Входження Запорізької Січі під протекторат Росії 5 страница

Андрусівська угода викликала гнів українського народу. Вибухнуло повстання, що охопило як Лівобережжя, так і Правобережну Україну. Український народ виступив і проти панування Польщі і проти Московської держави. Дорошенко на деякий час об'єднує Україну. В 1668 році в Глухові старшинська рада обирає гетьманом Лівобережжя Многогрішного. В 1669 р. в Глухові між Україною і Москвою була підписана но­ва угода, дуже близька до Переяславської угоди 1659 р. Глухівські статті, які значно зменшували число воєвод і обмежували їхні функції в українських містах командуванням царськими гарнізонами.

Андрусівське перемир'я привело до посилення протурецьких настроїв у середовищі козацької старшини. В 1669 році при активній участі гетьмана Дорошенка було оформлено протекторат Туреччини над Правобережжям. Таким шляхом Дорошенко намагався вивести Україну з-під влади Польщі й Москви. Але турецький султан на свій лад використав ситуацію. У 1672 році трьохсоттисячне турецьке військо вторглося на Правобережну Україну нібито для її захисту. Безчинства, грабунки, що їх чинили турецькі та татарські союзники Дорошенка, відвернули від нього народ. Гетьманом обирають Самойловича. Під час його правління Українська православна Церква в 1685 році була підпорядкована московському патріархату.

З часу підписання Глухівської угоди 1669 р. протягом сорока років (аж до 1709 р.) у Лівобережній Україні бурхливих подій не сталося. Народ після попередніх війн прагнув відпочинку та спо­кою для державного й культурного розвитку, тому Лівобережна Ук­раїна (Гетьманщина) у своїх відносинах з царським урядом змушена була пос­тупитися деякими правами. За цей час царський уряд дедалі більше закріплювався в Україні, але правової основи залежності у той період ще не існувало. Гетьманщина була автономним, але не самостійним політичним утворенням. Однак, вона давала українцям значне самоврядування. Як частина Російської імперії вона існувала в рамках держави, яка для бага­тьох українців була відносно новим політичним середовищем. Тепер, прагнучи монополізувати владу, царі за самою свою сутністю вис­тупили проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування.

Вирішальний момент у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи. Цього одного з найвидатніших державних діячів України було обрано гетьманом Лівобережжя України в липні 1687 р. На старшинській раді були затверджені так звані Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті забороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову систему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Україну частиною Московської держави.

Протягом майже всього гетьманування (21 рік), Мазепа приводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він зміцнює становище старшини, роз­давши їй понад тисячу дарчих на землю. Ревний покровитель православ’я, він будує по всій Гетьманщині багато церков, споруджених у пишному стилі.

Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман щедро одаровує російських можновладців, сприяючи підтриманню близьких стосунків з ними. Проте на початку ХVІІІ ст. у взаємовигідних стосунках з царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з’являється напруженість. В 1700 році вибухнула велика Північна війна. Зазнавши ряду катастро­фічних поразок на початку війни Петро І вирішує модернізувати армію, управління і суспільство взагалі, значно зміцнювалася централізована влада, відмінялися «застарілі звичаї". В межах цієї політики під загрозу потрапила гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги: козаки вперше повинні буди воювати виключно за інтереси ца­ря. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів. Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли чутки про наміри царя замінити його чужоземним генералом.

За царювання Петра І Українська держава ще більше обмежується в автономії. У 1706 році за указом царя козацьке військо переходить під командування Москви. Петро І примушує козаків брати участь у всіх війнах, які він проводив. Військові походи, примусові роботи забирали життя багатьох українців.

Петро І наніс нищівний удар по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Він почав проводити колоніальну політику і стосовно культури України. Окремим указом 1709 року були заборонені українська мова, національне книгодрукування.

За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за часи свого гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя. Невдоволення, що врешті і штовхнуло Мазепу шукати іншого пок­ровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Як палкий патріот України, Мазепа, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав надію на визволення України і створення самостійної Української держави. Петро І в той час мав намір замінити козацтво рекрутчиною, а Україну перетворити у невід'ємну частину Росії.

Коли польський союзник Карл ХІІ став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І, але цар відмовив йому, порушуючи цим самим основу угоди 1654 р., а україн­ський гетьман зі свого боку перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві і перейшов на бік шведів. Скориставшись шведсько-російською війною, Мазепа за підтримки генеральної старшини і більшості полковників уклав із шведським королем угоду, за якою "Україна з обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння". Умови за яких українці приєднались до Карла ХІІ були встановлені у пакті, підписаному весною 1709 р. За надання військової допомоги та провізії за цією угодою Карл ХІІ обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав. Угода гарантувала також абсолютне невтручання будь-якої держави у внутрішні справи України, недоторканність її кордонів.

Разом з тим, переможний хід Російської імперії в Північній війні посилив її позиції, що відкрило шлях до повного знищення Гетьманщини. Розгром шведських військ під Полтавою в 1709 році перекреслив намагання Івана Мазепи звільнити Україну. З частиною вірних козаків він змушений був рятувати себе і своїх прибічників за Дунаєм в турецьких володіннях, де невдовзі і помер.

Запоріжці, що пішли за Мазепою до Бендер, обирають нового гетьмана у вигнані – Пилипа Орлика, який багато зробив для затвердження ідеї незалежної, самостійної України. Саме за його участю у 1710 році була підготовлена та прийнята Конституція Української держави. Своїм проектом Конституції, П. Орлик зобов’язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців та боротися за політичне і церковне відокремлення від Pосії, у випадку, якщо він здобуде владу на Ук­раїні. За підтримкою Карла ХІІ він, у 1711 р. розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян на Україні, але цей похід провалюється.

Отже, міжусобні війни, що розпочалися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України за участю самих же угрупувань, що протистояли одне одному, була розірвана на 2 частини: Правобережну та Лівобережну Україну. Правобережжя опинилося під владою Польщі, Лівобережжя – під Росією. Цей поділ став політичною реальністю і юридично був закріплений Андрусівським перемир’ям в січні 1667 р. та договором про вічний мир 1686 р., в якому була поправка, щодо території Росії увійшли Київ та Запорізька Січ.

Протиприродність поділу Лівобережжя або Гетьманщини та Пра­вобережжя було очевидним. Українці не бажали миритися з ним і проголошували об'єднання цих земель: у 1668 р. – при гетьмані П. Дорошенко, у 1676 р. – при І. Самойловичу, наприкінці ХVІІ – при І. Мазепі. Нарешті, у 1795 р. після третього поділу Польщі, Правобережжя (Брацлавщина} Волинь, Київщина, Подолія) були приєднані до Росії та об’єднанні з Лівобережжям.

Після провалу всіх планів, українці буди змушені перейти до оборони. Процес поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Росіяни поступово намагалися обмежити українське само­врядування. Для цього вони застосовували принцип "поділяй і воло­дарюй», за яким заохочувалися чвари між отаманами і старшиною, ін­шим принципом було упокорення старшини під страхом підбурювання проти неї селянства. Кожен прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центра­льним урядом як привід для провадження адміністративних "покра­щень". Всі нововведення незмінно супроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут українців.

Російська централізована політика на Україні передбачала три основних мети:

1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;

2) підпорядкувати українське врядування, економіку і культу­ру;

3) використання людських ресурсів.

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будів­ництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петер­бурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинуло. Ро­сійським купцям створювалися пільги для продажу в Гетьманщині сво­їх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне ми­то за крам, що везли на північ. В 1724 р. податки було підвищено на 600 % порівняно з поперед­німи, отримуваними від Гетьманщини царським урядом.

З іншої сторони, за договором 1654 р. Росія зобов'язувалась не вступати на територію України, не втручатися у її внутрішні справи, але незабаром і ці зобов’язання були забуті. Вже в січні 1654 р. один з військових підрозділів Росії – загін чисельністю 3 тис. чоловік, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково прорвався до Києва та розташувався там. А втім це трапилося не без відома Б. Хме­льницького. Він, передбачаючи війну із Польщею, ще у 1653 р., поп­рохав у царя військо для захисту Києва.

У 1654-1656 рр. в ході спільних військових дій Росії та України проти Польщі, у великі українські міста були введено російські війська на чолі з воєводами. Вони залишилися на території України всупереч умовам договору 1654 р. та протестам з боку Б. Хмельницько­го. Однак вже статті Ю. Хмельницького визнали перебування російських воєвод у Переяславі. Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

Поступово воєводи стали втручатися у місцеве управління. У відповідь на запрошення Брюховецького, Московські статті передбачали збільшення гарнізонів в тих містах, де вони вже перебували, та введення воєвод в інші міста, а також в Кодак (на Запоріжжі) та Кременчуг, розширення поліцейських та фінансових функцій воєвод. Щоправда, козаки не підпорядковувалися воєводам. Пізніше полк московських стрільців охороняв резиденцію Мазепи в Батурині, звичайно ж без його згоди.

По всіх великих містах Слобідської України воєводи з військо­вими загонами заявлялися у процесі заселення цієї території пере­селенцями з Росії для їх захисту та управління ними. Але народ України не мирився а розташуванням російських військ на його рідній землі, тому між українцями та росіянами нерідко трапля­лися гострі зімкнення. У 1663 р. проти засилля російських воєвод спалахнуло повстання, придушене Брюховецьким. Тому за Глухівськими статтями перебування Російських військ в Україні буле обмежено п’ятьма містами – Києвом, Переяславом, Черніговом., Ніжином та Уманню. Їм наказувалося не втручатися у місцеві справи (п. 9). Таке ж положення підтвердили і статті Мазепи.

Після втечі Мазепи, уряд Росії знов вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попередніх договорів. Так до Гетьманської республіки було введено 10 драгунських та 6 гренадерсь­ких полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого населення. Для цього був встановлений спеціальний збір – "консистенские дачки". Солдати російських полків називалися "консистенти".

Коли гетьманом став І. Скоропадський, Петро І почав шир­ше розгортати політику підпорядкування. Приблизно у цей самий час Петро І підтверджує договір 1654 р., проте у загальних рисах, а на прохання Скоропадського уточнити окремі пункти договору, відмовляє йому, вказавши, що "українці і так мають більше вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Резиденцію гетьмана перенесли з Батуріна до Глухова, ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина. На посади управлінців територіями, полків поставили чужинців і росіян. Уперше росіяни отримують на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб "українські книжки бува не суперечили великоруським виданням".

За часів війни з Туреччиною (1730-1739 рр.) майже вся російська армія (75 полків) перебувала на території Гетьманщини. Це принесло українському народові велике розорення. До того ж перебування ро­сійських військ в Україні було тяжким політичним пресом, превентивним заходам проти її прагнення до волі. Де були справжні окупантські війська.

З цього стає зрозуміло, як Росія, поступово порушуючи угоду 1654 р., запроваджує свою насильну колонізаторську політику, незважаючи на інтереси українського народу та на їх вимоги. Ввід російських військ на територію Гетьманської республіки – це тільки одна сторона запровадження колонізаторської політики царизмом. Але й були й інші шляхи, якими самодержавна влада обмежувала автономію Гетьманщини. Головний удар спрямовувався на українську систему державного управління.

Ще у 1708 році, після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ, Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою обрати нового гетьмана і в листопаді 1706 р. ним став Іван Скоропадський. Після його смерті, у 1722 році Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Гетьманство було відновлено після смерті Петра І у 1727 році. Царський уряд пішов на цей крок, щоб мати підтримку з боку козацької старшини у зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин.

Гетьманом Лівобережної України став Данило Апостол, що був видатним державним та військовим діячем. 22 серпня 1728 року він звернувся до царського уряду з проханням затвердити "гетьманські статті". У відповідь на це він отримує "Решительные статьи", в яких зовсім не згадується про договір України з Москвою 1654 року. Ці статті мали форму наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності.

Добре розуміючи приреченість усяких спроб відновити політичні прерогативи, Д. Апостол зосередив діяльність на економіч­них умовах в країні. Він продовжив реформу систем судочинства й заснував скарбницю, що забезпечила Гетьманщині перший річний бюджет. Оскільки між 1729-1731 рр. серйозно вичерпався фонд громадських та рангових зе­мель, Апостол провів їх ретельну ревізію та відновив велику частину втрачених земель. Особливо ефективно він відстоював інтереси ук­раїнської торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправ­ного суперництва з росіянами, скоротивши обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками.

Після смерті Д.Апостола у 1734 р. гетьманство знову ліквідується. Для управління справами України було створено II Малоросійську колегію, яка дістала назву "Правління гетьманського уряду".

Нищення автономії України та її пограбування ще більше посилюється за царювання Анни Іоанівни в часи "біроновщини". Гетьманство знову, і уже в останній раз, відновлюється при Єлизаветі Петрівні, яка в 1747 році видала царську грамоту про обрання гетьмана. Ним у 1750 році було обрано К. Розумовського. Настала пора останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави. За Розумовського в Україні проведено ряд реформ: соціальна, військова, судова тощо.

У 1762 році на російський престол вступила Катерина II.Вона послідовно проводила принцип централізації управління і поспішила скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасоване гетьманство. Наприкінці 1763 року Катерина IIвикликала Розумовського до Петербурга і поставила вимогу "добровільно" зректися гетьманства, що він і зробив. У 1775 р. зруйновано Запорізьку Січ. У 1783 р. Російська імперія ліквідувала останні ознаки автономії і остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії.

1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Скориставшись послабленням Речі Посполитої, Австрія, Прусія і Росія почали розподіл Речі Посполитої. Після першого розподілу 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, Австрія приєднала Галичину, а Пруссія захопила власне польські землі. Після другого поділу Польщі 1793 р. до складу Росії відійшла Правобережна Україна – Київщина, Поділля, Волинь, Брацлавщина. До Галичини Австрія приєднала собі ще Буковину та Закарпаття. Внаслідок третього розподілу 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь.

Так більшість українських земель підпала під юрисдикцію царської Росії.

Дещо окремо проходили історичні процеси в Запорізькій Січі, яка після 1667 р. і до середини ХVІІІ ст. безпосе­редньо підлягала царській адміністрації, складаючи самостійну територіальну одиницю. На ній сформувалася так звана паланкова організація – своєрідний полковий поділ. Вона складалася з восьми територіальних одиниць – паланок.

На Запорізьку Січ царський уряд дивився з упередженням та побоюванням. Але військова міць запоріжців, їхня служба з охо­рони кордонів примушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того Росія спробувала використовувати Запорізьку Січ як противагу Гетьманщини. Тому Запорізька Січ була підпорядко­вана безпосередньо російській адміністрації. Однак, Запорізька Січ, знаходячись в складі Росії залишалася бути центром притяжіння для усіх пригноблених і волелюбних людей. Вона підтримувала міцні зв’язки з іншими регіонами України.

Після приєднання України до Московської держави Запорізька Січ стала грати роль опозиційного центру. Сюди сходилися ті, хто був незадоволений політикою гетьманів. Проте на Запоріжжі не було стійкої орієнтації, його політичні орієнтири весь час змінюються. Договір з Москвою не всіх задовольнив, навпаки, він викликав протест тієї частини козацтва, що ставилася вороже до політики Москви і розуміла небезпеку цього союзу для України. Тому напрямки пошуку нових союзників коливаються від зв'язків з Кримом та Туреччиною до союзу з Швецією. Маючи свою незалежну політику, Січ активно впливала й на формування та функціонування державного устрою всієї України.

За Андрусівським перемир'ям між Москвою та Польщею Запоріжжя формально підпорядковувалося двом державам – Росії і Речі Посполитій. Насправді ж запоріжці не визнавали цього протекторату. Ситуація не змінилася і після підписання "вічного миру" Москви з Польщею у 1686 році, коли Польща відмовилась від своїх прав на Запоріжжя. Москва вимушена була визнати право Запорізької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів.

Під протекторатом Московської держави (який носив чисто економічний характер) Запорізька Січ проводила незалежну політику. Характерним було те, що в Запоріжжі збереглися давні традиції суспільно-політичного ладу. Найвищим органом влади та управління залишалася Військова рада, право в збираннях якої мали всі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

Політика царського уряду та гетьманського правління щодо Запорізької Січі зводилася до цілковитого підпорядкування її владі останніх.

Перший міцний удар по Січі наніс Петро І, коли кошовий атаман Кость Гордієнко зі своїми прибічниками перейшов до Мазепи. Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка (на території нинішньої Херсонської області). Царські війська витіснили запоріжців і звідціля. У 1711 році з дозволу кримського хана запоріжці, які втекли від помсти Петра, заснувала так звану Олешківську Січ (нині м. Цюрупинськ). У результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу.

Невдовзі російська цариця Анна Іванівна дозволила козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1734 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) біля Нікополя. Це повернення було скріплено договором між запорожцями та царським урядом, який було укладено в 1734 р. в Лубнах за зразком гетьманських статей. Усім запорожцям об’явлено амністію. Січі поверталися всі землі, якими вона володіла до 1709 р., підтверджувалося її автономне становище. Росія зобов’язувалася щорічно оплачувати запорожцям 20 000 крб. за несення ними військової та сторожової служби. В 1750 р. Нову Січ було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману і вона стала центром Запорізького війська, місцем перебування військової старшини. Однак функція контролю над Запоріжжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У 1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолютизмом.

Росія спробувала використати запорожців у боротьбі проти гай­дамаків, але це викликало бойову реакціє у запорожців, які спів­чували гайдамакам та допомагали їм. Багато запорожців, а то й цілі загони брали участь у гайдамацькому русі. Керівник Коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Гайдамаки, ховаючись від переслідувань, тікали на Січ. Відомі й наміри Пугачова притягти запорожців на свій бік. Як бачимо, волелюбний дух Запорозької Січі був непохитний, хоча Нова Січ була лише слабкої тінню старої Січі.

Окремо слід згадати про Бузьке козацьке військо – військове формування на Півдні України в другій половині XVIII – на початку XIX століття. Сформовано 1769 року з козаків, молдаван, валахів та болгар, що входили до окремого полку, який під час російсько-турецької війни 1768-1774 років брав участь у бойових діях. Воно було розселено між Бугом і Дністром. З 1775 року військо несло прикордонну службу вздовж Південного Бугу. В 1791 р. його перейменували на "войско верных черноморских казаков", з кількістю 7 тис. чоловік. 1800 року полк було ліквідовано, а козаків перетворено на державних селян.

Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії. При цьому, жах перед запорожцями, ненависть до їхніх демократич­них порядків, що не вписувалися в систему тоталітаризму, досягли критичної позначки. В зв’язку з цим, в червні 1775 року на Запоріжжя вдерлися чисельні частини російської армії. Вони трощили все навкруги, щоб виключити всіляку можливість для нормального життя людей. Обманом було захоплено усіх запорозьких старшин у полон та відправлено на заслання. Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства.

3 серпня 1775 р. Катерина II підписала царський маніфест, в якому із цинічною відвертістю пояснювалися мотиви ліквідації Запорозької Січі, яка "...не имеет права на существование из-за несамовитого управления злодейских умыслов. Она есть политическою потворою". Заборонялася також сама наз­ва "запорожский козак". Територія Січі приєднувалася до Новоросійської губернії.

По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай. Вони прий­няли турецьке підданство та поблизу Добруджі (Одеська обл.) заснували Задунайсь­ку Січ за зразком Запорозької Січі. Їх доля теж була важкою. Вони не тільки натерпілася від Туреччини, яка наступала на їх автономію, але мусила разом із нею воювати проти єдиновірців – своїх же братів запорожців, українців, росіян.

Російський уряд надавав величезного зна­чення зруйнуванню Запорізької Січі – останнього носія українсь­кої державності. Була таємно та ретельно спланована військова опера­ція для знищення Запоріжжя, використовуючи раптовість нападу, значну перевагу в людях та артилерії, російські війська досить швидко оволоділи запорозькою територією. Проте ця акція була не настільки успішною, як це спочатку здавалося російському керівниц­тву. Значна частина запорожців подалася за межі негостинної імпе­рії, під протекцією Туреччини. Це була відчутна невдача для моско­вських можновладців, які, мабуть, не чекали такого розвитку подій. Ліквідацією Запорозької Січі було нанесено і удар по збройних си­лах Росії. Відтепер південні кордони Російської імперії були захищені слабше, а потенційний ворог Росії – Османська імперія – отримала додаткову військову силу. Це був ще один наслідок ліквідації Запорізької Січі.

Отже, можна зробити наступні важливі висновки. З ліквідацією гетьманства, самоуправління в Гетьманщині, з ліквідацією Запорізької Січі Україна остаточно втратила свою полі­тичну автономію.

Головні недоліки гетьманської республіки полягали у самому державному устрої козацької дер­жави, в якому суспільні верстви не були відповідно пов’язані з військовим устроєм. Це досить успішно використала Москва.

Козацька старшина хоча і захищала загальнонаціональні інте­реси, але водночас прагнула і збагатитися, поступово у своїх маєтках вводила панщину, експлуатувала міщан, цим самим спонукала їх до визнання царської влади. Як наслідок, козацька старшина не узгоджувала загальнодержавні інтереси з власними становими устремліннями.

Причинами втрати незалежності Гетьманщини також стали:

- відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків. При цьому, наявність трьох міцних сусідських держав, для України оз­начало бути в стані постійної готовності до оборони на трьох фронтах – польському, російському і турецько-татарському:

- низький розвиток міст в Україні, і як наслідок "слабкість міщанства та української інтелігенції";

- республіканський, а не монархічний устрій козацької держави;

- боротьба козацької старшини за владу;

- боротьба рядового козацтва проти влади старшини;

- прагнення козацької старшини та рядового козацтва бачити в цареві свого захисника від усіх незгод;

- перевага у силі Москви, що не тільки не допустила зміцнення гетьманської держави, а й довела її до ліквідації;

- поступове зменшення боєздатності козацького війська;

- психічна двоїстість українців, тобто хитання між лояльні­стю до московського царя та українським патріотизмом, між федера­цією та самостійністю.

Такий основний підсумок причин занепаду політичної автономії України. Однак, хоча Українська гетьманська держава занепала, вона була визначним етапом в історії державотворчих прагнень українців, да­ла новий поштовх для розвитку державницької ідеї та відродження української правової державності у ХХ ст.

Питання 2. Державний розвиток Гетьманщини під владою Російської імперії (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).

Державний устрій

Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була незалежною і мала всі ознаки, притаманні державі: територію, що була державно організованою; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; власні збройні сили; самостійні міжнародні відносини.

За «Березневими статтями» Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя. Після 1654 року Москва ще певний час виконувала договірні умови, державний лад України визначався за Березневими статтями, але недовго. З другої половини XVII ст. починається цілеспрямований наступ на "права та вольності" України.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусівською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

У складі Росії територія Гетьманщини зростає. Слобожанщина, де жили здебільшого переселенці з України, внаслідок чого тут склалася полково-сотенна організація, стала вважатися українською землею. На Слобожанщині, було створено п’ять полків. Але в адміністративних та військових справах вона була підпорядкована безпосередньо Білогорському воєводстві, а через нього – Розрядному приказу.