Проблема взаємодії і взаємовпливів

Очевидно, азбучною істиною для будь-якого суспільствознавця має бути те, що в суспільному житті ніщо не існує «в чистому вигляді». Немає, зокрема, й «дистильованих» ідеологій, усі вони, навіть ті, що суперечать одна одній, перетинаються, впливають одна на одну, запозичують одна в одної ті чи інші елементи. Можливо, націоналізм — найяскравіший приклад такої взаємодії і взаємовпливів. Згадаймо, зокрема, унікальні «адаптаційні» можливості націоналізму: «Форми, яких набуває націоналізм, калейдоскопічні: релігійний, консервативний, ліберальний, фашистський, комуністичний, культурний, політичний, протекціоністський, інтеграційний, сепаратистський, іредентистський, діаспорний, паннаціоналізм тощо» ³⁵. Зрештою, націоналізм, як світогляд, формувався як сплав найрізноманітніших світоглядних конструкцій, етичних систем і поглядів.

Наведемо такий приклад: лібералізм і націоналізм як «несумісні» доктрини. Зауважимо, що спочатку ці «несумісні» доктрини були, значною мірою, частиною єдиного світогляду. Відомо, що народження націоналізму пов’язане з виникненням ідеї суверенності особи. Самовизначення особистості, рівність членів нації перед законом — ці ліберальні принципи стали визначальними в деяких «класичних» варіантах націоналізму. Можна припустити, що народження націоналізму як світогляду й ідеологічного явища було б узагалі неможливим без засадничих принципів лібералізму.

Лібералізм, у свою «класичну» епоху (XIX ст.), ставився до ідеї нації і, відповідно, — до націоналізму, досить прихильно, оскільки нація у цю епоху розглядалася лібералами як необхідний ступінь, етап в еволюції людства (цим лібералізм, до речі, не відрізнявся від марксизму). «Нація» була відповідником «прогресу», тому й націоналізм, який сприяв формуванню великих націй, також мав усі права на існування, оскільки саме великі нації створювали найсприятливіші умови для прогресу людства загалом ³⁵. Характерно, що у цьому відношенні настанови лібералізму також збігаються з відповідними сюжетами «класичного» марксизму, для якого право на існування мали лише «історичні», тобто великі нації.

Інший аспект — думка Ґелнера, на яку звернув увагу Б. О’Лірі, про те, що націоналізм зберіг плюралізм у світовому політичному устрої, отже, сприяв виживанню політичного лібералізму в різних частинах світу. Якби збереглися світові імперії, зруйновані націоналізмом у XIX — XX ст., епоха глобальної індустріалізації призвела б до побудови чогось на зразок «світових урядів» з режимами, подібними до режиму апартеїду в Південній Африці, з ієрархією расових та етнічних спільнот, створеною насильницьким шляхом ³⁷.

Можливо, найвиразніше тема взаємодії і взаємовпливів націоналізму з іншими ідеологічними системами простежується на прикладі його ідеологічного «мезальянсу» з комунізмом. Комунізм як світоглядна система принципово відкидає націоналізм, обстоюючи принцип інтернаціоналізму, особливо для робітничого класу. Націоналізм у центр уваги ставигь нації і суперечності між ними, комунізм — класи та класові конфлікти. Загалом, як стверджує Р. Шпорлюк, К. Маркс та деякі із його послідовників (назвемо їх «ортодоксальними» марксистами) не визнавали націоналізм як самостійну доктрину і політичну силу, вбачаючи в ньому «лише відображення егоїстичних інтересів буржуазії» ³⁸. Зрештою, класичний марксизм проповідував теорію «відмирання» держави, тоді як для націоналізму національна держава є наріжним каменем усіх його ідеологічних побудов. Як бачимо, на перший погляд, націоналізм і комунізм доктринально постають як несумісні, протилежні системи.

Утім історичний досвід розвитку обох світоглядів та їхнього втілення в життя свідчить, що їхнє суперництво, в якому явно переміг націоналізм, було водночас взаємовигідним співіснуванням. Своїми значними успіхами в XX ст. (бодай і, тимчасовими) комунізм чималою мірою завдячував тому, що запозичував елементи націоналістичної доктрини. З іншого боку, націоналізм широко користався елементами соціальних програм комунізму, оскільки, згадаємо зауваження Е. Сміта, потребував «допоміжних ідеологій».

Е. Сміт вказує і на очевидну схожість деяких світоглядних рис комунізму і націоналізму. Обидва стали своєрідними формами «громадянської релігії», яка специфічно реагує на проблеми «недосконалого», з її погляду, суспільства, накреслює шляхи подолання цих проблем, формулює певний набір ідеалів, за які треба боротися для досягнення у майбутньому «золотого віку» людства і, зрештою, має рецепти прискорення переходу до «справжнього, природного» стану речей. Обидва світогляди розділяють людську історію на «передісторію» (яка включає для них сучасність), період революційного переходу до «історії» і, власне, «історію». Ця «історія» починається тоді, коли долається відчуження людини від людини й повернення її до «нормального» стану речей, до гармонійного суспільства, тобто лише у майбутньому. Обидві ідеології, підсумовує Е. Сміт, є історицистськими та еволюціоністськими у своєму баченні світу ³⁹.

Очевидно, немає потреби описувати конкретну історію взаємодії та взаємовпливів комунізму і націоналізму.

Згадаємо лише такі явища, як «націонал-комунізм» у Східній та Південно-Східній Європі, «націоналізацію» російського комунізму і перетворення його на ідеологію модернізації в СРСР 1930-х років та програму творення «наднаціональної» супердержави, політичні програми «марксистських» рухів «третього світу» з їхньою виразною націоналістичною основою тощо. Усі ці аспекти докладно проаналізовано у книзі Р. Шпорлюка «Комунізм і націоналізм» та багатьох інших працях, присвячених феноменології націоналізму, до аналізу яких ми й переходимо.

Модернізаційна версія

Наведена назва теорії націоналізму, про яку йтиметься далі, — суто умовна (марксистські версії націоналізму, наприклад, також є модерністськими). Для тих, хто заклопотаний пошуками відповідної полиці для тієї чи іншої теорії, можна запропонувати інший варіант і назвати цю версію «функціоналістською», «інструменталістською» або ж, зрештою, якось ідентифікувати її з ім’ям найвидатнішого представника цієї версії — Ернеста Ґелнера. Модернізаційна версія феноменології націоналізму нині панує у світовому суспільствознавстві. Вона має чимало варіантів, відгалужень, інтерпретацій, однак ми звернемося до того варіанту, який, мабуть, найбільше вплинув на дослідження націоналізму.

Перш ніж перейти до розгляду системи поглядів на націоналізм, запропонованої Ґелнером, зауважимо, що його підхід формувався під впливом різноманітних інтелектуальних шкіл і традицій (що дало змогу авторові скористатися їхніми надбаннями, але не стати їхнім епігоном). Прискіпливому читачеві неважко буде віднайти в композиціях Ґелнера відлуння поглядів Г. Геґеля, Ж -Ж Руссо, Е. Дюркгайма, М. Вебера, О. Бауера, К. Дойча та ін. Водночас його теорія (як зауважив Е. Сміт, це справді теорія, на відміну від значної кількості версій, що претендують на це звання) розглядає націоналізм як цивілізаційний феномен, пов’язаний з глобальними зрушеннями в житті людського суспільства, отже, пропонує надзвичайно високий рівень узагальнення. Пояснення природи націоналізму у Ґелнера — це один з аспектів його значно ширшої, глобальнішої філософії історії.

Ґелнер будує свою теорію у рамках трьох ключових понять: «культура», «економіка» і «держава». Взаємодія цих складових є тим підґрунтям, на якому виникає і розвивається націоналізм. Якщо два останніх терміни видаються у схемі Ґелнера загалом традиційними, то зміст поняття «культура» потребує особливого пояснення. Він у даному випадку має подвійне значення.

«Культура» в найзагальнішому, «антропологічному» значенні — це загальний комплекс історично вироблених традицій, звичок, способу життя тощо. «Культура» в іншому, нормативному, значенні — це «притаманний певній спільноті спосіб спілкування і взаємозв’язку». Якщо конкретизувати це поняття, то йтиметься передусім про певну стандартизовану, літературну мову, систему освіти, побудовану на цій мові, засоби зберігання й поширення інформації тощо ⁴⁰. Цю культуру Ґелнер називає «високою», протиставляючи її «нижчій», не писемній культурі в антропологічному значенні, яка не має згаданих атрибутів.

Націоналізм розглядається Ґелнером у контексті загальної, «стадіальної» еволюції людського суспільства. Подібно до марксистів, які розглядали історію людства як процес зміни суспільно-економічних формацій, автор, цілком у дусі історичного матеріалізму, пропонує поділ людської історії на стадії, пов’язані не лише з певними способами виробництва, а й з характерними формами соціальних зв’язків, культури і способів пізнання. «Людство, — стверджував він, — пройшло через три основні стадії своєї історії: доаграрну, аграрну та індустріальну» ⁴¹.

На доаграрній стадії, іншими словами, в епоху бездержавності, націоналізм (як відповідний політичний принцип) не мав значення для організації людського суспільства, отже, не було підстав для його виникнення.

В аграрному суспільстві, з його складнішою організацією суспільного життя, націоналізм також не був зумовлений потребами розвитку. В аграрному суспільстві вже наявний комплекс чинників і явищ, які можуть спричинити виникнення націоналізму: держава, писемна культура, ієрархізована система влади, бюрократія та інтелігенція. Проте в ньому відсутні вирішальні соціально-економічні умови, відповідна ситуація, що стає необхідною для виникнення націоналізму. Передусім, таке суспільство не має потреби в гомогенній (однорідній) «високій» культурі.

У розвиненому аграрному суспільстві (Ґелнер називає його «агрописьменним») існує досить виразна соціальна стратифікація, яка збігається з культурним поділом. «Верхи» такого суспільства складаються з горизонтальних страт (аристократія, військові, бюрократія, священики й ін.), поєднаних між собою системою ієрархічних зв’язків; «низи» — з виробників матеріальних благ, організованих у вертикальні страти, невеликі локальні спільноти, відокремлені одна від одної. «Висока» (в даному випадку — писемна) культура — це спосіб ідентифікації «верхів», відповідно, «нижча» — існує в «низах» і майже непомітна в суспільному житті. «Нижча» культура є самодостатньою, сфера її дії обмежена потребами локальних спільнот (насамперед — економічними).

Отже, аграрне суспільство складається з культурно самодостатніх і, відповідним чином, відокремлених відносно автономних спільнот. Воно стратифіковане та ієрархізоване не лише соціально, а й, що набагато важливіше, культурно. «В рамках традиційного [аграрного] суспільного устрою, — зазначає Ґелнер, — мови полювання, збирання врожаю, різноманітних ритуалів, офіційної установи, кухні й гарему становлять автономні системи» ⁴². Додамо до цього, що коли мова «високої» культури є здебільшого спільною для її носіїв, то розмаїття мов «нижчої» культури є досить великим.

У цій системі існує два способи відтворення «соціально адаптованого індивіда» — особистості, здатної до виробничої діяльності. Перший, назвемо його «персональний», діє на рівні локальних спільнот. Майстер передає свої знання й навички підмайстрові, селянин — своїм дітям, купець — молодшому «персоналові» тощо. Другий — «централізований», тобто через школи та університети. Зрозуміло, що другий спосіб безпосередньо стосується «високої» культури. В суспільствах, що передували індустріальному (модерному) суспільству, співіснували обидва варіанти. Відповідно, локальні спільноти продукували «соціально адаптованих індивідів» самостійно, без втручання й допомоги держави. Остання обмежувалася турботою про відтворення «клерків», тобто носіїв писемної культури. «Загалом, — наголошує Ґелнер, — ситуація в аграрному суспільстві виглядає таким чином: переважна більшість населення належить до одиниць, що самовідтворюються, одиниць, у межах яких молодь навчається на «робочому місці», в курсі загальної «науки життя», не розраховуючи або не потребуючи взагалі послуг спеціаліста з освіти. Меншість населення здобуває спеціалізовану освіту» ⁴³.

За таких умов «клерк» (іншими словами — письменна людина зі спеціальною освітою) стає надзвичайно важливою постаттю. Він уміє читати й писати, він є носієм інформації та монополістом у цій сфері. Він — посередник між різними верствами суспільства, між горизонтально стратифікованими «верхами» й вертикально стратифікованими «низами», отже, він виступає від імені усього суспільства. І він відтворює собі подібних лише в тих масштабах, які потрібні для підтримання необхідної кількості представників його касти.

Отже, ми можемо сконструювати таку схему: економічній системі аграрного суспільства відповідає соціальна стратифікація (структура), яка, у свою чергу, збігається з культурним поділом. Різні соціальні й культурні «структури» інтегруються в одне ціле державою. Проте «аграрна фаза історії людства — це той період, коли, так би мовити, саме існування держави не є імперативом... Навіть більше, сама форма держави є досить різноманітною...» ⁴⁴. Таке суспільство, звичайно, також потребує держави, проте в основу останньої закладено інший політичний принцип, далекий від національного (династичний, релігійний та ін.). Держава, характерна для цього типу суспільства, інтегрує різноманітні «нижчі» культури, які загалом залишаються автономними від «високої» та одна від одної і самостійно самовідтворюються, продукуючи «соціально адаптованих індивідів». Отже, суспільної (культурної, економічної, політичної) потреби у виникненні «національних» одиниць немає.

У цьому пункті наших міркувань ми підходимо до головного моменту, з якого починається відлік часу «епохи націоналізму». На певному етапі еволюції суспільства, пов’язаному з розвитком продуктивних сил та технологічною революцією, починається перехід людства від аграрної епохи до індустріальної. Зароджується те, що Ґелнер називає «індустріальним» (модерним) суспільством. Основною, визначальною рисою цього суспільства є потреба в безперервному зростанні, передусім, економічному. За цих умов виникає якісно нова ситуація, коли традиційний соціальний та культурний поділ, характерний для аграрного суспільства, вже не відповідає потребам цього безперервного, постійного зростання, розвитку. «Структури» дестабілізуються, відбувається інтенсивна соціальна й культурна ерозія аграрного суспільства, порушуються стара соціальна ієрархія і традиційний поділ праці, що, у свою чергу, підвищує рівень соціальної мобільності. «...З’являється суспільство, основане на високорозвиненій технології і потребі постійного зростання, яке потребує мобільного поділу праці і постійного, частого і взаємозрозумілого спілкування між незнайомцями, що у свою чергу, вимагає системи чітких спільних понять, оформлених у стандартній мові» ⁴⁵.

У цій ситуації змінюються, по-перше, співвідношення між «високою» і «нижчою» культурами, а по-друге, спосіб відтворення «соціально адаптованих індивідів». Індустріальне суспільство, основними умовами існування якого є прогрес і соціальна мобільність, потребує поширення й демонополізації «високої культури». «Аграрна епоха розвитку людства — це той період, коли дехто може читати, а більшість — ні, індустріальна епоха — це коли всі можуть і мусять читати. В аграрну епоху писемні високі культури співіснують з неписемними нижчими ... культурами. В перехідний період між двома епохами деякі життєздатні нижчі культури перетворюються на нові високі культури; подекуди нова висока культура може бути винайденою, відтвореною політичними засобами або за допомогою культурної інженерії, основаної на елементах, запозичених з далекого минулого і перекомпонованих з метою створення чогось якісно нового... Утім високі культури, які вижили в перехідний період, уже не існують як спосіб спілкування та ознака духовенства чи придворної знаті, вони перетворюються на спосіб спілкування й ознаку нації» ⁴⁶.

«Висока» культура й відповідна, стандартизована, літературна мова стають, за висловом Ґелнера, спільною «понятійною валютою», спільним культурним «атмосферним шаром», в якому члени певного суспільства лише й здатні дихати. Соціальна мобільність, як передумова постійного розвитку суспільства, призводить до того, що передача фахових навичок із покоління в покоління зникає як головний спосіб освіти. Фах, професія змінюються з покоління в покоління, а іноді й протягом життя однієї людини. До того ж, кількість спеціальностей у зв’язку з розвитком технологій, науки й освіти постійно збільшується. Зрозуміло, що у цьому варіанті має існувати певна стандартизована «позаконтекстуальна» мова спілкування, зрозуміла усім членам суспільства, від ученого до селянина, від державного службовця до представника «вільної професії». Такою мовою стає мова «високої» культури.

«Клерками», тобто носіями «високої» писемної культури, стає більшість населення.

«Висока» культура стає надбанням і ознакою більшості, отже не може існувати старий механізм відтворення «соціально адаптованих індивідів» через освіту. Локальні спільноти не здатні самовідтворюватися культурно й соціально не лише тому, що вони стають об’єктом ерозії і потреб соціальної мобільності, а й тому, що вони не можуть давати необхідну стандартизовану освіту, якої потребує «висока» культура. Індустріальне суспільство за більшістю критеріїв є найбільш спеціалізованим суспільством (з погляду поділу праці), проте його базова освітня система, та, що дає доступ до «високої» культури, є найбільш стандартизованою в історії людства.

Достатній рівень письменності й технічної компетентності у спільному культурному просторі не може бути забезпечений локальними спільнотами. Централізована система освіти стає нормою, навіть більше — соціальна адаптація індивідів на рівні локальних спільнот стає неможливою без такої освіти.

Зрештою, виникає ще один сюжет: спеціалісти, які забезпечують функціонування централізованої, стандартизованої системи освіти, здобувають спеціальну освіту (зрозуміло, що такої ж освіти потребують і фахівці інших галузей). Отже, потрібна мережа вищої освіти, яка, своєю чергою, також потребує фахівців вищого рівня. Виникає ціла «освітня піраміда», яку спроможна утримувати лише певна централізована структура — держава. Перефразовуючи відомий вислів Вебера про те, що лише держава має монополію на узаконене насильство, Ґелнер зауважує: не менш важливою монополією держави стає монополія на узаконену освіту. Держава і культура стають «конґруентними».

Усі ці економічні, соціальні й культурні зрушення створюють передумови виникнення націоналізму, політичного принципу, згідно з яким політичний та національний складники мають відповідати один одному.

Отже, імператив націоналізму, його корені, слід шукати не стільки в людській природі, психіці, які залишаються майже незмінними протягом тисячоліть, скільки в особливих структурних потребах індустріального суспільства. Націоналізм, як політичний принцип і як рух, не є наслідком ані ідеологічних збочень, ані емоційних крайнощів. Це — зовнішній вияв глибоких структурних змін у відносинах між суспільством (polity) і культурою, змін, яких неможливо уникнути. Націоналізм виконує необхідну для подальшого розвитку суспільства функцію, він забезпечує «загальне поширення високої культури в суспільстві, в якому до цього часу нижчі культури панували в житті більшості, а часом й усього населення. Це означає повсюдне поширення культивованої школами й наукою мови, пристосованої для потреб чіткого й зрозумілого спілкування у сферах бюрократії і технології [управління й виробництва]. [Націоналізм] — це побудова анонімного, деперсоніфікованого суспільства, де атомізовані індивіди можуть заступати один одного і тримаються разом передусім завдяки спільній культурі. Це суспільство заступає місце попередньої складної структури, що складалася з локальних груп, основаних на «фольк»-культурах, які самовідтворювалися на локальному рівні силами цих мікрогруп» ⁴⁷.

Узагальнимо наведені вище аргументи й міркування.

1. Розвиток продуктивних сил в аграрному суспільстві й технологічна революція створюють передумови для переходу до індустріальної епохи й відповідного типу суспільства. Головний життєвий принцип цього суспільства — постійне зростання, прогрес. Можна стверджувати, що головною умовою його стабільності є постійні зміни.

2. Виникає якісно новий тип поділу праці, який вимагає соціальної мобільності, готовності переходу від одного виду занять до іншого, часом навіть у рамках одного людського життя. Це породжує потребу в «спільному культурному просторі», в культурній гомогенності (однорідності) суспільства, в засобах спілкування, які є спільними для суспільства в цілому, зрозумілі усім його членам, незалежно від соціального та професійного контексту.

3. Таким спільним культурним простором стає «висока» культура, успадкована від аграрного суспільства, або ж яка-небудь «нижча» культура, яка у процесі переходу від аграрного до індустріального суспільства набуває статусу «високої».

4. Доступ до «високої» культури, яка перестає бути монополією меншості і стає надбанням більшості, можливий лише через централізовану, стандартизовану систему загальної освіти. Потреба в «соціально адаптованій особистості», породжена економікою, задовольняється лише через масове відтворення такої особистості. «Агенцією», яка забезпечує існування такої системи освіти в «національному» масштабі, може бути лише держава з її спроможністю до концентрації ресурсів і контролю за їх розподілом, з її організаційними можливостями. «Високі» культури стають центрами тяжіння, довкола яких формуються модерні держави.

5. Отже, економіка потребує соціальної мобільності й масштабних комунікативних можливостей для окремих особистостей на такому рівні, який забезпечується лише «високою» культурою, звичайно, спільною для цих особистостей. Економіка потребує централізованої культури і централізованої держави, культура не може існувати без держави, остання нежиттєздатна без «стандартного культурного тавра на членах власної пастви» ⁴⁸. Взаємодія усіх цих елементів породжує націоналізм, який стає її зовнішнім виявом. Він, у свою чергу, оформлює економіку, культуру і державу в «національних» поняттях, виконує функцію інтеграції соціальних структур. Як політичний принцип, ідеологія, націоналізм виконує нормативну функцію. «В індустріальних суспільствах, — зауважує Б. О’Лірі, — націоналізм є функціональним еквівалентом світових релігій агрописемних суспільств та анімістичних культів доаграрних ... племінних форм» ⁴⁹.

Розглядаючи цю загальну схему виникнення й розвитку націоналізму, слід враховувати ще три надзвичайно важливих елементи теорії Ґелнера: по-перше, індустріалізація (модернізація), а разом з нею і націоналізм, діють у двох напрямах. З одного боку, руйнуючи старі суспільні структури, а з іншого — формуючи нові, в основу яких покладено «високі» культури. По-друге, згадані процеси мають нерівномірний характер: індустріальна модернізація та її невідступна тінь, націоналізм, поширюються по земній кулі неодночасно і з різним ступенем інтенсивності, отже, загальний процес має чимало «місцевих» варіантів ⁵⁰. І по-третє, націоналізм загалом, як загально-історичне явище, як наслідок і функціональна ознака модерної доби, є необхідним і закономірним феноменом, проте виникнення кожного конкретного націоналізму і, відповідно, нації — це випадковість ⁵¹.

Теорія Ґелнера, яка формувалася і формулювалася протягом не менше двох десятиліть, викликала безліч коментарів (від захоплених до різко критичних), породила чимало послідовників та епігонів і, безумовно, справила величезний вплив на розвиток досліджень націоналізму ⁵²Спробуємо узагальнити найцікавіші коментарі щодо неї.

Перше, на що звертають увагу майже всі критики (Е. Сміт, О’Лірі, Б. Андерсон та ін.), — це те, що теорія Ґелнера є «відверто й безсоромно функціоналістською» ⁵³. Функціоналізм (можна використати й інші терміни — економічний детермінізм, інструменталізм) загалом був і залишається однією з головних рис історичного матеріалізму. Націоналізм у схемі Ґелнера виконує суспільну функцію, необхідну для трансформації традиційно-аграрного суспільства в модерно-індустріальне, він є наслідком модернізації і водночас — її рушійною силою (тут Ґелнер у найзавершенішому вигляді узагальнив усі інші «матеріально-детерміністські» підходи до природи націоналізму). Націоналізм викликаний суспільною потребою — тому він і виник. Цей варіант функціоналізму Ніколас Штаргард оцінив як телеологічне пояснення феномена націоналізму ⁵⁴. І справді, пояснення суспільного явища лише відповідними суспільними потребами не дає повної картини: скільки суспільних потреб залишається незадоволеними?

Мабуть, таке розуміння одного з основних елементів теорії Ґелнера є, до певної міри, однобічним. По-перше, сам Ґелнер постійно наголошує на випадковості націй і націоналізму в конкретних виявах (що цілком природно суперечить його власній схемі генези націоналізму). По-друге, він будує досить зрозумілий причинний зв’язок, який пояснює виникнення націоналізму цілою низкою економічних, культурних і політичних чинників, хоча й не можна заперечити, що, подібно до будь-яких функціоналістських теорій (на зразок марксистської, наприклад), ґелнерівська хибує на телеологізм і соціальний детермінізм.

Націоналізм, за Ґелнером, виникає об’єктивно, незалежно від волі тих, хто бере участь у переході до модерного суспільства, вони не помічають причинного зв’язку між модернізацією і націоналізмом. У такому варіанті, зауважує Б. О’Лірі, суспільні процеси і події видаються цілком незрозумілими їх учасникам, а наслідки передують причинам ⁵⁵. У цій схемі політика не існує як самостійний визначальний чинник у розвиткові націоналізму. Як наслідок, до певної міри недооцінюється й роль централізованої держави у культивуванні елементів націоналізму (зокрема «національної» культури в доіндустріальну епоху). Існує чимало прикладів того, як держава свідомо культивувала націоналізм як ідеологію модернізації (реформи Мейдзі в Японії у другій половині XIX ст., країни «третього світу» у XX ст. тощо).

Англійський дослідник пропонує таку корективу: «Еліти, які модернізуються, розуміють, що націоналізм є необхідним для модернізації передусім тому, що він руйнує перешкоди на її шляху ... такі як імперіалістичне панування чи кастові бар’єри, що заважають виходові продуктивної економічної, політичної та культурної енергії» ⁵⁶. Особливо це стосується еліт тих країн і націй, які перейшли в епоху модернізації із запізненням — Німеччини, Японії, Індії, країн «третього світу» ⁵⁷.

Звідси випливає ще один критичний аргумент —теорія Ґелнера не враховує соціально-психологічного впливу й сили національних почуттів, націоналістичного сентименту. «Соціальна адаптація особистості» виглядає лише як прояв боротьби за місце під сонцем, що відбувається під націоналістичними гаслами. Проте, на думку критиків, національний (націоналістичний) сентимент, відданість певній культурі нерідко відіграють визначальну роль і не обов’язково пов’язані із суто матеріальними чи «матеріалістичними» міркуваннями, на що Ґелнер не звернув особливої уваги.

Зрештою, чимало зауважень викликала основна ідея ґелнерівської теорії, а саме — націоналізм як явище, пов’язане з індустріальною модернізацією. Практично всі коментатори вказують або на очевидні факти наявності націоналізму як у країнах його зародження — Англії та Франції, так і в країнах його другої чи третьої хвилі (Індія) в доіндустріальну епоху, або ж на виникнення націоналістичних сепаратистських рухів у постіндустріальному світі (Квебек, Шотландія та ін.). Сам Ґелнер пояснює «доіндустріальний» націоналізм тим, що передумови індустріальної доби формувалися задовго до її «першого пришестя» і носіями націоналізму в той момент були тільки інтелектуали, здатні зрозуміти або відчути історичну перспективу ⁵⁸.

Утримаємся від докладних коментарів щодо наведених зауважень. Зазначимо лише, що спростування основних положень цієї теорії не призвело до якісно нових теоретичних побудов. Заперечення стосуються або її «неповноти» (чи існувала коли-небудь «вичерпна» теорія?), або ж певних її компонентів, що не відповідають, або точніше, «неправильно» відповідають фактам. У будь-якому випадку це одна з теорій, досить амбітна й багатоаспектна. Сам Ґелнер в останніх статтях і зауваженнях щодо своєї теорії заперечував наявність у ній «редукціонізму», наголошуючи на її культурологічних аспектах та привертаючи увагу до соціально-психологічних аспектів виникнення націоналізму (очевидно, тут варто з ним погодитися).

Марксизм і націоналізм

«Класичний» марксизм, як стверджують сучасні автори Р. Шпорлюк, Дж. Броілі, Е. Гобсбаум та інші (серед них, як бачимо, є й марксисти), не спромігся розробити власну теорію націй і націоналізму. Проте наслідувачі фундаторів марксизму, значною мірою під тиском обставин, зокрема проникнення у європейський робітничий рух націоналістичних ідей, приблизно з 1880-х років приділяють більше уваги цим проблемам, а в першій чверті XX ст. питання націй і націоналізму стають важливим компонентом ідеологічних конструкцій марксизму, особливо в таких галузях, як право націй на самовизначення і колоніальне питання. Ми вже згадували про такі постаті, як К. Каутський, О. Бауер, К. Реннер, Й. Сталін, В. Ленін та інші, стосовно теорії національного питання.

Хоча «класичний» марксизм і не створив власного теоретичного бачення націоналізму, він усе ж таки не мине звернутися до цієї проблеми. В найбільш узагальненому вигляді можна сформулювати деякі основні постулати «класичного» марксизму стосовно націоналізму. Пояснення природи націоналізму в «класичному» марксизмі базувалося на теорії конфлікту, в даному випадку — на теорії конфлікту (або боротьби) між класами. Націоналізм і національна держава з’являються, за марксистською інтерпретацією, як наслідок конфлікту буржуазії з феодальною аристократією, боротьби буржуазії за владу, а також як наслідок її змагань за ринки з буржуазією інших країн. Ідея національної організації політичного й економічного життя є наслідком егоїстичних класових інтересів буржуазії. В ширшому контексті, нації і націоналізм — явище буржуазної епохи, породження капіталістичної суспільно-економічної формації. Це не що інше, як тимчасовий, перехідний ступінь в історичній еволюції людства до комунізму, до безнаціонального, безкласового суспільства.

Зауважимо, що в цій концепції були цілком раціональні моменти. Буржуазія (або середній клас) справді була, особливо в епоху «класичного» марксизму, тим соціальним середовищем, у якому націоналізм мав найбільше прихильників, і політико-економічні міркування були не останнім чинником, що сприяв поширенню націоналістичних принципів. Бачення націоналізму як ідеологічного феномена, винайденого для вирішення соціального конфлікту, також має певні історичні підстави. Зрештою, можна погодитися і з наголосом на «тимчасовості» націоналізму, оскільки це збігається з надзвичайно оригінальним твердженням про те, що «немає нічого вічного під сонцем»...

Проте в базових положеннях марксизму стосовно націоналізму можна знайти надмірні спрощення, які, можливо, й породили ту політичну короткозорість фундаторів марксизму в галузі національного питання, про яку згадують майже всі аналітики, що цікавляться питанням «марксизм і націоналізм». Звернемося до центральної «помилки» фундаторів марксизму щодо націоналізму, яка визначила хибність усіх інших їхніх висновків у цій галузі. Ототожнення націоналізму з ідеологією конкретного класу — буржуазії, як відомо, не витримало випробування часом ще в епоху «класичного» марксизму. Робітничий клас усіх країн Європи в період II Інтернаціоналу виявив неабияку прихильність до націоналістичної ідеології, не меншу, ніж його «класовий ворог» — буржуазія. У країнах Центральної і Східної Європи, у Третьому світі (вже у XX ст.) націоналізм став ідеологією багатьох верств і соціальних груп — інтелігенції, аристократії, робітничого класу, селянства, бюрократії тощо. Навіть більше, націоналізм перетворився на інтегруючу ідеологію, що об’єднувала інтереси найрізноманітніших класів і верств, які, за Марксом, мали перебувати у стані класового конфлікту.

Цікаво, що життя змусило послідовників Маркса уважніше поставитися до націоналізму. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поважний внесок у теорію нації і національного питання був зроблений саме послідовниками Маркса — згадаємо хоча б такі постаті, як К. Каутський, Р. Люксембург, О. Бауер, А. Грамші та ін. Такі проблеми, як узгодження класового інтересу з національним, право націй на самовизначення, колоніалізм і націоналізм, знайшли своє місце в розробках марксистських мислителів того часу. Більшість політико-теоретичних конструкцій марксистських мислителів були адаптовані їхніми послідовниками в наукових версіях у той період, коли націоналізм перетворився на предмет суто наукових досліджень.

Очевидно, не варто детально аналізувати підходи до теорії націй і націоналізму, що склалися в сучасній марксистській соціології та історіографії. Ми вже зверталися до цих сюжетів у інших наших нарисах: згадаємо «уявлені спільноти» Б. Андерсона, «винахід традиції» Е. Гобсбаума чи аналіз «внутрішнього колоніалізму» Т. Нейрна. Зауважимо лише, що підходи сучасних марксистських дослідників також мають відношення до теорії конфлікту або пов’язані з класовим підходом, як це було у «класичному» марксизмі. Проте в них немає абсолютизації цих елементів, вони досить гармонійно співіснують із пізнавальними конструкціями інших методологічних систем, що підтверджує тезу про умовність відмінностей між ідеологіями, які суперечать одна одній.

Консервативний підхід

Познайомимося з наступним варіантом теоретичного осмислення націоналізму, який, на відміну від теорій Дойча та Ґелнера, несе на собі відбиток певної політичної зумовленості. Традиційно його називають «консервативним», з огляду на світоглядні засади його авторів, ставлення яких до націоналізму — передусім критичне, до того ж негативно-критичне.

Витоки цієї традиції знаходимо в знаменитому есе (1862) лорда Актона «Націоналізм» (у даному випадку, з огляду на зміст цього есе, дозволимо собі саме так досить вільно перекласти слово «nationality», яким користувався Актон). Автор наголошував на тому, що «націоналізм не прагне ані свободи, ані добробуту, які віддаються на заклання залізній необхідності творення нації і держави». Тому націоналізм завжди пов’язаний з матеріальною і моральною руїною, яка стає наслідком того, що цей «новий винахід» — націоналізм, ставить себе вище за промисел Божий та інтереси людства ⁵⁹.

Найцікавішою і, мабуть, найбільш плідною інтерпретацією цього підходу на рівні наукового дослідження була праця англійського дослідника Ілії Кедорі «Націоналізм» (1960). Ми вже згадували вище, що Кедорі визначав націоналізм-доктрину як штучний витвір мислителів XVIII ст. Розглянемо його аргументацію докладніше.

Перше, що впадає в око — виразно негативне ставлення Кедорі до націоналізму, безумовно, викликане ідеологічною орієнтацією автора. Націоналізм, за Кедорі, — це, передусім, деструктивна сила, спрямована на дестабілізацію усталеного політичного устрою, він породжує екстремістську політику. Націоналізм перетворює політику на «боротьбу принципів» (до його появи політика, на думку Кедорі, була боротьбою інтересів). Іншими словами, націоналізм переплутує штучно створені, «винайдені» принципи з реальними інтересами, ототожнює їх. Унаслідок цього конфлікти, викликані націоналізмом, неможливо вирішити компромісним шляхом, вони вирізняються своєю безглуздістю й затятістю. Таким чином, не варто чекати від націоналізму миру, свободи та процвітання, навпаки, він «породжує нові конфлікти підсилює напруженість і несе з собою катастрофу численним народам...» ⁶⁰.

У своїй основі націоналізм є абсурдним і з погляду суто логічного. Політичні кордони, національні «одиниці» визначаються мовними ознаками. Націоналістичний ідеал вимагає, щоб кордони держави збігалися з ареалом розселення групи людей, які розмовляють однією, спільною мовою. Держава охоплює своїми кордонами всю націю, а нація — це, передусім, спільна мова. Прагнення націоналістів змішати мовне питання, що належить до сфери антропології, з політикою, є безпідставним, вважає Кедорі. «Немає жодних реальних причин стверджувати, що . лише той факт, що народ, який розмовляє однією мовою чи належить до однієї раси, сам по собі створює необхідні умови для того, щоб цей народ мав власний уряд. Правомірність такого твердження можна довести лише тоді, коли стане зрозумілим, чому подібність в одному має абсолютно переважати відмінності в іншому» ⁶¹. Реальний світ набагато складніший, аніж той, що існує в націоналістичному ідеалі. Розмаїття рас, мов, релігій, політичних традицій, які не існують окремо, а перебувають у постійній взаємодії, робить націоналістичний принцип «одна мова — одна нація — одна держава» логічним і політичним абсурдом. Це призводить до виникнення досить «туманних вимог і непевних ситуацій» ⁶², дестабілізації, конфліктів тощо.

Погляд на історію, характерний для націоналістичної доктрини, на думку Кедорі, також далекий від реальності. Націоналістична історіографія, наприклад, подає історичне минуле Європи як процес поступового формування й самоствердження націй у рамках суверенних держав. Проте чи були ці держави «національними»? Імперія Габсбургів, Пруссія Фрідріха Великого, місто-держава Венеція були потужними державами, але занадто далекими від націоналістичного ідеалу. Зрештою, можна навести приклад Франції, котра вперше дала зразок націоналізму в модерні часи. Чи можна, наприклад, вважати «Францію» часів Філіппа Красивого, Генріха IV та Людовіка XIV «національною» державою, й узагалі однією й тією ж державою? Загалом, Франція, як держава, існувала не тому, що французи утворювали «націю». Французька держава — це результат дії династичних амбіцій, обставин, вдалих воєнних авантюр, адміністративних і дипломатичних здібностей правителів. Усе це, а не націоналістичні принципи, уможливило спільне існування «французів» у «Франції», тяглість у стабільному існуванні політичних спільнот ⁶³. Це також доводить абсурдність вимог націоналістичної доктрини.

Націоналістична доктрина, підсумовує свої критичні міркування Кедорі, загалом не відповідає об’єктивним потребам розвитку людського суспільства. Це суб’єктивний витвір волюнтаристського характеру. Націоналіст визначає свою належність до певної нації вольовим актом. Його нація існує не тому, що існують певна територія, спільна мова, релігія тощо, а тому, що він вважає, що вона, ця нація, існує (цей пасаж навдивовижу нагадує «Уявлені спільноти» Б. Андерсона, які, щоправда, з’явилися через двадцять років після публікації книги І. Кедорі). «Зрештою, національне самовизначення — це волюнтаристський вибір; і націоналізм, передусім, це метод навчання тому, як правильно зробити цей вибір» ⁶⁴. При цьому, однак, воля індивіда має підкорятися потребам «нації», «національної держави», отже, індивідуальне самовизначення перетворюється на колективне.

Таким чином, на думку Кедорі, націоналістична доктрина базується на двох фундаментальних критеріях: лінгвістичному та волюнтаристському.

«Портрет націоналіста, змальований Кедорі, — зауважує Е. Сміт, — значно відрізняється від автопортрета першого. Замість героїчного вихователя свого народу ми бачимо фанатика, неспроможного дати собі раду у цьому недосконалому, корумпованому світі. Замість лідера, на якого, подібно до давнього пророка, покладено священну місію пробудження заблукалої нації та викриття психічних деформацій, породжених бездушним гнітом та надлишком штучного раціоналізму, ми бачимо лише секуляризований варіант месії часів первісного християнства, який намагається встановити царство справедливості на землі, змінюючи одні негаразди ще більшими» ⁶⁵.

Кедорі був не першим і не останнім прокурором націоналізму, який вимагав смертного вироку для цієї «ідеологічної потвори». «Вольовий» та «лінгвістичний» складники націоналізму також згадувалися й аналізувалися до нього. Критична частина його міркувань —це підсумок і найвиразніша форма консервативної критики націоналізму. Утім, слід визнати, що цій критиці не бракує раціональних моментів, особливо в тій частині, що присвячена націоналістичній ідеології та міфології. Проте, як справедливо зауважив Е.Сміт, основною визначальною хибою побудов цього автора є те, що в них переплутуються етичні й логічні аргументи ⁶⁶. Це дає підставу звинуватити їхнього автора в упередженості. Додамо, що змішуються в одне ціле ідеологічна, світоглядна критика і науковий аналіз. Привертає увагу й очевидна однобічність у виборі об’єктів критики націоналізму.

Згадані методологічні хиби призвели й до відповідних пізнавальних помилок. По-перше, теза Кедорі про те, що до епохи націоналізму політичні й міжнародні конфлікти спричинялися не певними абстрактними принципами, а лише конкретними інтересами — територіальними, економічними чи політичними — аж ніяк не відповідає дійсності. Можна згадати, наприклад, релігійні війни XVI — початку XVII ст., хрестові походи тощо. В усіх цих випадках ідеологічні мотиви були одними з вирішальних причин конфлікту. Отже, вважає Е. Сміт, справа не у відсутності принципів у донаціоналістичну еру, а в їхньому змісті.

По-друге, зауважує Е. Сміт, критика націоналізму у Кедорі надто однобічна. Вона зосереджена лише на негативних рисах націоналізму і обминає його позитивні моменти. Літературні й культурні ренесанси в Європі XIX ст., в Африці, на Близькому Сході й Індії у XIX — XX ст., з їхнім впливом на розвиток людства загалом — це лише один приклад позитивного внеску націоналізму у прогресивні зміни.

По-третє, Кедорі звертає увагу, передусім, на крайні вияви націоналізму — змовництво, тероризм, нігілізм, жорстокість щодо «зрадників» національної справи, тоталітарність. Позитивні риси націоналізму у країнах, що розвиваються (встановлення стабільного уряду, культурне піднесення, економічні реформи тощо), наприклад, вплив націоналізму на запровадження конституційного ладу в Індії та Оттоманській Туреччині, його сприяння позитивним соціальним змінам і суспільній модернізації (Японія, Китай, кемалістська Туреччина) — залишилися поза увагою.

Зрештою, дефініція націоналізму, запропонована Кедорі, що обмежується лише двома пунктами (мова і колективне самовизначення), є надто неповною і фактично’ відповідає лише одній історичній версії націоналізму, а саме — німецькій, або «органічній». Водночас вона подається як єдина, загальна версія націоналізму ⁶⁷. Зауважимо, що ототожнення націоналізму взагалі з німецькою «органічною» версією було й залишається досить популярним у західній соціології.