Метод цивільного процесуального права України

ПЕРЕЛІК ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА КОМПЛЕКСНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЕКЗАМЕН

З навчальнИХ дисциплін:

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

 

 

Предмет цивільного процесуального права України.

 

Цивільне процесуальне право (ЦПП) є самостійною галузю права, яке регулює суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя. Як і будь-яка галузь права ЦПП являє собою сукупність норм, які регулюють цивільний процес. Предметом ЦПП є суспільні відносини, що виникають при розгляді та вирішенні цивільних справ. Предмет ЦПП носить специфічний характер. Так, якщо суспільні відносини, що є предметом регулювання матеріальних галузей права (цивільного, житлового, сімейного тощо) виникають для досягнення економічних та інших цілей, то суспільні відносини, що є предметом регулювання ЦПП виникають з метою захисту цивільних прав.

Між науковцями до сих пір ведеться спір з приводу того, що вважати предметом ЦПП. Одні (Зейдер Н.Б., Тертишніков Б.І.) вважають, що до нього необхідно вносити всі напрямки юрисдикційної діяльності: діяльність органів арбітражу, нотаріату, третейських та товариських судів, КТС та інших органів. Про те, якщо об’єднати під „дахом” ЦПП всі форми захисту цивільних прав, то це не тільки теоретично невірно, але і практично безперспективно. Регулювання в одному нормативному акті діяльності суду, господарського суду, нотаріату, КТС тощо внесло би плутаницю, оскільки дані органи по своєму правовому статусі є неоднорідними, причому деякі з них являються громадськими організаціями (третейський суд).

 

Метод цивільного процесуального права України.

 

Цивільне процесуальне право має свій метод. Метод – це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Метод правового регулювання, характерний для цивільно-процесуального права, обумовлений двома обставинами. З одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід від однієї стадії до іншої залежать від волевиявлення зацікавлених осіб. З іншого боку, обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних відносин є суд, який від імені держави приймає владне рішення, що підлягає примусовому виконанню в необхідних випадках. Така специфіка відображає способи впливу цивільно-процесуального права на суспільні відносини. Виходячи з цього, метод цивільно-процесуального права можна визначити як імперативно-диспозитивний, в якому владні відносини поєднуються зі свободою, рівноправністю та можливістю вибору зацікавлених осіб. Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють чітко визначені правила поведінки, категоричні приписи – зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання – це обов'язок конкретної активної поведінки (наприклад, обов'язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти суд про зміну своєї адреси та про причини неявки в судове засідання; обов'язок суду допустити негайне виконання рішень - ст.ст. 95, 217 ЦПК тощо); заборона – це заборона виконання певних дій або бездіяльності (наприклад, недопустимість суперечок про підсудність - ст. 135 ЦПК; ); примус – це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (наприклад, відповідальність за невиконання вимоги суду подати письмові та речові докази; відповідальність свідка - ст.ст. 48,53 та 44 ЦПК). Формами вираження імперативності є категоричність припису, визначеність кількісних (строки, розміри, періодичність, частки) та якісних (опис передбачених дій та порядок їх виконання) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЦПК (ст.ст. 99, 103), або утримування за власним розсудом від неї. Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій. Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інших осіб, які не беруть участі у справі, визначається не дозволом певної поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином, наприклад, свідок зобов'язаний з'явитись до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини (ч. 2 ст. 41 ЦПК); особа, яку призначено експертом, повинна з'явитися на виклик суду і дати правдивий висновок щодо поставлених їй питань (ст. 58 ЦПК).