Екологічне право і екологічне законодавство. Роль екологічного права в реалізації екологічної політики України

Пізнання предмета будь-якої галузі права можливе лише за до­помогою чіткого виявлення кола тих суспільних відносин, що його становлять. Предмет є основним критерієм вирізнення су­купності правових норм як самостійної галузі права. Щоб ви­явити коло суспільних відносин, які регулюються екологічним правом, необхідно визначити предмет цієї галузі права.

Взаємодія суспільства і природи - особлива сфера суспільних відносин. У процесі такої взаємодії як об'єктивно існуючого яви­ща виникають суспільні відносини, що потребують правового ре­гулювання. Спираючись на досвід формування й розвитку націо­нальної системи права, у якому за основу самостійності галузі права приймається предметна сфера відповідної категорії право­відносин, слід підкреслити, які предметом екологічного права ви­ступають суспільні екологічні відносини, що виникають між різ­номанітними суб'єктами з приводу належності, використання й відтворення природних ресурсів, охорони довкілля й гарантуван­ня екологічної безпеки для задоволення екологічних та інших інтересів як окремого індивіда, так і суспільства в цілому.

Ці відносини ґрунтуються на множинності форм права вла­сності на природні ресурси, права природокористування та пра­ва громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Зазна­чені відносини, що становлять предмет екологічного права, єдині і складні за своїм змістом. їх єдність обумовлена взаємозв'яз­ком і взаємозалежністю всіх природних об'єктів екосистеми в цілому, які функціонують за законами природи. У той же час екологічні відносини диференціюються з урахуванням того, що вони можуть виникати з приводу окремих природних ресурсів. Оскільки земля, надра, води, тваринний і рослинний світ, а також інші об'єкти природи за своїми природними характеристиками відрізняються одне від одного, можна розмежовувати екологічні відносини – земельні, гірські, водні та ін. їх диференціація мож­лива й з урахуванням основних сфер діяльності в царині дов­кілля. Різновидами таких відносин можна назвати ті, що вини­кають з приводу належності природних ресурсів (на праві кори­стування або власності), експлуатації об'єктів природи конкрет­ними суб'єктами з певною метою, відтворення природних ресур­сів і поліпшення їх якості, охорони навколишнього природного середовища.

Можливий і більш узагальнений поділ екологічних відно­син на природноресурсні й охоронні. Перші формуються стосов­но використання конкретних природних ресурсів (земель, вод, надр, рослинного і тваринного світу тощо), інші - з приводу охо­рони навколишнього природного середовища.

За сучасних умов переходу економіки України до ринкових відносин у зв'язку з перебудовою соціально-економічної систе­ми, денаціоналізацією природних ресурсів екологічні відносини та їх різновиди зазнають відчутних змін. Наприклад, законодав­че закріплення багатосуб'єктності права власності на окремі природні ресурси свідчить про роздержавлення цього виключ­ного права держави на зазначені об'єкти. Відносини ж у сфері використання природних ресурсів теж змінюються у зв'язку з тим, що вводиться, наприклад, платність за використання й за­бруднення довкілля та ін.

Екологічні відносини мають не тільки подібні риси з майно­вими, адміністративними і деякими іншими суспільними відно­синами, а й відмінні від них. Головною відмітною рисою еколо­гічних відносин є екологічний чинник, що розглядається в різ­них аспектах.

Екологічне право як юридична форма екологічних відносин становить систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини в царині охорони навколишнього природного середо­вища та раціонального використання природних ресурсів, гара­нтування екологічної безпеки. До складу системи входять такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право та деякі інші, нормами яких теж регулюються екологічні відносини.

Основні ознаки, якими характеризуються норми екологічно­го права:

• сукупність еколого-правових норм, що утворюють інтегрова­ну екологічну правову спільність;

• правові норми, які регулюють або забезпечують реалізацію прав
суб'єктів екологічних відносин;

• правові норми, що виконують екологічну функцію або забезпе­чують реалізацію зовнішньої і внутрішньої функції держави;

• еколого-правові норми, які поділяються на природно-ресурсні,
природоохоронні й антропоохоронні.

Правове регулювання охорони довкілля та забезпечення еко­логічної безпеки становить систему державних заходів, закріп­лених у праві і спрямованих на раціональне використання і відтворення природних ресурсів, а також охорону довкілля. Воно здійснюється за допомогою еколого-правових приписів, які ви­даються у формі нормативно-правових актів. Весь комплекс нор­мативно-правових актів з питань екології становить основу еко­логічного законодавства, тобто законодавства про охорону на­вколишнього природного середовища. Отже, екологічним зако­нодавством слід вважати сукупність нормативно-правових ак­тів, які містять еколого-правові норми та розроблені і прийняті з дотриманням належної процедури відповідними компетент­ними органами.

Екологічне право переважно виявляється в екологічному законодавстві, але може відбиватися і в різноманітних формах суспільної свідомості: в екологічних звичаях, моралі, соціаль­них уявленнях про природні об'єкти як естетичні цінності тощо.

Якщо система екологічного законодавства - категорія юри­дична, то система екологічного права як його структура, внутрішня форма організації і розміщення у певній логічній послідовності структурних елементів - необхідна умова зберігання і розвитку природи, тобто система належного буття останньої. Проблема співвідношення між екологічним законодавством і екологіч­ним правом має завжди вирішуватися на науковій основі. Йдеть­ся про взаємодію зовсім різних галузей наукового знання - гу­манітарного і природного.

Система екологічного права обумовлена змістом екологіч­них відносин, що виступають предметом екологічного права. Вона визначається системою об'єктів природи, розвитком суспільства і рівнем впливу на неї, а система екологічного законодавства, свідомо створювана людьми, - розвитком юридичної думки в її співвідношенні з розвитком суспільства. Обидві системи знахо­дяться в постійному русі, зазнаючи певних змін.

Система екологічного законодавства має більш-менш стабіль­ний характер порівняно з екологічним правом, що пояснюється тим, що її належить розглядати як співвідношення змісту і фо­рми, яка зазвичай консервативна.

Основоположним елементом системи екологічного права потрібно вважати її природний зміст. У системі екологічного законодавства таким елементом виступає юридична норма.

Системою екологічного законодавства необхідно вважати певну цілісність, що складається з окремих законодавчих актів, які містять еколого-правові норми і знаходяться між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного змісту.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті або затверджені. їх юридична чинність багато в чому зумовлю­ється тим, що природний об'єкт приймається державою під охо­рону, тобто сила юридичного захисту цього об'єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності або, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того чи іншого об'єкта в Червону книгу. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що юридична сила захи­сту природних об'єктів залежить від місця цих об'єктів у системі навколишнього природного середовища та їх якісного стану.

Система екологічного законодавства України має відповіда­ти системі екологічного права. Право того чи іншого об'єкта природи визначається його місцем у ній. Від системи природи залежить система екологічного права, а отже, і система екологіч­ного законодавства.

Необхідно також враховувати, що екологічне законодавство, як і будь-яке інше, становить ієрархічну структуру, де норматив­ні акти нижчого рівня за своїм змістом мають відповідати нор­мативним актам вищого рівня, а останні - більш узагальненим екологічним потребам, таким, що охоплюють досить значну те­риторію.

Екологічне законодавство являє собою структуру, яка об'єд­нує екологічні юридичні норми різного рівня й різної спрямова­ності. Ними можуть бути норми конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини будь-якого змісту, що стосу­ються дослідження й охорони найпоширеніших і рідкісних при­родних об'єктів. Маючи постійний характер при реалізації, за­значене законодавство породжує досить стабільні правові відно­сини.

Держава, здійснюючи екологічну функцію, формує та реалізує державну екологічну політику.

Екологічна політика - це суспільні відносини щодо збалан­сування екологічних та пов'язаних з ними інтересів учасників суспільних відносин. З огляду на кризову екологічну ситуацію, що складалася в Україні, та важливість сучасних суспільних еколого значимих відносин роль збалансування та урівноважен­ня екологічних і пов'язаних з ними інтересів виконує держава.

Політика та екологія пов'язуються шляхом застосування не тільки політичних механізмів, але й державного примусу для впорядкування еколого значимих суспільних відносин та узго­дження екологічних інтересів.

Екологічна політика, що здійснюється державою, виступає фактично складовою державної політики.

У реалізації екологічної політики вирішальна роль належить екологічному праву, яке являє собою сукупність правових норм, що регулюють екологічні відносини з метою реалізації інтересів відповідних суб'єктів та забезпечення сталого екологічного роз­витку в країні та окремих її регіонах.

Основні напрямки державної політики України в царині охорони довкілля, використання природних ресурсів і гаранту­вання екологічної безпеки розроблені відповідно до Конститу­ції України. Прийняття Основного закону держави стало важ­ливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери. У Кон­ституції зазначено, що гарантування екологічної безпеки і під­тримання екологічної рівноваги на території України, подолан­ня наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетар­ного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16).

Державна політика у сфері екології, як і в будь-якій іншій, має ґрунтуватися на стабільній системі законодавства, яка, у свою чергу, особливо в перехідний період, повинна бути еластичною, тобто вміти швидко реагувати на зміни навколишніх компонен­тів, пристосовуватися до таких змін занадто складного оточую­чого людину природного середовища. Ця обставина є досить ефек­тивним способом подолання екологічної кризи і забезпечення природоохоронної функції держави.