З російського штабс-капітана в українські полковники
Павло Феофанович Шандрук народився 28 лютого 1889 року в селі Борсуки Кременецького повіту на Волині, зараз Лановецького району Тернопільської області. Гімназійну освіту здобув в м. Остріг. В 1911 році закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут ім. князя Безбородька, а в 1913 році – Олексіївську військову школу (П. Содоль подає свій варіант – Олександрівську [6; 614]) в Москві. Після року мирної служби служив на фронтах Першої світової війни [2; 446].
Від початку Першої світової війни П. Шандрук був штабс-капітаном російської армії [1; 1068]. Наприкінці 1916 року Павло Феофанович Шандрук командував 3-м батальйоном 232-го резервного піхотного полку в місті Твері (Росія). Батальйонові була підпорядкована спеціальна група призовників кількістю понад 80 осіб, які мали вищу або середню освіту. Його батальйон, незважаючи на певну слабкість дисципліни під час війни і попри те, що більшість його складу була з так званих призовників другого призову (38-42-х років), зайняв перше місце в змаганнях зі стрільби Московського військового округу. Також батальйон здобув перше місце в бригадній кваліфікаці. У полку батальйон називався «дисциплінарний», але не в значенні «виправний», а за його високий рівень дисципліни [18; 26].
Гарнізон м. Твері складався з трьох піхотних полків, артилерійської дивізії, полку донських козаків і відомої Тверської кавалерійської школи – загалом біля 40000 осіб. До певного часу все йшло, в звичному порядку – навчання, стрілецькі вправи і відправлення частин на фронт. Але з настанням Нового року 1917 всі традиційні святкування в полках були скасовані. Газети приходили із запізненням [68].
Коли ж в місті запанувала повна анархія, генерал-лейтенант Погорєлов призначив П. Шандрука «начальником охорони» міста й вимагав відновити порядок у місті. Під час його перебування на цій посаді хтось із провокаторів вбив генерала С. Чеховського, що прибув з Москви для проведення перевірки діяльності «совєтів солдатських депутатів». Провокатори звинуватили штабс-капітана в недбалому виконанні своїх обов’язків начальника охорони міста й заарештували. Але в «совєті» гарнізону збагнули, що можуть так і самі потрапити під трибунал, і відпустили побоюючись заколоту солдатів [74].
Відразу після звільнення П. Шандрук звернувся до генерал-лейтенанта Лукашевського з проханням негайно відправити його на фронт, до 70-го Рижського полку, що займав фронтові позиції біля Двінська. Того ж вечора відбув у коротку відпустку. Після відпустки він приєднався до свого полку на фронті. Полк також мав «совєт солдатських депутатів», але лише з дорадчою функцією при командирові полку та опікою здебільшого господарськими справами. Незабаром полковий «совєт» запропонував призначити П. Шандрука начальником полкової господарчої частини [69].
На початку червня 1917 р. почали поширюватися чутки про скорий великий наступ одночасно на Західному та Кавказькому фронтах. У зв’язку з цим 12 червня 1917 р. м. Двінськ відвідав прем’єр-міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський. П. Шандрук відповідав за делегацію свого полку [18; 29].
Брусиловський прорив почався 18 червня 1917 р. Але попри чутки наступ відбувся тільки на Південно-Західному фронті, і наразившись на вогонь німецької і австрійської артилерії, на другий день був зупинений. А наступ на Північному фронті почався 8 липня і того ж дня припинився. Після червневого наступу з ініціативи німців почалися «братання» на всіх фронтах, обмін і торгівля між окопами ворожих сторін. Практично війна припинилася. У серпні постачання продовольства стало настільки поганим, що полковий «совєт» доручив П. Шандруку очолити заготівельну команду. Заготовляти продукти довелося по всьому Сибіру [41; 5].
На той час в країні почався безлад і анархія і тому обидва уряди – і українська Центральна Рада, і російський Тимчасовий уряд отримували безліч звернень з міст, містечок, селищ, фабрик та залізничних станцій з проханнями дати українських солдатів для захисту. Частими були перестрілки між українськими і російськими підрозділами чи навіть групами дезертирів, більшість з яких закінчувалася на користь українців, що тільки розпалювало ненависть до українців. У нечислених випадках, коли росіяни перемагали, вони зазвичай роззброювали українців і розстрілювали їх на місці. На більшість таких випадків московський уряд та командування не звертало уваги, і ніколи ніхто не був покараний [65].
В травні та червні 1917 року відбулися з’їзди українських солдатів, до яких пізніше приєдналися моряки Чорноморського військового флоту й підняли український прапор на частині кораблів колишнього імперського флоту. З’їзд обрав Український Військовий Комітет на чолі з Симоном Петлюрою і постановив негайно розпочати формування нових українських військових частин та продовжити українізацію частин російської армії. Показово, що О. Керенський заборонив обидва з’їзди. З цього часу й почалося формування лише українських частин, переважно тилових. У Києві був сформований 1-й піхотний полк ім. Богдана Хмельницького, в Харкові – Слобідський корпус, у Чернігові та Чигирині – так звані полки «вільних козаків», а також охоронні сотні і батальйони для захисту важливих станцій, таких як Жмеринка, Бірзула, Козятин, Шепетівка та інших від розграбування і щоб примушувати ешелони демобілізованих росіян, що йшли із Західного фронту, повертати до північних залізничих вузлів, оминаючи Центральну Україну. Українізація 34-го армійського корпусу, що був під командуванням генерала П. Скоропадського, розпочалася в червні 1917 р [18;32].
Повертаючись після виконаного завдання з Сибіру, П. Шандрук вирішив відвідати дружину, яка тоді жила зі своєю матір’ю у м. Харкові. Був кінець жовтня, і дістатися до Харкова він зміг, але повернутися до м. Двінська вже не мав можливості, бо в той час відбувся жовтневий. За рішенням полкового «совєта» полк розпустили наприкінці вересня, в той час як український батальйон під командою капітана В. Петренка дістався до Києва [63].
Переворот більшовиків у м. Харкові був надзвичайно кривавим, комуністи стратили біля 6000 офіцерів. Місцевий книговидавець М. Рухімович став начальником гарнізону. Він запропонував П. Шандруку роботу свого помічника і коменданта міста. Але П. Шандрук відмовився і зумів потягом дістатися до м. Лубен, де жили його родичі. Незважаючи на сувору зиму, він переховувався разом з братом Олександром в лісі. Так вони переховувалися понад три тижні. В кінці січня 1918 р. П. Шандрук негайно вирушив до м. Харкова, тому що там залишалася його дружина [41; 5].
До Харкова прийшла новина про те, що делегація Центральної Ради підписала в Бресті мирну угоду з центральними країнами, згідно з якою Україна отримає військову допомогу проти більшовиків. Потім з’явилися чутки, що німецькі війська ввійшли на територію України, визволили Київ, до якого повернулася Центральна Рада, і що українські війська разом з німецькими вже недалеко від Полтави. Перевіривши ці відомості, П. Шандрук вирушив у напрямку м. Полтави на м. Ромодан. Під ст. Соляницею потрапив під перехресний вогонь, - бій ішов між більшовиками й українськими солдатами. Це була кінна сотня Запорізької дивізії під командою капітана Римського-Корсакова. Біля Полтави П. Шандрук приєднався до моторизованого дивізіону і йому дали під командування броньовик, обладнаний гірською гарматою – «Полуботок». Командував броньовим дивізіоном полковник С. Мережинський [60].
Після падіння м. Ромодану більшовики залишилися тільки в Полтаві, і Запорізька дивізія взяла її наприкінці березня 1918 р. Більшовики відступили з Полтави у напрямку Харкова й міцно укріпили його західні та північні передмістя, розміщуючи особливо сильні підрозділи поблизу залізничної станції Люботин. За підтримки німецької артилерії запорожці захопили Харків 6 квітня. В Харкові запорізька дивізія збільшилася до розмірів корпусу, і коли солдати вирушали з Харкова на південь, витратили два дні на те, щоб завантажитися до вагонів [18; 35].
10 квітня Запорізька дивізія досягла станції Лозова. Частини корпусу під командою П. Болбочана були сформовані в так звану Кримську групу, яка просувалася на Крим через Олександрівське і Мелітополь. За наказом командуючого П. Болбочана в Лозовій П. Шандрук обладнав імпровізований броньований потяг зі сталевих вагонів для перевезення вугілля. Зсередини їх для теплоізоляції обклали тюками соломи, встановили чотири кулемети і тридюймову гармату, плюс два кулемети були в резерві. Один кулемет був перед потягом, і на одній платформі був встановлений броньований автомобіль «Полуботок», який використовували на придатних дорогах у разі потреби. 12 квітня 1918 р. з боями було зайняте м. Олександрівське [64].
Під вечір броньований потяг наближався до Мелітополя. Роздивляючись у бінокль, П. Шандрук побачив барикаду і людей на колії попереду. Отаман Болбочанан розповів П. Шандруку, що попри його власні протести і протести Центральної Ради німці намагаються якнайшвидше заволодіти м. Севастополем. Було наказано негайно взяти до бронепотяга сотню з кулеметами і перетнути кримський перешийок (Перекоп). «Бажано випередити німців, що теж мають броньований потяг, і зайняти оборону на північ від Джанкою. Звідти їхати до Сімферополя й далі на Севастополь, де українські моряки, що вже на той час зв’язалися з нами, допоможуть нам і, з нашою появою, піднімуть українські прапори над портом та на військових кораблях. Щоб моряки змогли впізнати, що ми українські вояки, отаман Болбочан дав мені два українських прапори і наказав підняти їх на бронепотязі» - згадував у своїх спогадах П. Шандрук [18; 37].
Порадившись зі своєю командою, П. Шандрук вирішив проскочити Перекоп та Джанкой на повній швидкості, аби не дати ворогові оговтатись. Щоб зменшити ризик аварії потяга і вберегти людей, він наказав пустити на кілометр попереду бронепотяга мотодрезину з кулеметною чотою. Втрат майже не було, доки не потрапили під сильний обстріл біля м. Джанкою [41; 5].
Коли бронепотяг наблизився до м. Сімферополя, жителі будинків, прилеглих до станції, попередили, що міст через р. Салгір заміновано. Будинки заступали поворот колії, але П. Шандрук оцінивши ситуацію вирішив рухатись далі. Потяг вирушив і, незважаючи на вогонь здалеку артилерії, до сутінків солдати УНР дісталися станції Булханак. П. Шандрук розставив охорону по довколішніх вулицях, і солдати влаштувалися відпочити до ранку [59].
Командир німецької дивізії генерал Кох вимагав від отамана П. Болбочана вивести своїх солдатів з Перекопа, але Болбочан відмовився робити це без наказу українського уряду. Наказ відійти на північ надійшов після полудня, і тоді німці зайняли станцію. Відповідно до наказу уряду армійська група отамана Болбочана переходила до міста Слов’янська біля Харкова для підтримки оперативної групи полковника Сікевича, що мала завдання очистити від комуністів Донбас. На початок травня 1918 року вся Україна була звільнена від більшовиків і частина Запорізького корпусу стояла на схід від Старобільська, а інша частина утримувала кордон північніше Чемихова, обидві – спільно з німецькими військами. Взявши відпустку П. Шандрук вирішив відвідати свою сім’ю в Харкові. По прибутті до Харкова він отримав призначення до комендатури, відповідне повідомлення було відіслане в штаб Запорізького корпусу [46; 7].
Сам же Павло Шандрук так охарактеризував свою роботу в комендатурі м. Харкова: «За час моєї праці в комендатурі, тобто від 23 серпня і до повстання проти гетьмана, якихось особливих подій не пригадую. Я зустрічався з членами Українського національного союзу (УНС), що були в опозиції до гетьмана. За наказом коменданта я часто звертався до німецького командування в справах арештів, які німці провадили без відома української влади, хоч принципово ці справи належали до компетенції губернського та повітових комісарів [18; 40-41]».
На початку листопада 1918 р. в Харкові з’явилося багато більшовицьких агітаторів, які йшли насамперед до робітників-залізничників. Коли спалахнуло повстання проти гетьмана, велике харківське залізничне депо і локомотивний завод були цілком під впливом більшовиків. Організований тоді «совєт» залізничників відмовився перевозити частини Запорізького корпусу до Харкова. Змінилося харківське військове командування. До повстання командуючим у Харківській губернії, якому підпорядковувалися всі розташовані там військові частини, був полковник Мироненко-Васютинський. Його змінив отаман П. Труба, а полковник М. Попсуй-Шапка змінив полковника Анісімова на посаді коменданта міста. Особовий склад комендатури не змінився, за винятком того, що капітан Г. Сіманців став заступником полковника Попсуй-Шапки [32; 40].
П. Шандруку доручили очолити технічну частину комендатури, віднайти транспортні засоби в Харкові та задіяти їх. У розмові з головою залізниці він вимагав, щоб були дані накази на здійснення перевезення частин Запорізької дивізії, розташованих на станції Куп’янськ. Ультиматум був виконаний, і голова «совєта» розіслав розпорядження про виконання всіх наказів українського військового командування, що надходитимуть. Це було неочікуваним успіхом, і вже за кілька днів частини Запорізького корпусу під командою полковника І. Литвиненка з’явилися на вулицях Харкова. Полковник Попсуй-Шапка закликав українських студентів та всіх українців Харкова організовуватися в дружини самооборони для відсічі більшовицьким заколотникам у місті і більшовикам, що наступали з м. Бєлгорода. Зголосилося декілька тисяч добровольців, і комендатура повинна була їх організувати [18; 43].
Перед Різдвом більшовики вже були на підступах до Харкова. Бої точилися цілий тиждень, і тільки 31 грудня полковник П. Труба віддав накази про евакуацію та відхід до Полтави. Вже було запізно, але П. Шандруку наказали евакуювати цінності з банківських сейфів. Йому дали декілька кінних саней і чотирьох офіцерів для охорони. Він ледве врятувався, але таки доставив все, що було потрібно, до потяга на станцію [46; 7].
Діставшись до м. Полтави, за наказом командуючого, полковника П. Труби, П. Шандрук прийняв під командування батальйон, що став бойовою одиницею Запорізького корпусу як окремий Запорізький стрілецький курінь. Для завершення організації він був переведений до м. Лубен, але також мав завдання обороняти ділянку фронту поблизу м.Ромен та утримувати невелику залогу на залізничній станції Гребінка [59].
Отже П. Шандрук, який служив в царській армії на фронті Першої світової війни, як свідомий військовий зрозумівши, що війні кінець, повертається в Україну де приєднується до Запорізької дивізії і приймає участь в багатьох її бойових операціях. Також він приймає участь у роботі комендатури Харкова і допомагає врятувати військові документи і грошові запаси з банків під час відступу української армії перед наступом більшовиків. Таким чином військова кар’єра П. Шандрука різко приймає інший характер. З офіцера який воював на фронтах чужої йому війни він трансформується в яскравого учасника української національно-визвольної боротьби.