Входження Запорізької Січі під протекторат Росії 6 страница

Таким чином, територію Гетьманської Республіки формували: Запорізька Січ з її паланками, Лівобережжя, Слобожанщина та на початковому етапі Правобережжя. В адміністративно-територіальному плані у другій половині XVII ст. до Гетьманщини входили: у Правобережній Україні 12 полків (Білоцерківський, Кальницький, Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруцький, Паволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський); у Лівобережній Україні 10 полків (Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський). Всі ці землі України, окрім Правобережжя, увійшли до складу Росії, під високу руку російського царя, хоча договір 1654 р. не торкався територіального складу української держави. В ньому йшлося, що у підданство Росії переходять всі землі Ук­раїни, на яких мешкали українці та які звільнилися від влади Польщі.

Офіційна резиденція гетьмана й адміністративна столиця Гетьманщини була в Батурині. Гетьманщина була відносно густо за­селеним і добре розвиненим краєм. Вона включала 11 великих міст, 126 містечок і близько 1300 сіл.

За Березневими статтями Україна увійшла до окладу Росії як автономне державне утворення. Обмеження її суверенітету виражалось у тому, що Україна визнавала над собою верховенство царської влади. Статус України визначила Російська держава. Гетьман і старшини перебували на службі у царя. Зберігалася самостійність України у внутрішньому управлінні, вона мала свою казну. Війська Росії не повинні були вступати на територію України, але царські воєводи контролювали збір податків.

Очолював українську державу гетьман,якого обирала Генеральна рада. Терміни перебування на посаді не встановлювалися. Обирали "доживотно", тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Згідно Березневих статей, на Україні зберігався той військово-адміністративний апарат влади й управління, який склався в 1648-1657 рр. Але в ході наступу царизму на автономію України ця система, принципи, форми і методи її діяльності змінюються.

З 1657 р. мало що змінилося у системі козацького врядування Гетьманщини. Щоправда значно розрослася канцелярія, персонал якої часто набирався із вихованців київської академії. Гетьмани не відмежували власних грошей від грошей Гетьманщини, внаслідок цього у фінансах часто не було порядку. Щоб розв’язати цю пробле­му, адміністрацію доповнили двома генеральними підскарбіями. Але зі зміни мало вплинули на розв'язання основних фінансових проб­лем Гетьманщини, зокрема, постійного зменшення прибутку внаслі­док того, що козацька старшина присвоювала собі громадські землі. Хоча структура козацького самоврядування зазнала лише незначних змін, основні зрушення відбулися в соціально-економічному устрої Геть­манщини. На кінець ХVІІ ст. старшина фактично витіснила рядове козацтво від участі у прийнятті рішень.

Центральні органи влади і управління

Гетьман

Систему влади в Україні очолював виборний гетьман. В своїй основі влада гетьмана була обмеженою. Його обирала військова рада, а з часом і рада генеральної старшини. Як виняток, гетьман інколи призначався, і в таких випадках він називався наказним. Але така діяльність допускалася тимчасово, при відсутності законно-обраного гетьмана. Строк правління гетьмана не був визначений. На цю посаду Генеральна рада обирала формально пожиттєво, оскільки «Березневі статті» Богдана Хмельницького 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави. Він міг бути усунений військовою чи старшинською радою в будь-який час. Фактично, як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, гетьманська влада здійснювалася «до ласки войсковой». Так, наприклад, гетьман І. Самойлович був позбавлений цієї посади за рішенням військової ради за зловживання владою. Спроби становлення гетьманської династії також не вдалися.

На першому етапі досить було лише поставити до відома царя про обрання гетьмана. Але уже в 1660 р. був запроваджений порядок, за яким новообраний гетьман повинен був отримувати клейноди – знаки гетьманської гідності, вищі відзнаки влади гетьмана – з рук царя. Разом із ними він отримував від царя й грамоту на гетьманство. "Московські статті" 1665 р. визначали, що цар лише затверджує гетьмана, а насправді від царя, його волі повністю залежала геть­манська влада. Це дало царату широкі можливості впливати на обрання і зміщення гетьманів, фактично призначати на цю високу посаду угодних йому людей і усувати небажаних.

Після того, як у 1663 році Польща знову утвердилася на Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів.

Першим правобережним гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Його наступник – гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.) заявив про себе як про гетьмана усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів більше не обирали. Але й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережжя називали себе гетьманами усієї України, щоб нагадати, що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ та Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підлягали органам царської адміністрації.

Спочатку гетьман володів великою владою, маючи широкі повноваження: він був головою держави, йому належала вища законодавча, адміністративна та військова влада. Гетьман був вищою апеляційною інстанцією по відношенню до діючих судових органів; в його компетенцію входило затвердження судових вироків генерального і полкових судів з найважливіших справ. Часто він сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман мав право і на роздачу державних земель.

Гетьман як офіцій­ний представник української держави від імені козацького війська і всієї України підписував важливі до­кументи, проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів й інших дипломатичних представників, забезпечував зміцнення міжнародного становища України. Однак згодом Переяславські, Глухівські, Конотопські статті обмежують права гетьманів на зовнішні відносини. Так, уже в 1659 р. нові Пе­реяславські статті зменшили права гетьмана вести зовнішні відноси­ни, йому не дозволялися приймати послів, починати війну без указу царя, посилати козаків на допомогу союзникам України. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дип­ломатичні зв’язки з іноземними держаками. Всі переговори можна було вести лише через царя.

Риси монархічного панування були особливо виразними за правління Б. Хмельницького та І. Самойловича. Проте в політичній системі гетьманської влади досить сильними були і демократичні переваги. Разом з тим, козацька маса не схвалювала монархічного характеру гетьманської влади. За її ініціативи було позбавлено булави чимало ватажків, які втратили опору старшини або козацьких низів.

До інституту гетьманства належала уся адміністрація краю. Адміністративні функції гетьмана відображалися в універсалах. До атрибутів адміністративної влади належала ще одна важлива функція: право роздавати землі. Ця адміністративна функція була дуже важливим привілеєм гетьманської влади.

Окрім воєнної та адміністративної влади, гетьманові належала ще й фінансова влада: йдеться про право збирати податки з торгівлі, із промислів та ремесел. Усі вони йшли у військову касу. Фінансова діяльність велася без певного порядку. Дуже довго не відрізнялись власне гетьманські гроші від грошей військових. Усі вони лічилися вкупі. Гетьманські фінанси від військового скарбу стали відрізнятися лише при Данилі Апостолі. Тоді булла встановлена посада генерального підскарбія, по-сучасному – міністр фінансів.

Гетьман і вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. В Україні були маєтності, доходи з яких йшли на пенсію гетьманів.

Таким чином, можна підсумувати, що інститут гетьманства сприйняв від інституту княжої влади пріоритет світської влади над церковною і розвивав царське та демократичне начала княжої влади, з іншого – їх контролювала громадськість і, насамперед, запорізьке військо. Адміністративне, військові, суддівські та інші гілки гетьманської влади розвивали кращі традиції княжої влади і творчо сприймаються інститутом президентської влади.

Але поступово влада гетьмана обмежувалася разом з поступовим обмеженням автономних права України. Обмежувались права гетьмана не тільки у зовнішніх відносинах, але й і у внутрішньому управлінні Україною. Нормативні акти гетьмана мали бути затверджені царем, чи іншими вищим органом Росії, так само як і договори, що уклада­лися між ними і Росією, набували чинності лише після цієї про­цедури. Навіть універсали гетьмана про пожалування земель за службу повинні були підтверджуватись грамотами царя.

Згодом гетьман не мав права призначати чи звільняти без участі ради генеральної старшини полковників і генеральних старшин. Проте цар часто самочинно проводив потрібні йому переміщення се­ред урядовців на Україні без відома гетьмана.

Після 1709 р. гетьмани, втрачають юридичну самостійність, з часом вибори гетьмана в Україні всіляко перешкоджаються, а у 1764 р. взагалі відміняються. З цього ми бачимо, як поступово, але послі­довно йшов процес обмеження гетьманської влади, що призводило також до обмеження автономії самої Гетьманщини. Але вона, незважаючи на все, намагалася відстояти і зберегти свою незалежність, хоча сили, зрозуміло, були нерівними.

Генеральна рада

Після Переяславської ради Генеральні ради не скликаються, однак, пізніше, гетьмани, які відстоювали республіканську форму правління, відроджують їхнє скликання. Так було при Виговському та Дорошенкові. Генеральні ради були традицією, яка пов'язувала державність Гетьманщини з вічовими порядками Київської Русі і, як анахронізм, вони не могли стати органом влади.

Старшинська рада

В міру того, як занепадало значення Генеральної ради, все більш важливим елементом політичної системи Гетьманату ставала старшинська рада. На перших порах старшинська рада виступала в ролі дорадчого органу при гетьманові, на якому готувалися питання для розгляду на Генеральній раді. З часом, коли відбувалася консолідація верстви козацької старшини, цей інститут ставав обов’язковим атрибутом політико-державної структури України. Угоди гетьмана та Війська Запорозького з російськими царями 1672, 1674 та 1686 р., які виступали одночасно й своєрідними конституційними актами для внутрішньополітичного життя конституювали обов’язкову участь вищої козацької старшини в політичному житті Гетьманату саме через діяльність інституту старшинської ради. Значно зростало значення генеральної старшини в часи міжгетьманства.

Від часів гетьманування Б. Хмельницького на обговорення учасників старшинських рад виносилися питання зовнішньої політики, оголошення військових походів і укладення миру, визначення узгодженої кандидатури на обрання гетьманом, регулювання податкової політики, розпорядження спільно з гетьманом земельним фондом держави, призначення на вищі полкові уряди тощо.

До участі в старшинських радах обов’язково запрошувалися полковники, генеральні старшини і досить часто – полкова старшина. В окремих випадках зафіксовано проведення старшинських рад у розширеному складі, коли до участі в них допускалися «всі козацькі урядники» чи «всі начальні люди». Найнижчими козацькими урядовцями, що запрошувалися на старшинські ради, були сотники. Запрошувалися на старшинські ради і представники міської адміністрації найбільш важливих міських центрів Гетьманщини.

У XVIII ст. існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з'їзди старшин, в яких брали участь усі козаки, крім рядових. Зовнішні події не дали можливості розвернутися старшинським радам до українського парламенту, хоча вже й намітилася система двопалатного парламенту, де вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою – з'їзди всіх старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з'їзди старшин відбувалися на Різдво та на Великдень – найбільші релігійні свята.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою за відсутності гетьмана.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

Разом з тим, під прес царського самодержавства підпадав і козацький уряд. Так, за указом Петра І в 1715 р. козацьку раду було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона представляла гетьману двох-трьох козаків на кожну посаду, а гетьман призначав з них потрібну йому людину.

У 1720 році було створено Генеральну військову канцелярію. Її очолював генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники.

Генеральна військова канцелярія крім ведення діловодства, набула колегіального органу виконавчої влади. В роки міжгетьманства (1724–1727) в її руках цілком зосереджувалося державне управління Гетьманщиною. Канцелярія діяла до ліквідації гетьманства в 1764 р.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн.

Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана.

Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний – охоронцем гетьманського бунчука.

В міру перелаштування Гетьманщини з військових рейок на цивільне життя, найбільш наближеною до гетьмана особою замість генерального обозного стає генеральний писар, який керував зовнішньою політикою та документообігом в козацькій державі.

Щодо ж статусу інституту генеральних бунчужних у службовій ієрархії Гетьманату, то з кінця XVIII ст. відбувається його пониження порівняно з інститутом генеральних хорунжих. Свідченням цього є вже хоч би те, що в цей час стратегія службового зростання генеральних старшин передбачає переміщення в якості підвищення генерального бунчужного на генерального хорунжого, а не навпаки.

Місцеве управління

До органів місцевої влади та управління належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці.

Полки Правобережної України після 1667 р., які потрапили під владу Речі Посполитої, припинили своє існування. На Слобожанщині полки були створені в середині 50-х років XVII ст. Гетьману вони фактично не підпорядковувалися, а залежали від бєлгородських воєвод, а також Розрядного і Посольського приказів у Москві.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції. Владу полковника підтверджували клейноди, подібні до гетьман­ських, але його булава була не кругла, а шестигранна і називалася "пермач".

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов'язковими для всього населення полкової території. У XVIII ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осавул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні – городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. російським абсолютизмом розпочався масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полковий устрій. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд. За указом Петра І старшинську раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона рекомендувала гетьману двох-трьох козаків на кожну посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім це призначення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади полковників, як правило, призначалися особи з росіян. Петро І мав намір замінити усіх полковників – українців на росіян але не встиг.

Поміж приз­начених полковників було 8 росіян, 4 серби, 4 євреї та 2 греки. Припускалося, що полковник залишається на посаді аж до смерті, якщо його не замінить уряд. Отже посада полковника в ряді випад­ків перетворилася в спадкову, з’явилися полковницькі династії.

Серед ряду дискримінаційних заходів, вжитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільш гостре незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів проти політики Росії в Україні, підняти старшину на масові протести.

З часом призначений полковник користувався єдиноначальною владою та не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Слід також зазначити, що від призначення полковників згодом перейшли і до призначення сотників.

У другій половині ХVIII ст. царський абсолютизм розпочав масований наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по управлінню слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 році, вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. Внаслідок цього полковий устрій зберігався тільки на Лівобережній Україні – 10 полків та 174 сотні. В 1783 р. було ліквідовано і їх. У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований, і в наступні роки, протягом 1782-1783 рр. було введено губернський поділ відповідно до російського "Учреждения о губерніях" (1775 р.). По всій Україні утвердилася система територіального поділу і управління Російської держави та російське законодавство. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і апарат управління на місцях став будуватися за російським зразком.

Ще у 1775 році відповідно до «Учреждения о губерниях» Лівобережна та Слобідська Україна були поділені на намісництва. Зі збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні – Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року – до Малоросійської губернії разом з Новгородом-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Необхідно зазначити, що Запорозька Січ також зазнала змін у правовому становищі. Формально за умовами Андрусівського договору 1667 р. вона підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій. 1686 року Польща відмовилася від своїх прав на Запорожжя відповідно до умов договору – «Вічного миру». Москва визнала права Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів. Запорожжя зберегло давні традиції. Найвищим органом влади та управління була Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається, і у другій половині ХVІІІ ст. ще більш зміцнюється колишня організація управління. Вища влада належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійснювала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового отамана. Популярні лідери запорізького козацтва обиралися в кошові багаторазово.

Військова рада обирала кошових старшин – помічників кошового, але поступово значення ради занепало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перейшли до старшинської ради. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх обрання, особливо в часи управління Катерини II, супроводжувалося обов'язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники кошового – старшини виконували різні доручення. Заступником кошового був військовий суддя; він же виконував обов'язки скарбника. Серед запорізьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали паланки або управляли великими військовими з'єднаннями.

Основою соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куренів (які вже виросли до рівня паланок), очолюваних курінними отаманами, що були опорою кошового.

В травні 1709 року царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ за «зраду». 14 травня російські війська захопили Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію. На р. Кам’янка частина запорожців заснувала Січ, але царські війська зайняли і цю територію і витіснили запорожців.

1711 року частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала Олешківську Січ. Того ж, 1711 р. запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній, яка стала центром запорозького війська, місцем перебування військової старшини.

Контроль за Запорожжям здійснював київський генерал-гу­бернатор.

У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. 3 серпня 1775 року Катерина ІІ
підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яно­сербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів – військового та цивільного.

З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві
губернії – Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сім­ферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утво­рене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було ство­­­рено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але указом Павла І намісництва незабаром були ліквідовані.