ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ ТА ДИТЯЧІ САДКИ

Серед питань, які хвилюють сучасну педагогічну думку і висуваються нею на перший план, питанню про дошкільне виховання за важливістю і значенням його належить одне з перших місць. Замислимось між тим над виразом «дошкільне виховання» спробуємо розібратися в тому, який зміст можна в нього вкласти, і ми неодмінно дійдемо висновку, що в цьому виразі криється якесь велике непорозуміння, що воно може бути пояснене і виправдане остільки, оскільки до останнього часу суспільна турбота не торкалась зовсім дітей дошкільного віку. Чи може виховання бути «дошкільним», «шкільним» або якимось іншим? Звичайно, ні. Виховання тільки одне, що охоплює весь період формування особистості. Початок виховання збігається з початком життя людини, а завершується воно часто тільки з її смертю; і крізь усі ступені дитинства і юності проводить воно, лише з деякими видозмінами методичних прийомів, ті самі основні принципи.

Сім'я, що виховує своїх дітей, добре чи погано — інше питання, виховує з першого року життя дитини. Якщо виховна діяльність її потребує коректив, допомоги та вказівок, то в усьому своєму обсязі, без різниці ступенів і віку. Виховання дітей у сім'ї в шкільному віці ні на волосинку не вище, не раціональніше від дошкільного. Якщо ми визнаємо виховання в; сучасній сім'ї вза­галі, ми не зможемо не визнати і дошкільного виховання в сім'ї. Не так стоїть справа з вихованням, громадським. Навчаючи і претендуючи виховувати дітей шкільного віку, державні і громадські організації поки що майже зовсім ігнорують дошкільний вік, а тому питання про дошкільне виховання в цьому розумінні є і новим, і назрілим. Але й тут до нього слід було б підійти з другого боку. Наше завдання повинно полягати не в тому, щоб створити якесь «дошкільне» виховання, а в тому, щоб раціонально поставити загальне виховання, яке охоплюватиме і дошкільний період, незважаючи на невпинну роботу людського розуму, спрямовану на висвітлення, розробку і впорядкування цього питання.

Якщо ви в пошуках світла, виходу з важкого, ненормального становища, що створилося, хапаєтесь за книгу чи статтю, присвячену питанням виховання, ви можете бути впевнені, що закриєте її назавжди з одним і тим самим незмінним почуттям — якогось безнадійного незадоволення і розчарування.

«Тільки це! — вигукуєте ви. — Що ж тут нового? Все це відомо й перевідомо, про все це вже тисячу років писали і говорили. Як бути, що робити, в які двері стукати, я все-таки не знаю!»

І справді, все основне, істотне, головне з цього питання вже сказано, висвітлено вже давно великими вчителями педагогіки. Чи є хоча б один із лозунгів сучасної педагогічної думки, який не був би виголошений Руссо, Песталоцці, Фребелем і всією плеядою їхніх послідовників?

І ви повертаєтеся до класиків, з напливом нового запалу і уваги починаєте, студіювати їхні твори; та лише новим, ще сильнішим болем сповнюється ваше серце від усвідомлення того, що минають, століття, а наше життя все таке ж далеке від того, до чого ці вчителі закликали і в що вони вірили. Ніким з них не виголошено те магічне слово, від якого розірвалася б завіса, що відокремлює нас від світла та істини...

Спробуємо ж здійснити хоч би основну вимогу Руссо, найрозумнішу і безсумнівну вимогу і «нової» школи — виховувати дітей серед природи, вивести з міст всю ту масу, дитячої бідноти, якою кишать міські вулиці, подвір'я, підвали. Та що вже про них говорити! Візьмемо на кілька щаблів вище — дітей обмеженого в коштах багатосімейного інтелігентного обивателя. Спробуйте ж виховати хоча б їх на лоні матері-природи!..

Сто років тому Фребель, який уперше заговорив про громадські виховні заклади для дітей дошкільного віку, назвав такі заклади «дитячими садками». А XX століття під тиском невблаганних, поки що незмінних умов суспільного життя називає аналогічні заклади вже інакше — «будинками дитини». Багатолюдне місто, крім будинків, поки нічого своїй дітворі дати не може...

Поміркуємо ще про одну вимогу раціональної педагогіки, про вимогу наочності в навчанні.

Нормальний розвиток дитини в перші роки її життя, розширення горизонтів її розуму повинні відбуватися на підставі стрункого і планомірного розширення світу її уявлень. Слово повинно бути при цьому лише помічником, який спирається на готові, з самого життя, з конкретної дійсності, з особистого досвіду здобуті уявленння. Жодне інше формування розумових сил у цю пору неприпустиме. Говорити при цьому про наочність просто-таки нудно: настільки це загальновідома і заяложена істина.

Але завжди слід остерігатися захоплення однією тільки пасивною наочністю. За допомогою самого лише розглядання, спостерігання в маленької дитини не можуть утворитися ті яскраві, для неї близькі і дорогі уявлення, які зливаються з її особистістю і стають невід'ємною частиною її духовного складу. В поняття про наочність передусім повинно входити активне ставлення дитини до того, що оточує її і що вона вивчає, той інтерес, який грунтується насамперед на можливості застосувати свої творчі сили...

Ще кілька слів про програми занять і розклад. У дитячому садку при заняттях з дітьми дошкільного віку програм і розкладу не повинно існувати зовсім, говорить вимога сучасної педагогіки. І це, безумовно, так, але розуміти це слід тільки в тому значенні, що вся робота, яка намічається, повинна, відповідати інтересам даної групи дітей, повинна бути, узгодженою із ступенем їхнього розвитку, їхніми здібностями, повинна перебувати у суворому співвідношенні, з навколишнім життям, з рухливими, вічно змінними умо­вами його, які сьогодні усувають одні інтереси, а завтра висувають інші. Один і той самий розклад не може бути складений для групи дітей а та групи b, тому що діти в цих групах різні, для садка в місті c і садка в місті і, тому що міста ці існують у різних умовах, для середи на цьому тижні і середи на наступному, тому що в :цю середу на перший план висуваються злободенні справи, яким не буде місця в наступному. Розклад не може не бути рухомим, мінливим, несталим, він не може бути прикутим до паперу в рабській послідовній нерухомості днів та годин. Він не може не пристосуватися до умов місця, часу, до всіляких випадковостей, передусім і найбільше до самих дітей. Але в тому широкому плані, який накреслює перед собою кожен, хто береться до занять у дитячому садку, неминуче повинна існувати програма, яка приймається як певний, заздалегідь накреслений, пристосований до інтересів дітей і умов середовища цикл знань і уявлень. І в цьому плані, в пошуках шляхів до його здійснення, у відборі того чи іншого матеріалу учитель — пан і господар, він веде дітей за собою, а вони перебувають відносно нього в суворій підлеглості. При розподілі занять у дитячому садку слід турбуватися про те, щоб не розпорошувати уваги дітей, не подавати їм матеріал, з яким хочеш ознайомити, у розрізненому, безладному, несистематизованому вигляді. В план занять повинна бути можлива послідовність, кожне нове уявлення, новий предмет, який входить у свідомість дитини, повинні, по можливості, зв'язуватись якою-небудь асоціативною ланкою з уявленнями попередніми. В дитячому садку немає місця окремим предметам у тому значенні, як цей вираз розуміють у сучасній школі. Бесіди, розповіді, читання, малювання, ліплення, робота, різні ігри, гімнастика, тобто все те, з чого складаються заняття в дитячому садку,повинно перебувати в суворому співвідношенні, всі заняття повинні переплітатись, робити один одному послуги, взаємно підтримувати одне одного у прагненні до загальної мети — стрункого розвитку всіх здібностей дитини.

Ми згадали про те, що, виконуючи накреслений учителем план занять, діти повинні йому підкорятися. Але як узгодити це з тим «вільним вихованням», яке висуває нова школа як sine qua non свого існування? Безсумнівно, що немає поняття, яке так опошлене, яке тлумачиться так криво й косо, а тому й вносить у справу виховання стільки плутанини й безглуздя, як горезвісне «вільне» виховання. Адже свобода і обмеження — майже синоніми. Без обмежень немає свободи. Кожний індивідуум повинен дотримувати­ся певних меж, повинен уміти приборкувати свої скороминущі примхи, коливання волі і смаків. Без цього він справжньої свободи не досягне. Кожне заняття, будь-яка робота повинні, звичайно, відповідати інтересам і розвиткові дітей, повинні узгоджуватися з навколишнім життям. Дитині необхідно давати свободу займатися тим, що її цікавить, до чого у неї є потяг, давати можливість робити досліди, які її цікавлять, віддаватися справам, які її захоплюють (в дитячому, садку, який працює нормально, інтереси дитини, завжди збігаються з планом занять, накресленим керівною особою), але до таких робіт дитина повинна ставитися з увагою та ретельністю, повинна почате доводити до кінця.

Таке ставлення до справи в неї треба постійно виховувати. При відповідній нормальній дисципліні в середньої дитини вольової енергії на це завжди вистачить. Різноманітні порушення норм є доказом або повної нервової і вольової розхитаності суб'єкта, який вимагає до себе особливого ставлення, або загальної неправильної постановки справи. Стрибання від справи до справи, від інтересу до інтересу нічого не завершуючи, нічого не вичерпавши, позбавляє, людину свободи, робить її рабом своєї природженої або вихованням прищепленої неврівноваженості. Часто, подібна мінливість смаків та інтересів дітей, стрибки їхньої уваги дід одного об'єкта до іншого є продуктом саме поганого виховання, проявом просто поганої звички. Дитину можна привчити сумлінно, з вірністю, до кінця ставитись до кожної справи, за яку вона береться, і, навпаки; злочинною поступливістю її неврівноваженій і безвольній натурі можна її від цього відучити. Звичка відвойовує собі місце в кожному прояві життя, і часто те, що ми вважаємо проявом індивідуальності, є лише вкоріненою звичкою.

Дитина повинна вміти підкорятися, стримувати свої низькі імпульси і бажання, підкоряти свої особисті інтереси інтересам громадським, законам і розпорядженням справедливості і здорового глузду. Вже в дошкільному віці можна бесідами з дітьми, роз'ясненнями вводити їх у розуміння тих вимог, які до них ставлять, але при цьому не слід випускати з уваги, що життя і практика можуть завжди висунути і такі вимоги, зрозуміти які дитина не може і яким вона, проте, повинна підкорятись. Основна мета кожної розумної дисципліни полягає у досягненні справедливої, загальної, такої, що всіх задовольняє, свободи, і будь-який намір цю свободу пригнітити повинен бути придушений в корені. Під час занять з колективом рахуватись з поодинокою індивідуальністю часто не доводиться. Якщо в спільній роботі, грі вся група зацікавлена і прагне до певної мети, волю одного, що йде врозріз з волею всіх, не слід брати до уваги. Розвивати в дітях егоїзм, переконаність, що людина живе для самої себе, є однією із згубних педагогічних помилок. Дитина в дитячому садку також член колективу, і вона повинна вміти поважати волю й інтереси колективу.

Одна з переваг дитячого садка перед виключно родинним вихованням полягає в тому, що він дає дитині можливість розвиватися, працювати, гратися, в умовах громадськості, забезпечує їй систематичне, повсякденне спілкування з однолітками і товаришами. Сім'я наша, до яких би верств населення вона не належала, настільки далека від понять суспільності і громадянства, до того насичена вузьким сімейним егоїзмом, вона так часто перебільшує права дитинства або зменшує їх, що абсолютно нічого не може зробити для прищеплення своїм молодшим членам суспільної основи. Тим часом це справа великої ваги, і братися до неї слід у перші ж роки життя дитини. Прищеплювати відповідне ставлення дітей одне до одного, корпорації, до суспільного майна, загальних інтересів, справи, честі — обов'язок дитячого садка.

Ми згадували вже про значення у справі виховання звички. З огляду на особливу важливість цього питання саме в ранньому віці ми вважаємо за потрібне зупинитись на ньому детальніше. Звичка — один з наймогутніших важелів, які впливають на життя людини в усіх його проявах. В дитинстві важіль цей особливо сповнений сили і значення. Є цілий ряд навичок, які можуть укоренитися тільки внаслідок тривалого впливу звички. Додержання необхідних правил зовнішнього порядку, чистоти, пристойності, ввічливості можливе лише тоді, коли дитина буде поставлена в такі умови, при яких їй не можна не підкорятися певним вимогам, причому за найменше відхилення від цих вимог зауважують, а неослабний нагляд, м'який терпеливий вплив роблять неможливим укорінення будь-яких небажаних звичок. І маленькі діти повинні в межах можливого дотримуватися порядку навколо себе, у своїх речах, іграшках, Повинні бути ввічливими з дорослими і один з одним, повинні вміти вітатися, прощатися, вибачатися, якщо вони винні, мають розуміти, що турбота про інших повинна бути поставлена вище за турботу про самого себе, а все це може увійти в плоть і кров лише за допомогою тривалого впливу звички.

Значення звички у справі виховання може бути урівноважене значенням в цьому ж розумінні прикладу.

Значення звички, значення прикладу... Та хто про це не знає? Чи не заяложені це істини, говорити про які часом совісно, як про будь-який трюїзм? Але придивимось уважно до того, що нас оточує, поставимось критично до того, що робиться в нашій сім'ї і школі, і ми неминуче визнаємо, що всі ці відомі, заяложені істини залишаються абстрактностями, теорією, що висить у повітрі і часто не має з життям жодної точки зіткнення. Поглянемо з належною неупередженістю і суворістю хоча б на себе, і ми з цим неминуче погодимось. Як це не доводити ще і ще до відома кожного, хто бере участь у складній і відповідальній справі виховання дітей: пам'ятайте, що кожну вимогу, яку ви ставите перед дітьми, ви повинні передусім поставити перед самим собою, повинні неухильно виконувати її самі. Зрозуміємо, кінець кінцем, що вихо­вують не слово, не мораль, а приклад, особа вихователя, несвідоме навіювання, яке непомітно прищеплює дитині те, що вона бачить, свідком чого вона є. Тому такі великі вимоги, які повинні бути поставлені перед кожним, хто спілкується з дітьми, а перед вихователькою дитячого садка, яка керує дітьми в найніжнішому їхньому віці,— переважно... Вихователька дитячого садка насамперед повинна бути взірцем порядності, ретельності, ввічливості, терпіння, лагідності та любові, тобто взірцем усього того, що вона вважає за потрібне виховувати і розвивати в дітей. Особливо слід підкреслити значення і силу лагідності, терпіння і любові. Хто цією силою не володіє, тому немає місця в дитячому садку. Ніщо так не принижує, не сушить, не псує душу дитини, як злоба, несправедливість, роздратування.

Найголовнішим і основним предметом, що творить фон, на якому розгортається все навчання і виховання в дитячому садку, є рідна мова. Будь-яке викладання, розширення кола понять, уявлень, знань відбувається за допомогою мови. Здатність володіти мовленням основна за своїм значенням з усіх здібностей людини, і на розвиток цієї здатності дитячий садок повинен звертати головну увагу з моменту, коли дитину передають під його опіку. Адже садок є в цьому помічником сім'ї. Він розширює, доповнює справу сім'ї. В тих випадках коли сім'я безсила і в розумінні належного розвитку мови дати своїм дітям нічого не може, дитячий садок повинен взяти цю відповідальну справу повністю на себе.

Без нормального, всебічного розвитку мови неможливий нормальний ... розвиток здібностей дітей.

Мова дитини розвивається і вдосконалюється шляхом наслідування і набуває свого змісту з конкретної дійсності, яка оточує дитину. Звідси випливає само собою, що взірець мови, який дитина наслідує, повинен бути гідний наслідування, а той зміст, на який її мова спирається,— відповідати інтересам, прагненням і запитам дітей.

У дитячому садку взірцем,яким діти мимоволі керуються, є мова виховательки; вона повинна поєднувати в собі все, що може мати найкращий і найсильніший вплив на мову дітей. Мова виховательки повинна бути бездоганно правильною, літературною, позбавленою будь-яких дефектів вимови. Говорити з маленькими дітьми треба повільно, голосно, виразно, щоб зміст слова ніколи не зникав з їхньої. Свідомості, щоб слово не перетворювалось на безглуздий звук. Мовлення, звернене до дітей, повинно як за своїм змістом, так і за словесним відтворенням суворо відповідати їхньому вікові, розвитку, знанням та інтересам. Розуміння порушується, коли зміст слова чи його форма перевершують здатність сприймання. По-дитячому мислити, мріяти, захоплюватись, по-дитячому розмовляти, залишаючись одночасно на висоті взірцевої літературної мови – ось в чому сила і чарівність дитячої виховательки.

Навчання мови, повинно незмінно спиратися на наочне навчан­ня, на спостереження, на активне вивчення самого предмета, кон­кретної дійсності. Мова набуває свого змісту, свого внутрішнього світла і значення від тих предметів, явищ, виразником яких вона є. Дитина повинна бути оточена власними дитячими інтересами, повинна жити й розвиватися в своєму дитячому світі; мова ж повинна бути в нерозривному єднанні з цим світом, з одного боку, і збільшувати, розширювати його — з другого. В цьому полягає основа всіх занять у дитячому садку: з особистих переживань, особистого досвіду, спостережень, праці формуються і розширюються уявлення дітей, які одночасно і безпосередньо закріплюються відповідним словом. Слово закріплює поглиблює в свідомості дитини, осмислює уявлення, яке, в свою чергу, становить зміст, цінність і значення слова. Слово є справжньою і невичерпною скарбницею лише в тому випадку, коли воно в будь-який момент, в будь-якому випадку може стати до послуг людини для вираження її пережи­вань, знань, уявлень.

Дитина, яка вже розмовляє (а в дитячому садку нормальні діти розмовляють усі), повинна вміти називати кожен з навколишніх предметів, які її цікавлять, передавати зміст свого малюнка, роботи. Малюючи, ліплячи, будуючи, споруджуючи, працюючи, граючись, дитина відтворює свій внутрішній зміст, відображає свій внутрішній дитячий світ, конкретизує – свої уявлення, і її необхідно систематично привчати все це пояснювати і виражати за допомогою слова. Подібне слово буде найвищою цінністю, воно спирається на зміст, який є близьким, дорогим, зрозумілим дитині і вилився з її душі. На розвиток мовлення дітей у цьому розумінні, на відповідні вправи з мовлення дитячий садок повинен звертати найбільшу увагу, і жодне заняття, жодна робота не повинні відбуватися без продуманої і методично налагодженої участі в них рідної мови...

Як уже зазначалося, заняття в дитячому садку не можуть і не повинні набирати форми окремих, розрізнених предметів. Дитячий садок не школа, в ньому діти живуть, як живуть удома, в сім'ї, лише в умовах і обставинах, які більш відповідають їхнім інтересам. Суть життя дитини, його основний зміст — передусім гра, а потім самодіяльність, яку розуміють як активну участь у всьому, що її цікавить, що наповнює її час захоплюючим і улюбленим змістом. Основне завдання дитячого садка — дати дітям можливість діяти, зайняти їх роботою, яку б вони любили і значення якої розуміли і відчували самі. Займати маленьких дітей роботою, значення і суть якої їм незрозумілі, - одна з великих психологічних помилок. Тому й слід бути надзвичайно обережним, вибираючи заняття і роботу у дитячому садку. Більшість тих безглуздих, ні на що не потрібних дрібниць, які, на жаль, набули дуже великого поширення; в дитячих садках, повинні бути відкинуті назавжди. Діти повинні виконувати реальну, потрібну, корисну роботу, кожне набуте ними знання повинно бути тісно пов'язане, наскільки це можливо, з практичним його застосуванням, з розумною діяльністю. Вже в дошкільному віці діти можуть самостійно одягатися і роздягатися, чистити та прибирати за собою, всіляко обслуговувати себе, брати участь у виготовленні іграшок, посібників, доглядати за тваринами, птахами, які живуть у садку, за грядками квітів та кімнатними рослинами, брати посильну участь у готуванні їжі, можуть виконувати багато робіт, нерозривно пов'язаних з їхніми основними інтересами, і, беручи активну участь в усьому цьому, одночасно розширювати коло своїх знань, уявлень, вплавлятися в судженнях, у мисленні, у мовленні. І дитячий садок, у найкращому, розумінні його суті, який оточує дитину всім тим, що становить справжній зміст дитячого життя, виховує її в усвідомленні солідарності з усім навколишнім, розвиває в ній навички робити все, що не пере­вершує її сил, самостійно, не розраховуючи ні на чию допомогу, не користуючись нічиєю працею, дає своїм вихованцям цінність, значення якої в усьому наступному житті буде дуже великим. Такий дитячий садок не може мати огудників.

Розпочинаючи заняття в дитячому садку, особа, що керує ними, ознайомившись із складом дітей, їхнім соціальним і сімейним станом, ступенем їхнього розвитку, основними інтересами, намічає ті галузі для спостереження і вивчення, ті заняття*, роботи, які вона має намір запровадити. З огляду на те, що в усіх дітей переважають; завжди одні й ті ж дитячі інтереси, однакова дитяча психологія, план цей в основному може бути заздалегідь розроблений і лише в окремих випадках, окремих подробицях, вдодержанні тієї чи іншої послідовності його частин доведеться пристосуватись до даних дітей і до місцевих умов.

Переважний, можна сказати, нормальний стан будь-якої здорової дитини — стан руху. Маленька дитина, якщо вона здорова і не спить, перебуває в стані безперервного руху;-. Широку можливість руху повинен давати дітям і дитячий садок. Виходячи із свого власного стану, діти найбільш цікавляться всім живим, тим, що рухається. Світ тварин, в особі найближчих, знайомих їм представників, вабить їх до себе, здатний скоріше, ніж щось інше, наблизити їх до спостереження, вивчення, до роботи, яка безпосередньо з цим пов'язана. Якщо дитячому садку випало щастя існувати в безпосередньому контакті з природою, неважко встановити дружнє активне спілкування дітей з тваринами. У: місті це важче, проте в певних межах можливо...

Усі види дитячих робіт, ручної праці повинні випливати з основних, найбільш інтенсивних інтересів дітей, з життя і злоби дня. Споруджуючи, наприклад, модель двору на якому повинно знайтися місце і для будки їхнього Шарика, знайомляться поступово з елементарними прийомами столярної роботи, яка мало-помалу, із зростанням їхніх знань, ставатиме дедалі складнішою і важчою. Правило, від якого, по можливості, в дитячому садку ніколи не слід відступати, полягає в тому, щоб будь-яку працю дітей висувала практика життя, щоб діти ясно розуміли, відчули її, визнавши її розумність, часто неминучість. «Та чи можливе все це в дитячому садку? Чи,не є це справедливим лише відносно дітей старшого віку? Чи не ставляться перед: малюками в дошкільному віці вимоги, можливо, науково і психо­логічно обгрунтовані, але які в житті не можна виконати?» — чуємо ми заперечення.

На ці сумніви можна відповісти лише одне: чим молодша дитина (ми маємо на увазі, звичайно, дітей, які вийшли з дитинства і які володіють мовленням), тим більш обов'язкове додержання всього того, що було викладено вище. Розвиток дитини в дошкільному віці збігається цілком з її активною діяльністю, з її життям, грою, не може бути від усього цього відокремлений, а тому в дитячому садку не може і не повинно бути місця жодному з прийомів, які вкоренилися в нашій нереформованій школі.

Зовсім навпаки, і школа повинна запозичувати цей самий виключно раціональний метод виховання і навчання шляхом самодіяльності, зближення з життям. Між дитячим садком і школою не повинно існувати ніякої межі, перехід через яку був би помітним і відчутним як для самих дітей, так і для особи, яка керує ними. Виховання — це сходження по одних і тих самих сходах, щаблі яких усі рівні, і перехід з одного на інший повинен бути завжди однаково легким і непомітним.

Кожен з предметів, який є об'єктом вивчення, спеціальних вправ на наступних етапах, фігурує в дитячому садку лише як один із засобів, одна із можливостей для самовизначення дитини, для ви­явлення її творчої діяльності.

У дитячому садку не можна вчити ні малювати, ні ліпити. Діти малюють, ліплять з непоборної потреби своєї душі; за допомогою малювання, ліплення, як і за допомогою мовлення, вони виража­ють свій внутрішній світ, свої думки, пошуки. Садок, керівні осо­би повинні всім, а засобами полегшувати прояв цієї потреби дитячої душі. Під час малювання, ліплення дітям повинна бути надана повна свобода висловлювати свої думки графічно чи пластично, як їм заманеться; при цьому слід лише звертати їхню увагу на логічні помилки та подавати їм допомогу, якщо вони по неї самі звертаються.

Тільки поступово і розважливо вводяться в заняття класу спеціальні прийоми, спрямовані на послідовне і методичне ознайомлення з технікою справи.

Ручній праці в усіх її проявах повинно бути відведено найнезначніше місце в дитячому садку. Обійтись при цьому без навчання дітей спеціальних прийомів ручної праці, звичайно, неможливо.

Дітей необхідно навчити і стругати, і пиляти, і клеїти, саджати і сіяти, мити і підмітати, але при цьому ніколи не слід забувати, що центр ваги, звичайно, не в цьому навчанні, а в самій праці, творчості дітей. Саме ж навчання можна допустити настільки; наскільки воно полегшує цю роботу.

При навчанні ручної праці метою є розвиток, не руки, не ока, а розуму дитини, всіх її духовних здібностей. Рука, око, всі зовнішні почуття є при цьому лише засобом. Тому-то фізична праця, не обумовлена завданнями вищого порядку, яка не дає простору для творчості дітей, не збігається з їхніми інтересами, недоцільна в дитячому садку, якою б корисною у вузько фізичному значенні вона не була. Не можна примусити дитину пиляти, стругати без мети і не слід пропонувати їй працю, яка не відповідає її душі, не зрослась з її інтересами. Лише в праці, за яку вона береться з бажанням, з повним інтересом, слід удосконалювати її око, руку, розвиваючи почуття, ознайомлювати з технікою справи, вправляти фізичну силу і вчити керувати нею.

Ручна праця в дитячому садку, в школі — справа громадська. В цій справі повинні переважати інтереси групи, корпорації; робота повинна мати характер не вузько особистий, а колективний, але індивідуальні смаки не слід також випускати з уваги. Треба знаходити час і для праці, яка має для дитини особисте, інтимне значення, пов'язане з її особистим життям, особистими інтересами, абсолютною незалежністю від інтересів товаришів. Вихованець дитячого садка, школи повинен брати активну участь у громадській роботі, пов'язаній з інтересами, благоустроєм, процвітанням садка, школи, яка розширює, поглиблює життя корпорації, робить його більш дружним, цікавим; він не має права від неї ухилятися, але його священне право — творити і те, що по­в'язане з його особистим життям, з тими сторонами його душі, де він панує один, куди товаришам його немає доступу.

Своєчасно і методично проведене виховання почуттів дитини — справа найпершої і величезної важливості. Уявлення дитини в першу пору її життя формуються виключно під впливом зовнішнього світу, який сприймається зовнішніми відчуттями. Створювати це зовнішнє середовище, добирати, комбінувати подробиці, з яких во­но складається, привчати почуття дитини реагувати на ці подробиці так чи інакше, ставитись до них свідомо — значною мірою залежить від виховання. Все духовне зростання дитини спирається на її уявлення. Здійснюючи систематичний, продуманий вплив на різнобічний і гармонійний розвиток уявлень-дітей, керуючись їхніми внутрішніми багатосторонніми інтересами, можна досягти бажаної освітньої мети...

Виховання це повинно починатися з перших років життя дитини, і дошкільний період для цього найбільш придатний. Усвідомлюючи реальні враження дитини, ознайомлюючи її безпосередньо з предметом серед природної для неї обстановки, можна одночасно, не набридаючи їй, не зловживаючи її увагою, привчити її розуміти і запам'ятовувати форму, колір, розмір, вагу, предметів,: всілякі інші особливості, які сприймаються зовнішніми відчуттями, взаємовідношення їх, вправляти в класифікації, в простому і порівняльному описі, вчити орієнтуватися в напрямках, відстанях, часі...

Дітей слід виховувати, вчити, вирощувати серед природи і за допомогою природи. Це розуміють усі, але здійснити це, як уже було сказано, важче, ніж щось інше. Дитячі садки на селі для селянських дітей — справа дуже віддаленого майбутнього, а також нездійсненні раціональні садки для дітей міського населення. Поки нічого не залишається, як думати над тим, як наблизити природу до дітей за нещадних умов міського існування.

Дещо зробити для цього завжди можливо. Можна розташувати садок на околиці міста, потурбуватися, щоб у розпорядженні його був сад або хоч би подвір'я. На жаль, часто і ці. мінімальні вимоги виявляються нездійсненними. Іноді садок, розташований у гущі кам'яного громаддя, серед найтісніших, найбільш заселених; - вулиць, діти яких не бачать ані неба, ані сонячних променів, є справою більш потрібною, святою, ніж садок на околиці, де природа хоч і скупо, але дарує людям свої усмішки. І кожна квітка, яка з'являється поміж безпросвітних будинків цих дітей, кожна виро щена на їхньому вікні квітка, кожна прогулянка з ними за місто, кожна дана їм можливість заглянути хоч одним оком в одну з сторінок тієї чарівної книги, яку перед людиною розгортає природа, є цінністю, урівноважити яку не можуть так звані «нові школи».

Питання про екскурсії, на жаль, ще мало розроблене, і не висвітлене повною мірою. З дітьми в дошкільному віці до цієї справи слід підходити з особливою обережністю. Екскурсія з маленькими дітьми є загалом простою прогулянкою, під час якої дітям слід дати свободу рухатись, займатись, цікавитись чим замажеться, кожному по-своєму висловлювати свої почуття і переживання. Нехай усі сприйняття, нові враження виникають, накреслюються і реєструються відповідно до індивідуальних особливостей і нахилів кожного.

Але вже в дошкільному віці можна намічати для екскурсії невеличкі, легкі завдання, які не перевершують можливостей дітей, до розв'язання яких їх слід залучати. Завдання ці накреслюють заздалегідь; раніше визначають ті об'єкти, на яких бажано сконцентрувати увагу дітей, які повинні збагатити їх новими точними уяв­леннями і знаннями. Ознайомитись із зовнішнім виглядом тієї чи іншої квітки, дерева, комахи, пташки, запам'ятати їх назви, навчитись відрізняти по запаху одну квітку від іншої, описувати той чи інший предмет, запам'ятовувати дорогу, якою йшли, навчитись ви­копувати рослину з корінням і пересаджувати позасушувати рослину тощо; всього не перелічиш. Для особи, добре ознайомленої з місцевими умовами, природою, головне — зі своїми дітьми, не буде важко перед кожною екскурсією намітити ряд подібних завдань, які не тільки не утруднюють дітей, а й підвищують інтерес і задоволення від прогулянки.

Чи варто говорити про те, що на ігри в дитячому садку слід звернути велику і продуману увагу. Значення ігор полягає не тільки в тому, що вони дають дітям велике задоволення, але вони є шляхом, найбільш придатним для дитини і психологічно обумовленим; який сприяє розвиткові всіх її фізичних і духовних сил. Гра є основним змістом життя дитини, її працею і розвагою одночасно ; вона дає її душі широку можливість виявитися в усій багатогранності своїх рис і особливостей. Чи грається дитина одна, чи разом з іншими дітьми,— ігри завжди і за всіх умов відкривають простір для її діяльності, для творчих сил, що прагнуть вирватися назовні, уявлень, всіх запитів її душі.

У дитячому садку основну увагу слід звернути на ігри спільні, які є найкращим шляхом для розвитку в дітей почуття громадськості, розуміння того, що таке раціональна громадська дисципліна.

Уміло організовані рухливі ігри не повинні до того ж замінювати в дитячому садку гімнастику. Лише у випадках, коли зовнішні умо­ви, безперечно, заважають тому, щоб обставити ці ігри певним чином, їх можна замінювати гімнастикою, але тільки за умов найобережнішого, продуманого ставлення до цього питання, тонкого розуміння того, що повинна являти собою гімнастика в дитячому садку.

Ні про які штучні, шаблонні гімнастичні прийоми не може бути й мови, особливо про гімнастику на спортивних снарядах. Можна дозволити лише вільні вправи, які не втомлюють дітей і включають, наскільки це можливо, елементи гри. Де діти — там місце іграшкам, тому кожен з дитячих садків не може не придбати іграшок. Хто знає дітей, знайомий з дитячою психологією, зрозуміє, що це одне з тих питань, для розв'язання якого матеріальних коштів потрібно найменше.

Дитина захоплюється іграшкою не як такою; вона цінує в ній вихідну точку для довгого ланцюга проявів своєї душі, своєї діяльності, творчості. Потреба ж у творчості в дитини настільки сильна, що будь-яка дрібниця може стати вихідною точкою для її прояву. В, цьому розумінні міцна, нехитра, іграшка, яка відкриває дитині простір для того, щоб самій щось робити, за її допомогою творити, більш цінна і дорога для дитини, ніж мудра і дорога, якою дитина може тільки милуватися і з якою вона не знає, що робити. У виготовленні багатьох іграшок діти можуть брати участь самі. Напиляти з довгого бруска дерев'яні цеглинки для споруд; майструвати ганчір'яні і глиняні ляльки, нехитрі лялькові меблі, виліпити посуд, споруджувати дерев'яні і карткові будівлі,— все це та багато ще чого під силу дітям, які відвідують дитячий садок.

Естетичне виховання поряд з фізичним і розумовим починається з першого року життя дитини. В дитинстві людина виявляє більше естетичних нахилів, ніж у всьому наступному житті, коли проза і лабети життя приглушають багато природжених поривань до прекрасного. Сприяти нормальному, безперешкодному зростанню природних естетичних почуттів людини — одне з основних завдань, між іншим, і дитячого садка.

Керуючи вихованням дітей у цьому напрямі, слід завжди, і в усьому виходити з такого основного положення: естетичне виховання ніколи не повинно перетворюватися на вправи з техніки мистецтва, воно повинно лише пробуджувати в дитячій душі емоції естетичного характеру, розвивати і поглиблювати почуття прекрасного, потребу і вміння діставати насолоду від прекрасного. Естетичне виховання, особливо в ранню пору дитинства, виключає будь-яке теоретичне викладання. В ньому не повинно бути нічого примусового, важкого для дітей. Де починається примус, невдоволення, протест дитячої душі, про естетичне виховання годі й говорити.

Діти дитячого садка повинні малювати, ліпити, співати, але їхня власна творчість у галузі мистецтва не збігається із завданнями естетичного виховання в правильному його розумінні. Часте повторне сприймання чистих художніх образів, що знаходяться поза людиною, — ось у чому полягає суть естетичного виховання. Сприймаючи красу, що навколо неї, дитина поступово стає чуйним цінителем усього прекрасного, здобуває в образі прекрасного незмін­ного друга на все наступне життя...

Слід ще додати, що дотримання навколо дитини в усьому порядку і чистоти, вироблення в неї звички самій додержуватися цього порядку належить до таких прийомів, без яких художнє виховання неможливе.

Підтримувати в дітей радісний настрій — завдання, якого не по­винен забувати жоден вихователь. Радість — це та атмосфера, в якій буйно розцвітають і моральні сили дитини, це той важіль, який вдесятеро збільшує енергію, бадьорість духу, прагнення до досягнень, живить любов і прихильність.

Радістю повинна бути насичена, наскільки це можливо, вся атмосфера дитячого садка, але й там, де пощастить цього досягти, необхідна турбота про те, потрібні спеціальні заходи, щоб дитяча радість спалахувала часом особливо яскраво, щоб у житті дітей видавалися дні, які б відрізнялись за інтенсивністю почуття радості від буденного, рівного плину часу, дні, що є тими етапами, на яких згодом з вдячністю і зворушенням зупинятимуться спогади дорослої людини.

Такими моментами в житті дитячого садка є дитячі свята. Влаштування їх обов'язкове, і якщо домашнє життя дітей непривабливе, сіре, важке,— тим більш обов'язково. Значення цих свят величезне не тільки як шляху до культивування почуття радості, а й як засобу пробудження тих духовних і фізичних сил дітей, тих інтересів, які іноді в повсякденному житті не можуть виявитися.

Свята, пов'язані з порою року, з тими чи іншими явищами природи, з подіями суспільного життя, особливостями побуту і традицій повинні бути звичними в дитячому садку. Чи треба говорити про те, що педагогічне чуття керівних осіб не повинно дозволяти перейти в цьому ту межу, за якою всяке, навіть найкраще, враження, що сприймається в зайвій кількості, втрачає цінність і чарівність надзвичайного, святкового, виняткового явища.

Чи можна допустити в дитячих садках засвоєння дітьми грамоти? Перш ніж відповісти на це питання, слід розібратися у взаємовідношенні між дитячими садками і школою. Якщо можна встановити (що дуже легко при старому і абсолютно нераціональному розумінні цього питання), що ось тут дитячий садок, а он там школа, що сьогодні діти в дитячому садку, а завтра вони у школі, то відповісти на це питання дуже легко — в такому дитячому садку не повинно бути місця грамоті в звичайному шкільному розумінні. Але в тому й справа, що між дитячим садком і школою ніякої демаркаційної лінії немає і не повинно бути. Старший ступінь дитячого садка на одну третину вже школа, а молодший ступінь школи на одну третину дитячий садок. Вік дітей на цих ступенях визначити неможливо. Деякі досягають їх раніше, деякі пізніше, але безперечно, що на цих перехідних ступенях грамота цілком допустима за умови, щоб суть справи сприймалась дітьми охоче і легко...

Щодо лічби, то перший десяток не тільки може, а й повинен бути засвоєний в дошкільному віці і до того ж засвоєний без різних систематичних і спеціальних прийомів навчального характеру. Саме життя дитячого садка, заняття дітей, їхні роботи, ігри висувають не зліченну кількість моментів, які можуть бути використані з метою засвоєння дітьми лічби в межах, які доступні їхньому вікові, і засвоєння це, зовсім невимушено і легко, закладає в душі дитини той фундамент математичного мислення, який робить такі великі послуги як учителю, так і учневі, коли школа пропонує наукове і систематичне навчання арифметики.

Виходячи з усього вищезазначеного, поміркуємо зараз над тим, чи можлива загальна програма для занять у дитячих садках, програма, якою могли б керуватися всі особи, що приставлені до цієї справи, чи можливе визначення в загальних рисах обсягу тих відомостей, уявлень, які можуть бути засвоєні більшою чи меншою мірою всіма дітьми в дошкільному віці, тих занять, робіт, ігор, які це тільки доступні, а, можливо, й обов'язкові для всіх дітей. І, незважаючи на положення, яке ми неодноразово висували, що працю в дитячому садку не слід обмежувати жодними рамками, розпорядженнями, що вона повинна виходити з особливостей індивідуальності дітей, з умов місця, часу, середовища, ми тим більше висловлюємось за те, що така програма можлива. Поняття «дитина» при всій складності частин, з яких воно складається, при всій нескінченній різноманітності дитячих індивідуальностей, особистостей вміщує в собі щось однорідне, певне, в усьому обсязі постійне. Психологія дитини, її потреби та інтереси, закони розвитку її душі однакові для всіх дітей, у всі часи і для всіх народів. Тому цілком можлива програма, яка, якщо вміти користуватися нею, дивитися в корінь справи, зробить чималі послуги кожному, хто до цієї справи приставлений.

Програма ця, весь запропонований нею матеріал даються на розсуд учительки дитячого садка, її справа — розглянути і вивчити їх, поставитись до них не тільки з погляду безумовної цінності їх, а й стосовно до дітей і умов, серед яких їй доводиться працювати. З усього запропонованого їй вона скористається лише тим, що не тільки не суперечитиме наміченим нею шляхам і меті, а й допоможе їй цієї мети досягти.

Дитячий садок може працювати плідно, може наближатися до наміченої ним мети в тому випадку, коли між ним і сім'єю встановлюється нерозривна єдність, якщо сім'я доброзичливо і невимушено підтримуватиме його. Адже він виховує дітей у тому віці, про який Песталоцці говорив, що мати і дитина повинні складати одне поняття. Якими б міркуваннями не зумовлювалась необхідність віддати свою дитину до дитячого садка, неможливість забезпечити їй раціональне виховання в дошкільному віці в сім'ї, мати не повинна поривати духовної єдності з нею, повинна, наскільки це можливо, разом з особами, які взяли на себе обов'язок брати участь в її вихованні, обговорювати кожний крок цього виховання, бути інформованою щодо кожної її потреби, щодо найменшого результату, якого вона досягає. Мати повинна мати постійний доступ до дитячого садка, звичайно за умови додержання встановленого порядку і правил, обов'язкових для всіх відвідувачів і співробітників садка. Бажано, щоб кожна сім'я брала посильну участь у роботі садка, в подоланні тих труднощів, що ними, на жаль, багатий тернистий шлях, яким більшості садків до нього часу доводиться йти...

Дитячий: садок, який працює вдумливо й серйозно; який досягає тих чи інших задовільних результатів, має значення не лише коли він служить справі виховання самих дітей; він цінний ще й як лабораторія педагогічних думок і теорій, в якій можуть повчитися всі, хто цікавиться його роботою.

Братися за важку і відповідальну справу виховання взагалі і дітей у дошкільному віці зокрема повинні тільки підготовлені особи; і підготовка повинна бути тривалою, ґрунтовною і всебічною. Ставитися до цієї підготовки слід з тією серйозністю і свідомістю, без яких жодна жива справа не може дати добрих результатів. Особа, яка веде заняття з маленькими дітьми, повинна бути до деякої міри енциклопедистом; їй необхідні знання і з анатомії, і з фізіології, і з психології, і з педагогіки, і з історії культури, і знання дитячої літератури; необхідно для задоволення дитячих питань мати хоча б елементарні відомості з природознавства, технології і под.; треба розумітися в дитячих роботах, вміти проілюструвати бесіду власними малюнками; знати дитячі пісеньки тощо. Одним словом, немає спеціальності, яка б ставила настільки різноманітні вимоги.

 

РУСОВА СОФІЯ (1856 – 1940)

ДОШКІЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Друкується за виданням: Русова С. Вибрані педагогічні твори. ) К.: Освіта, 1996. – 304с.

 

Х. МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ

Вдошкільному вихованні моральні і освітні завдання осягаються майже тими ж самими, однаковими засобами. Ручна праця дає дитині певні звички, знання, виробляє і зміцнює волю дитини, її характер. В забавках і іграх дитина розвиває свою здібність до виявлення і звикає затримувати свої брутальні егоїстичні нахили. Але, не вважаючи на ці спільні засоби і спільні, наслідки, моральне виховання стає часто перед керівницями дитячих садків, як гостре і глибоке питання, що викликає чимало сумніву, вимагає від нас певної моральної свідомості з великому питанню, що — добро, а що — зло? Кого ми маємо виховати із своїх діток? Звісно, дошкільне виховання не ставить собі якихось-то агресивних завдань що до самостійности дитини. Ні, воно лише змагається утворити такі умови життя, серед яких дитина могла б вільно виявляти усісвої найкращі почуття, і які допомогли б дітям бути чеснимиробітниками з незалежною думкою і непридушеною творчістю, з розбудженою цікавістю, й розвнутими здібностями до її незалежного задоволення. Таким робом, не має певного програму задля морального виховання; воно має бути цілком індивідуальним, засоби його мають бути відповідними психічному і фізичному складу дитини.

Задля доброго виховання треба перш за все рахуватися з характерним складом дитини а в цьому складі, на думку. Рибо (французький психолог) найбільше значення мають інстинкти, нахили дитини, її бажання і почуття. Це усе мусить знати вихователь, бо на інстинктах і нахилах спирається увесь духовний розвиток дитини. Крім того, потрібно викликати свідомість дитини, щоб і думка, і добрі почуття її були широко розвинені і що далі все більш керували її вчинками, щоб перед дітьми сіяв культ правди і добра. Тут силу велику має зразок тих людей, кого дитина любить, хто її плекає, постійне, активно переведене в життя добро.

Виховання розпочинається з першого дня життя і проводиться так, щоб в кожній особі викликати, відповідно до її фізіологічних, емоціональних і духовних нахилів, ціле коло усяких думок, моторних звичок і активних нахилів до моральних, добрих вчинків і виступів на добро людей і на користь свого розвитку. Таке натуральне виховання поділяється на виховання волі, розвиток зовнішніх чуттів і в доброму напрямі емоціональних нахилів; воно має метою розбуркати в маленькій людині не тільки егоїстичні, а й соціальні, і альтруїстичні почуття.

В педагогіці, як ми вже бачили, дуже багато суперечок піднімалося навкруги того питання, що має більше ваги в вихованні; чи розвиток розуму, як це вияснив німецький філософ Гербарт, чи зміцнення волі, вдачі. Цього вольового напряму тримається сучасна педагогіка. В добре поставленому і переведеному вихованні воля розвивається якось інстинктивно, виявляється уперше в координації рухів і бажань. Спочатку усі бажання дитини дуже слабкі, не виразні. Але як тільки дитина опанувала деякими своїми рухами, вона радісно ними користується, вживає їх самостійно і змагається стати незалежною,— хоче усе брати, ходити, сама годує себе ложкою. Треба давати їй можливу незалежність, розвивати в дитині позитивні імпульси і репресивні, що задержують безпосередні імпульси, емоції, бажання. Вольові вияви вже можна запримітити і спостерегти з 3-4-го місяця життя, але потрібні довгі роки, щоб сперфекціонувати оці вольові акти, направити їх шляхом судження на добро.

Треба постійно давати працю вольовим зусиллям в координації рухів (рухавки, гімнастика), в затриманні поганих звірячих нахилів (добре поводження за обідом коло їжі, ласкавість і ввічливість до людей і т. ін.). Щоб давати волі дитини найкращий розвиток, треба знати її емоціональний темперамент, її нервову чулість, фізичний стан здоров'я, бо усе це міцно зв'язане, сполучене між собою.

Не бажано будувати виховання на вимогах сліпої слухняності від дітей, не треба ставити дитині постійних від нас вимог: навпаки, мінімальні вимоги варто ставити. З дітьми можна завше порозумітися, завше можна їх переконати, а головне, любити їх так, щоб вони це почували і мали довір'я до свого вихователя; щоб відносини з ними були щирі, близькі, треба вміти прощати дрібні хиби і звертати увагу дитини на те, що потребує певного докору.

Увага має велике значення, увага дає дитині можливість стежити за своїм самовихванням, діти дуже часто роблять щось недотепне через свою недбалість і неуміння скупчувати увагу на чомусь певному, не передбачаючи шкідливих наслідків. Увага захищає дітей від небажаних вчинків, допомагає дитині утримуватися і тим зміцняти свою волю, увага їм потрібна, як оборона. На жаль, увага дитини нестала, і колихається, мов вогонь від вітру. Треба зміцняти увагу інтересом, цікавістю, щоб те, що ми хочемо пропонувати дитині, було гарним, захоплювало б її, треба підкреслювати небезпеку слабкої уваги.

Бажано, щоб дитина вірила, що ми забороняємо лише те, що дійсно може пошкодити її фізичному і духовному розвиткові, бажано викликати у дитини почуття честі і правди. Довго не визнавали можливим провадити усе виховання дитини без жодних кар, довго задержуватися на тих карах, що пропонував Руссо,— так звані кари шкодливих наслідків,— але цією системою треба користуватися обережно, бо діти мають тендітний, ніжний організм і страшно нехтувати ним заради кари над несвідомими дітками. Звісно, трапляється, що деякі умови виховання викликають потребу ставитися до дитини, уже попсованої попереднім вихованням, більш суворо; тоді лише системи природних кар і можуть вживатися; напр., у дитини можна забрати усі ляльки і цяцьки, якщо дитина не дає їм ладу і розкидає по усіх усюдах; не чистити її черевиків, якщо дитина навмисне їх каляє і т. ін.

Діти не свідомі своїх злих нахилів, але свідомі злих і добрих своїх вчинків, вони дуже рано (з 2-х літ) вживають слова «бека», «дуся» — негарний, гарний, кажучи про своє поводження. Один хлопчик навіть так Богу молився: «Бозя, люби Васю, коли він поганий!» Це дуже характерні слова, які виявляють глибокий настрій дитини, що почуває себе непоганою, негидкою і саме через це потребує особливої ласки, якої вже не дає мама сердита, а може дати лише якийсь невідомий Бог і це саме показує нам, що не можна постійно гризти дитину докорами, треба багато вибачати, прощати, дещо і замовчувати, але при добрій нагоді з ласкою, інтимно і обміркувати з дитиною той або другий її невдалий вчинок.

Взагалі тепер вже цілком визнано педагогами, що непотрібні жодні кари, жодна суворість; дитина має бути вихована не під погрозою кари, а на попередженні шкодливих її виступів, вчинків, і на моральному впливові того оточення, серед якого дитина живе. Тепер однаково негативно ставляться і до кар, і до нагород, бо і те, і друге зовнішні фактори, а нам потрібно викликати внутрішні нахили, змагання до добра, свідомі відносини до свого поводження.

Так, в початковій школі Паркера в Чикаго не тільки не вживають ніяких кар, але по змозі не викликають в дітях жодних аморальних почувань; замість того, щоб діти навипередки, одно краще другого, вчилися з пустого самолюбства, в школі заохочують дітей до кооперативного складу усього, не лише економічного, але і освітнього життя, викликають почуття громадянської єдності, щирості і цноти, терпеливості і мужності, альтруїстичного енергійного зусилля на усякий випадок життя, як того і потребує демократичний лад життя. Діти у Паркера користуються широкою індивідуальною свободою, але свідомо працю свою віддають на загальну користь своєї школи, складають альбоми з своїх малюнків, географічних нарисів, колекції по природознавству, гербарії і т. ін. Ці твори і праці використовують менші класи, які теж за свій обов'язок вважають щось виготувати на користь ще менших. Ці праці ніколи не порівнюються одна з другою, щоб не викликати межи товаришами неприємних відносин, школярам не ставлять за науку жодних балів, у них лише викликають одно бажання — стати другим на користь.

Праця дається не одна і задля усіх однакова,— бо вона затримувала б розвиток одних дітей, які можуть щось виробити вже краще, і приголомшувала б других, що не можуть, не в силі її виконати. Індивідуалізація — то є перша вимога справедливого виховання, бо усі наші спостереження доводять нам, що діти дуже одно від другого відріжняються, хоч і межи ними багато є спільного; дехто з педагогів намагався давати деякі загальні пояснення дитячих типів і поділяв їх на кілька груп.

Зигерт дає 15 ріжних типів дітей: одні — сумні, меланхоліки, мрійники, мизантропи, дурники, наївні, діти з слабкою пам'яттю і недисциплінованою увагою, діти ексцентрики, пустуни, непевні в собі, завше заклопотані, а другі — мовчазні, апатичні; одні — добром натхнені, неначе янголи, а другі шкодливі, мов злі духи. Найпевнішу класифікацію дитячих типів подав відомий професор Лесгафт.

Тепер коло цього питання працюють російські психологи Россолимо і Лазурський, у Франції цікаві праці належать Бине. Дехто поділяє дітей відповідно до тих вад, які виявляють діти. Шольц помічає у вдачі дітей такі вади: 1) їм вадить багато почуття і приймання — діти сумні, вередливі, полохливі, незадоволені, легко пишаються сами собою, уперті, ліниві, злісні, з романтичним настроєм; 2) другим вадить брак певних уяв — це діти дурні, з хисткою уявою, несталі, дуже помалу розуміють усе навкруги, з хибно розвиненим уявленням і з вбогою фантазією, нещирі і неодверті, неладні і нечепурні; 3) треті мають хистку волю, і активність: вони завше незграбні, нездатні до роботи, зажерливі, неспокійні, брехливі і злодійкуваті, мають нахил до нечистих думок і таких же настроїв, раді кожному нашкодити, зробити усякому прикрість.

Сумно уявити собі усю таку галерею дітей, з такими більш-менш шкодливими нахилами, але до кожного маємо підходити з ласкою, з щирим бажанням його зрозуміти, порадити, як їм перемогти свої вади, спостерігати їх фізичне становище, бо дуже часто від слабості, від якої-небудь непомітної хвороби залежать настрої і нахили дитини. Порада лікаря матиме в такім разі більше ваги, аніж наші докори і лайка. На деякі вади треба звертати пильну увагу і добре обміркувати, яким засобом найкраще побороти її. Ось, напр., сидить перед вами тиха, індиферентна дівчинка з сумними очима: цей тип завше журних, сумних дітей, що ніколи не гуляють жваво, з захопленням, не стукають і не роблять в хаті жодного бешкету; ні до кого вони не озиваються, не горнуться ні до кого. Праця, гра їх не захоплює, усяке нещастя, безталання їх вражає і доводить до розпачу, докори ображають глибоко. Вони часто плачуть, балакають за смерть, лякаються усякої хвороби. Ніщо не має задля них особливої вартості. У деяких дітей це постійний настрій, у других він з'являється періодично.

На таких дітей дуже гарно впливає зміна оточення, добре їх з міста перевозити на вільне сільське повітря, а особливо — в гори. Там вони наче відроджуються, помалу починають приймати участь в роботах, в іграх, забавках товаришів, а іноді одразу виявляють той або другий хист — до музики, до малювання. До них треба підходити дуже обережно, ласкаво, нічого не вимагати грубо, але і не знесилювати їх занадто лагідним поводженням. До них треба чулого, сталого, постійного піклування, щоб дати їм певність своїх сил. Такі діти часто бувають по тих родинах, де батьки живуть недобре, де дитина постійно бачить глум, свавілля, жорстокість, або живе самотня на чужих людях, полохливо і раз-у-раз чекаючи якої-небудь образи.

Трудніше підходити до брехуна, а їх чимало серед дітей усіх верств. Англійці навіть прислів'я таке мають: не брешуть лише дурні. Діти брешуть більше, як дорослі, слабенькі частіше за здорових. Взагалі на цю ваду багато впливають зовнішні умови: раса, клімат, вік, стать. Жінки брешуть більше, ніж мужчини, бо вони менше освічені і більше нервові. Так само латинські народи до брехні мають більший нахил, аніж англо - скандинавські, бо вони експансивніші і вразливіші, ніж ці останні. Дитина бреше, несвідомо при розвиненому уявленні, бреше свідомо від переляку, згордощів, щоб розхвалити себе саму; бреше під впливом тої або другої думки, захоплення, від бажання заробити похвалу або спекатися наслідків поганого вчинку, бреше, вигадуючи свої власні оповідання. Перш за все треба придивитися і гаразд з'ясувати, яка причина викликає брехню. Буває перейнятий від батьків нахил до брехні, буває вплив родинного оточення, буває фізична слабість, яка викликає полохливість. Дуже малі діти не розуміють, що то значить брехня, неправда; допитуючи їх, вивіряючи, можна лише навести на думку, як брехати. В боротьбі з брехнею треба вживати таких засобів, які до кожної індивідуальності найкраще підходять. Треба уперто боротися з брехнею, бо майбутність на­лежить правдивим. Треба виявити красу правди, треба, щоб дитині не було жодної користі від її брехні.

Ще одна психологічна риса дуже вадить дітям — це острах, полохливість. Пере каже навіть, що жодне почуття не шкодить так фізичному і духовному здоров'ю дитини і не припиняє її духовного розвитку, як острах. Він пояснює це почуття, як природний інстинкт, несвідома реакція заради свого самоурятування, при якій приливає кров до нервових центрів, вони напружуються заради хоч аби - якої оборони. Почуття страху теж буває в спадщину перейняте: часом, в родині усі бояться павуків або жаб, але коли за малих років дитина не побачить таких «страшних» чи неприємних звірів, то почуття зменшується. Це цілком нервове явище, і часто після хвороби діти, що були раніше дуже сміливі, стають полохливими. Але треба боротися з дитячою полохливістю, рахуючись, звичайно, з індивідуальними рисами, не силуючи, але лагідно вмовляючи дитину, викликаючи її судження, ясні правдиві уяви. Діти, звичайно, бояться нових річей, яких не знають, бояться темряви. Не треба лякати дітей з темної хати, а навпаки, робити так, щоб було радісно гуляти в присмерку, щоб весело було в темній хаті, щоб приємно було пробігти, що є духу, в темній алеї. З малими треба бути дуже обережним, щоб чимсь не злякати. Руссо раїть привчати дітей помалу до нових вражіннів, напр., до того, щоб самі брали жабку руками, піднімали павука і т. ін. Але і це робити треба поволі, без примусу, бо усяка неприємність зменшує радощів, яких так потрібно дітям.

Цікаві відомості подає про це і бельгійський вчений Рума. Усі згодні з тим, що страх така цілком первісна емоція, яку конче потрібно перемогти, бо вона шкодлива. Задля перемоги полохливості треба викликати у дитини почуття сміливості, але обережно, щоб не викликати занадто великого напруження.

Від фізичного стану дитини залежать також і ті прояви несподіваної жорстокості, які незрідка дуже лякають і хвилюють вихователів; вона виявляється іншим разом і в тому, як діти мучать своїх улюблених звірят і усяку тварину — рвуть крила їх, душать ногою жучків, кузок, а також часом в запальній потусанці з товаришами.

Тут треба розглянути, чи це тільки вибух обурення — гніву, чи унаслідування жорстоких, брутальних нахилів від батьків. Обурення не є щось лихе, та ще коли воно викликається або якоюсь неправдою, або почуттями справедливої образи. Не дурно ж і поети вславили ще устами Гомера таке обурення: «Гнів, о богиня, хвали Ахилеса!» Але всяке обурення, під впливом виховання, має підлягати розуму, волі й не приймати занадто жагуче-схвильованого виразу, і це досягається помалу, через розумні бесіди, через заспокоєння одразу схвильованої дитини і ласкою і авторитетом товариським і, як ми вже казали, пильною увагою самої дитини, її свідомим самозатримуванням, самовихованням.

Що ж торкається до звичайної жорстокості, то вона в більшості випадків є несвідома. Малі діти не уявляють собі, чи то болюче кошеняті, коли його так сіпати, як вони його сіпають, чи, скажімо, тій мусі та кузці. Треба збільшувати свідомість дітей про вразливість кожного живого створіння. Крім того, жорстокість виникає, теж напівсвідома, від так званого «властолюбія», бажання панувати над кимось другим, почувати себе фізичним переможцем над другою людиною — чи товаришем, чи дорослою.

З такими проявами теж маємо свідомо боротись, дбати про розвиток свідомості дитини, звертати увагу на те, що такі вчинки неприємні, неможливі ні в якому спільному громадянському житті, утворювати таку атмосферу навколо дитини, яка б не тільки не викликала б інстинкту жорстокості, властолюбія, панування, а цілком його навіть паралізувала б.

Діти не родяться ані злими, ані брехливими, хіба у виключних випадках важкої спадщини, унаслідованої від батьків, а інколи і від дідів-прадідів. Діти родяться з природними нахилами до активності, до ласки, до симпатії відносно усього живого. Спочатку уся її первісна свідомість йде на те, щоб переймати те, що робиться навкруги неї, вона проймається любов'ю, ласкою до матері, до тієї особи, яка її годує, робить їй усе приємне, добре, вона чуло відноситься до чужого страждання, яке їй зрозуміле, плаче, коли коло неї плачуть, коли ляльку розіб'є, коли чує, що корова жалісно мукає — реве. Це природна, натуральна нервова чулість, на якій вже й виростає далі і свідома чулість, що зветься добрістю, як правдиво зазначає поет:

«Раз добром налите серце

Ввік не прохолоне!»

Наш обов'язок — дати дітям такі умови життя, в яких ця чулість, це добро перетворялися б в активну альтруїстичну діяльність — на оборону усього живого. По англійських початкових школах і по французьких організуються так звані Liques de Воnte — «Добрі товариства»; метою їх стає запомога усьому живому. Йде, наприклад, вулицею старенька і падає під тягарем того, що несе, діти мають їй запомогти; розсипала сидуха яблука, діти їй усі до одного збирають; бачуть кошенятко на дорозі, змучене хлопцями,— мають його підняти й до життя повернути. Жодного кубла мають не дозволити розкидати. З таких дрібниць, з таких краплин добра виробляється звичка не проходити без уваги повз жодне страждання, щоб не дати своєї запомоги.

Колись російський письменник Успенський (народник по своєму літературному напрямку) правдиво докоряв громадянству, що ми все кудись поспішаємо, усе нам «ніколи» зглянутися на чуже страждання, і виробляється в душах наших страшний «звичай ставитися до усього навкруги нас байдужно, аби з своїми «справами» поспіти. Від такої байдужності треба застерігати дітей й виховувати активну безпосередню чулість до чужих потреб, помалу поширюючи це коло «чужих» поза межами родини, близького товариства аж до усякої людини, усякої живої тварини. Це й буде найкращим моральним вихованням, яке розвине в дітях увагу і співчуття до «состраждання», а ще краще і до «сорадовання», яке вимагає ще більшої сердечної чулості, бо, коли ми бачимо чуже страждання, нам шкода страдника, але ми разом з цим почуваємо деяке егоїстичне задоволення з того, що це не ми страждаємо.

А коли ми бачимо чужу радість, завжди нам трохи заздро, що вона не наша. Тим то і каже психолог Тома, що для відчування страждання треба бути лише чулою людиною, а щоб щиро переживати чужу радість, маємо стати янголами. До такого стану янголят і бажано вести наших дітей, щоб жили вони не тільки своїм особистим життям, а горем і радощами других людей, переживали усю красу життя в природі, це дає людям міцний зв'язок з загальним життям, не дає тих страшних емоцій самотності, пустого кола, в якому так страждала наша молодь недавніх часів. Це надає цінності життю, поширює інтереси, утворює кожній людині ріжноманітний зміст життя і захищає від надмірної вразливості до своєї власної долі і недолі. Так вчив колись російський публіцист Герцен, щоб кожній людині усе людське не було чужим, а навпаки – близьким, рідним.

Це не значить, що наша індивідуальність має бути придушена загальнолюдськими інтересами; ні, кожна дитина усім дошкільним вихованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя. Ніцше це дуже гарно висловив, – і його слова можуть стати певною радою в справі сучасного виховання: «пізнай себе, – каже німецький філософ, – усе, що в собі маєш найкращого, розвивай до високого перфекту (удосконалення); живи задля здійснення твоєї власної правди. Будь, чим сам схочеш, але будь цілком сам по собі». До цього можна ще додати і слова нашого українського письменника Винниченка: «бути щирим, бути "чесним" самому з собою». Бути добрим, чесним не лише прилюдно, поверхово, а бути наскрізь пройнятим своєю правдою і здійстняти її активно в життю. Ось куди маємо прямувати з пер­шого часу дошкільного виховання.