Графіка й орфографія. Принципи української орфографії
Графіка - розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення. До графічних знаків належать букви алфавіту, апостроф, знак наголосу, дефіс (риска), крапка, знак питання, знак оклику, кома, тире, двокрапка, лапки, дужки, три крапки та ін. Сукупність букв, розташованих у встановленому порядку, називається алфавітом. Слово алфавіт походить від назв двох перших літер грецького алфавіту: альфа і р бета (по-новогрецькому віта). В українській абетці для передачі звуків на письмі існує 33 букви. Голосні звуки позначаються буквами а, о, у, е, и, і. Літери я, ю, є, ї теж служать для передачі на письмі голосних звуків, але в їхньому поєднанні з приголосним [j] або ж для позначення м'якості попереднього приголосного (виняток становить буква ї, яка завжди позначає сполучення двох звуків: (й)та (і)). На позначення приголосних звуків уживаються літери, кожна з яких має свою назву: б - бе, в - ве, г - ге, ґ - ґе, д – де, ж - же, з -зе, й - йот, к - ка, л – ел, м- ем, н - ен, п - пе, р - ер, с - ес, т - те, ф - еф. х - ха, ц - це, ч - че, ш - ша. Літера щ (ща) завжди позначає два звуки: [ш] і [ч], а ь (м'який знак) зовсім не позначає звука і служить для передачі м'якості попереднього приголосного.
Орфографія - розділ мовознавчої науки української мови, в якому встановлюється система правил передачі звукової мови (слів і їх форм) на письмі. Орфографія як система написань у буквеному письмі містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що ґрунтуються на певних принципах. В основу орфографії сучасної української мови покладено принципи: фонематичний, фонетичний, морфологічний, традиційний (або історичний); окремі написання ґрунтуються на смисловому, або диференціюючому, принципі.
Фонематичний принцип забезпечує передачу на письмі не тільки інваріанта фонеми, а й тих виявів, що є наслідком історичних чергувань: гора - гір. села - сіл, спека - спечний, горох - горошок - (у) горосі Фонетичний принцип застосовується, коли доводиться вибирати правильне написання фонеми в слабкій позиції (позиційного варіанта).
За фонетичним принципом позначаються:
1) спрощення в групах приголосних -здн-, -ждн-. –стн-;-стл-. -рдц-. -лнц- та ін.: пізно, тижневий, чесний, щасливий, серце, сонце;
2) зміна приголосних [г], [к], [х] в іменниках і прикметниках перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий): убогий - убозтво, Прага - празький, свояк - свояцтво, козак - козацький, птах - птаство, чех - чеський;
3) написання о та е після шиплячих: жовтий, жолудь, бджола, чорний, чотири, вчора, шостий, пшоно, але женити, джерело, честь, четвер, вечеря;
4) написання [а] відповідно до вимови в словах (перед постійно наголошеним складом з а); багатий, багач, гаразд, гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн (порівняйте рос: богатий, горячий, кочан, хозяин);
5) написання букви у на місці давніх о. є, ь в словах: будяк, мачуха, парубок, яблуня, яблуко (порівняйте рос: бодяк. мачеха, яблоня. яблоко) та деякі інші.
Морфологічний принцип полягає у позначенні однаковим способом морфеми незалежно від її звучання в різних словах або формах того самого слова. Більшість правил українських написань суфіксів, префіксів, закінчень, чергувань у коренях слів, суфіксах і префіксах ґрунтуються на морфологічному принципі:
1) передача ненаголошених [е], [и], [о] у коренях слів: весло - весла, життя - жити, голубка - голуб, лопух;
2) збереження буквеного позначення фонеми в позиції дзвінкого перед глухим і навпаки: вогкий [вохкий], просьба [проз'ба] - просити, боротьба [бород'ба'] - боротися:
3) збереження фонематичної передачі прийменника з перед глухим приголосним наступного слова: з тобою [стобоіу], з хати [схати], з чотирма [жчотирма']; з шелестом [ш:е'ле'стом],
4) розрізнення префіксів пре- і при-: прекрасний [прикрасиш], але прилюдний, прибути [пре'бу'ти].
5) збереження фонем кореневої морфеми й закінчення в дієслівних формах на -шся, -ться: снишся, збираєшся, сниться.
Традиційний, або історичний, принцип полягає в тому, що вибір написання здійснюється на основі традиції, а не відповідного правила збереження буквеної передачі фонеми, як це передбачає морфологічний принцип.
Так, в українському правописі традиційно звукосполучення [ji] прийнято позначати буквою ї (їхати, пір'їна), а звукосполучення [шч] - буквою щ (щока, вищий, Київщина). За традицією вживаються і букви я, ю, є для позначення сполучення приголосного з наступним голосним а. у. е (яр. Юрій, Єва) або м'якості попереднього приголосного перед а. у, е (рябий, любити, життєвий). До традиційних належать також написання, які не можуть бути пояснені ні з фонетичного погляду, ні з морфологічного, а вимагають запам'ятання орфограми, яка прийнята традицією. Наприклад, у словах тюркського походження кисет, кишеня, кинджал, кизил лиман традиційно виступає кореневий и; в українських словах левада, леміш, лепеха пишеться е; у прізвищі російського письменника Горький за традицією після р ставиться м'який знак, хоч в українській мові цей звук у кінці складу і слова вимовляється твердо (гіркий, господар, терміновий).
Диференціюючі, або смислові, написання регулюють розрізнення смислу слів і словосполучень. Так, велика і мала букви на початку слів служать для розрізнення власних (індивідуальних) і загальних назв: Земля (планета) - земля (ґрунт), явір (деревина) - Явір (прізвище), велика ведмедиця (тварина) і Велика Ведмедиця (сузір'я), хребет звіра (термін) - Уральський хребет (топонім). У сучасному українському правописі вживання великої букви передбачено правилами писемного тексту та індивідуальних позначень істот і предметів. Смислова диференціація зумовлює написання разом, окремо й через дефіс прислівників і прислівникових сполучень на відміну від прийменниково-відмінкових форм іменників; написання часток, сполучників тощо. Наприклад, вивчити напам'ять (прислівник) - подарувати на пам'ять (іменник з прийменником у знахідному відмінку); як би сказати (прислівник як і частка би дієслівної форми умовного способу пишуться окремо) - якби сказав, то... (сполучник якби пишеться разом).