БІСМАРК OTTO ЕДУАРД ЛЕОПОЛЬД фон ШЕНХАУЗЕН 17 страница
Твори: Полибий. Всемирная история в 40 книгах. М., 1994. Т. 1-.
Б. К.
ПОППЕР КАРЛ РАЙМУНД(1902-1994) – англ. філософ австр. походження. Навчався у Віденському ун-ті. У 1965 р. королева Англії за досягнення у галузі науки надала йому лицарське звання, а у 1982 р. він став кавалером ордену «Кавалерів Пошани». Головними творами у сфері політ. науки є «Відкрите суспільство та його вороги» (1945) і «Злиденність історицизму» (1957). У першому він «... прослідкував історію, яка привела до виникнення гітлеризму» і звернувся до вчення великого філософа Платона – першого політ. ідеолога, який мислив категоріями класів і винайшов концентраційні табори. Фігура Сталіна примусила «звернутися до вивчення філософії Карла Маркса». В цілому, праця спрямована проти нацизму та комунізму, які кваліфікуються П. як «закриті» сус-ва, що протистояли «відкритим». Він визначає «закрите» сус-во як таке, в якому держава бере на себе функції регулювання практично всього життя громадян. Це сус-во «замінює особисту відповідальність на родове табу та тоталітарну безвідповідальність індивіда». У «закритому» сус-ві усі норми поведінки встановлені жорстоко, суворо втілюються у життя. Внаслідок цього, індивіду не дозволяється мати свою особисту думку про те, що є правильним. Воно, також, характеризувалося незмінністю законів функціонування, тоталітарністю, ідейним догматизмом. У «відкритому» сус-ві – навпаки: індивіди
мають змогу проявляти власну особливість, відстоювати свою думку. Він наголошує, що у цьому типі сус-ва громадяни вміють критично ставитися до табу, свідомо приймають рішення. Свобода особи за П. є взаємопов’язана з рівнем свободи сус-ва, з діапазоном вибору, який надається кожній особі. Він вважав, що головна політ. проблема полягає не в тому, хто знаходиться при владі, а в тому, як організувати через політ. ін-ти найбільш ефективний контроль над владою. Власне у «відкритому» сус-ві і вироблений механізм такого контролю, а також запроваджені важелі не лише заміни діючої влади, але і реформування цілого сус-ва без застосування насильства. Аналізуючи шляхи переходу до «відкритого» сус-ва П. наголосив, що головним має бути встановлення влади закону, без цього неможливий жодний прогрес людства. П. розробив концепцію «соціальної інженерії», суть якої полягає у «... плануванні та конструюванні інститутів з метою можливого стримання, регулювання або ж прискорення передбаченого соціального розвитку». Ця концепція здійснила суттєвий вплив на практичних політиків Заходу, особливо в Англії, Німеччині та Італії. Звертаючись до сучасного стану людства, викликаного, передбачуваним ним, крахом «закритого» сус-ва в колишньому соцтаборі, П. висунув такі загальнолюдські завдання: 1) зміцнення свободи та усвідомлення випливаючої з неї відповідальності;
2) мир в усьому світі; 3) боротьбу із злиднями; 4) боротьбу з демографічним вибухом; 5) навчання ненасильству.
Твори: Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. К., 1994. Т. 1,2; Логика и рост научного знания: Избранные работы. М., 1983.
А. Р.
ПРУДОН П’ЄР ЖОЗЕФ (1809-1865) – франц. філософ. Нар. в Безансоні. Працював робітником в типографы, службовцем. З 1847 p. – літератор і публіцист, депутат Національних зборів. Один із засновників теорії анархізму. В творах «Що таке власність?» (1840), «Система економічних суперечностей, або філософія злиденності» (1846) виклав програму, яка заперечувала будь-яку політ. боротьбу та державу взагалі. Вирішальне значення в розвитку сус-ва, на його думку, має сваволя політ. влади, дія юридичних настанов. Надаючи визначального, надзвичайного значення закону і праву, П. вважав можливим змінити саме сус-во, позбутись його вад за допомогою реформування законодавства. Він не схвалював соціальної боротьби, висував ідею класового примирення. Дійсна свобода, на думку П., несумісна з будь-якою політ. владою. Тому він заперечував всяку державність як основне суспільне зло. Найважливіша умова свободи особи – дрібна приватна власність. Як ідеал П. висував суспільну асоціацію дрібних власників, що мали б рівну за розмірами власність. Виступав за «третю форму сycпільства»,
синтез спільності і власності, – тобто сус-во не комуністичне, але й не капіталістичне. Саме цей ідеальний стан П. називав анархією. Якщо людина певною мірою підкоряється суспільству чи державі то, на думку П., утворюється згубна «авторитарна й комуністична організація». Захищаючи інтереси дрібних виробників, він створив вчення про «мютюелізм» («взаємність послуг»). Мютюелізм – це «система рівноваги між рівними силами, де кожній силі забезпечені однакові права при умові виконання таких же обов’язків, де кожній силі дана можливість обмінюватись послугами за відповідні послуги». «Послуга за послугу, продукт за продукт, позичка за позичку, страхування за страхування, кредит за кредит, забезпечення за забезпечення, гарантія за гарантію і т.д. – такий закон». Згідно з П., на основі обміну послугами створюється нове сус-во, яке може обійтись без будь-якого держ. втручання, примусу і репресій. В такому сус-ві «робітник вже не буде рабом держави, поглинутий в океані сус-ва; це буде вільна людина, справжній господар, який діє по своїй власній ініціативі і на свою власну відповідальність; впевнений в тому, що за свій продукт і за свої послуги він отримує справедливу ціну, що достатньо його компенсує». П. з ненавистю відносився до всяких проявів держ. влади, тому виступав за повалення буржуазної держави, централізму, ліквідацію загальнонаціональної влади. Висунув ідею федерації. Федерація, на думку П., повинна складатись із сукупності самостійних територіальних одиниць, пов’язаних між собою якимись угодами. «Будь-яка група населення, що має свої особливості, будь-яка раса, національність – сама є господарем на своїй території; будь-яке місто, на основі гарантій своїх сусідів, є господарем в колі, яке воно охоплює своїми променями. Єдність визначається не законами, а лише обіцянками, які взаємно дають різні автономні групи». П. детально характеризував комунальний устрій. «Комуна має право на самоуправління, адміністрування, збір податків, розпорядження своєю власністю і своїми податками. Вона має право створювати школи для своєї молоді, призначати вчителів, мати свою поліцію, жандармерію і національну гвардію; призначати суддів, мати г-ти, зібрання; приватні товариства, підприємства, банки і т.д.». Вона має право видавати свої закони і навіть мати «свою релігію» та «своїх святих». Таким чином, всяка комуна повинна бути повністю суверенною. Організація сус-ва, на думку П., не передбачала поділу на тих, хто володарює і тих, хто підкоряється, внаслідок чого вона повинна мати «антиполітичний характер». Замість політики мала з’явитися наукова організація сус-ва, тому П. писав про «науковий соціалізм». Він наголошував, що «законодавча влада належить лише розуму, який методично
визнаний і доказаний», що «правда і законність не залежить від нашої згоди так само, як і математична істина». Щоб їх пізнати необхідно лише розмірковування та навчання, вважав П. Оскільки реальна влада мала належати розуму та науці, то народу залишалося бути «охоронцем закону, бо народ є виконавчою владою». П. дискутував щодо принципу національності, він вважав, що ідеал нації та природні кордони є матеріалістичним ідеалом, який порушує політ. рівновагу та мир. Встановлення нового сус-ва повинно стати результатом історичного прогресу, а не насильницької революції Рушійною силою прогресу мав би стати робітничий клас.
Твори:Прудон П.Ж. Что такое собственность? М., 1919; Proudhon P. De la capacitè politique des classes ouvries Ouvres complètes, Paris. 1924.
M. Д., Л. Р.
P
РАЙХ ВІЛЬГЕЛЬМ (1897-1957) – австр. мислитель, соціолог. Навчався у Віденському ун-ті, учень і послідовник З.Фрейда, після еміграції в Америку був проф. Йельського ун-ту. Написав низку творів, зокрема «Масова психологія фашизму», «Аналіз характерів», «Функція оргазму», «Сексуальна революція». Намагався з лівих позицій поєднати марксистську теорію соціальної революції з концепцією Фрейда, його критикою сус-ва за сексуальну репресивність. Аналізуючи проблеми соціальної революції, Р. ствердив, що вона неможлива без сексуальної революції. Пояснюючи свою думку, Р. писав, що люди з дитинства сексуально пригнічуються сім’єю, системою освіти і суспільного виховання, державою. Всі вони формують послушну людину, яка звикає стримувати свої інстинкти. Врешті сус-во отримує законослухняну, організовану людину, що тримає всі природні, а головне сексуальні потяги в рамках порядку, дисципліни і послуху. «Коли ж ми хочемо виховати революціонерів, вказував P., – потрібно розкріпачувати людину з дитинства, виховувати її без непотрібних обмежень, в сексуальній свободі, що разом приведе до розкріпачення почуттів, сексуальних потягів». Така сексуально вільна особа готова й до революційного перетворення сус-ва, оскільки сексуальна свобода веде до соціальної та політ. Наступним аспектом аналізу проблем соціальної революції Р. стало
твердження, що головним у вирішенні цих проблем є кардинальна зміна свідомості. Новий світогляд, носієм якого має бути насамперед молодь, буде впливати на старе сус-во не «прямими політичними засобами, а змінами культури і якостей індивідуального життя, які перетворюють політику і врешті решт суспільну структуру». У цьому випадку Р. мав на увазі зміни як матеріальної, так і духовної сторін культури, тобто як речі культурного побуту, стилю життя, так і культурне, побутове розкріпачення людини. Тобто, сексуальні свободи певною мірою пов’язувались ним з рішучою відмовою від традиційного міщанства, «ситого, тихого життя», що все разом повинно було революціонізувати народні маси, мобілізувати їх на революційні подвиги, відмову від пут консерватизму й традиціоналізму. В останні роки життя Р. висунув гіпотезу про існування початкової космічної енергії, яка мала бути джерелом трьох сфер буття, що виникали з неї – механічної енергії, неорганічної маси і живої матерії. Цю енергію він назвав ОРГОНОМ, вона відрізняється від електромагнітної енергії, однією з головних її властивостей є пульсація. Оргон мав би пояснити явища живої і неживої природи, в т. ч. і психологічні. Р. сконструював прилад для оргонової терапії, опрацював біологічний метод, який займався вивченням аномальних пульсацій в автономних системах. Він сам використовував генератор оргону, але, оскільки його використання було заборонено амер. Агентством із харчових продуктів і лікарських засобів, за вироком суду Р. був ув’язнений. Перебуваючи у в’язниці він і помер.
Твори: Reich W. Die Sexuelle Revolution. Fr. am/M., 1971.
Б. К.
РАНКЕ ЛЕОПОЛЬД фон (1795-1886) – нім. історик. Закінчив Лейпцігський ун-т. З 1818 р. – учитель стародавніх мов в гімназії у Франкфурті-на-Одері. В 1821-1871 pp. – проф. Берлінського ун-ту, один з творців історичної школи в Німеччині. Вважав, що розвиток історії є ніщо інше як здійснення «Божого плану управління світом». Саме Бог надає єдності всьому історичному процесові, визначає причинні зв’язки між подіями і їх взаємозалежність. Вирішальну роль в житті кожного народу відіграє релігія, історичні явища виступають як боротьба ідей. Вищою ідеєю є Бог, усі інші ідеї Р. розглядав як «думки Бога у світі». Кожному історичному періодові притаманна своя «керівна ідея». Разом з релігійною, вплив на історію має, на думку P., ідея політ., яка втілена в державу. Він вважав, що держава і церква мають божественне походження, але держава краще відображає прагнення нації до сили. Політику держави розглядав як «політику з позиції сили». Саме боротьба держав, націй наповнює історію. Для історичної концепції Р. характерний також європоцентризм. Хід історії визначають
провідні народи – з VI ст. ними були романо-германські народи і населення держав Зах. Європи. Слов’яни, на його думку, з точки зору культурної та політ. організації, повністю залежать від Заходу. Історична роль слов’янства полягає в захисті європейської цивілізації від східних кочівників. «Божий план», на думку P., реалізується видатними історичними особами – королями, Папою, полководцями і т.ін. Тому в своїй творчості великої ваги надавав дослідженню діяльності видатних осіб, а також політ. та дипломатичній історії, арґументації переваги зовнішньої політики над внутрішньою. Основним завданням історика він вважав вияв «Божого плану», чого можна досягнути через пошук «об’єктивної істини». Об’єктивна істина міститься в архівних матеріалах політ. характеру – листування держ. діячів, донесення послів і т.ін. Чого немає в документах, – вважав P., – не існує для історії. Р. підтримував внутрішню і зовнішню політику Бісмарка, виступав за збереження існуючого в Пруссії напівфеодального ладу.
Твори: Ранке Л. фон. Римские папы, их церковь и государство в XVI и XVII вв. Т. 1-2. СПб., 1869.
М. П.
РАССЕЛ БЕРТРАН АРТУР (1872-1970) – англ. філософ, математик, громад. діяч. Нар. в старовинній аристократичній сім’ї, навчався в Кембріджському ун-ті, працював у Британському представництві в Парижі, потім зайнявся науковою діяльністю. У 1920 р. відвідав Рад. Росію, потім викладав рік у Пекіні. З кінця 30-х років до 1943 р. провадив науково-викладацьку діяльність в США. Чл. Британської Академії, Лауреат Нобелівської премії (1950), один із засновників пагуоського руху. Написав кілька творів на суспільно-політ. тематику, зокрема – «Практика й теорія більшовизму» (1920), «Влада» (1938), «Історія західної філософії» (1946), «Авторитет і індивідуальність» (1949). Охарактеризував більшовизм як певний релігійний феномен, що був ближче до мусульманства. Більшовизм, вважав P., з’являвся там, де сус-во знаходилось в кризових ситуаціях, де промислове населення жило в злиднях. Більшовизм є антидемократичним, оскільки основний метод реалізації влади більшовиків – це насильство, беззаконня, недотримання прав особи. Водночас, P., переконавшись у специфічності Росії, вважав, що Росія не готова до багатьох форм демократії і потребує сильного уряду. Р. застерігав Захід, про неефективність політ. блокади Росії, оскільки росіяни звикли жити в таких примітивних умовах, що витримають блокаду і такі умови, які європейці вважали б нестерпними. У своєму творі «Влада» Р. зазначав, що влада це насамперед взаємовідносини між владою індивідуума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючим організаціям. Вона є «осягненням заздалегідь визначених
результатів», або намірів. Влада як би нейтральна, проте несе в собі суперечливість іманентну індивідуальним і громад. відносинам. Тобто, влада сама по собі не несе зла. Р. проаналізував, також, владу індивідуумів і владу над індивідуумами. Влада індивідуума детермінується певними природними потягами до влади, психічними особливостями людини і владою над природою. Далі Р. зробив аналіз самих потягів до влади у людей. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах, монархіях, наприклад, потяг до влади є у спадкових владних верств. У демокр. сус-вах, поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких вирізняються лідери. Для них влада – не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням, владою. Тому для одних радість полягає у виконанні, покорі, для других – радість у владі, ще в інших – в опозиції, або бунті. Р. вважав, що на стику двох влад – індивідуальної та організаційної – у точці їх взаємодії (гармонії або конфлікту) проявляється сама суть влади як такої. Причому, будь-яка організованість це і впорядкованість, оскільки вона побудована на нерівності влади, що і є природним для людини.
Твори: Рассел Б. Практика и теория большевизма. М., 1991; История западной философии. М., 1993. Т. 1-2.
Б. К.
РАТЦЕЛЬ ФРІДРІХ (1844-1904) – нім. географ, зоолог, етнограф і соціолог. Був проф. (з 1880) Вищої Технічної школи в Мюнхені потім в Лейпцігу. Автор багатьох творів, зокрема – «Антропогеографія», «Політична географія», «Земля та життя» та ін. Р. будучи послідовником географічного детермінізму та еволюційного органіцизму спробував обґрунтувати політ. експансіонізм, вказуючи, що чим більш розвинутою є культура тої чи іншої нації, тим природнішим є її потяг до завоювання, до захоплення нових земель. Як біологічний організм, зазначав P., держава має «основний закон зростання в просторі». Несприятливі географічні умови, перенаселення окремих регіонів вимагають від дієвих націй проведення політики експансіонізму, що послужило одною з засад нової теоретичної науки – геополітики, яка з’явилася на переломі тисячоліття. Тим самим Р. виправдовував, наприклад, колоніальну політику Німеччини. Його праці стали основою для сформування геополітичної школи Р.Челлена, К. Хаусхофера та ін. P. вважають засновником «політичної географії». Водночас, Р. твердив, що землеробським націям притаманні слабкість, відсутність мужності та завзятості, замкнутість у певному обмеженому просторі тої чи іншої нації, її закритість породжують традиціоналізм, а рівнинний степовий ландшафт країни провадить до централізму у системі держ. влади нації. Водночас Р. виступав як прихильник концепції «дифузіонізму» (взаємовпливу культур), вважав, що культура являє собою процес взаємодії і взаємовпливу одної нації на другу, а тому не підтримував поглядів про існування елітних, вищих культур.
Твори: Ratzel F.D. Politische Geografhie. Leipzig, 1897.
Б. К.
РЕННЕР КАРЛ (псевд. Рудольф Шпрінгер) (1870 – 1950) – австр. держ. та політ. діяч, один з лідерів II Інтернаціоналу та австр. соціал-демократичної партії. У 1918-1920 pp. – перший федеральний канцлер республіки, у 1945-1950 pp. – президент Австрії. Вже в першій його публікації «Держава і нація» (1889) він за власним виразом робить спробу розв’язати політ. «квадратуру кола», тобто дилему першості: національна держава або держ. нація? У своїй наступній праці: «Боротьба австрійських народів за державу» (1902), здійснив аналіз міжнаціональних відносин в австро-угорській монархії та обґрунтував вимогу політ. модернізації монархії. Головним його твором вважається «Національні проблеми: боротьба національностей в Австрії» (1906). На думку P., націю слід розуміти як складений на основі спільності долі союз людей, які однаково мислять і говорять. Головним чинником утворення нації вважав етнічну самоідентифікацію. Був одним з авторів теорії «культурно-національної автономії», сутність якої полягала у проголошенні екстериторіальності націй. Р. виходив з того, що нація, яка складала більшість, в умовах представницької демократії завжди буде мати можливість домінувати політично, і, відповідно, повністю реалізовувати лише власні культурні потреби, ігноруючи, або не надаючи однакових умов для інших національних груп. Тому, Р. пропонував відокремити політ. та етнічне життя, а вирішення національного питання зводилось би до отримання національного самоврядування, обмеженого проблемами культури, школи та мови. Значну увагу присвятив виробленню механізмів правового захисту національно-культурних інтересів. Був одним з ідеологів «австромарксизму». Вважав, що теоретичні погляди не обов’язково мають бути пов’язаними з політ. практикою, вони – приватна справа кожного. Р. стверджував, що у кожній країні існував власний марксизм, підкреслював значення «емпіричного соціалізму».
Твори:Реннер К. Государство и нация. СПб., 1906. (под псевдонимом Синоптикус); Национальная проблема. (Борьба национальностей в Австрии). СПб., 1909. (под псевдонимом Шпрингер).
А. Р.
РІШЕЛЬЄ, АРМАН ЖАН дю ПЛЕССІ(1585-1642), герцог – франц. держ. діяч. Нар. в сім’ї провінціального дворянина середнього достатку, зробив блискучу кар’єру – у 21 рік став єпископом, у 29 – обраний депутатом Генеральних штатів, де на нього звернули увагу королева-регент Марія Медічі та її фаворит Кончин. За їх рекомендацією у 31 рік Р. став держ.
секретарем закордонних справ та війни, правда з падінням Кончіні він впав у немилість, однак виявивши великі дипломатичні здібності допоміг помирити короля Людовіка XIII з матір’ю, М.Медічі, і за це знову був наближений до королівського двору. У 37 років Р. отримав кардинальську шапку. Через два роки, у 1624 р. призначений у Королівську раду і незабаром став її керівником – першим міністром. З того часу, 18 років без перерви, Р. був фактичним керівником Франції. Свого часу про це влучно зауважив Монтель: «Рішельє мав в руках скіпетр, а Людовік XIII носив корону...» Ставши по суті неформальним першим суб’єктом політ. влади у Франції, він приступив до вирішення трьох важливих питань. По-перше, він мусів привести до покори королю і праву франц. аристократію; по-друге, рішуче обмежити вплив протестантства як політ. і військової опозиції у державі; по-третє, встановити новий курс закордонної політики Франції, послабити її головного супротивника – династію Габсбургів, завоювати гегемонію в Європі. Вирішити ці завдання Р. не міг за допомогою Генеральних штатів, оскільки вони були безпомічні, та ще й тому, що його деспотичний характер не терпів великих зібрань людей. Моральну підтримку Р. отримав від зборів нотаблів, яких він сам добрав та скликав у листопаді 1626 р. На них Р. виклав свій стратегічний план, який отримав потрібне йому моральне схвалення. Ряд положень цього плану стали внутрішньою стратегією Франції на декілька століть. Зокрема, Р. заявив, що оскільки держава тримається на бюджеті, то податки – її головний двигун, вони повинні розподілятись так, щоб виробники і бідні класи не були ними понад міру обтяжені. Оскільки головним рушієм національного добробуту є промисловість і торгівля, то потрібно забезпечити їм належне місце в державі. Міць держави повинна спиратись на регулярну армію, в якій чини повинні бути доступні для всіх і в ній повинні панувати дух доблесті й відданості Франції. У виданому незабаром едикті вказувалося: «Солдат за свої заслуги може підвищуватись в нагородах і чинах до чину капітана і вище, якщо він став їх гідним». З метою підриву сепаратизму аристократів та знищення підвалин їх військової могутності Р. наказав ліквідувати всі укріплення в замках знаті (що селянство, до речі, виконало з задоволенням), однак це не вимагало повного руйнування замків, а лише засипання фортечних ровів, знищення мурів. З того часу замки стали місцем проживання знаті та залишилися чудовими архітектурними пам’ятниками середньовічної Франції. Далі Р. звів до мінімуму роль провінційних штатів, перетворив ін-т інтендантів у загальнонаціональну установу контролерів з широкими повноваженнями. Великого заслугою Р. стала збалансована фінансова політика, він запровадив три бюджети, впорядкував
податкову систему. Одночасно, щоб підтримати незаможне дворянство, Р. дозволив йому займатись торгівлею. Тим купцям які понад 5 років володіли великими кораблями і вели активу торгівлю, Р. надав дворянські привілеї. Заборонивши дуелі Р. намагався змусити дворян служити лише королю і Франції. Р. рішуче виступив проти протестантської опозиції, у 1628 р. штурмом оволодів їх фортецею Ла-Рошель, позбавив протестантів політ. і військових привілеїв, однак гарантував їм право совісті (Едикт 1629 р.). У закордонній політиці Р. вступив в союз із протестантською Швецією, реорганізувавши армію і флот вступив у 1635 р. в Тридцятилітню війну (1618-1648 pp.). У результаті ряду військових перемог Франція зуміла (вже за кардинала Мазаріні), добитися значного послаблення позицій Габсбургів та стати політ. гегемоном в Зах. Європі. Р. був також меценатом, заснував Франц. Академію, започаткував працю над словником франц. літературної мови. Після себе Р. залишив, також, мемуари та політ. заповіт (який був двічі виданий рос. мовою у другій половині XVIII ст.). Засади власної політики Р. охарактеризував сам. На сповіді перед смертю, коли духівник запитав чи не прощає він своїм ворогам, Р. відповів: «У мене не було інших ворогів окрім ворогів держави». Політика і соціальна діяльність Р. отримала високу оцінку франц. істориків. Як писав О.Тьєррі: «Рішельє підняв королівську владу вище сімейних пут... він виокремив її як чисту ідею, як живу ідею суспільного порятунку і національного блага». Однак його слава, вказував той же Тьєррі, «має похмурий відтінок: він пожертвував усім заради успіху своєї справи... Бачачи здійснені ним великі справи, відчуваєш почуття здивування і вдячності, але при всьому бажанні його неможливо любити...».
Твори: Cardinal de Richelieu. Testament politique. Paris, 1947.
Б. К.
РОЗЕНБЕРГ АЛЬФРЕД (1893-1946) – нім. теоретик націонал-соціалістичної партії, один з керівників фашистської держави. Нар. у Ревелі (тепер Таллін), як рос. громадянин навчався у технічній школі в Ризі. Під час першої світової війни жив у Парижі, пізніше переїхав до Німеччини. У 1930 р. було надруковано його «Міф двадцятого сторіччя». На початку своєї книги він зазначає: «історія та завдання майбутнього не означають більше боротьби класів проти класів, або боротьби церковних догм проти церковних догм, а лише боротьбу між кров’ю та кров’ю, раси з расою, народу з народом». Він наголошував, що народ у цілісності своїх історичних проявів був виразом тої глибинної творчої сили, якою була раса, сутністю якої, своєю чергою, була кров. «Покликати до нового життя душу раси, – писав P., – означає пізнати її найвищу цінність та дати іншим цінностям їхнє реальне місце під її
верховною владою: у державі, в мистецтві, в релігії. Завданням нашого сторіччя є створення з нового міфу життя – нового типу людини». Трохи далі Р. писав про необхідність «знов встановити чистоту здорової крові» нордичної раси. Він писав про дві моралі – мораль панів, аристократів та «демократичну» мораль любові та альтруїзму. Носіями цих типів моралі виступали нордієць та єврей. Останнім відповідав політ. режим демократії, який продукував універсальну любов та передбачав використання мас, їх ошукування. Нордієць був прихильний до істини, мав відчуття честі і внаслідок цього не був придатним до демократії. Держава, на думку Р., не могла бути самодостатньою метою, а була лише засобом збереження народу, одним з багатьох засобів, так само, як церква, право, мистецтво та наука. У становленні нового сус-ва вирішальна роль відводилась партії. Вона повинна мати ієрархічну будову подібно до католицької церкви і зобов’язана оновити народ, який з себе, з власної глибини висунув вождя. Цей вождь, згідно з P., мав бути примітивним королем, який би уособлював об’єднання і який повинен був мати щось від невидимих сил: «Ми бажаємо бачити в германському королі людину, таку саму як ми і поряд з цим, щоб він уособлював собою германський міф». Власне вождь, та очолювана ним партія, на думку P., мали створити національне об’єднання. Однак, метою націонал-соціалістичної революції мала бути «... не так звана тотальна держава, а тотальність націонал-соціалістичного руху». Важлива функція у становленні нового сус-ва відводилась ідеології, яку було неможливо логічно зрозуміти, оскільки вона була «містичним синтезом» – «Життя окремої раси певного народу не є жодною філософією яка б розвинулась логічно, не подією, що розвивалася б за природними законами, а утворенням певного містичного синтезу, містичним актом, який неможливо пояснити логічними висновками, ні на підставі аналізу зразків та наслідків».
Твори:Rosenberg A. Race and Race History. London, 1970.
А. Р.
POKKO АЛЬФРЕД(1875-1935) – італ. держ. діяч, правознавець. Був засновником і директором ж-лу «Політика». Викладав у ряді ун-тів Італії. Депутат парламенту, певний час займав посаду голови парламенту, з 1925 р. до 1932 р. – міністр юстиції. Вважається засновником правового порядку фашистського режиму. У 1934 р. був призначений сенатором, з 1932 р. – ректор Римського унту. За своїми переконаннями Р. був націоналістом, пізніше перейшов до фашизму. Для нього фашизм був реалізацією націоналістичних принципів, підтвердженням авторитету держави на противагу індивідуалізму. У своїй промові «Історична ґенеза фашизму» (1926 p.) P. підкреслив, що в історії діяло два головних принципи:
принцип організації, що був властивий передовим цивілізаціям та принцип індивідуалізму, що був притаманний примітивним та вмираючим суспільствам. Історичні корені фашизму, за P., були закладені ще у часи стародавнього Риму і полягали у принципах ієрархії та дисципліни. Встановлення фашизму він кваліфікував як правдиву революцію, оскільки був змінений режим правління, методи володарювання, менталітет, політ. дух і, навіть, саме розуміння держави. Ця революція, на думку P., реалізовувалась згори за допомогою традиційних держ. ін-тів. Вона була спрямована проти ліберально-демократичних звичаїв та традицій парламентаризму і мала завдання повернутися до авторитарної влади. Особливо чітко це виявилось у проекті закону про обов’язки та права глави держави, підготованому Р. Закон повинен був наділити главу держави повноваженнями значно більшими ніж ті, якими володіли канцлер, або прем’єр-міністр в інших країнах. Запропонована політ. конструкція передбачала також володаря, що був представником династії, «яка володіла тисячолітнім досвідом володарювання» і який знаходився вище від голови держави. У виступі в сенаті з приводу розгляду зазначеного закону (14 грудня 1925 р.) Р. розвинув оцінку парламентського представництва, як хибного, оскільки воно не здатне було «спиратися на всі величезні сили суспільства». Він запропонував власне бачення держ. устрою, де корпорації мали бути горизонтальними структурами, а синдикати – вертикальними. Синдикати мали представляти окремо категорії робітників та власників, корпорації – зв’язувати обидва синдикати у певну виробничу галузь: індустрію, сільське господарство, морський транспорт і т.д. Корпорації були державними органами. Синдикати також були вмонтованими у державу, оскільки «перестала існувати будь-яка класова самооборона». Синдикати були фашистськими, але не тому, що вони приймали програму партії, а тому, що це було їхнє зобов’язання: «... фашизм не є якась партія, він є спосіб існування Нації».