Власники отримали право судити і карати своїх селян, аж до позбавлення життя.

Міське населення

Феодально-кріпосницькі відносини розповсюджувались також і на міське населення. З кінця ХІV ст. в його середовищі продовжувало поглиблюватись майнова нерівність, зростало класове розшарування.

Міста за правовим становищем поділялися на великокнязівські, приватновласницькі та церковні. Все населення міст незалежно від майнового стану називалося міщанством.

За соціальним положенням міське населення ділилось на три категорії. Першу з них складали міські багатії – великі купці, лихварі, верхівка цехових майстрів. Вони займали адміністративні посади і всіма засобами експлуатували як міську общину, так і підвладних місту селян.

До другої більш чисельної групи відносились повноправні громадяни – дрібні купці і ремісничі майстри. При цьому, значна частина міського населення за спорідненістю професій була об’єднана в так звані цехи: будівельників, лікарів, аптекарів, шевців та ін. Цехи мали свій статут, суд, органи управління на чолі з цехмайстрами, свої ікони, прапори, свята. Цехи сплачували податки державі, а в приватновласницьких і церковних містах – ще й власнику.

Основну масу міських жителів складала третя категорія, в яку входили міські низи: підмайстри і учні, слуги, а також збіднілі люди, позбавлені засобів існування. Частину міського населення складали козаки і особистий склад гарнізонів.

Привілейоване становище займали шляхтичі і духовенство, що проживали в містах. Міське населення, крім феодалів і козаків, називались міщанством. Міщанство всіх міст несло на собі загальнодержавні повинності і феодальні побори, а також платило податки в залежності від господарської діяльності.

Податки і повинності міщан визначались по видах і розмірах: в приватних містах і містечках феодалом-власником, в королівських містах –королівською адміністрацією і в містах, які користувалися магдебурзьким правом – органами міського самоуправління.

Міщани приватновласницьких міст знаходились в найбільш тяжкому положенні. Крім загальнодержавних податків, вони притягувалися до панщини, платили натуральні, грошові і інші податки, встановлені феодалом – власником міста. Міщани, що займались землеробством, платили грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості обробленої землі і роду занять.

Міщани королівських міст несли загальнодержавні повинності і ті, які встановлювали старости і їх управителі. Зокрема, вони були зобов’язані будувати, ремонтувати і утримувати замкові споруди, утворювати ополчення, виробляти зброю і боєприпаси, постійно утримувати замкову, польову і міську сторожу, королівських послів.

Різні натуральні дані і грошова десятина належали церкві. Всі городяни платили подимний податок. Положення городян погіршувалось зловживаннями і свавіллям королівської і міської адміністрації, а також “юридиками”, тобто створеними на території міст земельними володіннями світських і духовних феодалів, які не підпадали під юрисдикцію органів міського управління. Вони виникали на основі королівських привілеїв і займали цілі квартали з ремісниками і торговим населенням.

Міщанство міст, які користувались правом самоуправління, було юридично вільним і несло загальнодержавні повинності і ті, які визначали міські жителі.

При церквах створювалися братства, які спочатку виконували тільки релігійні, а згодом – широкі економічні та культурно-освітні функції.

Важке соціально-економічне і правове положення міського населення України ускладнювалось національно-релігійним гнітом. Міста інтенсивно заселялись іноземними колоністами польського, німецького, грецького і іншого походження з метою соціально-економічного і політичного закабалення міського населення, насадження католицької віри. Обмежувались права городян за національною і релігійною ознаками. Дискримінація за цими ознаками піддавались не тільки українці, а також росіяни, білоруси, вихідці з Молдавії, Вірменії і інші національні меншини.

Питання 2. Характеристика правової системи Литовсько-руської держави.

 

Зміни в соціально-економічній структурі суспільства, політичному положенні українських земель вплинули на розвиток феодального права на Україні. Воно розвивалось головним чином на основі давньоруських джерел і норм звичаєвого права. Видавалось багато князівських грамот, привілеїв великих князів литовських, королів польських і постанов польсько-литовських сеймів.

Феодальне право у Литовському князівстві було досить розвинутим. Воно базувалось на правовій основі Давньої Русі та розвивалось в надзвичайно важких політичних умовах, які мали місце в процесі подолання феодальної роздробленості. В силу того, що українські землі окремими частинами виявилися в складі ряду сусідніх держав, на Україні склалась досить строката система джерел права.

Джерела права

Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існували міжнародні договори, великокнязівське законодавство, постанови польсько-литовських сеймів, так звана Литовська Метрика – сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

Окремо слід відмітити «Устава на волоки», що реформував земельно-феодальні відносини та кодифіковані акти (Судебник Казимира Ягайловича та Литовські статути). Ці збірники законодавства мали велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави.

“Руська правда”

Серед джерел права особливо важливе значення мала “Руська правда” та її різні переробки. Її норми лежали в основі інших джерел, які закріплювали основи феодальних відносин. Як один з класичних джерел права “Руська правда” вплинула на розвиток феодального права сусідніх держав. Зокрема, вона вплинула на розвиток права королівства Польського і Великого князівства Литовського, в складі яких виявилось більшість українських земель.

Звичаєве право

Його норми складались історично в процесі суспільного життя, рушійну силу якого складала боротьба експлуатованих проти класового гніту і всього народу проти іноземних поневолювачів. В таких умовах складались певні звичаї і традиції, поняття про справедливість і природне право, норми моралі і поведінки в побуті. Групи, а з часом маси людей, усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, притримувались їх самостійно чи під впливом суспільної думки і впливу властей.

Перетворення звичаїв в правові норми вимагає офіційного визнання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території українських земель, де міцно трималися за старину і для більшості народу правові порядки загарбників були малозрозумілими і не прийняті. Найбільш розповсюдженими засобами утвердження місцевих звичаїв в якості правових норм була мовчазна згода властей чи їх офіційне визнання. Характерним прикладом такого положення служить історія копних (общинних) судів, які розглядали справи на основі місцевих звичаїв. Довгий час такі суди діяли, а в ХVІ ст. були санкціоновані державою в законодавчому порядку.

Дія норм звичаєвого права підтверджується й іншими джерелами. Так, автор збірника магдебурзького права “Порядок прав гражданских” Б. Троїцький, відзначав, що норми звичаєвого права діяли на рівні з нормами писаного права. “Зерцало саксонов” П. Щербича підтверджує, що звичаї мають рівну силу з привілеями, що “новый обычай отменяет старое право”.

Норми звичаєвого права, що склалися на Україні, були настільки розповсюджені і авторитетні, що не могли бути витісненими з системи діючого права. Як би не мінялась їх удільна вага і значення серед інших джерел, вони завжди діяли поряд з нормами писаного права. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами. Так, навіть видання Литовських статутів, які, певна річ, обмежували сферу застосування норм звичаєвого права, однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності “писаної” норми вирішувати справу “на основі старого звичаю”. Можливість діяти “згідно з старим звичаєм, способом звичаю стародавнього” визнавався і наступними статутами. Великий князь, як зазначено у ІІІ Литовському статуті 1588 року, зобов’язувався додержуватися давніх звичаїв, “усі привілеї земські старовинні і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі старовинні зберігати і ні в чому не порушувати”.

Міжнародні договори

Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Прусським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль в долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревський акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року – союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року – персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року – реальну єдність двох держав. У цих містилися норми конституційного та адміністративного права.

Великокнязівське законодавство

Це право існувало головним чином у вигляді привілеїв і грамот та спрямовувалось на збереження і розширення прав пануючих станів. Зокрема, на українських землях воно стосувалось місцевих феодалів, які злились з класом експлуататорів-загарбників. При цьому, нерідко магнати і шляхтичі посилилась навіть на ті акти, що були прийняті в попередні часи феодальної роздробленості. Правові норми, які встановлювали виключні права і переваги панів, вибирались з різних нормативних актів починаючи з 1314 р. і об’єднувались в збірники і статути.

Земський привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових суддів. Віленський привілей 1457 року визначав становище іноземців у Литві. Земський привілей 1492 року обмежив королівську владу через посиленням прав магнатів.

Поряд з земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути привілеї Київській землі – 1494, 1507, 1529 років і Волинській землі – 1501, 1509 років. Ці привілеї забез­печували "добровільні християнські права", що базувались на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.

До міських привілеїв належали грамоти, які наділяли міста магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо.

Князівські і королівські грамоти і привілеї отримували окремі особи, міста, соціальні групи. Так, Києву 8 березня 1544 р. було підтверджено право на самоуправління, а також право міського магістрату користувались як польсько-литовським, так і місцевим, російським правом. На протязі наступного століття жителям міст надавалось право займатись ремеслами, промислами, торгівлею, а магістрату – вирішувати питання приїжджих. Привілеї і грамоти в більшості своїй підтверджували звичаї, що вже склались і раніш надані права чи встановлювали нові. За змістом їх можна поділити на жалувані, пільгові і охоронні.

Литовська Метрика

Це був державний архів Великого князівства, до якого віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.

На норми, які містилися в Метриці можна було посилатися при вирішенні юридичних спорів.

Магдебурзьке право

Найбільше значення серед іноземних джерел права мали устави і перероблені збірники західно-європейського міського права.

Як відомо, в XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі. Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.

В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів – з 1329 року; Санок – 1339 року; Львів – 1356 року; Кам’янець-Подільський – 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.

Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.

У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших – була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в інших – порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.

Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.

Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків – від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті («вагове», «помірне» тощо).

Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо.

Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті – бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного – обирало населення міста.

Серед джерел права, що діяли на території українських земель, збірники магдебурзького права займали своєрідне положення, хоча його роль була неоднаковою в різні періоди історії: від “мертвої букви”, до безумовного керівного начала для діяльності міських судів. При цьому в переважній більшості це право виступало як зразок юридичного формулювання, а не як джерело нових, відмінних від місцевого звичаєвого права, норм, оскільки в Україні здебільшого міське самоуправління і застосування магдебурзького права носило обмежений характер, оскільки народні маси стійко відстоювали все-таки звичаєве право.

У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Користуватися магдебурзьким правом, як правило, могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування.

Відомі друковані збірки магдебурзького права – «Зерцало сак­сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Троїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано.

Найбільше розповсюдження в самоуправлінських містах отримав збірник різного роду правових норм і звичаїв з поясненням, розроблений Б. Троїцьким, під назвою “Порядок прав гражданских”. Вказаний збірник представляв об’ємну книгу, що складалась з восьми частин: 1) Порядок прав цивільних; 2) Артикул права магдебурзького; 3) Процес, вибраний з прав цісарських; 4) Устав платежу штрафів в судах права магдебурзького; 5) Додаток до книги “Порядок” і до “Артикулам права магдебурзького”; 6) Відставка і помірне використання платежів і накладів; 7) Онхиродіон, або зібрання деяких місць загальних магдебурзького права; 8) Про оборону сиріт і вдів.

Церковне право

Джерелами права православної церкви продовжували були так звані кормчі книги, номоканони і церковні статути князів Володимира і Ярослава, якими закріплювалась пануюче становище церкви і духовенства. Разом з тим, активно застосовувались, крім вказаних правових джерел, правила прийняті вселенськими соборами; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги святого письма; нормативні акти польсько-литовського походження.