БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН 10 страница
дивна річ, К. співпереживав разом із рад. політ. режимом, а сам фактичний матеріал почав жити своїм життям, викриваючи й засуджуючи його творців.
Твори:Карр Эдвард. История советской России. М., 1990. Кн. 1, Т.1-2.
Б. К.
КАУТСЬКИЙ КАРЛ (1854-1938) – австрійсько-німецький політ. діяч, ідеолог соціал-демократії. Навчався в Віденському ун-ті, з 1875 – чл. Соціал-демократичної партії Австрії, в 1883 р. заснував і понад 30 років редагував перший теоретичний марксистський ж-л «Нові часи», був одним з лідерів II Інтернаціоналу, в 1891 р. опрацював Ерфуртську програму Нім. соціалістичної партії. У 1917 р. перейшов на позиції «незалежних сил», пізніше – з 1922 р. відійшов від активної політ. діяльності й повернувся до Відня. К. був близько знайомий з вождями І і II Інтернаціоналів користувався незаперечним авторитетом серед світової соціал-демократії. За своє життя він написав близько 800 наукових, публіцистичних праць на теми соціології, політ. історії і економії, культури, стратегії і тактики міжнародного робітничого руху, був видатним популяризатором марксизму. К. висунув ряд нових ідей, серед них – про перенесення центру революційного руху з Зах. Європи на Схід, про закінчення епохи мирного розвитку в європейській історії й початку епохи революції («Дорога до влади», 1909). К. висловив ідею про те, що поряд із концентрацією виробництва проходить й централізація володіння власністю, що супроводжується відносним ростом бідних класів. К. одним з перших звернув увагу на виникнення картелів і трестів, як нової характерної риси розвитку капіталізму, на зростання значення фінансового капіталу. Важливим було й те, що К. зауважив, що марксизм набирає в кожній державі певних специфічних, національних рис. Це давало можливість говорити про англ., рос. чи франц. марксизм, як певні духовні напрямки. Перемога революції в Росії, особливо знайомство з рад. практикою (поїздка в Грузію 1920-1921 pp.) розчарувала К. У зв’язку з цим він написав декілька праць, зокрема – «Диктатура пролетаріату», «Тероризм і комунізм», «Від демократії до державного рабства» в яких засудив крайності пролетарської демократії, обмеження прав і свобод громадян, виступив проти червоного терору. Одночасно, у 1922 p. K. опублікував твір – «Пролетарська революція і її програма», де акцентував увагу на необхідності легального й мирного завоювання політ. влади в розвинених капіталістичних країнах. Це дозволило б не обмежувати громадянські, демокр. права, а більшовицьку практику К. оголосив псевдомарксизмом. Цю тему К. продовжив у творі «Більшовизм у безвиході» (1930), коли вже закликав до прямої боротьби з більшовизмом, ствердив нежиттєздатність комуністичного руху взагалі. Альтернативою більшовизму
К. запропонував політ. платформу соціал-демократії, як таку, що більше відповідала загальним умовам повоєнного світу та соціально-політичному і науковому прогресові. Пізніше К. зайнявся теоретичною працею, результатом якої були два його великих твори – «Соціалісти і війна» та двотомна «Матеріалістичне розуміння дійсності». У останньому творі К. сформулював власну концепцію розвитку людства, яка спиралася на пов’язання марксистського історичного матеріалізму з дарвінівським натуралізмом, особливо вагомою на нижчих щаблях розвитку сус-ва.
Твори: Kautski К. Der Weg zur Macht. Berlin, 1909; Die Diktatur des Proletariats. Wien, 1918; Od demokraciji do niewolnictwa państwowego. Lwów, 1922.
Б. К.
КЕННЕДІ ДЖОН ФІЦДЖЕРАЛЬД (1917-1963) – амер. політ. діяч, 35-й президент США. Закінчив Лондонську школу економіки та Гарвардський ун-т. У 1947-1953 pp. чл. палати представників від Демокр. партії, 1953-1961 pp. – сенатор. У 1960 р. став наймолодшим в історії США президентом і першим католиком, обраним на цю посаду. Висунув програму «нових рубежів». У внутрішній політиці того часу одним з основних питань була боротьба за громадянські права чорношкірих американців. К. опинився між моральним та політ. тиском прихильників руху, з одного боку, та вимогами білих Півдня і частини чл. Демокр. партії, з іншого. Провів ряд заходів спрямованих на пом’якшення расової дискримінації негрів. Значну увагу приділяв зовнішній політиці. Уряд демократів за президентства К. розробив і почав здійснювати програму «Великий проект» створення «атлантичного співтовариства», що була спрямована на посилення економічної інтеграції тогочасного «капіталістичного» світу. У цій програмі особлива увага приділялась інтеграції Зах. Європи та США, координації дій з основних питань світової політики. Щодо Рад. Союзу уряд К. проводив курс на збереження «балансу сил». Згідно з яким амер. політика повинна була не допустити, щоб внаслідок якихось міжнародних або внутрішніх подій порушилася «рівновага сил» між США та СРСР. Замість далесівської вимоги загального підходу щодо усіх східноєвропейських країн було розроблено програму «диференційованого підходу» до кожної конкретної країни. Щодо країн Лат. Америки була вироблена програма «Союз заради прогресу», яка передбачала збільшення амер. економічної допомоги та координацію планів економічного та соціального розвитку країн регіону в межах Організації амер. держав (ОАД). Програма передбачала також зобов’язання її учасників провести «демократичні реформи». Швидка зміна міжнародної обстановки, внаслідок розвитку революційної боротьби, зростання агресивної політики Рад. Союзу, складна внутрішня політ. ситуація, особливо
у зв’язку з революцією на Кубі, вимагали від К. не лише вміння розробляти довгострокові стратегічні програми, але і зважено, витримано підходити до розв’язання цілого ряду кризових ситуацій. Вислів К. «час найбільшої небезпеки» в однаковій мірі влучно характеризував загострення міжнародної ситуації у зв’язку із встановленням берлінської стіни та під час Карибської кризи. Особиста позиція К. сприяла мирному розв’язанню Карибської кризи (1962) та підписанню Москов. (1963) договору про заборону випробувань ядерного озброєння у трьох сферах. 22.11.1963 р. у Далласі К. був вбитий. Після своєї трагічної загибелі, популярний протягом свого президентства К., став національним героєм.
Твори: Kennedy John F. Strategy of Peace. N. Y., 1960.
А. Р.
КІССІНДЖЕР ГЕНРІ ЕЛФРІД (1923 р.н.) – амер. політ. діяч, теоретик міжнародних відносин. Нар. у Німеччині, у 1938 р. виїхав до США. Після II світової війни навчався у Гарвардському ун-ті. Його дисертація була присвячена філософії історії. Зокрема в ній він проаналізував погляди А. Тойнбі, О. Шпенглера та І. Канта. Вважається, що вона дозволяє знайти ключ до розуміння багатьох його подальших ідей. З 1951 р. до 1969 p. K. викладав у Гарвардському ун-ті. Докторська дисертація аналізувала події, пов’язані з Віденським конгресом (1814-1815). У ній К. розглядав тодішню ситуацію у Європі виходячи з позицій балансу сил, як первинного і основного засобу збереження порядку. Дещо пізніше вона була надрукована окремою книгою. Його перша праця «Ядерна зброя та зовнішня політика» (1957) стосувалася аналізу міжнародних відносин. К. обґрунтував положення про те, що володіння ядерною зброєю, крім цілком військового мало і велике політ. значення, оскільки, фактично, визначало силу країни на міжнародній арені. Він також наголошував, що загроза нищівного ядерного удару є надійним стримуючим чинником для будь-якого агресора, тому ядерна зброя сприяла зміцненню миру. У творі «Необхідність вибору» (1961) поряд із аналізом зовнішньої політики, що проводили США, дослідив еволюцію політ. режиму СРСР та зміни, що відбулися у країнах, що розвиваються. Він також приділив особливу увагу з’ясуванню ролі інтелектуалів у виробленні політики. У 1961-1962 pp. K. був радником президента Д.Кеннеді з питань безпеки. У 1964-1968 pp. – помічник Нельсона Рокфеллера під час проведення ним передвиборної кампанії на посаду президента. У 1965 р. побачила світ праця «Неспокійне партнерство». У ній К. розмірковував про американсько-європейські відносини, зокрема, він проаналізував зростаючі на той час структурні проблеми всередині НАТО. З 1969 р. – помічник президента Ніксона з питань національної безпеки, а з 1973 р. до 1977 р. – держ. секретар США. У 1973 р. йому
присуджено Нобелівську премія миру. Він активно використовував так звану «човникову дипломатію» щодо розв’язання міжнародних проблем. У своїх мемуарах: «Роки у Білому Домі» (1979) та «Роки зрушення» (1982) К. виклав своє бачення глобального порядку у світі в роки своєї активної діяльності на відповідальних держ. посадах.
Твори:Kissinger H. Nuclear Weapons and Foreign Policy. N. Y., 1957; The Necessity for Choice. N. Y., 1961; The Troubled Partnership. N. Y., 1965.
A. P.
КЛІСФЕН(VI-V ст. до н. е.) – старогрец. політ. діяч К. – син Мегакла з роду Алкмеонідів, який у 510 р. до н. е. добився визволення Афін з під влади тиранії Пісістратів. Наступного року К. виступив перед народними зборами з проектом кардинальних реформ держ. устрою. Важливою рисою реформ було впорядкування справ громадянства. Вся Аттіка була поділена більш як на сто демів, обо округів. Кожен громадянин був записаний в один із демів, право це стало спадковим і не було пов’язане з дійсним місцем проживання, В дем записували юнака якому виповнилося 18 років і свідки підтвердили, що він походив від шлюбу, укладеного законним шляхом і був вільним. Складаючи такі списки перший раз до них внесли всіх, хто втратив громадянство при тиранах, а також, як виняток, і тих, хто такого громадянства ніколи не мав. Тому у списки потрапили й дехто з метеків (вільних, які втратили зв’язки зі своїми общинами). Одночасно К. зруйнував основи родового ладу. Справа в тому, що замість 4 родових філ (з чл. яких обирали Раду – буде), К. створив десять територіальних філ, до яких частково входили території з Рівнин, Побережжя і Вершин. Утворену адмінодиницю назвали тритією. В кожній філі було по 3 тритії. Громадяни кожної філи збиралися на певних площах Афін, кожна філа обирала 50 делегатів до Ради п’ятисот (буле). Протягом року вони по черзі головували в Раді, яка становила своєрідний уряд Аттіки. Обраний правитель на день називався прітаном, зранку після жеребкування він отримував печатку, ключі від святинь, від архівів і скарбу. Засідання Ради проходило щоденно, окрім свят та днів, які вважалися несприятливими. Приймати участь у засіданнях міг кожен громадянин, який не заплямував себе аморальним вчинком. Кожен громадянин мав право прямого голосу і проголошення промови за винятком тих, хто погано відносився до батьків, ухилявся від військової служби і розтратив успадковане майно. Промовець вдягав на голову міртовий вінок, це означало, що він в даний момент служить державі і його особа є недоторканою. Подібний вінок мали право носити чл. буле, чиновники і жерці, під час виконання ними офіційних обов’язків. Позбавити слова промовця мав право лише голова зборів. Окрім цього, від кожної філи
обирався військовоначальник-стратег, який входив в колегію десятки. Стратеги обиралися на рік і багаторазово. На чолі держави стояв архонт, який обирався один раз. Одночасно К. запровадив суд черепків – остракізм. Навесні спеціальні збори вирішували, чи є серед громадян небезпечні для існуючого ладу особи. Якщо більшість вирішувала, що така особа є, тоді на других зборах кожен громадянин писав на черепку (остракон) ім’я небезпечної особи. Засуджений більшістю виганявся з Афін на 10 років. З К. починається в Афінах народовладдя – демократія.
Б. К.
КОВАЛЕВСЬКИЙ МАКСИМ МАКСИМОВИЧ(1851-1916) – російсько-український історик, соціолог, правник. Закін. Харківський ун-т, у 1878-1886 pp. – проф. Москов. ун-ту, в 1900 p. організував у Парижі «Російську вищу школу суспільних наук», до програми якої входив також і курс історії України, який читав М.Грушевський. Одночасно К. викладав в ун-тах в Стокгольмі, Оксфорді. Після повернення в Росію (1905) викладав у Петербурзькому ун-ті, Політехніці, голова Міжнародного ін-ту соціології, обраний в Держ. Думу (1906), чл. Держ. Ради, академік РАН (1914), був головою допомогового товариства ім. Т.Шевченка в Петрограді. З позицій позитивізму аналізував закономірності сус-ва як «цілого організму», розглядаючи його в динаміці і статиці. У своїх творах, зокрема «Сучасні соціології», «Соціологія», широко використовував порівняльно-історичні методи, сформулював концепцію прогресу показниками якого вважав кооперацію, солідарність і взаємодопомогу. Ріст солідарності і колективізму оголосив законом суспільного розвитку. Окремим напрямком досліджень К. стало вивчення еволюції громадянсько-політичних ін-тів, права, держ. устроїв, політ. поглядів і моралі. Цій тематиці були присвячені твори К. – «Від прямого народоправства до представницького і від патріархальної монархії до парламентаризму», «Походження сучасної демократії», «Нариси з історії політичних установ Росії» та ін. Державу і право К. розглядав у розвитку рід-плем’я-держава з поступовим ростом солідарності в них і між ними. За критерій держ. устрою в сус-ві він взяв наростання демокр. елементів в історії політ. правління. Кожен політ. устрій, вважав К., проходив специфічну стадію розвитку. Динаміку розвитку сус-ва розглядав у комплексі (економічний, психологічний, релігійний чинники). Однак все більше схилявся до виокремлення психологічного чинника як головного у становленні політ. влади. Визначальним у розвитку сус-ва вважав демократизацію, тому дав рекомендації подальшого вдосконалення парламентаризму і демокр. свобод. Будучи еволюціоністом, К. вважав, що Росія повинна зробити наступний крок до демократії – впровадивши конституційну монархію, в
якій існуватимуть політ. свобода, плюралізм політ. течій й поглядів (в т.ч. і марксистських) та рівноправність. К. присвятив значну увагу укр. тематиці, був співредактором енциклопедичного видання «Украинский народ в его прошлом и настоящем», написав низку творів про землеволодіння в Україні, виступав за перебудову Росії на засадах автономії проживаючих в її складі неросійських народів.
Твори:Ковалевский М.М. Происхождение современной демократии, СПб., 1895-1899. Т. 1-4; Современные социологии, СПб., 1905.
Б. К.
КОЗЕР ЛЮЇС АЛЬФРЕД (1913 р.н.) – німецько-американський мислитель Нар. в Німеччині. Закінчив Сорбоннський ун-т. У 1941 p. переїхав до США. Працював у багатьох ун-тах, зокрема Стенфордському та Каліфорнійському. Починаючи від першої своєї великої праці «Функції соціального конфлікту» (1956) К. послідовно досліджував сутність феномену конфлікту. Останній він визначав як: «боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус та владу, у якій завданнями опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника». Одночасно, він розглядав конфлікт як процес, що за певних умов може «функціонувати», маючи на меті збереження «соціального організму», або якоїсь життєво важливої для сус-ва частини. К. виклав схему виникнення та розвитку конфлікту. На його думку, причини полягають в існуючій у сус-ві системі розподілу, вважаючи, що чим більше незаможні групи сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша імовірність їхнього бажання викликати конфлікт. К. зазначає, що виникненню конфліктів сприяє наявність політ. свободи у сус-ві, зокрема, здатність вільно висловлювати невдоволення в межах існуючого суспільного ладу, рівень мінімальної взаємної лояльності, необхідної для існування суспільної системи, певний рівень суспільної мобільності. Мобільність К. розглядає між пануючими та підлеглими групами. Він виокремлював чинники, які визначають гостроту конфлікту: жорсткість соціальної структури, рівень емоцій, які викликає конфлікт, ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інтересів. При визначенні тривалості конфлікту головними чинниками виступають: ступінь розуміння цілей представниками конфліктуючих груп, ступінь погодженності всередині конфліктної групи стосовно сенсу перемоги або поразки, здатність лідерів впливати на поведінку чл. своєї групи. К. найповніше серед усіх представників теорії конфліктів дослідив їх суспільні функції. Він вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктними групами і внаслідок тих чи інших причин сус-вом не вирішуються. Розв’язання цих проблем сприяє інтеграції цілого сус-ва, або певних його частин. Відповідно, конфлікти
виконують функцію зміцнення самих суспільних груп, що беруть участь у конфлікті. Конфлікти виступають своєрідними «тестами» щодо відносин сили та стану рівноваги. К. зазначав, що вони сприяють утворенню об’єднань та коаліцій. Він також обґрунтував положення про те, що конфлікт допомагає взаємному зв’язуванню суперників і за певних умов можливе виникнення інтересу у їх об’єднанні. Допустимість суспільних конфліктів у відкритих суспільствах, на думку К., захищає їх від небезпеки, що один-єдиний конфлікт зможе поставити під сумнів подальше існування цілого сус-ва. К. поділяє конфлікти на «дійсні» та «уявні». «Дійсні» виникають через невиконання вимог всередині певних відносин, або об’єднання та наявність прагнень перемогти окремого опонента. «Уявні» конфлікти лише передбачають зменшення напруження в цілому суспільному об’єднанні чи певній його частині, або впливають хоча б на одного із опонентів, а не викликані протилежними цілями. К. наголошував, що ворожі імпульси в певній мірі «стимулюють» конфлікти, але їх не достатньо для пояснення. Значну увагу він приділив дослідженню внутрішньогрупових конфліктів, розглядаючи їх як «чистий» тип конфліктів. Спираючись на дані психоаналізу, К. відзначає, що у міцних товариських стосунках завжди присутня певна ворожість. Чим відносини тісніші, тим наступний можливий конфлікт буде інтенсивнішим. У творі «Продовження вивчення соціального конфлікту» (1967) особливу увагу присвятив з’ясуванню чинників, що сприяють припиненню конфліктів. Основний наголос він робить на дослідженні механізму політ. системи, на значенні суспільних норм у розв’язанні конфліктів.
Твори:Coser L. The Function of Social conflict. New-York, 1956; Continuities the Study of Social Conflict. New-York, 1967.
А.Р.
КОНДОРСЕ MAPI ЖАН(1743-1794) маркіз, – франц. соціолог, політ. діяч, математик. Чл. Франц. Академії (1769), співредактор «Енциклопедії», чл. Законодавчих зборів (1791), підтримував в Конвенті жирондистів, був заарештований якобінцями й засуджений до смерті, покінчив життя самогубством. У творі «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного результату рішень, які приймаються більшістю голосів», висловив думку, що математику, зокрема теорію ймовірностей, можна з успіхом застосувати для аналізу суспільних явищ. Тому у цьому творі К. спробував прогнозувати результати загальних виборів та передбачити окремі суспільні процеси. Пізніше, у в’язниці він написав «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» (1794). Головний рушій історичного прогресу К. вбачав у розумі, знаннях людей, у духовному рівні сус-ва. Історія для К. була не лише діяльністю суб’єктів політ. влади,
але й діяльністю самого народу. К. спробував визначити, спираючись на природне право, історичний процес як ряд основних етапів соціального прогресу. Перша епоха людства пов’язана з об’єднанням у сім’ї, що послужили утворенню племен. Водночас, людина вперше починає заздалегідь планувати витрати продуктів споживання. Друга епоха пов’язана з наслідками розподілу праці, виникненням приватної власності, нерівності, рабства, третя – з виникненням писемності, четверта – з прогресом знань в Греції, п’ята – з диференціацією наук до н.е. Шоста епоха – це царство теології, феодалізму, сьома – початок відродження, до книгодрукування, восьма – реформація, початок раціоналізму, розвиток національних мов, дев’ята починається від Декарта й триває до революції та утворення республіки у Франції. Десята епоха у К. – прогностична: «Про майбутнє людського розуму», коли буде знищено «нерівність поміж націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу», вдосконалення всіх здібностей людини. Звичайно, що у багатьох випадках К. повторив передові ідеї, висловлені іншими мислителями, але він спробував систематизувати їх, пов’язати соціальний прогрес з духовною діяльністю та розвитком знань людини. Як тоді, так і пізніше, йому часто докоряли утопізмом, однак це був доброго ґатунку утопізм, бо він спирався на віру у спроможність людини-творця, людини, в якої на першому місці стояла впевненість в величезні можливості Духу людини.
Твори:Кондорсе М.Ж. Эскиз исторической картины прогресса человеческого разума. М., 1936.
Б. К.
КОНСТАНТ БЕНДЖАМЕН(Анрі Констант де Ребек) (1767-1830) – франц. ідеолог лібералізму. Спочатку виховувався приватно, пізніше навчався в унтах Брюсселя та Единбурга. Був одружений з баронесою Анною де Сталь-Голштейн. Власне під її впливом активно почав займатися політ. діяльністю. Після перевороту 18 брюмера 1799 р. був призначений Наполеоном до Трибуналу, де зарекомендував себе як послідовний представник ліберальної опозиції, внаслідок чого його звідти усунули. Декілька разів змушений емігрувати. Під час «Ста днів» примирився з Наполеоном, який доручив йому скласти ліберальну конституцію – «Додатковий акт». У 1819 р. обраний депутатом, після приходу на престол Людовіка Філіппа у 1830 р. призначений головою Держ. ради. Свою ліберально-конституційну концепцію виклав у творі «Курс конституційної політики» (1818 – 1820). Для К. головним було питання про співвідношення особи і держави. На його думку – людині властива свобода з якої власне і випливали фундаментальні права громадянина. Свободу К. розумів як перемогу індивідуальності однаково як над індивідуальним деспотизмом, так і над колективною тиранією. К. розрізняв
громадянську (особисту) та політ. свободу. Античні народи, на його думку, знали лише політ. свободу, оскільки остання передбачала політ. свободу колективу. Громадянська свобода означала незалежність особистого життя індивідуума від політ. влади. Відповідно вона містила в собі такі особисті свободи: недоторканість особи; свободу совісті; свободу слова, зборів та друку; свободу вибору місця проживання; свободу занять та свободу приватної власності. К. наголошував, що політ. свобода та держава виступали лише необхідним засобом для забезпечення громадянської свободи. Права громадянина повинні мати абсолютний характер і не залежати від форми влади. Влада, яка порушувала громадянські свободи однозначно кваліфікувалася як тиранія. Відповідно політ. влада, кому б вона не належала, не повинна була бути абсолютною. Він пропонував запровадити поділ влади між чотирма гілками, відокремлюючи владу короля від виконавчої влади. Завданнями влади К. вважав охорону громадян від внутрішніх конфліктів та захист держави від зовнішніх ворогів. Обстоюючи мінімальне втручання держ. влади у суспільне життя, К. проаналізував умови за яких можна було запобігти зловживанням влади. Такими стримуючими умовами були: сила громад. думки, що була зосереджена у парламенті та збалансований поділ влади. К. одним з перших висловив думку про політ. відповідальність уряду. Під цією відповідальністю він розумів необхідність узгодження загального напрямку урядової діяльності з програмними вимогами парламентської більшості.
Твори: Constant В. Oeuvres complètes. Ed. A. Roulin. Paris, 1964.
Л. Р.
КОНТ ОГЮСТ (1798-1857) – франц. філософ, математик. Навчався в Політехнічній школі в Парижі. У 1818-1824 pp. був секретарем Сен-Симона, водночас самостійно вивчав філософію, політику і мораль. У 1826 р. почав читати в своєму помешканні курс позитивної філософії. Серед його слухачів можна було зустріти відомих вчених, зокрема, Гумбольдта, Пуанссо. Після третьої лекції К. захворів і відновив читання курсу аж у 1829 р. Через кілька років звернувся до уряду з проханням відкрити каф. загальної історії, математики і природничих наук, але міністр Гізо відмовив йому. Водночас у 1830 p. K. заснував «Політехнічну асоціацію» з метою просвіти народу. Сам К. читав лекції з астрономії, друкував свій курс лекцій. Опрацював власну програму поглиблення знань, щоб не відволікатись, перестав читати г-ти і ж-ли назвавши це – «гігієною мозку». Прочитав визначні класичні твори в оригіналі. 1842 р. став визначним у житті К. – він закінчив твір з філософії позитивізму, посварився з колегами в Політехнічній школі, звільнився з неї та розлучився з дружиною – Кароліною Мессен. Його читачі, серед яких був Дж. С. Мілль з двома товаришами, надіслали
йому грошову допомогу. Наступного року К. уже почав вимагати допомогу від своїх послідовників-позитивістів, мотивуючи її як обов’язок учнів щодо головного вчителя. У цьому періоді К. починає активно займатися створенням позитивної релігії та політики. Навесні 1845 р. познайомився з Клотільдою де Во, яка незабаром стала його найбільшим коханням. К. палко покохав цю молоду жінку (чоловік якої відбував покарання у в’язниці), проте, через рік вона раптово померла. Трагічна подія справила на нього гнітюче враження. Він створив собі культ Клотільди. Вівтарем культу стало її крісло, на якому Клотільда любила сидіти. Тричі на день він молився біля крісла. Однак, його молитвами були сентенції та вірші італ., лат., ісп. мовами. Під впливом цього, К. написав низку творів з позитивної релігії, політики. Політ. і соціальне реформування сус-ва К. поставив у залежність від нової релігії людства – позитивної, а себе проголосив першосвященником. Він звернувся до Миколи І, великого візира Решід-паші та ордену єзуїтів з закликом прийняти нову релігію. Орденові він запропонував синтез з релігією позитивізму, перенесення папського престолу з Риму в Париж, укладення союзу для боротьби з протестанством, деїзмом, скептицизмом. Активні дії він пропонував почати з початку 60-х років. Однак влітку 1857 p. K. знову захворів і помер. Оминаючи його філософію позитивізму, класифікацію наук, зупинимось на науці, що зайняла 6 місце у запропонованій ним ієрархії наук – соціології. К. твердив, що соціологія має вивчати будову і розвиток людського сус-ва. Будову повинна вивчати соціальна статика, а розвиток соціальна динаміка. Головним елементом сус-ва К. проголосив не індивідуум, а сім’ю, що у зародку містить в собі всі соціальні відносини, які визначаються симпатіями (їх інстинктом) та принципом співробітництва – кооперацією. Кооперація багаточисельних сімейних одиниць потребує наявності уряду, який буде об’єднувати їх на засадах солідарності. Процес об’єднання уряд повинен осягати не лише матеріальними, але й моральними засобами. Тому необхідне існування двох влад: світської і духовної. Далі К. розглянув три стадії існування людського розуму відповідно до трьох стадій світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). На кожній стадії К. зробив аналіз політ. правових відносин та ін-тів. Так на теологічній стадії (що проіснувала до 1300 р.) духовна і світська влада були здебільшого поєднані, характерним було панування авторитету в науці і монарха в сус-ві. Типовою була спадкова монархія. На метафізичній стадії (1300-1800 pp.) влада перейшла до філософів, метафізиків, наростає індивідуалізм, егоїзм, частішають випадки виступів проти монархії, спроба замінити її владою народу. Все це заважає розвитку людства і зумовлює
перехід до позитивної стадії. На третій стадії до влади приходить соціократія, сус-во розглядається як одне ціле, засноване на солідарності, гармонії інтересів, правлять багаті патриції під керівництвом банкірів, що спираються на професіоналізм вчених філософів-позитивістів. Верховна влада має належати жерцям-позитивістам. Існує позитивістська Церква, яка займається вихованням в дусі солідарності. Людство має об’єднатися у 500 невеликих соціократій, де пануватимуть – ПОРЯДОК і ПРОГРЕС. Щоб прискорити прихід нового ладу К. пропонував створити в Парижі попередній уряд або Зах. позитивістський комітет з 30 однодумців – 8 франц., 7 англ., 6 італ., 5 нім., 4 іспан. Все це стало змістом твору К. «Система позитивної політики» (1851-1854), «Катехізу позитивіста» (1852) та ін., які були написані під впливом Кондорсе, Бональда і де Местра... Водночас К. сформулював основні положення релігії позитивізму – вчення про «Велику Істоту», розробив принцип її організації, мораль, календар, в основу якого поклав місячний, систему свят, виокремив підставові принципи соціократії. Ними стали, по-перше, панування обов’язків, а не права особистості, та вже згаданий порядок і прогрес. Після смерті К. його прибічники розділились на дві течії, першу очолив Літтре, що взяв за основу філософію позитивізму, заперечуючи його релігію та політично-соціологічну концепцію. Другу течію очолив П. Лафітт. Прибічники цього напрямку спиралися на позитивістську релігію та політ. соціологію К., намагалася поширити його погляди. Це вдалося зробити наприкінці XIX ст. в Лат. Америці. У Бразилії, позитивізм став офіційною релігією, а коли в 1889 р. країна стала республікою, то на держ. прапорі помістили позитивістський девіз: «Порядок і прогрес».
Твори: Конт О. Дух позитивной философии. СПб., 1910.
Б. К.
КОСТОМАРОВ МИКОЛА(1817 1885) – укр. історик, публіцист. Закінчив Харківський ун-т. Дисертація магістра викликала протест з боку церковної влади і була знищена. У 1844 захистив другу дисертацію, викладав історію в Рівненській і Київ. гімназіях, з 1846 викладав в Київ. ун-ті, один з організаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 р. репресований царською владою. Рік перебував у Петропавловській фортеці, потім на засланні. З 1859 р. викладав історію в Петерб. унті, засновник ж-лів «Основа» і «Вісник Європи». У 1862 р. звільнився з ун-ту і займався науковою діяльністю. К. став творцем народницького напряму в укр. історіографії. Писав з цього приводу, що головна мета досліджень – «розробляти» народну історію» (тобто на противагу заняттям держ. історією), і «досліджувати життя частин Російської держави, а не державне життя». Через те, що головним героєм в його дослідженнях був народ, то писав