БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН 6 страница
партія, в низову її організацію входять усі гідні німці, тут все вирішує самовіддача і сила волі. Всі чл. партії є рівними, але «повинні підпорядковуватися суворій ієрархії». Такі були плани в Г., так він собі уявляв майбутнє тисячолітнього Рейху. Але все минуло за якихось неповних тринадцять років...
Твори: Гитлер Адольф. Моя борьба. Ашхабад, 1992.
Література: Раушнинг Герман. Говорит Гитлер. М., 1993; Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов: В 7 т. М., 1957-1961.
Б. К.
ГОББС ТОМАС (1588-1679) – англ. філософ, політ. мислитель. Одержав освіту в Оксфорді. Політ. доктрина Г. була викладена в працях: «Філософські основи вчення про громадянина» (1642), «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» (1651). Г. вважав, що усі люди були рівними від природи. У природному стані, до того часу, як з’явиться будь-яка влада, кожна людина намагалася не лише зберегти свою власну свободу, але і набути владу над іншими. Обидва напрями, за Г. були покликані до життя інстинктом самозбереження. Одночасна реалізація цих напрямів різними людьми приводила до зіткнення інтересів окремих індивідуумів, з чого, власне, й виникла війна усіх проти всіх. У природному стані немає власності, справедливості або несправедливості, є лише війна. Це врешті-решт сприяло усвідомленню індивідом, що життя є «ізольованим, бідним, неприємним, брутальним та коротким», що в природному стані поряд з свободою знаходилась і загроза існуванню індивідуума. Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей погодилась обрати правителя або верховний орган, який би користувався правом влади над ними та поклав кінець загальній війні. Перехід від природного стану до держави Г. намагався пояснити за допомогою «суспільного договору». Його сутність полягала в тому, що індивід своє право самоврядування передав якомусь одному авторитетові, який цим актом передачі вповноважувався діяти в ім’я всіх. Г. припускав, що для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, меншість, яка з тих чи інших причин не брала в ньому участі, повинна підкоритися більшості. Об’єднана в такий спосіб сукупність людей складала державу, яку Г.назвав «Левіафаном» – штучним утворенням, назва якого була запозичена з Біблії і яке було подібне до штучної людини. Верховна влада в Левіафані була штучною душею, договори та угоди, за допомогою яких власне й був створений Левіафан, займали місце Божого повеління. Внаслідок суспільного договору «авторитет» ставав – сувереном, а решта населення, підданими; відповідно, суверен отримував право видавати накази, а піддані
були зобов’язані їх виконувати. Уклавши договір, усі індивідууми переходили у громадянський стан, одночасно, вони втрачали усі свої попередні права, за винятком тих, які суверен вважав за необхідне залишити їм. Вони втрачали можливість змінити встановлену форму правління, вивільнитися з під дії верховної влади. Г. заперечував їх право на повстання, оскільки володар не був зв’язаний жодною угодою на відміну від своїх підданих, які підписали суспільний договір. Однак Г. припускав обмеження обов’язку підкорення суверену лише в одному випадку. Оскільки право на самозахист він розглядав як абсолютне, то, якщо суверен не міг або був нездатний гарантувати своїм підданим безпечне життя, вони з метою самозахисту могли його реалізувати навіть по відношенню до монархів. Цікаво, що опір з метою самозахисту Г. – виправдовував, а опір з метою захисту іншого – кваліфікував як злочин. Абсолютизуючи право на самозахист, Г. обґрунтував навіть право підданих не брати участі у війнах, оскільки останні несли загрозу життю їх учасників. Однак ця вимога лишилась непоміченою як державними правителями, так і іншими мислителями. Слід зазначити, що для Г. влада (суверен) була головною ознакою, індикатором утворення держави. Відповідно він розрізняв держави, що виникли внаслідок добровільної згоди та держави, що утворилися з допомогою фізичної сили. І в першому, і в другому випадках влада суверена була абсолютною. Г. вирізняв три основні форми держави – монархію, демократію та аристократію. Держава, зазначав Г., гарантувала своїм підданим свободу, яка була правом робити все те, що не було заборонено громадянським правом. Г. об’єктивно сприяв формуванню ліберальної концепції, однак його погляди включали одночасно як ліберальні, так і неліберальні елементи.
Твори:Гоббс Т. Сочинения. В 2 т. М., 1991.
А.Р.
ГОБІНО, ЖОЗЕФ АРТУР де (1816-1882) – франц. дипломат, вчений орієнталіст, літератор. Один із засновників теорії расизму. Для його поглядів характерна глибока неповага до людства, демократії, рівності, політ. свободи. Був переконаний в необхідності панування сильних. Вважав таке панування вищим і неодмінним законом природи. Згідно з Г., в основі цивілізації лежать етнічні, расові ознаки. Як не може бути рівності у сус-ві, так і не може бути рівності між людськими расами. Расова, етнічна нерівність є найвпливовішим, пануючим, визначальним моментом історичного розвитку. Виокремлював три раси – білу, чорну і жовту, між якими, на його думку, не може бути ніякої рівності. «Вибраною» расою, яка створила і збагачує людську цивілізацію, є тільки біла. Розвиток культури зумовлюється не природними, географічними чи економічними
факторами, вже на початку історії «провидіння встановило інші правила соціального тяжіння». Найкраще місце не те, яке розташоване краще всього відносно купівлі й продажу, перевезення предметів першої необхідності чи їх виготовлення, збирання чи розведення сировинних культур, а те, де живе в даний момент біла група, найчистіша, найбільш наділена розумом. Г. вважав, що якби ця група в силу політ. обставин з’явилась в Заполяр’ї або на екваторі, то весь інтелектуальний світ перемістився б туди ж. Там неминуче зійшлись би в єдиному центрі усі ідеї, усі зусилля, усі прагнення. Вважав, що історія існує тільки у білих націй, вона виникає тільки від контакту між ними. Нижче всіх Г. оцінював чорну расу: «... негри тупоголові, нездатні «піднятися вище» самого елементарного рівня, їх вирізняє грубість, аморальність, жорстокість, вони позбавлені інтелектуальних здібностей». Жовту расу Г. ставив дещо вище від чорної, але й вона нездатна посісти чільне місце в історичному процесі. Тільки біла раса є носієм цивілізації, але й вона неоднорідна. Вище за всіх Г. ставив арійців – «найпрекраснішу з усіх людських рас». Серед них найвище стоять індогерманці. Арійці можуть зберегти свою провідну роль у людському розвитку тільки за умови збереження «чистоти крові». До можливості такого збереження відносився песимістично. Вважав процес змішання рас необоротним. На думку Г. біла раса поступово втратить чистоту крові, а це, своєю чергою, призведе до неминучої загибелі людської цивілізації.
Твори:Go Bineau J. Essai sur l’inegalitè des races humaines. Paris, 1853-1855. Vol. 1-4; Гобино Ж. Век Возрождения. М., 1913.
М.П.
ГОЛЛЬ, ШАРЛЬ де (1890-1970) – франц. політ., держ. і військовий діяч. Ініціатор створення П’ятої республіки. В 1959-1969 pp. – Президент Франції. Засновник і тривалий час лідер голлістського руху, який і сьогодні є значною політ. силою (Голлістське об’єднання на підтримку республіки – одна з провідних політ. партій Франції). Основним завданням діяльності цього руху було формування його ідеології як сукупності поглядів на внутрішню, зовнішню та соціально-економічну політику. В основі внутрішньополітичних поглядів голлізму лежить ідея сильної, стабільної виконавчої влади. Він вважав, що виконавча і законодавча влади повинні бути чітко розділені, найширшими повноваженнями слід наділити главу виконавчої влади, главу держави. Тобто, він висував конституційну ідею – створення президентської республіки. На главу держави, на думку Г. мала бути покладена місія призначати міністрів (і прем’єр-міністра), він повинен затверджувати закони і приймати декрети, виступати арбітром в різних політ. ситуаціях, бути гарантом національної незалежності. Ці ідеї увійшли в Конституцію 1958 p., яка надала
дуже великі повноваження президентові. Стосовно зовнішньої політики Г. висунув ідею «національної величі» Франції та незалежного зовнішньополітичного курсу, який би відповідав перш за все національним інтересам. Підтримував ідею «Єдиної Європи», але «Європи націй», щоб кожна держава у «загальноєвропейському домі», не забувала про свій національний патріотизм і свою самобутність. В сфері соціально-економічної політики виступав з вимогами реформ відносин між власниками і трудящими. Головні ідеї голлізму стали основою держ. політики Франції.
Твори: Голль, Шарль де. Военные мемуары. В 2 т. М., 1957-1960.
М.П.
ГОЛЬБАХ ПОЛЬ (1723-1789) – франц. мислитель, представник просвітництва, активний учасник створення «Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел». Автор численних праць з проблем філософії, етики, релігії, соціології та політики. Політ. погляди викладені у «Системі природи...», «Природній політиці...», «Соціальній системі» та ін. творах. Суспільство розглядав як об’єднання людей для спільної праці з метою забезпечення один одному щасливого життя. Розрізняв всесвітнє сус-во («весь людський рід») і окремі сус-ва (більшу або меншу частину істот людського роду). Г. вважав, що політ. систему можна вивести із природи людини. Щоб бути корисною, політика повинна засновувати свої принципи на природі, природних законах. Заперечував досуспільне існування людини – людина завжди існувала в сус-ві. Водночас Г. поділяв ідеї і принципи теорії суспільного договору. Суть суспільного договору, на його думку, полягає в тому, що людина бере на себе зобов’язання перед сус-вом, а останнє приймає на себе обов’язки щодо людини. Суспільний договір не є одночасним актом, прийнятим у далекому минулому, а угода, що постійно поновлюється. Основою розумного суспільного ладу, на думку Г., є приватна власність і природна нерівність. Згідно з Г., сус-во не може існувати без влади, а остання є «правом керувати вчинками і скеровувати волю тих, кому забезпечуються засоби для самозбереження і можливість щастя». Верховну владу в сус-ві здійснюють ті, кому воно надало право віддзеркалювати його волю, діяти від його імені й скеровувати діяльність усіх інших громадян на спільне благо. Аналізуючи джерела влади, Г. наголошував, що її справжньою основою є справедливість. Вона повинна бути основним принципом доброго уряду. Справедливість підтримує рівновагу між чл. сус-ва, забезпечує людям їх права, дійсні закони і свободу. Свобода визначається як можливість робити для свого власного щастя усе те, що дозволяється людині в сус-ві. Обмежувати свободу, визначати її розумні рамки можуть тільки закони. Г. розрізняв закони природні, що є вічними і
незмінними, і громадянські, що є застосуванням природних законів до умов життя, що постійно змінюються. Визначав закони як «правила поведінки, котрі сус-во приписує своїм членам для збереження життя і забезпечення щастя всіх громадян». Вирізняв основні закони, які логічно пов’язані з суспільним договором і вказують суверену порядок виконання покладених на нього обов’язків. Г. наголошував, що скрізь, де існує закон, існує і політ. свобода. Серед форм правління Г. виокремлював монархію, аристократію і демократію, але жодна з них його не задовольняла. Вихід вбачав у тому, щоб об’єднати добрі риси усіх трьох форм. «Із поєднання цих трьох видів правління нар. те, що називають змішаною чи обмеженою монархією. За допомогою такої монархії сподівалися досягнути правильного розподілу суспільних сил». Влада повинна бути врівноважена, щоби могла приборкати зловживання королів, честолюбство аристократії і гарячковість народу. Для цього необхідно передати владу в руки представників різних верств населення. За такої форми правління закони не залежать від сваволі верховного правителя, вони є лише відображенням суспільної волі і тому кожний громадянин захищений від насильства. На думку Г., влада монарха повинна завжди залишатися підкореною владі представників народу, останні ж постійно повинні залежати від людей, що надали їм права, повноваження, і по відношенню до яких вони є виконавцями, довіреними особами.
Твори: Гольбах П. Избранные произведения. В 2-х т. М., 1963.
М.П.
ГРАМШІ АНТОНІО(1891-1937) – італ. політ. діяч, засновник і керівник Комуністичної партії Італії, теоретик марксизму. Г. провадив активну діяльність щодо організації боротьби прогресивних сил Італії з фашистським режимом Муссоліні, за що був заарештований і засуджений на двадцять років ув’язнення. У в’язниці провів майже десять років, де й написав значну частину своїх праць, які об’єднані загальною назвою «Тюремні зошити». В них Г. розробляв проблему гегемонії пролетаріату, його політ. партії, союзу селянства з пролетаріатом стосовно умов Італії. Основною рушійною силою історичного процесу вважав народні маси, а прогрес в їх житті – критерієм суспільного прогресу. Історію ідеологій розглядав як картину руху народних мас від стихійності до свідомості, що віддзеркалює практичну діяльність народу, його участь у класовій боротьбі. Г. створив марксистську концепцію Рісорджементо, яку розглядав як незавершену революцію, відсутність революційних перетворень в італ. селі. Великої ваги Г. надавав розробці стратегії і тактики партії в умовах панування тоталітарних режимів, зробив глибокий аналіз політики політ. партій в рамках тоталітаризму. Він писав: «Там де
встановлюються тоталітарні режими, традиційна функція ін-ту верховної влади присвоюється на ділі певною партією, яка є тоталітарною власне тому, що виконує цю функцію». Аналізуючи цезаризм, Г. розробив схему його формування: «цезаризм – це віддзеркалення ситуації, коли сили, які борються між собою, знаходяться в стані катастрофічної рівноваги, при якій продовження боротьби може мати лише один результат – взаємне їх знищення». Г. намагався пристосувати деякі положення вчення Маркса до нових умов. Зокрема вважав невірною «тенденцію представляти та пояснювати будь-які зміни в політиці та ідеології як безпосередній результат змін в економіці». Політ. влада, на його думку, є активний, автономний елемент сус-ва, а не «віддзеркалення» чи «згусток» економічного життя . Вважав, що державу не можна розглядати лише як орган насильства. Сучасна капіталістична держава намагається більше переконувати, ніж примушувати. Виходячи з цього, Г. розробив оригінальну стратегію завоювання влади: спочатку завоювати авторитет у політ. та інтелектуальній сферах, а потім брати владу. Звідси висновок – досвід більшовиків Росії не придатний для країн Заходу. Вважав обов’язковим існування революційної партії, яка повинна змінилася сама і змінити свої функції. Партія повинна стати «інтелектуальним ядром», виховувати робітничий клас, об’єднувати навколо себе інші соціальні верстви.
Твори: Грамши А. Избранные произведения. В 3 т., М., 1957-59.
М.П.
ГРОЦІЙ, ГУГО де ГРООТ (1583-1645) – гол. юрист, соціолог, держ. діяч. Один із засновників вчення про природне право. Брав активну участь у політ. житті країни. Його політ. погляди сформувалися під впливом нідерландської буржуазної революції XVI ст. Був змушений емігрувати до Франції де й написав свій відомий трактат «Про право війни і миру. Три книги», у якому розглядав природне право, право народів, принципи публічного права. На думку Г., на ранніх етапах люди були рівними, мали спільну власність. В цьому «природному» стані люди не знали ні держави, ні приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча і ненависть, почалися війни. Щоб подолати ворожнечу й створити нормальні умови для спілкування, люди склали суспільний договір і створили державу. «Спочатку люди об’єднались у державу не з Божого повеління, а добровільно, переконавшись на досвіді у безсиллі окремих розсіяних сімей проти насильства...», – писав він. Ідея договірного виникнення держави була відома задовго до Г., але він розглядає її як висхідне поняття теорії держави, як основу самої держави. Державу Г. визначає як «досконалий союз вільних людей,
укладений заради дотримання права і загальної користі». В державі існує громадянська влада. Вона є верховною, суверенною, якщо її дії не підкорені іншій владі й не можуть бути відмінені чужою владою. Право Г. поділяв на природне і волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, якому притаманне прагнення до спокійного і розумного спілкування людини з іншими людьми. До вимог природного права відносяться утримання від чужого майна, обов’язок дотримання обіцянок, відшкодування нанесеної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін. Волевстановлююче право поділяв на людське і божественне, але вони повинні відповідати приписам природного права. «Природне право є таке непорушне, що не може бути змінене навіть самим Богом...» Г. не надавав переваги жодній з форм правління. При створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму правління. Але якщо він її вибрав, то не може змінити і повинен підкорятися правилам, якщо це право не зумовлене суспільним договором, або тільки у випадку крайньої небезпеки для існування самого народу. Г. розробив систему положень, якими повинні були б користуватися народи, держави у своїх взаємовідносинах. На них повинні поширюватись принципи природного права, в їх основі повинна лежати не сила, а право і справедливість. Виступав проти вирішення міждержавних проблем шляхом війни. Розрізняв війни справедливі і несправедливі. Військові дії з метою самозахисту, захисту майна є справедливими. Несправедливі війни – це перш за все загарбницькі, грабіжницькі війни. Визначаючи війни як неминуче зло, Г. закликав вести їх заради укладення миру, вважав що вони повинні підкорятися принципам природного права. Голос гармат не повинен бути сильнішим за голос закону.
Твори: Гроций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принципы публичного права. М., 1957.
М.П.
ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО (1866-1934) – укр. історик, політ. діяч. Закінчив Київ. ун-т, завідував каф. всесвітньої історії Львів. ун-ту (1894-1913), голова НТШ, редактор Записок НТШ, один з організаторів національно-демократичної партії в Галичині, один з керівників Товариства укр. поступовців, у березні 1917 р. примкнув до УПСР, очолив Центральну Раду, 29 квітня 1918 р. обраний першим президентом УНР, пізніше емігрував до Австрії, де створив Укр. соціологічний ін-т. Повернувся на Україну (1924), був обраний чл. ВУАН, чл. АН СРСР (1929), з 1930 р. під тиском влади переїхав до Москви. Г. був автором близько 2000 друкованих праць, серед них такі як багатотомна «Історія України-Руси», «Нарис історії української літератури», «Початки громадянства».
Г. пройшов певну творчу й політ. еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. Його історико-політичну концепцію в цілому можна охарактеризувати таким чином. Г. вважав, що суспільно-політичний прогрес однаковою мірою детермінується біологічними, економічними та психологічними чинниками. Саме останній, на думку Г. (під впливом В. Вундта) і є визначальним. Суспільний розвиток полягав, зазначав Г., у певному чергуванні двох протилежних інстинктів – колективістичного (солідарності) та індивідуалістичного. Г. виклав своє розуміння політ. влади, джерела, що її визначають – це релігійні культи, матеріальний «добробут» та постійна військова дружина. Внаслідок поєднання їх і утворюються різні типи і форми влади. Він виклав своє розуміння механізму боротьби за владу та її утримання пануючою елітою. Г. запропонував схему історичного процесу в Східній Європі, яку розглядав насамперед під кутом зору розвитку історії укр. державницької ідеї. Така схема дала можливість заявити про відсутність не лише «общерусской» історії, але й «общерусской» народності. Г. виступив проти намагання Росії монополізувати представництво й спадщину Київ, держави. Погляди Г. з національного питання концентрувалися на федеративній концепції. Відтак, наприкінці 1917 на початку 1918 років, Г. перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України й самостійності. Правда, незабаром Г. знову дещо повернувся до федералістичних мрій, тепер вже на Південь і Північ. Творчість Г. вирізняла самостійність у підходах в оцінці складних суспільно-політичних явищ укр. історії.
Твори:Грушевський М.С. Історія України-Руси. В 10 т. Львів, Київ, 1898-1936; Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. К., 1990; Грушевський М. Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921; Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. К., 1991.
Б. К.
ГУМІЛЬОВ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ(1919-1992) – рос. географ, історик, в’язень сталінських концтаборів, учасник Великої Вітчизняної війни, викладав в Ленінградському ун-ті, чл. РАН. Продовжуючи традиції євразійства, сформулював власну концепцію етноісторії. Розглядаючи історію людства як етноісторію, визначив три її виміри – простір, час і етнос (народ). Тому етноси, що існують у просторі і часі, є діючими особами в історії. На думку Г., етнос – це колектив людей, які протиставляють себе всім іншим таким же колективам, виходячи не зі свідомого розрахунку, а з почуттів компліментарності. Життя етносів, що проходить у конкретних природних умовах (ландшафтах) детермінується процесами пристосування, утвердження певних стереотипів, що вирізняють етноси між собою.
Дані стереотипи (традиції) мають свою систему відрахунку в часі. У певних конкретних географічних частинах землі проходять процеси заміни одних етносів іншими, бо «науці відомо, що... не існує навічно закріплених за якимсь народом земель і територій. Кожному етносу відведено певний історичний час, в рамках якого територія його проживання може й змінитися», – писав Г. незадовго до смерті. Нові види виникають в результаті мутацій, під дією власне зовнішніх умов. Сам етногенез Г. пов’язував з особливою генетичною ознакою, яку він назвав пасіонарністю. Вона виникає в результаті мутації всередині етносу певної кількості людей, які мають підвищений потяг до дії. Головне, що вони не так виконавці, як організатори. Ця ознака – пасіонарність змінюється за кривою, де перша фаза – піднесення пасіонарності, друга, акматична фаза – найвище піднесення, третя – падіння, четверта – фаза інерції, п’ята – фаза обскурації і остання – меморіальна. Г. вважав, що за певних сприятливих природних умов, група етносів може сформувати суперетнос. Тривалість життя етносу складає приблизно 1500 років, при умові відсутності агресії з боку інших етносів. Виходячи з даних теоретичних положень, Г. здійснив аналіз суперетносу, який, на його думку, проживає в Європі. Тричі за свою історію цей суперетнос об’єднувався, вперше – тюрками, потім – монголами і з XV ст. – росіянами. Таким чином, він слідом за М.Трубецьким заявив, що Київ. Русь не є попередником сучасної Росії, оскільки Рос. держава стала історичною «спадкоємицею» Тюркського каганата і Монгольського улуса». Про це свідчать і дані про склад великоруської еліти дворянства, яке, на думку іншого євразійця П. Савіцького, «на 30, 40 і навіть більше відсотків складалося з нащадків цих мурз, князів і слуг». Г. вважав, що об’єктивно, для Росії євразійська єдність важливіша і бажаніша, ніж союз із Заходом, оскільки євразійська теза стверджувала: «треба шукати не так ворогів, як приятелів». Отже, «тюрки і монголи можуть бути справжніми приятелями, а англійці, французи й німці, я переконаний, можуть бути лише хитромудрими експлуататорами». Для народів, що входять в суперетнос, вважав він, історично сформулювався імперативний висновок для євразійських народів: «об’єднання завжди виявлялося значно вигіднішим, ніж роз’єднання». Тому, робив висновки Г., ці народи будували спільну державність, «виходячи з принципу першості прав кожного народу на певний спосіб життя», тому, мовляв, «не може бути й мови про якусь дискримінацію українців у складі Росії...» Далі він виступав проти механічного перенесення в Росію західноєвропейських традицій, оскільки Росія є молодшою на півти-сячоліття і знаходиться в іншій фазі пасіонарності.
Г. висловив також ряд важливих міркувань з приводу відродження Росії після поразки більшовизму. Він зазначав, що з метою переходу до фази «золотої осені» Росії потрібно насамперед відновити екологічну рівновагу в європейській Росії. Це, своєю чергою, з часом відновить національну культуру і народну моральність у її традиційних нормах. Величезну роль тут має відігравати Церква, освіта. Потрібні копітка праця і любов до власного народу, власної землі, істини і справедливості. Окрім того, писав Г., слід «мати повагу до інших народів нашої багатонаціональної Росії і до їх традиційного способу життя». Нарешті, потрібні ініціативні, енергійні, віддані народові люди-пасіонарії. Вони часто гинуть, гинуть тому, що самі ж, «...маючи більший рівень пасіонарності, жертвують собою заради того, що вони називають ідеалом, тобто далекого прогнозу. Вони гинуть заради майбутнього. Ілише завдяки тому, що вони віддають себе в жертву, можливе майбутнє...»
Твори:Гумилев Л.Н. Древние тюрки. М., 1967; Поиски вымышленного царства. М., 1970; Древняя Русь и Великая степь. М., 1989; География этноса и исторический период. Л., 1990; От Руси к России. М., 1992; Ритмы Евразии. М., 1993.
Б. К.
ГУМПЛОВИЧ ЛЮДВІГ(1838-1909) – австрійсько-польський соціолог, юрист, вів викладацьку й наукову роботу в Кракові, Граці. У ряді праць, зокрема «Соціологія і політика», «Расова боротьба» Г., спираючись на еволюціонізм, сформулював власну концепцію соціально-політичного розвитку націй. Основою суспільного розвитку націй є боротьба між групами, які відрізняються між собою первісними етнічними ознаками, боротьба, успіх в якій визначається рівнем організації цих суспільних груп. Правда, самі національні групи Г. невдало назвав расами, що дало підстави довгий час відносити його творчість до расистської. В дійсності, Г. розумів під поняттям раси лише об’єднання людей, які складають історичну культурно-етнічну спільність. Расова боротьба, на думку Г., означала, спочатку боротьбу первісних орд за виживання, потім боротьбу між державами, нарешті класову боротьбу. Водночас Г. був противником революції, оскільки вбачав у ній лише зміну еліт. Г. був також антиутопістом, оскільки заперечував й моральний прогрес людства. Виходячи з природного егоїзму, Г. вважав, що в кожній нації сформувалися певні комплекси групових норм, вимог, звичаїв, які переконували націю у її природній зверхності в порівнянні з іншими, що було названо ним етноцентризмом. Далі Г. вивів теорію завоювання, за допомогою якої він пояснював ґенезу й суть держави. Г. також висловив впевненість про безперервність політ. боротьби між державами-сусідами, про порядок підпорядкування внутрішньої і
зовнішньої політики держави, запропонував виокремити соціологію в окрему науку. Як польськ. патріот, Г. виступав за національне визволення й утворення суверенної незалежної польськ. держави.
Твори: Гумплович Л. Социология и политика. М., 1895; Очерки социологии. СПб., 1899.
Б. К.
Д
ДАЛЛЕС ДЖОН ФОСТЕР (1888 1959) – амер. держ. діяч, онук Дж. У. Фостера – держ. секретаря адміністрації 23-го президента США. Навчаючись на юридичному ф-ті Прінстонського ун-ту захоплювався Г. Спенсером, філософією прагматизму. Після закінчення ун-ту Д., як один з кращих студентів отримав стипендію, що дала можливість протягом року продовжити навчання в Сорбонні, де його наставником був А. Бергсон. Відтак Д. закінчив ще Вашингтонську школу права і почав працювати в адвокатській фірмі «Саллівен енд Кромвел». Дипломатичний досвід набутий на той час Д. (ще 19-ти річним юнаком він за протекцією діда Дж. У. Фостера зайняв пост секретаря китайської делегації на другій Гаагській мирній конференції (1907), дав змогу молодому адвокату виконати кілька «делікатних» доручень (Панама). До того ж додалися й родинні зв’язки (чоловік сестри Д.-Р. Лансінг став спочатку головним радником держсекретаря У. Брайана, а потім сам посів цю посаду), що все разом сприяло кар’єрі Д. Незабаром він був зарахований до складу амер. делегації на Версальській мирній конференції, де співпрацював у комісії з репарацій з Д.Кейнсом та Ж. Моннє. Залишившись вірним своїй конторі (після повернення з Парижу йому запропонували перейти у юридичну фірму, яка вела справи Морганів), Д. був належно оцінений і незабаром став молодшим компаньйоном, а в 1927 р. – старшим партнером в конторі «Саллівен енд Кромвел». Одночасно Д. працював над підготовкою репараційних планів Дауеса і Юнга, що дало йому змогу зав’язати широкі й потрібні знайомства в Німеччині. У 1936 р. Д. прочитав лекцію «Мирні зміни всередині суспільства націй», в якій він подав своє бачення можливості мирних змін у світі. Він підтримав вільсонівські пропозиції щодо «відкритих морів» та «відкритих дверей», що заклало теоретичні підвалини пізнішого амеp.
експансіонізму і не лише його... Майже одночасно він охарактеризував зовнішню політику СРСР, як таку, що перетворила «порушення угод у звичайний засіб для досягнення своїх цілей в світі». Основні тези лекції були пізніше у розширеному вигляді викладені Д. у книзі «Війна, мир і зміни» (1939). Виступаючи за широкі можливості змін для Америки, Д. тим не менше закликав до повільної еволюційності, притримування вартостей традиційного амер. ізоляціоналізму та нейтралітету. Такі позиції логічно привели Д. до підтримки організації ізоляціоністів – комітету «Америка передусім». Дещо пізніше Д. очолив пацифістську «Комісію на захист справедливого і міцного миру» (1942), яка проповідувала ідею про те, що на Америці «лежить місія поширення... віри в те, що... після війни нації повинні прийняти думки Ісуса Христа: смиренність, покаяння, уникнення особистої ненависті і лицемірства, визнання верховенства Бога, а не держави». Комісія на чолі з Д. зайнялася складанням плану повоєнного устрою світу, опублікувала маніфест «Шість стовпів миру», де виклала свої міркування щодо цієї проблеми, а головне – запропонувала створення після війни міжнародної мирної організації, яка була б інструментом не лише політики великих держав, але й виразником середніх та малих держав, проведення в США двопартійної політики, яка б враховувала інтереси опозиційної тоді республіканської партії, активним діячем якої давно вже був Д. Його вихід у велику повоєнну політику відбувся у 1945 p., коли він став чл. амер. делегації на конференції в Сан-Франциско, яка прийняла Статут ООН. У 1949 р. Д. склав присягу сенатора, наступного року став «двопартійним» радником держдепартаменту США, одним із головних авторів мирного договору США з Японією (1951). У 1953-1959 pp. був дер-ж. секретарем США. На цей час припадає найбільша активність Д. у розробці амер. зовнішньополітичної доктрини «з позиції сили», та доктрини Ейзенхауера. Вже в 1954 р. у статті «Політика безпеки і миру» він, виправдовуючи месіанство США, писав: «Події XX ст. і особливо дві світові війни та їх наслідки створили зовсім нову ситуацію. Значною мірою Сполучені Штати успадкували відповідальність за керівництво, яке в минулому розділяли декілька держав». Керівну роль США простежив у трьох напрямах: забезпечення гарантій проти нової війни, демонстрація результатів амер. способу життя, забезпечення зусиль для здорового зростання слаборозвинутих районів світу. Розробляючи далі своє бачення доктрини, Д. висунув тезу про «масоване покарання», що мало, на його думку, «нейтралізувати порівняльну могутність Радянського Союзу». Щодо застосування ядерної зброї він заявив, що США не сприймає «... глобальне право держав обмежувати наші дії», підтримував думку про можливість превентивного