Треті особи, які заявляють самостійні вимоги

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, нази­ваються суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, що вступають у справу в суді, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи двох сторін, з метою захистити особисті суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інте­реси.

Характерною ознакою цього виду третіх осіб є не наявність самостійних прав на предмет спору, що можуть бути визначені лише судовим рішенням щодо розгляду справи по суті, а заявлення самостійної вимоги на предмет спору між сторонами, що пред'являється у їх справі. Так, третьою особою буди організація, яка вступила у справу по спору між спадкоємцями про поділ спадкового майна, пред'явивши до них вимогу на останнє, оскільки воно спадкодавцем за заповітом було залишене за організацією. У справах за позовами агропромислових підприємств до матеріально відповідальних осіб про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок загибелі застрахованих сільськогосподарських тварин, мають право брати участь як треті особи з самостійними вимогами органи державного страхування, що виплатили підприємствам страхову винагороду, пред'явивши позов до відповідачів про присудження їм виплачених підприємствам сум страховки. У справах про поділ жилого будинку між суб'єктами спільної сумісної власності (подружжям, членами сім'ї) мають право вступити у справу третіми особами з самостійними вимогами особи, які брали участь у його будівництві не на підставі уго­ди про створення спільної власності, пред'явивши позов про відшкодування своїх затрат на будівництво, якщо допомогу забудовнику вони надавали не безоплатно.

Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати у процес у справі між сторонами, а порушити самостійну справу — пред'явити позов до тієї зі сторін, яка, одержавши пози­тивне рішення суду на свою користь, порушила чи поставила під загрозу їхні права та інтереси з приводу спірного об'єкта. Вони не бажають закінчення вирішення судом справи, оскільки мають побоювання, що визнання права за стороною може утруднити чи зробити неможливим одержання спірного об'єкта, хоч у майбутньому суд і визнає право за ними на цей об’єкт. Розгляд справи за їх участю дає можливість зекономити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і запобігти ухваленню судом протилежних за змістом рішень.

Третя особа із самостійними вимогами вступає у справу за своєю ініціативою шляхом пред'явлення позову. Але з приводу того, до кого він може бути пред'явлений, у процесуальній літературі були висловлені дві протилежні точки зору: до обох сторін; до однієї або до двох сторін. Стаття 34 ЦПК України вирішує дане питання за останнім варіантом.

Процесуальною формою втілення самостійної вимоги третьої особи буде позовна заява, у якій поряд з іншими, передбаченими ст. 119 ЦПК України реквізитами, необхідно викласти зміст позовних вимог, обставини, що обґрунтовують ці ви­моги на предмет спору між сторонами, із зазначенням доказів, що стверджують позов. Цим самим підтверджується зв’язок між вимогою третьої особи і спірними правовідносинами сторін. Саме на нього і на об'єкт їх матеріального спору спрямовується вимога третьої особи, повністю чи частково ви­ключаючи вимогу позивача або зустрічний позов відповідача. Але такою вимога третьої особи стане тоді, коли вона матиме спільні елементи з первісним позовом. У обох вимогах — спільний предмет, оскільки він визначається одними і тими самими спірними матеріальними правовідносинами. Збі­гається і зміст позовів, оскільки самостійна вимога за прави­лом ст. 34 ЦПК України заявляється щодо предмета спору, тобто повинна суміщатися з первісною. Оскільки наявність обох вимог пов'язана з різним суб'єктним складом, то підста­ви їх різні, тому що вони покликані обґрунтовувати на­лежність суб'єктів до справи такими особами і їх права на предмет спору (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України).

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами оплачується державним митом за загальними правилами Де­крету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93. Цивільний процес у їх інтересах мо­же бути розпочатий також за ініціативою прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, профспілок, інших організацій, а також окремих громадян у передбачених законом випадках (ст. 45 ЦПК України). Пред'явлення позову третіми особами можливе у суді першої інстанції до закінчення судового розгляду (ст. 34 ЦПК України). Ухвала суду про відмову та допуск третьої особи справу не може бути оскаржена поданням апеляційної скарги (ст. 293 ЦПК України). Але особи, які мають право на апеляційне оскарження рішення суду, можуть у апеляційній скарзі викласти свої міркування з приводу законності ухвали суду з цього приводу.

За процесуальним становищем треті особи із самостійними вимогами користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Рівність їх прав пояснюється зробленим припущенням, що вони є суб'єктами спірного права. Але між ними існує відмінність: у інтересах позивача розпочинається провадження у справі, третя особа вступає в порушену справу в суді, тому об'єднати цих осіб поняттям «позивач» було б неправильним. Назва третьої особи суто процесуальна — вона вступає у справу між двома сторонами, тому і одержала таку назву.

Цивільний процес, що виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить від розвитку процесу між сторонами, але припинення процесу між сторонами не викличе обов'язкового припинення процесу між нею і сторонами. Задоволення сторін укладенням мирової угоди чи внаслідок розгляду справи судом першої інстанції не перешкодить третій особі вимагати відповідного розгляду су­дом її вимоги до сторін чи порушити апеляційне провадження. Відносна самостійність у розвитку цивільного процесу третіх осіб не впливає на їх повну самостійність у здійсненні належних їм суб'єктивних цивільних процесуальних прав і виконання обов'язків. Свої права вони реалізують без будь-яких обмежень, виходячи лише з необхідності захистити власні майнові і особисті немайнові інтереси.