Рапальський сепаратний договір Росії з Німеччиною 16 квітня 1922 р. 5 страница
Черчілль відверто вимагав від свого командувача якомога швидше просуватися на схід, щоб англо-американо-канадські війська раніше увійшли в Берлін, ніж його візьмуть штурмом радянські.Війна перестала бути виключно воєнно-стратегічною проблемою і перейшла в суто політичну площину.У березні союзні армії зайняли Рур і ряд районів Західної Німеччини, а у квітні англо-американські армії знаходилися вже в 100 км від Берліна. В той же час радянські війська розпочали штурм німецької столиці, а союзні війська, долаючи опір окремих груп німецьких військ, вийшли до Ельби в районі Торгау. Тут 25 квітня передові патрулі 1-ї американської армії зустрілися з авангардом 58-ї гвардійської дивізії 1-го Українського фронту. 29 квітня капітулювали німецькі війська в Італії, 2 травня вони припинили опір у Хорватії, Південній та Західній Австрії, Південній Німеччині.Тим часом Гітлер вишукував нові сили і засоби, щоб зупинити радянські війська під Берліном: віддав розпорядження зняти ряд армій з інших напрямків, зосередити усі наявні резерви для захисту столиці. 21 квітня — 1 травня жорстокі бої відбулися на вулицях Берліна, де боротьба точилася за кожен квартал і будинок. Проте фанатичні есесівські частини і формування фольксштурму спливали кров'ю, але зброї не складали. Радянські війська одержали наказ захопити Гітлера живим, але ЗО квітняГітлер покінчив життя самогубством. 400-тисячний берлінський гарнізон не витримав натиску радянських військ. 2 травня він припинив боронитися. У полон було взято 134 тис. чоловік. Радянські війська під час Берлінської операції втратили 400 тис. чоловік. У ніч з 8 на 9 травня було підписано Акт про воєнну капітуляцію Німеччини. Розпочата в вересні 1939 р. Гітлером війна в Європі завершилася цілковитим розгромом Німеччини.Однак боротьба за Берлін не була останньою битвою в Європі. Після капітуляції берлінського гарнізону і військ на заході частина гітлерівських військ походом через Чехословаччину намагалася здатися у полон союзникам. Проте на їхньому шляху була Прага, де розпочалося повстання проти фашистів ще 5 травня. На допомогу пражанам прийшли війська власів-ської Російської визвольної армії, що спільно з пражанами кілька днів стримували німецьке угруповання. Згодом була досягнута угода між повстанцями і командуванням німецького угруповання, у результаті якої без важкої зброї і бойових дій на вулицях Праги німці увійшли у Рудні гори і капітулювали перед американцями. 9 травня радянські війська з-під Берліну дійшли до Праги, але вони зустрілися лише з залишками відступаючих німців і рештками власівської армії.Після завершення воєнних дій в Європі союзницькі війська розпочали широку підготовку до наступу на Японію, чисельність армії якої становила не менше 4 млн. чоловік. 8 серпня Радянський Союз оголосив Японії війну. Разом з тим між союзниками і Японією велися переговори про капітуляцію останньої, але вони зайшли в глухий кут. Тоді новий президент США Гаррі Трумен за домовленістю з Англією дав розпорядження про атомне бомбардування Японії. 6 серпня 1945 р. на Хіросіму була скинута перша бомба, внаслідок чого загинула чверть населення міста. 9 серпня друга атомна бомба була скинута на Нагасакі. Загалом загинуло і було покалічено 447 тис. чоловік. Радянські війська розпочали воєнні дії проти Квантунської армії. 14 серпня японський імператор дав наказ військам припинити опір. Проте радянські війська продовжували воєнні дії, бо мали плани не лише щодо Курильських островів і Сахаліну, а й щодо інших територій Японії.2 вересня 1945 р. Японія капітулювала.Останньою зустріччю глав трьох держав — учасниць антигітлерівської коаліції — була Потсдамська конференція 17 липня — 2 серпня 1945 р. Вона закріпила поділ Німеччини на чотири зони окупації. Учасники конференції розробили принципи демілітаризації, денацифікації та демократизації Німеччини. Конференція розглянула ряд територіально-політичних питань, заклала основи підписання серії мирних договорів, що враховували геопо-літичні інтереси СРСР.3 грудня 1945 р. до жовтня 1946 р. у Нюрнберзі відбувався міжнародний суд над політичними і військовими керівниками фашистської Німеччини. Верхівці рейху ставилися в провину організація і здійснення змови проти світу і людства, розв'язання тотальної війни, масове вбивство військовополонених і мирних жителів тощо. Головні винуватці були засуджені до смертної кари, інші — до тривалого ув'язнення.Нюрнберзький процес — перший в історії суд, що визнав агресію найтяжчим кримінальним злочином, покарав як кримінальних злочинців державних діячів, винних у підготовці, розв'язанні і веденні агресивних війн.Таким чином, головним наслідком Другої світової війни був розгром союзними державами збройних сил держав фашистського блоку. У війні брали участь 61 держава і 80% населення світу. За роки війни було мобілізовано в армії більше ПО млн. чоловік. За офіційними даними СРСР втратив на фронтах 8 827 700 чоловік. Загальні втрати СРСР варіюються між 21,3—27 млн. за офіційними даними і 46 млн. за даними незалежної експертизи.Загальні втрати Німеччини у війні становили 7,8 млн., Японії — 3,6 млн. чоловік.Надзвичайно великими були матеріальні збитки: зруйновані тисячі міст, серед них — Белград, Будапешт, Берлін, Варшава, Дрезден, Київ, Кельн, Ленінград та ін., тисячі кілометрів залізниць і доріг, залізничних та автодорожніх мостів, від мирної праці відірвані мільйони трудових рук. Лише в СРСР до армії було мобілізовано 33% чоловічого населення.У результаті Другої світової війни значно посилилася роль у світі двох наддержав — США і СРСР. Відмінність їх політики у подальшому призвела до невтримної гонки озброєнь, зокрема виробництва зброї нових видів. Воєнні потреби стали поштовхом до розвитку науки і техніки, наукових відкриттів: виготовлення атомної зброї, радарних установок, реактивних двигунів тощо. Проте парадоксом цього розвитку було те, що зусилля вчених підпорядковувались винайденню ефективніших засобів ведення війни. Закінчення світової війни не привело до миру і спокою у світі. Протистояння двох наддержав — СРСР і США, яке розпочалося після завершення втни, започаткувало третю, "холодну втну".1944 – під час конференції в Думбартон-Оксі (США) Велика Британія, США, СРСР і Китай ухвалили рішення про зміну Ліги Націй на Організацію Об’єднаних Націй.На початку переговорів в Думбартон-Оксі американці запропонували, щоб у Раді Безпеки діяло правило одностайності. Колишній державний секретар США К. Хелл у своїх мемуарах заявив:".. .у нас не було сумніву, стосовно того, що голосування постійних членів Ради у питаннях, які стосуються безпеки, повинно бути єдино мовним. Мова йшла про так зване право "вето". США є ініціаторами права вето, яке витікає з потреби одностайності п'яти держав. Коли ж англійці спробували виступити проти цієї ідеї, американці заявили, що "без цієї умови буде важко, чи взагалі неможливо провести весь план через Сенат". Також у вступній промові Хелл заявив, що зберігання миру та безпеки у майбутньому є головною причиною міжнародної співпраці. " У Московський декларації, - казав він, кожний уряд також взяв на себе частину відповідальності за керівництво у створенні міжнародної організації, переслідуючи цю мету, шляхом спільних дій усіх миролюбних держав".На конференції в Думбартон-Оксі делегація США підтвердила необхідність того, щоб рішення Ради Безпеки мали силу лише при єдиномовстві всіх постійних членів - СРСР, США, Англії, Китаю, Франції. Однак, при цьому вона пропонувала зробити одне виключення, яке полягало в тому, що в тих випадках, коли у суперечках задіяний будь-хто з членів Ради, він не повинен брати участь у голосуванні. На засіданні 28.08.1944р. американський представник Є.Стеттініус казав, що сторона незалежно від займаного нею положення у Раді, при вирішенні питання, в якому вона зацікавлена, не повинна бути допущена до голосування. Англійці зайняли подібну ж позицію. Пропозиція США не змогла не насторожити радянську делегацію. Порядок голосування у Раді Безпеки, який пропонували США, не утворював необхідних гарантій проти можливих зловживань з боку окремих держав. Знаючи імперіалістичні повадки правлячих кіл США та Англії, неможна було ручатися за те, що при такому порядку голосування західні держави не спробують прийняти рішення про застосування військових та економічних санкцій, про розрив дипломатичних стосунків з будь-якою державою у своїх корисних цілях, які не мають нічого загального з завданням зберігання миру та безпеки.Голова радянської делегації А.А.Громико у своєму виступі підкреслив, що для підтримання миру та безпеки недостатньо володіти лише бажанням загнуздати агресора чи застосувати проти нього силу, якщо цього не потребують обставини. Щоб забезпечити мир та безпеку, необхідно володіти ресурсами, за допомогою яких, можна запобігти чи придушити агресію та зберегти міжнародний порядок. Ось, чому всі, кому дорогі воля та незалежність, не можуть не зробити висновку, що волю та незалежність можна зберегти лише в тому випадку, якщо майбутня Міжнародна організація безпеки в інтересах волелюбних народів ефективно використає всі ресурси, які знаходяться у розпорядженні членів організації, і в першу чергу ресурси таких великих держав, як Радянський Союз, США та Великобританія."Єдність всіх союзників, проявлена у боротьбі проти загального ворога, заявив голова радянської делегації, та їх намагання зберегти мир у майбутньому являють собою гарантію того, що теперішні дослідницькі переговори дадуть позитивні результати. Вони є першим кроком на шляху, який веде до будування знання, у спорудженні якого зацікавлені всі волелюбні держави світу, заради утворення ефективної міжнародної організації з питань збереження миру та безпеки".Голова англійської делегації А.Кадоган у своєму виступі «підмітив, що є всі підстави бути вдячними Радянському Союзу, за ініціативою якого було прийнято рішення про організації теперішніх переговорів. З позиції, яку займав уряд СРСР на Московський конференції, "було зрозуміло, що він придає великого значення створенню системи, призначеної для застерігання повторення нацистсько-фашиської агресії"[5, c. 361-362].За столом переговорів в Думбартон-Оксі зібрались представники держав, інтереси та політичні намагання яких у питаннях післявоєнного устрою мира, мали глибоку різницю.Радянська дипломатія ставила перед собою високе завдання — організація вільного від озброєного конфлікту миру, в якому народи СРСР та народи всього світу могли б спокійно займатися своєю працею. Вона виходила з того, що урядова міжнародна організація повинна засновуватись на принципах суверенної рівності її членів, служити інтересам всезагального миру та безпеки.Інтереси ж монополістичних кіл американської та англійської буржуазії наполягали на забезпеченні гегемонії своїх держав у післявоєнному світі, за рахунок і на шкоду іншим країнам. Про це зовсім відверто говориться в мемуарах державного секретаря США К.Хелла, який в травні 1944р. у розмові з групою американських сенаторів прямо заявив, що в результаті відмови від утворення Міжнародної організації безпеки чи у випадку неучасті у ній, США будуть позбавлені свого панівного становища.Однак, за всією різноманітністю класових позицій та ідеологій, учасників конференції з'єднувало загальне прагнення до співпраці, яке є необхідним для досягнення перемоги над фашисткою Німеччиною та її союзниками, та до утворення системи колективної безпеки для збереження подальшого миру. Цей фактор сприяв результативності переговорів.На конференції була швидко досягнена домовленість щодо цілей, принципів діяльності основних органів Міжнародної організації безпеки. На перший план було винесено, як головну мету, "підтримання міжнародного миру та безпеки та прийняття з цією метою ефективних колективних заходів для запобігання та ліквідування загрози миру та придушення актів агресії чи інших порушень миру та забезпечення мирними заходами врегулювання міжнародних суперечок, які можуть призвести до порушення стану безпеки'' В якості важливих цілей організації було вказано на розвиток дружніх відносин між націями та здійснення міжнародної співпраці у сфері економічних та соціальних питань .Радянська делегація, враховуючи негативний досвід Ліги націй, чия діяльність була перевантажена розгляданням можливих гуманітарних проблем, спочатку виступала за утворення спеціальної організації з економічних питань та соціальних. Однак наполягати на своїй точці зору радянська делегація не стала. Оскільки тут мова йшла не про принціпіальні протиріччя, а лише про організаційні форми, та розподіл дій у сфері співпраці з міжнародних економічних та соціальних питань був прийнятий без перешкод.Було домовлено, що Міжнародна організація безпеки повинна діяти відповідно до наступних принципів: 1) Організпація заснована на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав; 2) Всі члени організації повинні виконувати взяті на себе положення; 3) Всі члени організації повинні утримуватись у своїх міжнародних відносинах від того, щоб загрожувати силою чи використовувати силу будь-яким засобом, не сумісним з метою організаціі; 4) Всі члени організації будуть надавати їй всяку допомогу у будь-якій дії, у відповідності з положенням статуту прийнятому організацією; 5) Всі члени організації повинні утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої організацією прийняті заходи превентивного чи примусового характеру; 6) Організація забезпечить, щоб усі держави, які не входять до організації, діяли у відповідності до її принципів.Було вирішено утворити діючий орган під керівництвом Генеральної Асамблеї Економічну та Соціальну Раду. Але серед основних органів він не згадувався. Цим як би підкреслювалось, що на перший план висувають завдання забезпечення миру та безпеки[2, c. 189-191]. Обговорюючи питання про склад та повноваження Генеральної Асамблеї, делегації прийшли до згоди, що цей орган буде складатися з представників всіх держав-членів міжнародної організації. Було вирішено, що кожна держава повинна мати в Асамблеї один голос, що Асамблея повинна збиратись на регулярні сесії. Асамблея повинна обирати непостійних членів Ради Безпеки, членів Економічної та Соціальної Ради, обирати згідно з Радою Безпеки членів Міжнародного Суду, за рекомендаціями Ради Безпеки призначати генерального секретаря, затверджувати бюджет організації. Делегати встановили, що для прийняття рішень з всіх цих питань необхідна більшість у дві треті голосів, а для прийняття рішення по організаційним питанням достатньо простої більшості.Делегація США внесла пропозицію, що при прийнятті рішень щодо бюджету органів та урядів організації та розподілення витрат організації, кожна держава член повинна володіти чисельністю голосів, яка пропорційна її участі у витратах організації. Ця пропозиція США явно ---(ущемляла) права малих та економічно слаборозвинених країн. Відстоюючи демократичні принципи роботи організації, радянська делегація виступила проти вказаної пропозиції, але протест був відхилений.До компетенції Генеральної Асамблеї було віднесено не тільки розглядання та обговорення загальних принципів та питань щодо підтримання міжнародного мира та безпеки, але і право давати рекомендації щодо таких питань . Зокрема делегати уточнили, що до числа таких питань відносяться принципи, щодо врегулювання озброєнь та роззброення.Генеральна Асамблея уповноважувалася приймати до організації нових членів за рекомендацією Ради Безпеки та утворювати такі органи та уряди, які вона може визнавати необхідними для виконання своїх функцій.
39. Нова розстановка сил на світовій арені. “Холодна війна” та її етапи.
Холодна війна-це гонка озброєнь між США та прозахідними країнами з одного боку та СРСР і його союзників з ін. Умовно можна виділити 3 етапи холодної війни. На першому етапі (40-60 рр ХХст.) СРСР вимагав перегляду кордонів у Європі та Азії та режиму Чорноморських проток, зміна режиму управління колишніми італійськими колоніями в Африці. Захід побачив загрозу розповсюдження комунізму. В 1947р. за «Доктриною Трумена» на кордонах с СРСР було створено воєнні блоки, які мали стримувати СРСР від подальших дій. У відповідь СРСР створили прорадянський блок на території Східної Європи. У 1949р. було створено НАТО. Розпочалась гонка озброєнь та розробка ядерної зброї. У 1962р. відбулась Карибська криза. Уряд Куби звернувся до СРСР у наданні воєнноі підтримки у боротьбі проти США. На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. У відповідь президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів з метою недопущення туди радянських військ і зброї. У 1968р. СРСР ввів вйська у Чехословакію, побоюючись втрати комуністичного впливу над Республікою. На другому етапі (70ті рр. ХХ ст.) війни було укладено договори між ФРН і СРСР, Польщею, НДР. Чехословаччиною; угоду по Західному Берліну, радянсько-амереканські договори про обмеження озброєнь; проведена нарада 1975 р. в Гельсінкі з безпеки і співробітництва в Європі (спроби мирного співіснування двох систем); був проведенний військово-політичний паритет(рівність) між СРСР і США. Третій етап (кінець 70-хх-кінець 80-хх рр. ХХст.) розпочався з кінеця розрядки та нового загострення міжнародного протистояння двох систем. Погіршення радянсько-американських відносин, нова гонки озброєнь, американська програма СОІ(стратегічна оборонна ініціатива); зростання втручання США в політику країн Близького Сходу та Латинської Америки; введення радянських військ в Афганістан; «доктрина Брежнєва» - обмеження суверенітету країн соціалістичного табору, посилення тертя усередині нього. Поступово зміни охопили й східноєвропейські країни. Комуністичні режими в них випробовували серйозну кризу. Протягом 1989-1991 рр.. З комуністичними режимами у Східній Європі було покінчено. У грудні 1991 р . припинив існування Радянський Союз. Так закінчилася «холодна війна».
40. Створення воєнних блоків. Блокове протистояння (40-80-і рр. ХХ ст.)
Створення воєнно-блокової системи. Важливим наслідком "холодної війни" стало створення воєнно-блокової системи.У період 1943-1948 рр. в країнах Східної Європи відбувався процес становлення нових політичних режимів під пильним контролем СРСР. З країнами своєї сфери впливу СРСР уклав угоди про дружбу, співробітництво взаємну допомогу. У 1947-1948 рр. ці угоди мали чітку антизахідну спрямованість. Таких двосторонніх угод було укладено 35. Вони утворювали взаємопов’язану систему. У 1948 р. в усіх країнах Східної Європи були встановлені комуністичні режими.У Західній Європі процес формування воєнно-блокової системи розпочався в березні 1948 р., коли Англія, Франція, Бельгія, Голландія і Люксембург утворили Західний Союз. Його учасники повинні були надавати військову допомогу один одному на випадок загрози їхнім інтересам. Великобританія намагалась утвердити в новоутвореному союзі своє лідерство. Об’єднане військове командування очолив англійський фельдмаршал Монтгомері.Поштовхом до подальшого розгортання воєнно-блокової системи стала Берлінська криза влітку 1948 р. Вона була тісно пов’язана з вирішенням німецького питання.
В окупованій 4-ма державами Німеччині йшли процеси, які робили неможливим її об’єднання. У радянській зоні окупації формувались органи влади, які контролювались прорадянськими діячами Соціал-демократичної партії Німеччини та комуністами. У квітні 1946 р. СДПН і КПН об’єднались у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН).Представники США та Великобританії 2 грудня 1946 р. у Вашингтоні підписали угоду про економічне та адміністративне об’єднання американської та англійської окупаційних зон і створення так званої "Бізонії". Незабаром Бізонія була об’єднана з французькою зоною окупації.
На Московській конференції Ради міністрів закордонних справ у березні-квітні 1947 р. СРСР пропонував встановити над Руром контроль чотирьох держав. Західні держави пропонували переглянути Веймарську конституцію і розширити права окремих німецьких земель. Франція домагалась права на економічний аншлюс Саарської області.Невдачею завершилась Лондонська сесія Ради в листопаді-грудні 1947 р., де невирішеними лишились питання про об’єднання зональних кордонів, вільного пересування громадян, ідей та товарів по всій Німеччині. У 1948 р. припинила свою роботу Союзна Контрольна Рада в Німеччині, що була створена відповідно до рішень Потсдамської конференції. На Лондонській нараді представників США, Англії та Франції з державами Бенілюксу без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції, проведення грошової реформи і включення Західної Німеччини в зону дії американського плану економічної допомоги – плану Маршалла. Збройні сили союзників мали залишатись на німецькій території до досягнення єдності Німеччини. Створювалась об’єднана військова рада в складі головнокомандуючих трьох держав –США, Англії, Франції. Водночас у Варшаві була скликана Радянським Союзом нарада східноєвропейських держав, яка засудила рішення Лондонської конференції і повністю підтримала курс СРСР.
Радянська військова адміністрація Східної Німеччини і Східного Берліну, враховуючи небезпеку дестабілізації валюти і господарства в своїй зоні окупації, в результаті проведення реформ в Західній Німеччині, ввела транспортні обмеження у пересуванні в Берліні та між Західною і Східною Німеччиною. Таким чином, населення Західного Берліну було поставлено в скрутні умови: не вистачало продовольчих товарів і предметів першої необхідності. Командуючий американськими військами в Німеччині Л.Клей наполягав на проведенні воєнної операції по деблокаді Берліну. В Англію було направлено угруповання бомбардувальників Б-29 (носіїв ядерної зброї), американські війська в Європі і на Далекому Сході були приведені в бойову готовність. Збройного конфлікту вдалось уникнути. США організували повітряний міст в Західний Берлін. Це не порушувало умови окупації Німеччини союзниками, завдяки чому населення було забезпечено всім необхідним. Через деякий час кризу було врегульовано за столом переговорів ціною розколу Німеччини. У травні 1949 р. було проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини, а в жовтні 1949 р. – Німецької Демократичної Республіки.
У січні 1949 р. у Москві було скликано нараду представників країн радянського блоку (Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР), на якій було вирішено створити, Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). Пізніше до РЕВ були прийняті Албанія, НДР, Монголія та інші держави. Таким чином, протистояння в економічній сфері поглибилось. Економічні, торговельні, культурні зв’язки між обома угрупованнями швидко згортались.
Блокада Берліну і тісне згуртування країн Східної Європи та СРСР призвели до розумінняЗаходом необхідності зміцнення своєї могутності. Відбувся злам і в настроях американців. Вони утвердились в думці, що лінія оборони США проходить в Європі і Азії і віддали перевагу курсу силового протиборства з СРСР.У 40-50-х роках воєнно-блокове мислення стало домінуючим. Перемога революції в Китаї та підписання договору про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу між СРСР і КНР (1950 р.) призвели до зміни геополітичного становища в Азії і зіткнення між СРСР та США в Азіатському регіоні (війни в Кореї і В’єтнамі).У 1950 р. США вперше використали свої збройні сили, втрутившись у конфлікт на Корейському півострові. Після Другої світової війни Корея була окупована з півночі Радянським Союзом, а з півдня – США. Були створені, як і в Німеччині, два уряди. Суперництво між ними посилювалось у міру зростання напруженості у радянсько-американських відносинах. До 1949 р. війська обох країн були виведені з Кореї, в обох її частинах проведені вибори. В одній із своїх промов державний секретар США Дін Ачесон, окреслюючи периметр оборони США від радянсько-китайського експансіонізму, не назвав Південну Корею в числі країн, безпеку яких Америка гарантує. Для північнокорейського керівництва на чолі з Кім Ір Сеном це було свідченням на користь того, що США не втрутяться у випадку виникнення конфлікту між двома Кореями.
25 червня 1950 р. війська Північної Кореї перейшли демаркаційну лінію по 38 паралелі і почали рішуче просуватись на південь. СРСР у цей час на знак протесту проти небажання західних держав надати КНР місце Китаю в ООН демонстративно бойкотував роботу Ради Безпеки. Тільки тому США домоглись визнання дій Північної Кореї як агресивних і прийняття рішення про надання допомоги Південній Кореї. Під прапором ООН на Корейському півострові висадились війська кількох держав, більшість яких становили американці. Почалась корейська війна, яка точилась із змінним успіхом до 1953 р. У цю війну були втягнуті СРСР і КНР. Війна в Кореї була найнебезпечнішим конфліктом періоду "холодної війни".У результаті війни відбулось переозброєння американської армії та армій країн Заходу. Відбулась демілітаризація ФРН та Японії. В Європі розроблялись плани створення євроармії. Корея залишається розколотою по сьогоднішній день.Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу Радянського Союзу.Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомного пристрою в СРСР.
Таким чином, "холодна війна" перекреслила ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій.
41. Міжнародні результати діяльності світової системи соціалізму в другій половині 40-х – 60-х рр. ХХ ст.
Значним історичною подією післявоєнного часу стали народно-демократичні революції в ряді країн Європи: Албанії, Болгарії, Угорщини, Східної Німеччини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії та Азії: Вєтнамі, Китаї, Кореї і дещо раніше - революція в Монголії. Значною мірою політична орієнтація в названих країнах визначалася під впливом перебування на території більшості з них радянських військ, які виконують визвольну місію в період Другої світової війни. Це ж багато в чому сприяло й тому, що в більшості країн почалися кардинальні перетворення в політичній, соціально-економічній та інших сферах у відповідності зі сталінською моделлю, що характеризувалася високим ступенем централізації народного господарства і засиллям партійно-державної бюрократії.Вихід соціалістичної моделі за рамки однієї країни і поширення її на Південно-Східну Європу та Азію заклав основи для виникнення співтовариства країн, що отримав назву «світова система соціалізму» (МСС). У 1959 р. Куба, а в 1975 р. Лаос увійшли в орбіту нової системи, яка проіснувала більше 40 років.Наприкінці 80-х рр.. до складу світової системи соціалізму входили 15 держав, що займали 26,2% території земної кулі і нараховують 32,3% світового населення.Беручи до уваги навіть просто ці кількісні показники, можна говорити про світову систему соціалізму як істотний чинник післявоєнної міжнародного життя, що вимагає більш поглибленого розгляду.Східноєвропейські країни. Як зазначалося, важливою передумовою складання МСС стала визвольна місія Радянської Армії в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Сьогодні ведуться досить гострі дискусії з цього питання. Значна частина дослідників схильна вважати, що в 1944-1947рр. не було народно-демократичних революцій у країнах цього регіону, а Радянський Союз навязав звільненим народам сталінську модель суспільного розвитку. З такою думкою можна погодитися лише частково, тому що, на наш погляд, слід враховувати, що в 1945-1946 рр.. в цих країнах здійснювалися широкі демократичні перетворення, відновлювалися часто буржуазно-демократичні форми державності. Про це свідчать, зокрема: буржуазна спрямованість аграрних реформ при відсутності націоналізації землі, збереження приватного сектора в дрібної та середньої промисловості, роздрібної торгівлі та сфері послуг, нарешті наявність багатопартійності, включаючи і вищий рівень влади. Якщо в Болгарії та Югославії відразу ж після звільнення був узятий курс на соціалістичні перетворення, то в інших країнах Південно-Східної Європи новий курс став здійснюватися з моменту встановлення по суті необмеженій владі національних компартій, як це було у Чехословаччині (лютий 1948 р.), Румунії (грудень 1947 р.), Угорщини (осінь 1947 р.), Албанії (лютий 1946 р.), Східної Німеччини (жовтень 1949 р.), Польщі (січень 1947 р.). Таким чином, у ряді країн протягом півтора-двох повоєнних років зберігалася можливість альтернативного, несоціалістичного шляху.1949 можна вважати своєрідною паузою, подведшей риску під передісторією МСС, а 50-ті роки - виділити у відносно самостійний етап форсованого створення «нового» суспільства, за «універсальним зразком» СРСР, що становлять риси якого досить добре відомі. Це всебічне одержавлення промислових галузей економіки, примусове кооперування, а по суті одержавлення аграрного сектора, витіснення приватного капіталу зі сфери фінансів, торгівлі, встановлення тотального контролю держави, вищих органів правлячої партії над громадським життям, в області духовної культури і т.п.Оцінюючи результати проведеного курсу будівництва основ соціалізму в країнах Південно-Східної Європи, слід констатувати в цілому швидше негативний ефект цих перетворень. Так, форсований створення важкої індустрії призвело до виникнення народногосподарських диспропорцій, що позначилося на темпах ліквідації наслідків післявоєнної розрухи і не могло не позначитися на зростанні рівня життя населення країн у порівнянні з країнами, що не потрапили в орбіту соціалістичного будівництва. Подібні результати були отримані і під час примусової кооперації села, а також витіснення приватної ініціативи зі сфери ремесла, торгівлі та послуг. Як аргумент, що підтверджує такі висновки, можна вважати потужні суспільно-політичні кризи в Польщі, Угорщини, НДР і Чехословаччини 1953-1956 рр.., З одного боку, і різке посилення репресивної політики держави відносно будь-якого інакомислення, з іншого. Досить поширеним до недавнього часу поясненням причин таких труднощів будівництва соціалізму в розглянутих нами країнах було сліпе копіювання їх керівництвом досвіду СРСР без урахування національної специфіки під впливом найжорстокішого диктату Сталіна відносно комуністичного керівництва цих країн.Самоуправлінських соціалізм в Югославії. Проте була й інша модель соіалістіческого будівництва, осуществляшаяся в ті роки в Югославії - модель самоуправлінських соціалізму. Вона передбачала в загальних рисах наступне: економічну свободу трудових колективів у рамках підприємств, їх діяльність на основі господарського розрахунку при індикативної типі державного планування; відмова від примусової кооперації в сільському господарстві, досить широке використання товарно-грошових відносин і т.п., але при умови збереження монополії компартії у відомих сферах політичного та суспільного життя. Відхід югославського керівництва від «універсальної» сталінської схеми будівництва зявився причиною практичної ізоляції її на ряд років від СРСР та його союзників. Лише після засудження сталінізму на XX зїзді КПРС, тільки в 1955 р. відносини соціалістичних країн з Югославією стали поступово нормалізуватися. Певний позитивний економічний і соціальний ефект, отриманий від впровадження більш збалансованої господарської моделі в Югославії, здавалося б є підтвердженням аргумент прихильників вищенаведеної точки зору на причини криз 50-х рр..
Освіта РЕВ. Важливою віхою в історії формування світової системи соціалізму можна вважати створення Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) у січні 1949 По лінії РЕВ здійснювалося економічне та науково-технічне співробітництво спочатку європейських соціалістичних країн. Військово-політична співпраця велося в рамках створеного в травні 1955 Варшавського Договору.Необхідно відзначити, що соціалістичні країни Європи залишалися порівняно динамічно розвивається частиною МСС. На іншому ж її полюсі знаходилися Монголія, Китай, Північна Корея, Вєтнам. Ці країни найбільш послідовно використовували сталінську модель будівництва соціалізму, а саме: у рамках жорсткої однопартійної системи рішуче викорінювали елементи ринкових, приватновласницьких відносин.Монголія. Першою на цей шлях вступила Монголія. Після перевороту 1921 р. у столиці Монголії (м. Урга) була проголошена влада народного уряду, а в 1924 р. - Народна Республіка. У країні почалися перетворення під сильним впливом північного сусіда СРСР. На кінець 40-х рр.. в Монголії відбувався процес відходу від первісно-кочового побуту шляхом будівництва в основному великих підприємств в галузі гірничодобувної промисловості, поширення землеробських господарств. З 1948 р. країна приступила до форсованого будівництва основ соціалізму за зразком СРСР, копіюючи його досвід і повторюючи помилки. Партія влади поставила завдання перетворення Монголії в аграрно-індустріальну країну, не зважаючи на її особливостями, по суті відмінній від СРСР цивілізаційної базою, релігійними традиціями і т.п. Китай. Найбільшою соціалістичною країною Азії до сьогоднішнього дня залишається Китай. Після перемоги революції, розгрому армії Чан Кайши (1887-1975) 1 жовтня 1949 була проголошена Китайська Народна Республіка (КНР). Під керівництвом Комуністичної партії Китаю і при великій допомозі СРСР країна приступила до відновлення народного господарства. При цьому Китай найбільш послідовно використовував сталінську модель перетворень. А після XX зїзду КПРС, що засудив деякі вади сталінізму, Китай протиставив себе новим курсом «старшого брата», перетворившись на арену небувалого за масштабами експерименту під назвою «великий стрибок». Концепція форсованого будівництва соціалізму Мао Цзедуна (1893-1976) по своїй суті була повторенням сталінського експерименту, але в ще більш жорсткій формі. Надзадача полягала в прагненні наздогнати і перегнати СРСР шляхом різкої ломки суспільних відносин, використання трудового ентузіазму населення, казармених форм праці і побуту, військової дисципліни на всіх рівнях соціальних відносин і т. п. У результаті вже в кінці 50-х років населення країни почало відчувати голод. Це викликало бродіння в суспільстві і серед керівництва партії. У відповідь реакцією Мао і його прихильників стала «культурна революція». Так була названа «великим керманичем» широкомасштабна кампанія репресій проти інакомислячих, що розтягнулася аж до смерті Мао. До цього моменту КНР, зважаючи соціалістичною країною, тим не менше перебувала як би за межами МСС, свідченням чого можуть бути, зокрема, навіть збройні зіткнення її з СРСР наприкінці 60-х рр..Вєтнам.Найбільш авторитетною силою, яка очолювала боротьбу за незалежність Вєтнаму, була Комуністична партія. Її керівник Хо Ши Мін (1890-1969) очолив у вересні 1945 р. тимчасовий уряд проголошеної Демократичної Республіки Вєтнам. Ці обставини і визначили марксистсько-соціалістичну спрямованість подальшого курсу держави. Він здійснювався в умовах антиколоніальної війни спочатку з Францією (1946-1954), а потім з США (1965-1973) і боротьби за воззєднання з півднем країни, аж до 1975 р. Таким чином будівництво основ соціалізму тривалий час протікало у військових умовах, що зробили чималий вплив на особливості реформ, які все більше набували сталінсько-маоїстських забарвлення.Північна Корея. Куба. Аналогічна картина спостерігалася в Кореї, знайшла незалежність від Японії в 1945 р. і розділеної в 1948 р. на дві частини. Північна Корея перебувала в зоні впливу СРСР, а Південна Корея - США. У північній Кореї (КНДР) встановився диктаторський режим Кім Ір Сена (1912-1994), що здійснював будівництво казарменого, закритого від зовнішнього світу суспільства, заснованого на найжорстокішому диктат однієї особистості, тотальне одержавлення власності, побуту тощо Тим не менше, КНДР вдалося досягти у 50-і рр.. певних позитивних результатів у господарському будівництві завдяки розвитку основ індустрії, закладених при японських завойовника і високої культури праці в поєднанні з жорсткою виробничою дисципліною.Наприкінці розглянутого періоду в історії МСС сталася антиколоніальну революція на Кубі (січень 1959 р.). Ворожа політика США до молодої республіки і рішуча підтримка її Радянським Союзом визначили соціалістичну орієнтацію керівництва Куби.
42. Локальні конфлікти після Другої світової війни та їх результати і вплив на міжнародну обстановку.
Міжнародні відносини на рубежі ХIХ–ХХ століть визначалися наростанням суперечностей між провідними державами, що завершували поділ світу. Повсюдно посилювалися націоналістичні настрої. Формулюючи свої інтереси, правлячі кола кожної з європейських країн прагнули представляти їх як народні сподівання. Збройні сутички й локальні війни відбувалися майже безперервно. Усе більш небезпечними ставали конфлікти між великими державами через гегемонію в Європі, а також переділ колоній і сфер впливу. Вони стимулювали гонку озброєнь і призвели до Першої світової війни.Створення Троїстого блокуГоловною проблемою європейських держав у їхньому силовому протистоянні були пошуки союзників для забезпечення політичної рівноваги в Європі. У першій половині ХIХ століття європейська політика зводилася до створення коаліцій, що врівноважували міць Франції. Із цією метою, наприклад, у 1815 р., після розгрому Наполеона, Австрія, Великобританія, Пруссія і Росія спробували забезпечити стабільність шляхом створення континентальної системи безпеки — Священного союзу. Але до середини ХIХ століття цей союз розпався через суперечності між його засновниками.В останній третині ХIХ століття міжнародна нестабільність посилилася. Створення Німецької імперії (1871 р.), що продемонструвала свою могутність перемогою над Францією, істотно змінило ситуацію на європейському континенті. Надалі зовнішня політика німецького уряду була спрямована на досягнення домінуючого положення Німеччини в Європі. Щоб позбавити Францію можливості помститися за свою поразку, німецький канцлер О. фон Бісмарк спробував знайти надійних союзників. У 1873 р. йому вдалося створити Союз трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщині й Росії. Але цей союз виявився не дуже надійним, оскільки Росія виступила на підтримку Франції. Погіршення відносин з Росією підштовхнуло Німеччину до подальшого зближення з Австро-Угорщиною. Хоча Бісмарку й не вдалося схилити австрійський уряд до підтримки Німеччини проти Франції, але все-таки у 1879 р. між Німеччиною й АвстроУгорщиною був підписаний секретний союзний договір про спільну оборону проти нападу Росії. Згодом до цієї коаліції вдалося залучити й Італію, у якої були серйозні суперечності з Францією через контроль над Північною Африкою. 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія підписали Троїстий союз, спрямований проти Франції і Росії (проіснував до 1915 р.). Німеччина намагалася залучити до участі в союзі й Англію, але ці спроби виявилися марними. Незважаючи на гострі колоніальні суперечності з Францією і Росією, Англія залишалася вірною політиці «блискучої ізоляції» — не хотіла зв’язувати себе довгостроковими договорами з жодною з європейських держав.Отже, виникнення Троїстого союзу поклало початок розколу Європи на угруповання, що ворогували між собою.Посилення англонімецьких суперечностейПісля коронації нового імператора Німеччини Вільгельма II (1888 р.) і відставки Бісмарка (1890 р.) Німеччина стала ще активніше боротися за своє місце під сонцем, робити більш рішучі кроки в політиці. Посилюється її економічна й військова міць, починається будівництво потужного флоту. Правлячі кола Німеччини стали на шлях корінного переділу світу на свою користь.Це стривожило уряд Великобританії — найбільшої колоніальної імперії того часу. Лондон у жодному разі не хотів допустити переділу колоній. Крім того, Великобританія надто залежала від морської торгівлі і вважала свій флот найважливішою гарантією виживання. Тому посилення німецького флоту створювало реальну загрозу морській гегемонії англійців. І хоча до кінця ХIХ століття уряд Великобританії продовжував дотримуватись принципу «блискучої ізоляції», політична ситуація в Європі, що ускладнювалася, підштовхувала Лондон до пошуків надійних союзників проти Німеччини.Створення АнтантиУ 80-ті рр. ХIХ століття відносини між Росією і Німеччиною повільно, але неухильно погіршувалися. У 1887 р. Союз трьох імперій розпався. Зростанням напруженості в російсько-німецьких відносинах спробувала скористатися Франція, яка прагнула перебороти свою зовнішньополітичну ізоляцію. Бісмарк, намагаючись учинити економічний тиск на Росію, закрив царському урядові вихід на німецький грошовий ринок. Тоді Росія звернулася із проханням про позики до французької біржі. І незабаром Франція стає найбільшим кредитором Російської імперії. Зближення республіканської Франції і царської Росії полегшувалося тим, що між ними не існувало серйозних суперечностей ні з питань європейської політики, ні з колоніальних проблем.На початку 90-х рр. ХIХ століття військово-політичне зближення двох країн знайшло своє юридичне оформлення. У 1891 р. між Росією і Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1893 р. — секретна військова конвенція про спільні дії у війні проти Німеччини. Підписання цієї конвенції завершило оформлення франко-російського союзу.Здавалося, що утворення франко-російського союзу створювало противагу Троїстому пакту і тим самим стабілізувало ситуацію в Європі. Але реальне виникнення цього союзу тільки підхльоснуло суперництво між двома блоками, тепер уже цілком визначеними, оскільки ніхто з їхніх керівників не збирався жертвувати інтересами фінансової олігархії своїх країн.Отже, досягнутий баланс у Європі був нестійким. Тому обидва блоки прагнули залучити на свій бік нових союзників.Нова політична ситуація позначилася на позиції Великобританії. Територіальні домагання Німеччини, що швидко зростали, збільшення її економічного і військового потенціалу, а головне — витіснення з деяких ринків англійських товарів німецькими примусило керівників Великобританії переглянути свою традиційну політику «блискучої ізоляції». У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Ця угода одержала назву Антанта (від франц. «згода»). Вона відкривала можливості для широкого співробітництва двох країн проти Німеччини (хоча про неї в документі не було сказано жодного слова). Зростання зовнішньополітичної активності Німеччини примусило Францію і Великобританію в 1906 р. домовитися про військове співробітництво.З метою остаточного визначення місця Росії в системі європейських союзів необхідно було врегулювати відносини з партнером Франції — Великобританією. У 1907 р. після тривалих переговорів за сприяння Франції вдалося укласти англо-російську угоду про поділ сфер впливу на Середньому Сході. Ця угода відкрила можливість співробітництва Росії і Великобританії проти Німеччини. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування нового воєнно-політичного блоку, що увійшов в історію як Антанта.Отже, перегрупування сил у Європі в основному завершилася. Європа остаточно розкололася на два конфронтуючі між собою військові блоки.Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX століттяШвидкий промисловий розвиток провідних країн світу наприкінці ХIХ століття призвів до загострення їхнього суперництва за джерела сировини, ринки збуту й сфери прибуткових капіталовкладень. Держави стали обмежувати конкуренцію на міжнародних ринках і перейшли до їхнього поділу. Невтримний колоніальний поділ світу підштовхував людство до військової катастрофи. Про це свідчили міжнародні кризи й локальні війни, що почастішали з кінця ХIХ століття і поки що відбувалися за межами або на периферії Європи.— У 1894–1895 рр. відбулася японо-китайська війна, у результаті якої Японія захопила ряд китайських територій (острів Тайвань і Пескадорські острови).— У 1898 р. спалахнула американо-іспанська війна — перша війна за переділ світу. До США, які одержали в цій війні перемогу, відійшли колишні іспанські володіння — острови Пуерто-Рико і Гуам. Куба була проголошена «незалежною», але фактично потрапила під протекторат США. Американці також захопили Філіппіни, заплативши Іспанії компенсацію в розмірі 20 млн. доларів.— У 1899–1902 рр. відбулася англо-бурська війна (бури — нащадки голландських, французьких і німецьких поселенців на півдні Африки), у результаті якої Великобританія захопила дві бурські республіки у Південній Африці — Трансвааль і Оранжеву республіку. Ці території були багаті на алмази і золото. Після перемоги над бурами англійці об’єднали в суцільний масив свої володіння на півдні Африки.— У 1904–1905 рр. відбулася російсько-японська війна. У результаті своєї перемоги Японія одержала південну частину російського острова Сахалін, а також території, орендовані Росією в Північно-Східному Китаї. Восени 1905 р., скориставшись перемогою над Росією, Японія нав’язала протекторат Кореї (у 1910 р. Корея стала японською колонією).— У 1905–1906 рр. виникла перша марокканська криза — гострий конфлікт між Німеччиною, Великобританією і Францією за панування в Марокко. Німцям не вдалося взяти участь у розділенні цієї країни. Вона потрапила під контроль Франції і частково Іспанії.— У 1908–1909 рр. виникла боснійська криза. Австро-Угорщина приєднала до себе давно окуповані її військами Боснію і Герцеговину. Це поставило під загрозу існування незалежної сербської держави. Сербія готувалася дати відсіч будь-якому вторгненню, розраховуючи на допомогу Росії. Але Росія не була готова до війни з Австро-Угорщиною, на боці якої виступала Німеччина. Тому російський уряд, а слідом за ним і сербський, були змушені визнати владу Австро-Угорщини над Боснією і Герцеговиною.— У 1911 р. виникла друга марокканська криза. Вона була викликана тим, що Німеччина направила до берегів Марокко свій військовий корабель і заявила про намір захопити частину території цієї країни, де вже хазяйнувала Франція. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилася на зіткнення з Антантою і була змушена відмовитися від втручання в марокканську проблему.— У 1911 р. відбулася італо-турецька (Триполітанська) війна. Користуючись слабкістю Османської імперії, Італія захопила останні турецькі володіння в Північній Африці — Триполітанію і Кіренаїку. На базі цих територій була створена італійська колонія Лівія.Ї У 1912–1913 рр. відбулися дві Балканські війни (див. розділ «Виникнення незалежних держав на Балканах»).Гонка озброєньНапруженість, що наростала у відносинах провідних держав, супроводжувалась шаленою гонкою озброєнь. З 1883 р. по 1903 р. тільки в європейських країнах військові витрати зросли майже вдвічі, а чисельність солдатів збільшилася на 25 %.Найбільш активно йшов процес нарощування військово-морських сил. Так, наприкінці ХIХ століття німецький військовий флот посідав п’яте місце в Європі і був призначений лише для оборони морського узбережжя. Однак з 1898 р., коли був прийнятий перший морський закон, у Німеччині почалася гонка морських озброєнь, метою якої було подолання переваги Англії на морях. До 1914 р. у Німеччині було прийнято ще чотири програми військово-морських озброєнь.Нарощувала свою військову міць й Англія. У 1905 р. там був закладений броненосець нового типу, названий «Дредноут». Від звичайних він відрізнявся і розмірами, і швидкістю ходу, і більш потужним озброєнням (10 артилерійських гармат великого калібру замість колишніх 4). Надалі однотипні кораблі стали називатися дредноутами. Уряд вважав, що, створивши ці потужні кораблі, він підсилить морську перевагу Великобританії. Він вважав, що Німеччина протягом декількох років не зможе почати будівництво таких кораблів. Але вже в 1907 р. Німеччина спустила на воду відразу 5 дредноутів.В 1912 р. рейхстаг прийняв доповнення до закону про флот, відповідно до якого військово-морський флот Німеччини був істотно збільшений за рахунок великих бойових кораблів. Англія відповіла на це рішенням будувати надалі два кораблі у відповідь на один німецький («два кілі проти одного»).Зростала чисельність сухопутних збройних сил. У 1913 р. Франція прийняла закон про перехід від дворічного на трирічний термін військової служби, що повинно було збільшити чисельність французької армії мирного часу на 50 %. Розширювала свій кадровий склад російська армія. Гарячково збільшувала свою сухопутну армію Німеччина. Разом зі своєю спільницею Австро-Угорщиною до 1914 р. вона мала у своєму розпорядженні 8 млн. чоловік, навчених військової справи.Відбувалося переозброєння армій розвинених країн. Для створення новітніх систем озброєнь широко використовувалися досягнення науково-технічного прогресу. Завдяки розвиткові металургії і хімії стало можливим удосконалення вогнепальної зброї. Наприкінці ХIХ століття з’явився перший станковий кулемет, винайдений Х. Максимом, різні скорострільні й далекобійні гармати, розривні шрапнельні снаряди, бездимний порох. Російський конструктор С. Мосін у 1891 р. створив магазинну трилінійну гвинтівку. Виробництво й упровадження нових видів озброєнь викликали значне збільшення військових витрат.За період з 1901 р. по 1913 р. великі держави витратили на військові потреби 90 млрд. марок. Лідерство в гонці озброєнь залишалося за Німеччиною. Німецька армія була технічно краще оснащена, ніж французька і російська. Спираючись на свій економічний потенціал, Німеччина встигла краще й швидше за інші країни підготуватися до війни.3. Формування регіональних конфліктів Перший тур "холодної війни" призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Одним з найбільш небезпечних був конфлікт в Кореї.Не бажаючи втрачати свою зону впливу, США втрутились в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р. багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором ООН висадились в місті Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами, американський генерал Макартур, переконав президента США Трумена у необхідності знищення режиму Кім Ір Сена на Півночі і об’єднання Кореї.Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході.Закінчення війни ще більше загострило протистояння між арабами і євреями в Палестині. Прагнучи вирішити цей конфлікт, англійці, які управляли цими територіями, розробили план розподілу Палестини. Араби відкинули цю ідею. По закінченні Другої світової війни стало очевидним проголошення незалежності Палестини. Вона стає місцем постійного насильства. Нарешті Англія передала вирішення палестинського питання ООН, яка розробила і утвердила в 1947 р. план поділу Палестини на єврейську і арабську держави. Після проголошення 14 травня 1948 р. держави Ізраїль сім арабських держав розпочали війну (Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 рр.). Наприкінці 1949 р. при посередництві ООН було укладено перемир’я і встановлено демаркаційну лінію. Ізраїль відстояв своє право на існування, хоча арабські держави його так і не визнали. Арабська палестинська держава не була створена. Частину її території захопив Ізраїль, Західний берег річки Йордан ввійшов до складу Йорданії, сектор Газа був захоплений Єгиптом.У подальшому араби і євреї воювали ще чотири рази в 1956, 1967, 1973 та 1982 рр.У 40-х роках виник конфлікт на півострові Індостан. У 1947 р. британський парламент розробив план переходу Індії до незалежності. Планувалось колонію Індія поділити за релігійною ознакою на дві держави: Індію і Пакистан. Територіальні розмежування супроводжувались міжобщинними зіткненнями, в результаті яких загинуло близько 1 млн. чол., а біженцями стали 8 млн чол. Під час цих зіткнень виникли територіальні суперечки між Індією та Пакистаном через князівство Кашмір. Так сформувався індо-пакистанський конфлікт, який дає про себе знати й сьогодні. Ці дві країни воювали у 1965 р. і 1971 р.У 40-х роках Англія, Франція, Голландія почали колоніальні війни, які з перервами і змінним успіхом точились до початку 60-х років, поки великі колоніальні держави остаточно змирились з втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві і тривалі війни в 40-50-ті роки вела Франція в Індокитаї і Алжирі, Голландія в Індонезії, Англія в Малайзії