Робота в Українському національному комітеті

 

В такому більш-менш мирному руслі П. Шандрук жив до кінця 1944 р. А тим часом німецька армія терпіла поразку за поразкою. На кінець 1944 року на боці Німеччини воювало 200-250 тис. українців і їх становище щораз ставало все більш невизначеним. Вони не мали ні статусу ні якогось захисту. Варто зазначити, що воювали вони ще з 1941 р. і за даними В. Абліцова громадян СРСР в німецькій армії було понад мільйон [19; 5]. Зрозуміло, що не всі вони були українцями, але потрібно враховувати всі позиції різних авторів.

Ситуація та загрозлива небезпека на німецьких територіях непокоїла українських провідників, але вони не прийняли німецької пропозиції створити Український Національний Комітет в системі Андрія Власова [53]. С. Бандера, якого в кінці 1944 р. випустили з німецького концтабору вимагав, щоб Німеччина спочатку визнала Акт Відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, але вона не давала своєї згоди. Стурбований таким станом, президент УНР А. Лівицький викликав до Берліну генерала П. Шандрука [57].

Андрій Лівицький в розмові з П. Шандруком говорив: «Вже було відомо, що після невдалого перевороту і замаху на Адольфа Гітлера закордонні німецькі дипломати почали шукати контактів з державами союзників. На такий випадок нам необхідно мати наше політичне представництво, яке в разі потреби може стати орієнтиром широких мас, головне солдатів Червоної армії в організуванні всеукраїнської боротьби з комунізмом. Притишеним голосом президент Лівицький додав, що знає достовірно від професора фон Манде, доктора Арльта та генерала Лібранта, що хтось інший, більш прийнятливий союзникам повинен перебрати владу А. Гітлера. Тож нам не вільно проґавити такої можливости. Взагалі, я сам в це не дуже вірю, але з політичного боку, нам треба брати до уваги всі можливості [18; 139]».

Питання про створення Українського Національного Комітету, президент А. Лівицький обговорював з лідерами ОУН С. Бандерою, А. Мельником та гетьманом П. Скоропадським, але одностайного рішення прийнято не було. Єдиною розв’язкою, на думку А. Лівицького, було створення Українського Національного Комітету, подібного до Комітету визволення народів Росії, в якому були б об’єднані всі політичні партії [57].

Але, німці хотіли, щоб УНК став складовою одиницею КОНР. Більше того, на їх думку, Комітет повинен був очолити офіцер в ранзі генерала, який, як непартійна особа, буде краще співпрацювати з генералом А. Власовим. Запропоновані кандидати на пост голови Українського Національного Комітету – С. Бандера, А. Мельник та Ісаак Мазепа дістали різні зауваження і критику, що рекомендували їм не займати цієї посади. С. Бандера запропонував доктора Горбового, але місце його перебування в той час було невідоме. Коли генерал Петрів також не схотів зайняти цього місця, головою УНК і головнокомандуючем Української Національної Армії погодився стати генерал-хорунжий Павло Шандрук [15; 58].

Сам же Павло Шандрук побоювався ролі яку йому потрібно буде виконувати: «Справа ставала все зрозумілішою і не дуже веселою – скаржився А. Лівицькому П. Шандрук, - це складна і небезпечна гра іти на згоду з німцями, до яких я ніколи не мав довір’я. Я не тільки налаштую проти себе союзників, але й напевно стану об’єктом критичних зауважень наших політичних партій [18; 141]».

Зрозуміло чому Павло Шандрук хвилювався на рахунок головування в українському національному комітеті. Тому, що він розумів – союз з німцями безнадійний і те що все йде до капітуляції Третього рейху було на той час очевидно. Також було зрозуміло, що в разі провалу УНК відповідати за все доведеться саме П. Шандруку.

Ще перед оформленням УНК президент А.Лівицький і генерал П. Шандрук обговорювали і формували його завдання:

1. Необхідно буде зберегти політичну еміграцію з її провідниками, які зуміли втекти від більшовиків на Захід.

2. Якнайскоріше перебрати сотні тисяч українських солдатів, які по волі чи неволі потрапили до різних німецьких формацій. Окрему увагу потрібно приділити Дивізії СС «Галичина», яка у випадку німецької капітуляції безумовно буде передана більшовикам.

3. Комітет мусить подбати про долю мільйонів цивільних українців, які, хочуть того чи ні, живуть зараз з ласки голодних німців [15; 60].

Спочатку провідники обох фракцій ОУН – С. Бандера і А. Мельник погодилися, з незначними розходженнями, як на потребу створення Комітету, так і на призначення головою генерала Павла Шандрука. Та становище змінилося. Генерал Шандрук писав про це у своїх спогадах: «Останніми днями я мав дуже довгі розмови з полковником А. Мельником та його близькими помічниками О. Бойдуником і Д. Андрієвським. Висловлюючи свою позицію про ситуацію, пан Мельник не применшує моєї відповідальності та брак можливостей. При чому він підкреслив внутрішні та зовнішні труднощі, проте дав свою умовну згоду на мою кандидатуру, яка буде залежати від мого проводу в майбутньому. С. Бандера без жодних застережень погодився на мою кандидатуру, підкреслюючи при цьому, що із огляду на мою військову кар’єру, він був впевнений, що я ніколи не відступлю від принципів національної політичної гідності та докажу правильне військове уміння [18; 144]».

За такої внутрішньої підтримки розпочались переговори з німцями на рахунок створення УНК. Намагання підпорядкувати УНК КОНР з великою наполегливістю тягнулися від грудня 1944 р. до березня 1945 р. Тільки фронтові події та рішуча постанова питання українських політиків не входити до жодної російської організації остаточно змінили погляди німців. Після всіх погоджень на одному із спільних засідань було вирішено, щоб від імені обох проводів ОУН Володимир Стахів і О. Бойдуник підготували Статут УНК. Також П. Шандрук досяг згоди про неучасть в КОНР провідників Грузії, Білорусії та представників Донських Козаків. Всі вони беззастережно були проти будь-якої співпраці з Москвою. Грузинський лідер М. Кедія в розмові з П. Шандруком висловився так: «Я прийму скоріше Сталіна наперед себе, чим генерала Власова позаду себе». Президент Білорусії Астрауський не тільки погодився на співпрацю, а також казав, що коли буде створена армія, білоруси підуть разом з українцями [42;5]. Звичайно мета А. Власова була іншою ніж в інших народів проте ворог у них був спільний Й. Сталін і як зазначає російський історик П. Пальчиков: «якби Гітлер відразу повірив в ідею Власова і інших борців проти Сталіна більшовизму не стало б ще в 40-х рр.[34; 123]».

Г. Гіммлер тенденційно сповільнив процес реалізації УНК, що неґативно позначилося пізніше на організації УНА. Причиною, мабуть, було те, що Гітлер вірив ще в успішність своєї атомної зброї, яка мала забезпечити перемогу, тому продовжував думати, що йому не потрібні ніякі помічники, чи союзники [57].

Це дало можливість генералу П. Шандруку зустрітися з головою УЦК В. Кубійовичем у Кракові. В розмові він підтримав плани генерала П. Шандрука і не тільки обіцяв свою тісну співпрацю, а навіть дав згоду стати заступником УНК. Павло Шандрук зустрічався і вів переговори з багатьма німецькими представниками, зокрема з шефом відділу Східного Міністерства фон Манде з уряду А. Розенберґа, з радником закордонного міністерства Б. Гільґером 3 січня 1945 р. В присутності багатьох німецьких офіцерів Б. Гільґер розмовляв дуже різко: «Якщо ви не погодитеся визнати зверхність генерала А. Власова, УНК не буде дозволений». П. Шандрук закінчив свою відповідь Б. Гільґерові такими словами: «Ні, я не можу піти на це, і вірю, що ніхто з українців не дасть своєї згоди визнати КОНР. Ніхто з нас не хоче навіть про це говорити і ніхто не бажає іти зпід панування червоної Москви під білу; ми не є російським народом ми є український народ [18; 151]».

П. Шандруку вдалося зустрітися з гетьманом П. Скоропадським, яка відбулася 4 січня 1945 року, в м. Ваннзее. Колишній гетьман не погоджувався на головування П. Шандрука в УНК, бо вважав, що під протекцією А. Лівицького комітет не буде досить стійким в умовах війни. П. Скоропадський пропонував свою кандидатуру і обіцяв, надати П. Шандруку найвищий пост в армії. Але П. Шандрук відмовився від його пропозиції [57].

Також була зустріч генерала П. Шандрука з генералом А. Власовим. Німці, невдоволені тим, що українці відмовилися приєднуватись до КОНР запропонували П. Шандруку переговорити віч-на-віч з генералом А. Власовим. А. Мельник не радив іти на цю зустріч, бо генерал не був політиком і А. Власов міг його використати. Але С. Бандера зайняв іншу позицію, заявивши що не боїться дипломатичних здібностей А. Власова, а обов’язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхні бажання. Після цих суперечок зустріч відбулася 30 січня 1945 р. у м. Добендорф, біля Берліну [42; 5].

Андрій Власов відразу взяв ініціативу і почав пропонувати різні посади українському генералу. Але П. Шандрук відповів, що існує перешкода в реалізації задуму росіянина: «український народ не є російським народом, тільки червона Москва підступно завоювала його так само, як і цісарська Москва 260 років тому [18; 158]». Коли після двох годин до кімнати увійшли д-р Арльт і полковник Вольф Власов неприховано висловив своє невдоволення з цієї розмови. Компромісу не було досягнуто. Але саме завдяки непохитній позиції П. Шандрука а також під тиском ситуації на фронті, питання УНК почало набирати розмаху. Після розмов 12 і 14 лютого з фон Манде, Ф. Арльт 21 лютого 1945 р. повідомив, що справи з національних питань прийняв прихильник українців генерал Отто Вехтер [57].

О. Вехтер організував зустріч П. Шандрука з міністром Альфредом Розенберґом та державним секретарем Станґрафтом, і з заступником Г. Гіммлера, генералом Берґером, де вже обговорювався склад УНК та плани організування Української Національної Армії. На одній зустрічі, на питання О. Вехтера, чи розроблені вже плани, генерал П. Шандрук писемно запропонував наступні умови:

1. УНК має бути визнаний німецьким урядом. Оскільки я виступаю від імені України, Акт визнання офіційно має проголосити не хто інший, як німецьке міністерство закордонних справ.

2. УНК проголосить свою власну політичну декларацію. Його представники мусять мати право виступати публічно з політичними проголошеннями, цим УНК повинен бути (трактований) як партнер Німеччини.

3. УНК має бути єдиним офіційним репрезентантом України в Німеччині.

4. Як представник українського народу, УНК повинен мати окремі територіальні права в Німеччині.

5. Всі цивільні й військові власті Німеччини повинні визнавати всі акти і документи УНК, і вважати їх офіційними документами.

6. УНК повинен мати визнане право вступати в зв’язки з іншими політичними представниками інших поневолених Москвою народів.

7. УНК вимагає права формування Української Національної Армії на німецькій території і щоб усі українські з’єднання чи поодинокі солдати українського походження, які добровільно чи недобровільно служать в німецькій армії, мають бути переведені до УНА з допомогою в цьому всіх цивільних і військових властей в Німеччині.

8. УНА буде служити під українським національним прапором, під власною командою і буде під ідеологічним проводом УНК. Армія складе присягу на вірність українському народові.

9. УНК повинен мати право захищати всіх українців, включно з примусовими робітниками, що живуть на території Німеччини, та буде вимагати для них рівних прав з громадянами інших народів [15; 69-70].

Також П. Шандрук представив документ, в якому було сказано, що УНК буде шукати шлях до порозуміння з США і Великобританією, щоб поінформувати їх про завдання і цілі УНК, так і про план створення УНА для боротьби проти спільного ворога – Москви. В іншому документі йшлося про те, що солдати українського походження, яких насильно утримують на західному фронті та змушують воювати проти союзників, повинні бути негайно відкликані з фронту та передані під командування УНА [51; 66].

25 лютого 1945 р., під час конференції, державний секретар Німеччини Г. Срібер в своєму виступі заявив, що уряд Німеччини ще не проголосив УНК, але офіційно він вже існує. Потрібно було негайно визначатися на рахунок складу УНК. Під час інтенсивних нарад між С. Бандерою, А. Мельником, В. Кубійовичем та В. Доленком було узгоджено, що Комітет буде складатися з п’ятьох осіб. Головою УНК став – генерал-поручник Павло Шандрук, заступником – В. Кубійович, один представник з еміґрантів Східної України, один представник ОУН-Б і один ОУН-М. Кандидати на представника Східної України – проф. Дубровський і проф. Вєтухів відмовилися і пост зайняв адвокат О. Симоненко. Кандидати обох фракцій ОУН погодилися, щоб Західну Україну репрезентував проф. Кубійович, а вони не будуть входити до складу Комітету [42; 5].

А. Мельник застеріг П. Шандрука, що буде відкликати представників ОУН-М з управи УНК, в разі несприятливого повороту подій. Негативне рішення полковника А. Мельника було великим ударом для генерала П. Шандрука. Цілком протилежну позицію зайняв Степан Бандера. Лідер ОУН-Б заявив, що повністю підтримує П. Шандрука. Ці зміни змусили ініціаторів до переорганізування Комітету на територіальні представництва України. В новому складі О. Симоненко репрезентував Східну Україну з еміграцією, В. Кубійович – Західну Україну з еміґрацією та генерал П. Шандрук – представник старшої еміґрації, секретарем якої став П. Терещенко [57].

За даними А. Боляновського до УНК ввійшли К. Паньківський як представник П. Шандрука, доктор Євген Лабуцький від німецьких інстанцій (штаб рейхсляйтера А. Розенберґа), Євген Пастернак від УЦК, полковник М. Садовський і Тиміш Олесіюк від еміґраційного уряду УНР, Борис Гомзин від монархістів П. Скоропадського і Михайло Мушинський від ОУН-М [8; 482]».

Цей склад було ухвалено 26 лютого 1945 року президентом А. Лівицьким, В. Доленком та іншими представниками, за винятком О. Бойдуника, який вважав комітет недоцільним. Хоч президент А. Лівицький був рушійною силою в організації УНК і УНА, його уряд УНР, так як і ОУН, не були членами чи складовою частиною УНК. Однак, за його переконанням, що політика не завжди йде в парі з військовим командуванням, він, з позиції президента, призначив генерала П. Шандрука на пост головнокомандуючого УНА та інтенсивно допомагав у формуванні кадрів офіцерів [10; 260].

Вихід ОУН-М із УНК поглибив внутрішню кризу, що ускладнювало і так нелегку діяльність Комітету в справах допомоги цивільному населенню. Для розв’язки всіх невирішених питань професор В. Кубійович запросив представників української спільноти на нараду, яка відбулася 12 березня 1945 року у м. Ваймарі, де було присутніх 16 осіб: голова Українського Центрального Комітету – професор В. Кубійович, його заступник К. Панківський, адвокат В. Доленко, професор В. Вєтухів, М. Шлемкевич, А. Милянич, А Фіголь, полковник А. Бізанц та ін. Крім обговорення нагальних справ було вирішено, що УНК перебирав усю діяльність УЦК, який самоліквідовувався, як було заплановано раніше [26; 27].

Кость Паньківський (заступник П. Шандрука) категорично заявив, що всі українські партії чи організації повинні підпорядковуватися УНК. Щоб уникнути зайвих партійних непорозумінь, генерал П. Шандрук запропонував вилучити всі політичні партії з УНК, і замінити їх терміном «Українська спільнота», на що погодилась більшість з присутніх включно з президентом А. Лівицьким та провідником ОУН-Б С. Бандерою [42; 5].

12 березня 1945 р. закордонне міністерство німецького уряду датувало свою декларацію визнання УНК і УНА, яку офіційно проголошено в міністерстві 15 березня 1945 року. Міністр Стрінґрахт, прочитав декларацію, а потім передав її генералові П. Шандрукові. У ній зазначалось наступне:

«Щоб дати можливість повній участі в рішучій фазі боротьби проти комунізмуму і внести справедливий порядок національних відношень в Європі, в ім’я німецького уряду я визнаю діючий орган, створений Вами Український Національний Комітет, як національну репрезентацію України. Я проголошую:

1. УНК є єдиною репрезентацією українського народу, визнаного німецьким урядом.

2. УНК має право репрезентувати інтереси майбутньої України і так само проголошувати їх у своїх Деклараціях і Маніфестах. Після остаточного полагодження справ про зібрання тих українців, що служать в німецькій армії, я зроблю вимогу, щоб всі українські відділи були зібрані разом для оформлення Української Визвольної Армії [51;67-68]». Другий пункт П. Шандрук проконтролював особисто, адже таким чином нівельовувалися спекуляції А. Власова навколо українського питання, який намагався використати те, що у його РОА були і українці [38; 6].

Учасники конференції, повертаючись до своїх занять, думали про власну долю. Всім було зрозуміло, що досягнення позитивні, але вони були запізнілими і набирали декларативного характеру. Німецькі інформаційні засоби поінформували про український декларативний акт, але того було замало. Український часопис «Голос», який перебрав пропаuандивний відділ УНК від редактора Б. Кравціва, не доходив ні до солдатів, ні до цивільного населення, що знаходилось на території Німеччини. Через брак людей, праця в канцелярії УНК не відповідала вимогам того часу [57].

Отже П. Шандруку А. Лівицький запропонував стати головою УНК. П. Шандрук після певних вагань погодився на цю посаду, саме через вплив на нього президента УНР. Він зіткнувся з багатьма перепонами, змушений був вести безліч переговорів, які все таки були успішно проведені і П. Шандрук став головою Українського національного комітету.

 

3. 2. Організація Української Національної Армії

Перед П. Шандруком постала серйозна задача – створення української армії. Але для цього було мало передумов і безліч перепон, які завадять йому організувати регулярну армію.

На початку 1945 р. становище німецької армії на фронтах було критичне, тому СС, врешті-решт, отримало від Г. Гіммлера санкцію на перехід від пропаганди до практики у справі створення союзних вермахтові іноземних армій. Це мали бути козацька, російська, хорватська, угорська, естонська, румунська, білоруська та українська націо­нальні армії, кожна з яких мала складатися спочатку тільки з двох дивізій. Основою козацької, наприклад, був створений 2 січня 1945 р. 15 козацький кавалерійський корпус СС Г. Панвіца, до якого увійшли очолювана ним до того часу 1-ша козацька кавалерійська дивізія і 2-га козацька кавалерійська дивізія, якою командував полковник Ганс Йоахім фон Пульц [35; 7].

Наступною була російська армія генерала А. Власова, що саме перебувала на стадії комплектування і мала складатися з двох піхотних з’єднань. Однак на той час вермахт розпочав формувати з росіян дві дивізії, тому російські з’єднання «Ваффен-СС» фактично перестали існувати [27; 158]. Основою для інших національних армій мали бути створені у складі військ СС по дві піхотні дивізії, сформовані з хорватів, угорців і латвійців. Одночасно обговорю­вали справу створення аналогічної збройної сили з румунів [39; 56].

Врешті-решт актуальною стала справа формування Української Національної Армії (УНА). Деякою мірою повторилася хоча й у зовсім інших умовах ситуація останніх місяців Першої світової війни, коли кайзерівська Німеччина визнала за потрібне створити з полонених українців російської армії поза межами їх Вітчизни українські дивізії «сірожупанників» та «синьожупанників» [71].

Тільки на початку 1945 р. СС та інші німецькі інстанції почали вивчати конкретні проекти створення УНА. Передбачалося спочатку сформувати бригаду, згодом на її основі дивізію, і якщо це вдасться, за таким же сценарієм створювати аналогічні форму­вання. Німецькі експерти планували, що командиром майбутнього першого регулярного з’єднання УНА буде командир Українського Легіону Самооборони В. Герасименко, чию кандидатуру витіснив шеф його штабу П. Дяченко, із яким у цій справі проводили консультації. Однак навіть у січні 1945 р. під тиском намагань А. Власова підпорядкувати собі усі українські формації ця справа гальмувалася. Німецька тактика – туманні обіцянки й постійне зволікання з їх виконанням спричинила те, що 15 січня 1945 р. на засіданні Військової Управи 1-ої УД висловлено сумніви щодо успішності заходів П. Шандрука відносно створення УНА: «Генерал Шандрук не дістав відповіді на свій меморіал. І, правдоподібно, не дістане. Бо офіційні німецькі кола стоять на позиції, що мусить бути співпраця з Власовим і українську справу хочуть трактувати насамперед з військового ракурсу [70]».

На початку лютого 1945 р., коли англо-американські війська опинилися на р. Рейні, а радянські – на р.Одері, національні репре­зентативні органи різних народів вимушені були перебратися в м. Берлін або сусідні міста. Тут вони остаточно відмовилися від будь-якого підпорядкування А. Власову. У той же час розвиток акції КОНР призвів до того, що Ф. Арльт, Ґ. Менде й керівники національних представництв об’єднали зусилля для відсічі домагань та претензій Е. Креґера і його протеже – генерала А. Власова, які планували використати А. Власова у своїх політичних іграх [21;138].

Основними темами тогочасних розмов були питання, яка доля чекатиме представників їх народів у Німеччині, якщо Третій рейх капітулює, і яким чином зберегти сили східних добровольчих частин як фактор відсічі просуванню СРСР в Європу. Також стало відомо про умови Ялтин­ської угоди СРСР із західними союзниками, за якою колишніх громадян СРСР, котрі потрапляли б до них у полон, союзники мали передавати Радянському Союзові. У цьому уряд Німеччини не міг нічого вдіяти. Тому виникли проблеми: як уникнути передачі цивільних осіб та полонених радянським установам і як можна врятувати іноземні формування бездержавних на той час народів, що будуть змушені капітулювати на Західному фронті? [75].

Необхідно було негайно провести переговори з уповноваженими урядів Великобританії і США, котрих потрібно було поінформувати про те, що всі частини скеровано на Західний фронт всупереч волі українських солдатів, кожен із яких погодився воювати на боці Німеччини тільки проти СРСР. Ґ. Берґер доручив Ф. Арльту особисто проконтролювати виконання цього завдання. У Швейцарії було проведено переговори з вищим керівником американських спецслужб в Європі, керівником Управління стратегічних служб – Алленом Уолшем Далласом. Його відповідь була такою: «якщо представники народів СРСР у Німеччині хочуть інтернування чи політичного притулку у Великобританії або США, то їх Національні Комітети повинні мати правовий статус еміґраційних урядів, а солдати їх військових формацій мусять прийняти присягу їм на вірність і, отже, анулювати присягу А. Гітлерові [8;485]».

Для втілення цього плану вирішено офіційно визнати екстериторіальний статус національних комітетів й дозволити політично підпорядкувати їм їх національні військові формування, що діяли на боці Німеччини. За умов повільної консолідації українських політичних і громадських середовищ у Німеччині першими їм приклад для наслідування подали представники інших націй. Зокрема 20 люто­го в м. Потсдамі було офіційно проголошено створення Латвійського Національного Комітету (ЛНК), який очолив генерал Рудольф Бангерскіс, під його командування формально перейшли дві латвійські дивізії військ СС, що мали стати основою Латвійської Національної Армії (ЛНА). Приблизно за таким же сценарієм розгорталися події, пов’язані з організацією УНК і УНА, затягування зі створенням яких за критичної для рейху ситуації вже не можна було виправдати жодними аргументами [75].

Для того, щоб зосередити всі українські формування при німецьких військах в єдине ціле й зберегти їх від знищення в боях, у лютому 1945 р. розпочалося практичне створення УНА, командувачем якої став П. Шандрук. П. Шандрук свідомо відмовився від назви «УВВ», вважаючи, що вона, з одного боку, дуже нагадує український варіант назви «РОА» і, з іншого – пов’язуватиме майбутні формування УНА під національним командуванням із частинами УВВ, що до того часу діяли переважно під німецьким командуванням. Генерал-хорунжий П. Шандрук обрав назву «УНА» для того, щоб закцентувати на її виразно національному характері [66].

Як і при спробі створення УВВ як української армії, першим кроком на шляху до формування УНА було те, що українські офіцери утворили військовий штаб. Саме тому П. Шандрук підклю­чив до формування свого штабу колишніх офіцерів колишньої армії УНР (переважно зі ступенями полковників), відновив їх несправедливо занижені в німецькому війську ступені й підтвердив їх підпорядкованість УНА. Цьому посприяв особисто президент еміґраційного уряду УНР А. Лівицький, який з М. Садовським 15 березня 1945 р. офіційно затвердив призначення П. Шандрука команду­вачем УНА і ввів її до складу збройних сил УНР [75].

Треба відзначи­ти, що крім них внесок у творення штабу УНА в березні-квітні 1945 р. зробили офіцери колишньої армії УНР, котрі були взагалі непричетні до сформованих доти з українців формувань, що діяли у складі німецької армії. Заступником П. Шандрука і керівни­ком військових справ в УНК став полковник Олександр Вишнівський, особистим помічником – підполковник Аркадій Фартушний. Шефом штабу УНА було призначено 44-річного полковника А. Валійського, шефом канцелярії – Дмитра Бакума, ад’ютантами командувача – сотників Володимира Сердюка та Стрийського, керівником відділу постачання УНА – брата керівника УНК Олександра Шандрука-Шандрукевича, касиром і квартирмейстером – Леоніда Мартинюка, протопресвітером – отця Олександра Білецького. Полковник Ружицький отримав посаду військового адвоката і керівника правничих справ штабу УНА. До персонального відділу штабу УНА скеровано сотника колишньої армії УНР Івана Липовецького [8; 490].

Одночасно із створенням українського військового штабу ви­никло питання про надання формуванням УНА чіткої національної форми. Цьому посприяло те, що 27 січня 1945 р. А. Гітлер висло­вився проти того, щоб іноземці, зокрема вихідці з колишніх окупованих східних територій, носили німецькі уніформи й відзнаки. «Я завжди був проти цього», - заявив він. Як і в 1942-1943 рр. при творенні Східних військ, така позиція на­цистського рейхсканцлера заклала сприятливе підґрунтя для розробки національних відзнак, які тоді запроваджували іноземні формування, що були на боці німецьких військ [70].

Разом з тим з німецького боку для вояків УНА було розроблено проект нарукавної емблеми із тризу­бом та написом німецькою мовою «Україна» і накомірних відзнак з тризубом. Було розроблено проект (погонів) УНА; оскільки вояки 1-ої УД УНА мали відзнаку із зображенням лева, для вояків майбутньої 2-ої УД УНА розроблено відзнаку із зображенням Св. Архистратига Михаїла. Першими національні відзнаки отримали генерали П. Шандрук, який носив сіро-блакитну гене­ральську уніформу вермахту [дод.4] із тризубом на лівому рукаві та на кокарді й усі відзнаки армії УНР, а також П. Дяченко. Стосовно інших офіцерів та стрільців передбачено, що на уніформах заміна німецьких відзнак на українські відбудеться поступово відповідно до їх виготовлення після надходження потрібного для цього матеріалу. Командувач УНА П. Шандрук планував, що її вояки тимчасово носитимуть уніформу збройних сил Німеччини, але якнайшвидше замінять німецькі відзнаки на українські [8; 491].

Розроб­ляючи плани формування регулярних українських збройних сил, П. Шандрук також підготував у березні 1945 р. проект національних військових відзначень. Серед них – Орден Визволення і Орден Республіки (передбачені ще урядом УНР), Орден Св. князя Володимира, Орден Св. Архистратига Михаїла і Орден Св. княгині Ольги. Щоправда, через актуальність значно важливіших політичних і військово-технічних справ цей проект не було втілено в життя [39; 57].

Інше принципово важливе питання, що вимагало негайного вирішення - затвердження тексту присяги для солдатів УНА. 2 лютого 1945 р. П. Шандрук запропонував запровадити єдину присягу для вояків УНА і усіх українських формацій у збройних силах Німеч­чини, на що 16 лютого 1945 р. погодився особисто Г. Гіммлер [29;58].

Враховуючи те, що українці не хотіли присягати А. Гітлеру, ще в середині листопада 1944 р. СС затвердило компромісний варіант присяги для вояків 1-ої Української дивізії. У цьому тексті присяги згадувалися український народ і Україна. Новий текст був дещо видозміненим варіантом присяги вояків УВВ, поєднаним із розробленою в липні 1943 р. присягою вояків дивізії «Галичина». На початок третьої декади березня 1945 р. П. Шандрук затвердив такий текст присяги солдата УНА: «Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією і Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь і повсякчас під Українським Національним Прапором боротися із зброєю в руках за свій народ і за свою Батьківщину – Україну. Свідомий великої відповідальності, присягаю, як вояк Українського Національного Війська, виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені допоможе Бог і Пречиста Мати [14; 451]».

Водночас поступово вирішувалося питання про забезпечення командних кадрів і солдацького складу УНА. Зокрема завдяки наполяганням П. Шандрука розпочала діяти офіцерська школа українських командних сил у Празі. Після її заснування в середині березня відбулося урочисте відкриття занять для інструк­торів культурно-просвітницької роботи УНА, що, по суті, виявилося продовженням курсів пропагандистів УВВ. Поряд із вивченням основ політичних вчень, методики роз’яснювальної роботи, крити­кою марксизму та курсом економіки й географії курсанти протягом місяця вивчали українознавство, історію та фольклор України, пройшли військовий вишкіл, а також ознайомилися із засадами розбудови УНА. Німецьким командантом школи призначено майора Ріґельса, його заступником – відпущеного для цього з 1-ої УД старшину колишньої армії УНР майора Варфоломія Євтимовича. У школі перебувало понад 120 курсантів, котрих трактували як культурно-освітніх інструкторів УНА. 10 квітня 1945 р. школу відвідав особисто П. Шандрук [8; 491].

Для розв’язання проблеми забезпечення солдацького складу УНА П. Шандрук почав вимагати від командувачів німецьких груп армій перевести у його пряме підпорядкування всі підзвітні їм українські формації, а також українців з окремих німецьких та інших частин і об’єднати їх на єдиній території для зручнішого планування воєнних дій. При цьому П. Шандрук посилався на лист до нього рейхсляйтера А. Розенберґа від 12 березня з декларацією про переве­дення усіх українських вояків до УНА. Це прагнення П. Шандрука формально підтримало МЗС Німеччини, яке після створення УНК теоретично погодилося на відокремлення всіх українців від німецького вермахту, військ СС, східних добровольчих частин і так званих батальйонів РОА. Проте насправді згадану декларацію рейхсляйтера А. Розенберґа мало хто з керівників владних установ рейху і командирів німецьких груп армій брав до уваги. Вони здебільшого ігнорували виконання декларації, не бажаючи позбавляти свої з’єднання потрібних їм бойових резервів. Причиною цього був також відчутний психологіч­ний злам у свідомості багатьох провідних чиновників і високих ранґами військових діячів гітлерівської Німеччини, котрі більшу частину життя віддали служінню ідеології нацизму і вперше віч- на-віч стикнулися з вимогами представників невизнаного у світі народу, який ніде не знаходив підтримки своїх державницьких прагнень [44; 75].

Однак уже саме проголошення створення УНА [дод. 5] – нехай навіть декларативне – сприяло тому, що в зовнішній політиці Німеччини відбувся своєрідний «внутрішній переворот», який проявився у фактичній перемозі опонентів гітлерівської лінії східної політики Третього рейху в останні місяці німецько- радянської війни [40; 78].

Намір перетворити діючі на боці Німеччини українські військові формації в основу УНА виявився нереальним як з політичних причин, так і через організаційні умови й технічну неможливість його виконання: українських формувань у німецьких збройних силах було занадто багато, і їх було розкидано на дуже великій території, внаслідок чого П. Шандрук не мав навіть загальної інформації про них. Батальйони УВВ та інші українські формації неоднакової чисельності і під різними назвами розкидано при окремих дивізіях вермахту на території кількох країн, у тому числі Німеччини та окупованих нею Австрії, Чехії, Голландії, Данії. Вони підпорядко­вувалися різним родам військ і перебували у складі з’єднань, розсіяних як на Східному, так і на Західному фронті. Українці, зокрема, діяли у складі бриґади «Нора» та формації самооборони під командуванням сотника Винника, перекинутої на Західний фронт для участі у воєнних діях проти канадських українців. 281-ий кавалерійський відділ – понад 1000 солдатів – розмістився в Данії, по одному українському батальйону було дислоковано в Бельгії та Голландії, окремий український батальйон опинився в м. Кутіні (Хорватія) і т. ін [8; 492].

Усього протягом двох років з квітня 1943 р. до квітня 1945 р. у складі лише добровольчих з’єднань Німеччини офіційно діяло 40 українських батальйонів включно з п’ятьма дивізіонами (34000 вояків), 60 українських сотень і п’ять окремих українських рот (8000 вояків) та 2 укра­їнські полки (3000 солдатів). Загалом же у березні 1945 р. на території однієї тільки Німеччини перебувало понад 100000 вояків із частин, зарахованих до УВВ (включно зі східними й охоронними батальйонами). Для виконання переважно охоронних та вартових функцій поза межами німецьких земель теж опинилися тисячі вояків батальйонів УВВ. Незважаючи на те, що тоді на боці військ Німеччини діяла майже четверть мільйона українців у різних формуваннях, УНА так і не було достатньою мірою чисельно укомплектовано на їх основі [3; 406].

Солдати багатьох українських формацій, розпорошених при багатьох німецьких військових з’єднаннях, до останніх тижнів війни взагалі нічого не знали ні про декларацію УНК, ні про створення УНА. Впевнені в захисті з боку УНК, інші українці дезертирували з німецьких та деяких іноземних формувань для того, щоб вступити до УНА. Однак німецька польова жандармерія доволі часто перехоплювала на шляхах цілі групи українських вояків, які намагалися перейти до УНА, й, незважаючи на заперечення, переводила або повертала до підпорядкованих А. Власову частин. За такого несприятливого саботування нічого дивного в тому, що українці в Німеччині в основній масі взагалі вперше дізналися про особу командувача УНА тільки на початку квітня 1945 р [56].

Проте навіть протягом останнього місяця німецько-радянської війни деякі сотні УВВ ще розшукували штаб УНА, але так і не дійшли до місця свого призначення через те, що внаслідок авіабомбардування країн антигітлерівської коаліції було зруйновано комунікаційні шляхи. Зважаючи на технічну неможливість негайно підпорядкувати собі всі українські формації у збройних силах Німеччини, П. Шандрук вирішив принаймні поінформувати вояків про необхідність уникати бойових зіткнень із військами західних країн – союзників анти­гітлерівської коаліції. «Одною з найважніших справ було стягнути із Західного фронту всі українські формації (курінь УВВ, наприк­лад, стояв над Рейном, і це нам було дуже невигідно з огляду на майбутні відносини українців з Західним альянсом)», - згадував із цього приводу тогочасний заступник голови УНК В. Кубійович [23; 53].

Усві­домлюючи політичну вагу цього завдання на випадок капітуляції Німеччини, український генерал надав йому першорядного зна­чення. «Щодо частин УВВ було пороблено всі заходи, щоб ті частини перебрати до своїх рук», - писав пізніше П. Шандрук, згадуючи про ці події. Для цього у другій половині березня 1945 р. він доручив офіцерам колишньої армії УНР –організаторам штабу УНА – Михайлові Крату, К. Смовському та іншим провести інструктаж на місцях перебування куренів УВВ. «Всі панове, мої делегати, - згадував П. Шандрук, - мали завдання, коли б не вдалося частин (УВВ) перебрати, наказати воякам з наближенням союзників кинути зброю і здаватися. Очевидна річ, що це був найкращий і найбільш радикальний вихід з положення [8; 494]».

Як і при організації штабу УНА, до командування вже наявних або щойно створюваних її формувань було задіяно офіцерів колишньої армії УНР. Зокрема командувачем запланованої 2-ої резервної бриґади УНА було призначено полковника Віктора Мальця. Командиром 1-го парашутного відділу УНА в ранзі полковника затверджено іншого старшину колишньої армії УНР – Костянтина Мандзенка. Проте через брак солдацького персоналу ці формації так і не були укомплектовані і згадані офіцери були змушені виконувати функції переважно штабних офіцерів УНА. 19 березня 1945 р. П. Шандрук вирішив перевести до складу утвореної національної армії укомплектовану з багатьох офіцерів армії УНР першу Українську Дивізію (колишню дивізію «Галичина») і тим самим юридично вивести її з підпорядкування військ СС [57].

Сама дивізія «Галичина» мала на той час свою окрему історію. 28 квітня 1943 р. за сприяння О. Вехтера і за ініціативою УЦК була заснована 14 гренадерська дивізія ваффен СС, тобто зброї СС [17; 80]. За даними В. Косика остаточно із 62 тис. добровольців до вишколених програм зараховано 9-12 тис. чоловік [13; 405]. В липні 1944 р. дивізія в битві під м. Броди потрапила в оточення і з 10 тис. з кільця вирвалось тільки 3 тис. [50; 18-19]. Після доукомплектації в жовтні 1944 р. дивізія «Галичина» була відправлена в Словаччину для придушення антифашистського повстання. В лютому - березні 1945 р. дивізія вела бої з югославськими партизанами на території Югославії. В кінці березня 1945 р. була пішим маршем перекинута в Австрію де і вела бої до останніх днів існування Третього рейху [25; 63]. Також дивізії і П. Шандруку приписують участь у придушенні Варшавського повстання у вересні 1944 р. Це звинувачення є саме по собі абсурдне, тому, що на той час П. Шандрук не очолював її, а дивізія «Галичина» після розгрому під Бродами ще не відновилася [20; 57].

У ті ж дні, за наказом П. Шандрука до складу УНА також були включені розташовані на той час поза межами Німеччини три українські козацькі батальйони. Це були 281-ий східний кавалерійський відділ Ф. Гудими, Запорізький загін полковника А. Долуда у Голландії та виокремлений зі змішаної російсько-української резервної бриґади в Бельгії курінь УВВ полковника П. Терещенка, на базі якого почали комплектувати 1-шу резервну бриґаду УНА [3; 407].

Через відкрите чи приховане саботування німецькими устано­вами включення вже діючих українських формацій до УНА, П. Шандрук вирішив розпочати її формування насамперед на основі нових, переважно бригад. Цьому сприяло те, що через втрати деякі батальйони вермахту або охоронні батальйони було розпущено, їх солдатів вирішено використати як кістяк майбутніх національних з’єднань. Також вирішено використати УД і УВВ, солдати яких, всупереч складним обставинам поза межами України, підтримували між собою зв’язки. Завдяки самовідданій роботі П. Шандрука цілі підрозділи солдатів номінально причислених до УВВ поповнили лави УНА. До 1 УД, зокрема, на початку березня перейшов Український Легіон Самооборони і групи солдатів які самі перебували у лісах, особливо УВВ, які зберегли на своїх уніформах емблеми із тризубами. Хоча батальйони УВВ і 1 УД діяли окремо, між їх військовослужбовцями панувала атмосфера національної солідарності [8; 497].

У березні 1945 р. 1 УД було розміщено в Словенії навколо м. Марібору за 40 км від фронтової лінії. Партизани під керівництвом Й. Тіто почали просуватися в підконтрольних дивізії районах, загрожуючи порушити її безпеку. До боротьби проти них скеровано курінь мотопіхоти та артилерійський полк, які підтримував резервний полк. Партизанів оточено на південь від р. Драва в регіоні Погір’я; у них не було жодного шансу на порятунок. Проте саме у цей час від ГА «Південь» для 1-ої УД надійшов наказ А. Гітлера передати зброю для новостворюваних німецьких дивізій [25; 64].

Усе озброєння й постачання 1-ої УД мали перевезти на заліз­ничні станції, завантажити у вагони й вивезти до Нюрнберґу. Ця директива мала насамперед політичний характер. Не було враховано того, що матеріальних можливостей для цього просто на той час не існувало (86 вагонів знайти в умовах перманентних боїв було неможливо). Водночас німецька контррозвідка із м. Загреба отримала інформацію про плани провідно­го діяча ОУН-Б М. Лебедя, який прагнув використати дивізію для захоплення одного з міст на Адріатичному морі й утримувати місто до приходу британських військ. Дізнавшись про це, командування дивізії (Фріц Фрайтаг) було готове виконати наказ А. Гітлера і віддати зброю [26; 29].

Тоді ж дивізію під м. Марібором відвідав колишній губернатор Галичини О. Вехтер у супроводі полковника А. Бізанца. Довідав­шись про згаданий наказ, він прибув до групи армій «Південь», де зустрівся з новим верховним командувачем на Південному Сході яким 25 березня було призначено генерал-полковника Олександра Льора. У розмові з ним О. Вехтер зауважив, що до того, як українське з’єднання буде знищене без зброї, краще відправити його на фронт. Водночас до української дивізії прибув генерал-лейтенант люфтваффе Густав Вільке з вимогою передати зброю для десятої парашутно-винищувальної дивізії. Він оголосив, що багато вояків під його командуванням не має піхотного вишколу, і запропонував команду­ванню дивізії передати йому 1000 солдатів, в обмін на що пообіцяв не вимагати всієї дивізійної зброї. Це збентежило штаб 1-ої УД. Наступного дня надійшов наказ штабу командира 18-ої військової округи в Зальцбурзі генерала Фрідріха Беме, який вимагав негайно реорганізувати українську дивізію в 10-ту парашутно-винищувальну дивізію. Таку емоційну директиву від вищих військових інстанцій було важко зрозуміти [22; 55].

Дивізія, що не мала наміру виконувати ці накази, вирішила чекати на остаточне рішення. Становище врятував виданий 24 березня 1945 р. наказ шефа штабу ГА «Південь» генерал-лейтенанта Грольмана, перевести українську дивізію в підпорядкування 2-ої танкової армії, якою тоді командував генерал артилерії Максиміліан де Ангеліс. Як і в битві під м. Бродами, українська і німецька дивізії були підпорядковані німецькій танковій армії і мали розбудовувати другу лінію оборони. Внаслідок цього 28 березня 1945 р. українська дивізія отримала від командування в м. Зальцбурзі наказ не роззброюватися. За своєю власною ініціативою вона про­довжувала всі необхідні оборонні заходи навколо Марібора, хоча й не дістала для цього ніякого додаткового спорядження чи боєприпасів. Не підпорядкована жодній групі армій, 1 УД не мала перспектив отримати необхідне оснащення. Тому вона отримала повноваження реквізувати спорядження та озброєння від німецьких та угорських дивізій, які відступали. Щоправда, це виявилося доволі важко, адже на всіх шляхах відступали формації, що були недисципліновані і вороже налаштовані до української дивізії [8;499].

30 березня 1945 р. дивізія «Галичина» мала бути підпорядкованою 2-ій танковій армії і розміщеною в прориві фронту між нею і 6-ою арміями на лінії між Ґляйхенберґом і Фельдбахом. Наступ офіційно розпочався 1 квітня о 6: 50 ранку й відразу ж мав успіх; основні цілі тактичного стримування наступу сил противника було досягнуто. Втрати дивізії (здебільшого 29-го і 30-го полків) протягом 5 і 6 квітня склали понад 1000 вбитих і понад 500 поранених [22; 56].

Оскільки 1 УД найближчим часом мала увійти до складу УНА, П. Шандрук вирішив сформувати відразу 2 УД УНА на базі двох створюваних у той час бриґад. Перша з них – протипанцирна (протитанкова) бриґада «Вільна Україна» - як основа 2 УД УНА розпочала формуватися 22 лютого 1945 р. із санкції СС за зразком німецьких протитанкових бригад. До цього з’єднання приймали переважно колишніх солдатів. Можливість її інспектувати наповну використав П. Шан­друк, який протягом 6 тижнів організаційно-вишкільного часу відвідав бриґаду тричі. 25 лютого в м. Німек сформовано 1-ий курінь бриґади, до якого увійшли три протитанкові сотні, підстаршинська і кулеметна сотні, а також мінометна і господар­ська роти. Сотня складалася з п’яти мисливських взводів, у кожному з яких був 21 солдат, котрих очолював старшина або підстаршина з правами старшини і два заступники взводного (ройового). Наприкінці лютого 1945 р. розпочав формуватися 2-ий курінь. Кожен вояк найкраще вишко­леного 1-го куреня бригади отримав на озброєння «фаустпатрон» або гранатомет. 2-ий курінь отримав німецькі гвинтівки; кулеметна чота мала два кулемети, мінометна – два міномети. 3 квітня 1945 р. бригаду завантажено в кілька ешелонів і перевезено ближче до фронту в район м. Гляц, куди почало надходити поповнення (переважно 16-17 річні хлопці з Праги), на основі якого сформовано 3-ій курінь. Кожна сотня нараховувала приблизно 170 чоловік, а курінь близько 600 вояків, тоді як загальна чисельність бригади перевищила 1800 осіб [8; 501].

Командиром бригади було затверджено полковника Петра Дяченка, ад’ютантом командира на час вишколу – офіцера колишньої УГА й згодом поручника В. Юрківа (пізніше В. Гладича), шефом штабу бригади – поручника В. Татарського, німецьким зв’язковим офіцером при Татарському – майора Мартіна. П. Дяченко особисто укомплектував командний склад бригади, який затвердив П. Шандрук. Командиром 1-го куреня став сотник Фурс (1-ої сотні – хорунжий В. Гончарук, 2-ої сотні – хорунжий Максименко, 3-ої – сотник Д. Дмитренко, старшиною для доручень – сотник Арсенів); 2-го куреня – поручник Гладичев (4-ої сотні – Кириленко, 6-ої сотні – Федоренко, старшиною для доручень – поручник Матківський); 3-го куреня – поручник Старовійт. Моторизовану сотню очолив хорунжий Іванюк, господар­ський підрозділ – хорунжий Яременко, чоту жандармів – сотник О. Сокальський [дод. 2]. У складі нового формування не було жодного німецького офіцера [57].

28 березня 1945 р. у присутності П. Шандрука, протопресвітера Олександ­ра Білецького, Ф. Арльта і Л. Вольфа бригада склала присягу на вірність українському народові [дод.3]. Після її зачитання П. Шандрук виступив із промовою, у якій висловив своє прагнення перетворити УНА на боєздатну українську армію: «Ви віддали вже все, що людина може мати найдорожчого, на боротьбу з ворогом: рідну хату, родину, майно. Але найдорожчим з усіх найдорожчих духових та матеріяльних вартостей є свобода. Свобода – то значить – вільне життя у вільній, незалежній Батьківщині. В цій боротьбі стаємо поруч з геройською Армією Німецького Народу, що на смерть та життя бореться не тільки за свою волю, за свою Державу, але за волю цілої Європи [61]».

П. Шан­друк передбачив для бригади два можливі варіанти розвитку подій. Бригада могла пробиватися через Словаччину і Карпати в Україну. Для цього за згодою представника ОУН-Б І. Гриньоха до першого куреня бригади скеровано з лінії фронту сотню недавніх повстанців, яка стала 4-ою резервно-вишкільною сотнею [67]. Щось подібне планував також А. Власов, щоправда за допомогою десантування в республіці Комі з метою підняти повстання в сталінських гулагах [21; 134].

Також бригада могла об’єднатися з 1 УД УНА й разом із нею скласти зброю перед англо-американськими військами. Всупереч клопотанню командувача УНА перед німецьким коман­дуванням про доцільність утримування цього з’єднання від фронтових боїв, 15 квітня 1945 р. бригада вирушила під м. Дрезден, де її включено до складу танкового корпусу «Герман Ґерінґ» генерала фон Штрахвіца групи армій «Центр» фельдмаршала Фердінанда фон Шернера. За наказом П. Дяченка, 1-ий курінь відразу ж із потягу пішов у наступ. Завданням бриґади було втримати зайняті позиції й не допустити до розширення радянського прориву. 17 квітня 1945 р. вона отримала наказ вислати посилені загони в район м. Бауцена і зв’язатися з частинами, що оборонялися в самому місті. Це завдання частково вдалося виконати 4-ій сотні, мотопатрулям і 2-ій сотні, яка підбила два радянські танки «Т-34». 3-ій курінь при цьому залишився в резерві. Водночас командир 4-ої сотні наказав своїм офіцерам уникати боїв із червоною армією і видав наказ не вступати в затяжні бої. 22 квітня 1945 р. 3-тя сотня 1-го куреня перейшла в наступ, вибила загін ЧА із захоплених позицій і зайняла залізничну станцію. Згодом бриґада П. Дяченка взяла участь у бойовій операції за здобуття Ґерліц-Лобау, операцією командував штандартенфюрер СС Отто Скорцені [8; 502].

Майже водночас із бригадою П. Дяченка на основі солдатів кількох українських формацій, розкиданих на різних ділянках тилу і фронтів, розпочала формуватися 2-га піхотна бриґада 2-ої УД УНА під командуванням колишнього командира української поліції у м. Львові майора Володимира Пітулея. До неї долучилися ще майже цілий батальйон УВВ і чотири сотні українських вояків, які в основній масі належали до УЛС. Загальна кількість вояків 2-ої УД УНА сягнула майже 7000 вояків, багато з яких мали на утриманні вивезені з України сім’ї [57].

За планом П. Шандрука, бригада В. Пітулея мала об’єднатися з бригадою П. Дяченка в єдину 2-гу УД УНА, але німецькі інстанції не погодилися на створення великих українських з’єднань на території Німеччини, і до кінця війни ці дві формації діяли окремо й не підтримували між собою жодного зв’язку. У другій половині квітня 1945 р. протягом кількох днів тилових боїв 2-га УД УНА стійко трималася проти радянських танкових груп, які зазнали значних втрат. Однак протитанкові бойові запаси закінчилися, і дивізія, яку, попри потужну підтримку фельдмар­шала Ф. Шернера, не підтримали сусідні угруповання вермахту, була оточена і загалом втратила майже 60 % особового складу [43; 5].

Після бою до штабу 1-ої бриґади прибув командир корпусу, який особисто нагородив П. Дяченка Залізним хрестом. За його наказом, 2 травня 1945 р. ця формація перейшла в наступ і зламала опір противника. 5 травня Штрахвіц викликав П. Дяченка і поінформував його про дозвіл командувача фронту відступити на лінію р. Ельби і об’єднатися з 1 УД УНА. Однак на той час це було вже неможливо. 7 травня бригада досягнула лінії р. Ельби в районі м. Тетчен. Поблизу мосту на р. Ельбі підвищений П. Шандруком до рангу генерал-хорунжого П. Дяченко видав наказ, щоб вона сотнями або роями пробивалася на бік американців. Вранці 8 травня 1945 р. стало відомо, що бригаду оточено й від неї відрізано штаб. Воякам дове­лося пройти понад 200 км територіями, контрольованими ЧА й за­селеними чехами, які вороже ставилися до людей у німецьких уніформах. 25-30 % українських солдатів бригади опинилися в тилу американців, решта потрапили до радянського полону або загинули. Подібна доля очікувала 2-гу бриґаду. 2 квітня бриґада В. Пітулея у складі 3400 солдатів опинилася на першій фронтовій лінії, не маючи конкретного підпорядкування й призначення, необхідної кількості озброєння та спорядження. Від 20 квітня 1945 р. до дня капітуляції Німеччини її вояки щодня брали участь у боях під м. Бранденбургом де були оточені і під шквальними бомбардуваннями переважно всі загинули [8; 505].

Розвиток подій змусив провідних діячів національного Руху Опору змінити свої плани й обмежитися координацією визвольних дій з командувачем УНА, до якого скеровано двох представників повстанського руху в Україні. Першим із них був віце-президент УГВР І. Гриньох, який на початку квітня 1945 р. разом з П. Шандруком прибув до Австрії у штаб 1-ої УД і зустрічався з таємно скерова­ними до неї свого часу Р. Шухевичем представниками ОУН-Б. Другим був зв’язковий Р. Петренко, який за дорученням П. Шандрука двічі відвідав бригаду П. Дяченка і передав наказ командира, наскільки можливо, уникати фронтових боїв. Очевидно, що саме під впливом розмов із ними командувач УНА деякий час розробляв плани зосередження усіх українських формацій у Чехії для подальшого просування й об’єднання з УПА в Україні. Важливим інструментом для забезпечення цього плану мало бути створене в ті дні у Празі парашутно-десантне з’єднання [72].

Поряд із регулярними двома дивізіями і резервними з’єднан­нями (вони отримали кодову назву «Група «А»), після попередніх консультацій з К. Дацьком П. Шандрук вирішив створити у складі УНА нерегулярну формацію – парашутну бриґаду, або «Групу «Б». Її було організовано за зразком німецьких парашутно-десантних бриґад: група повністю перейняла їх структуру й уніформу, зрештою як й інші україн­ські формації в збройних силах Німеччини запозичили структуру й мундири німецьких бойових одиниць. У технічному плані її підготовку забезпечило підпорядковане штандартенфюрерові О. Скорцені «Мисливське з'єднання «Схід» під командуванням майора Ауха [23;67].

Формування бригади розпочали 18 березня й закін­чили 5 квітня 1945 р. Прискорений вишкіл було організовано так, щоб, у разі потреби, її можна було використати як піхотне з’єднання. Після десантування на територію України вона мала діяти парти­занськими методами боротьби. Командиром цього з’єднання було призначено звільненого в серпні 1944 р. з нацистського концтабору Т. Бульбу-Боровця, начальником штабу на час вишколу – до того командира Запорізького загону А. Долуда (згодом І. Коваля), а керівником політично-освітнього навчання, за реко­мендацією К. Дацька, - колишнього редактора військового часопису «Вояцька слава», хорунжого В. Жилу. Згідно з планом, який опрацював штаб бригади, до її складу мали входити індивідуально підібрані добровольчі кадри. Відбирали солдатів із наявних вишко­лених формацій УНА, а також людей, амністованих із гітлерів­ських концтаборів [9; 310-311].

Спершу чисельність бригади планувалося довести до 5000 солдатів, але згодом вирішено обмежити до 1500 осіб, поділених на малі бойові одиниці силою взводу воєнного часу під командуванням офіцера. У партизанських операціях окремі рої, на випадок потреби, могли об’єднатися в чоти й сотні, а то й діяти більшими частинами, рекрутуючи на місцях в Україні нових партизанів. Бригада, що складалася з двох куренів і мала в своїх лавах понад 400 солдатів (у тому числі «вільних козаків» під командуванням полковника П. Терещенка), дислокувалася в Чехії у м. Йоганнесберг. Із метою підірвати радян­ський тил у рамках німецької операції «Конвалії» бригаду передбачалося десантувати в другій половині квітня. Проте через погіршення ситуації П. Шандрук змушений був відмовитися від імпровізаційно-ситуативного плану переходу УНА до УПА загалом; парашутну бригаду також неможливо було перекинути в Україну, що було зумовлено відсутністю достатньої кількості пального для тривалого авіарейсу із Праги на західноукраїнські землі [23; 68].

Наприкінці квітня 1945 р. Т. Бульба-Боровець дав бригаді наказ негайно залишити чеські гори і переїхати на Західний фронт. Долуд та Коваль, виконуючи цей наказ, поділили два сформовані бригадні батальйони на менші групи й у прискореному темпі вивели всіх солдатів у Баварію, де одні здалися в американ­ський полон, тоді як інші розсіялися серед німецького населення [9; 312].

Із наближенням катастрофи Третього рейху для вояків україн­ських формацій у збройних силах Німеччини поставало найваж­ливіше питання: який статус їм буде визначено в полоні американ­ських та англійських військ, адже їх розвідка була поінформована про існування цих формувань. Для вирішення проблеми за сприяння О. Вехтера і Ф. Арльта 2 травня 1945 р. П. Шандрук намагався налагодити зв’язок із козацьким генералом П. Шкуро, щоб УНА разом із козацьким корпусом координувала дії в переговорах про капітуляцію з англо-американськими військами, а про політичний притулок із представниками урядових кіл країн Заходу [8; 509].

Відповідно до взаємної згоди між УНК і німецьким урядом, у середині квітня 1945 р. дивізію «Галичина» офіційно виведено зі складу військ СС. 17 квітня командувач УНА П. Шандрук у супроводі Ф. Арльта прибув у Фелькермаркт і 19 квітня відвідав дивізійну польову команду на фронті. Ф. Арльт та О. Вехтер відрекомен­дували його Ф. Фрайтаґу після прибуття та порадили формально виконувати його накази й перейменувати дивізію на 1 УД УНА. Під час візиту 25 квітня 1945 р. (в цей час за словами О. Шашкіна: «відбувалася Агонія Третього рейху [52; 7]») солдати 1 УД склали присягу на вірність українському народові й Україні, яку прийняв капелан М. Левенець. П. Шандрук забезпечив біль­шість українських офіцерів кокардами із тризубами, які привіз з собою із Праги, водночас він не встиг замінити вищий німецький командний склад дивізії українським. Наприкінці квітня Ф. Арльт запевнив П. Шандрука, що в разі німецької капіту­ляції дивізія зможе відступити на Захід і здатися західним союзникам. 9 травня це з’єднання вирушило до британських сил [51; 73].

10 травня 1945 р. 1 УД УНА склала зброю перед британ­ськими збройними силами у м. Тамсвег. Незабаром 8000 дивізійників переведено в м. Шпітталь, згодом до табору військовополонених спочатку в Беллярію і пізніше в Ріміні в Італію. Після самогубства дивізійного командира генерала Ф. Фрайтага 12 травня 1945 р. на час перебування дивізії в полоні П. Шандрук призначив командиром М. Крата, котрому, як і комадувачеві 2 УД УНА П. Дяченку, П. Шандрук присвоїв звання генерал-хорунжого. Решта 1000 вояків дивізії при просуванні на Захід здалася американцям у Бішофсгофені і їх розмістили в таборах військовополонених у Баварії [7; 354].

На момент капітуляції Німеччини німецьке командування дало зрозуміти, що воно не в стані нічого вдіяти для порятунку українців від сталінських концтаборів і взагалі відмовляється від будь-яких моральних зобов’язань відносно них. Тому сотні україн­ців на той час встигли залишити свої національні формації, передчуваючи, що радянська окупаційна влада інакше трактува­тиме німецьких офіцерів, захищених міжнародними законами, і позбавлених такого правового захисту вихідців з українських земель. Оскільки Україна тоді перебувала у складі СРСР, її жителі з огляду на це вважалися громадянами Радянського Союзу, каральний апарат якого монополізував право вирішувати їх долю. Саме тому станом на 8 травня окремі з цих формацій припинили існувати через фактичну відсутність вояцького складу. Безрадісне становище тих нечисленних українців, які все ж залишилися у складі своїх частин, не полегшили їх німецькі командири [33; 89].

Кинутими напризволяще українцями серйозно зацікавилося тільки керівництво українського руху Опору. Після капітуляції Німеччини провід руху закликав колишніх вояків УНА та інших формацій у німецьких військах повертатися в Україну й поповнювати лави українських повстанців. В окремих випадках колишні солдати УНА дійсно прилучилися до антибільшовицької боротьби УПА. Після закінчення Другої світової війни у Європі долі організаторів та військовослужбовців українських формацій у збройних силах Німеччини були різними. Трагічно склалося подальше життя переважної більшості українських солдатів, які наприкінці війни були зосереджені не лише на Східному, а й на Західному фронті. Західні союзні країни, що воювали проти Третього рейху, не змогли пробачити українцям дій на його боці. Із закінченням німецько-радянської війни, відповідно до Ялтинської угоди між союзними державами антигіт­лерівської коаліції, більшість українських солдатів було репатрійовано в СРСР і П. Шандрук цьому зарадити не зміг [57].

Однак, порівняно з іншими державами, саме СРСР виявив особливе зацікавлення вояками УНА та інших національних формувань, що діяли на боці військ Німеччини, особливо росій­ських, українських та козацьких – точніше зацікавлення у їх примусовому вивезенні до Радянського Союзу. Таке зацікавлення Радянський Союз пояснював тим, що вояки цих формацій – люди, які присягали служити СРСР, але зрадили присязі й тим самим нібито стали воєнними злочинцями. Проте насправді цьому можна дати кілька пояснень. Зокрема сотні тисяч колишніх солдатів ЧА, що здалися в німецький полон і на боці вермахту воювали проти Радянського Союзу, своїми вчинками заперечили тезу радянської пропаганди про те, що його мешканці беззастережно підтримують комуністичну систему [36; 6]. Сталін побоювався, що понад мільйон людей може бути використано проти СРСР США і Великобританією в разі можливої майбутньої війни на яку так надіявся П. Шандрук, але «Операція Немислиме» яка розроблялася західними військовими не була втілена в реальність через насиченість Європи радянськими військами [28; 5].

Зі свого боку, США, які були зацікавлені влітку 1945 р. в СРСР як у воєнному союзникові у війні проти Японії, не хотіли своєю позицією викликати навіть найменше невдоволення Сталіна. Прагнучи прискорити повернення англійських та американських громадян, які потрапили у німецький полон й опинилися в радянській зоні окупації Німеччини, а також якнайшвидше позбутися відповідальності за утримування колишніх громадян СРСР, країни Заходу переважно примусово передавали радянським репатріаційним комісіям більшість цих людей навіть усупереч їх волі. Траплялися випадки, коли особи, яких, всупереч волі, повертали до СРСР, закінчували життя самогуб­ством. Такі самогубства масово відбувалися коли повертали до СРСР козацькі добровільні частини П. Краснова, А. Шкуро, Г. Панвіца, частини РОА, добровольців із Прибалтики [37; 7].

Що ж до 1 УД УНА то П. Шандрук приклав усіх зусиль, щоб вона не потрапила до СРСР, де солдатів чекав розстріл і уранові копальні поблизу м. Ленінабаду (Таджикська ССР) де вже було вдосталь галичан які потрапили в полон під Бродами. Тому П. Шандрук задіяв єпископа УГКЦ Івана Бучка який довідавшись про те, що радянський уряд вимагає видачі дивізії під виглядом репатріації, звернувся за допомогою до Папи Пія ХІІ, який посприяв тому, щоб бійців дивізії не видавали СРСР [30; 59]. Солдати і офіцери також робили все, що могли, зокрема перебуваючи вже у Белярії в Італії в таборі для переміщених осіб вони написали лист до Міністра закордонних справ та Е. Рузвельт а вже в 1946 р. до того ж таки Папи Римськогого, що також мало певні плоди. Але основною причиною невидачі колишніх солдатів 1 УД УНА було те, що вони не являлися громадянами СРСР, а були громадянами Польщі, бо на початку війни західноукраїнські землі входили саме до Польщі [31; 61]. Також П. Шандрук залучив до врятування дивізії представника ОУН-Б Івана Гриньоха, який використав свої зв’язки в різних країнах Європи [54].

Також варто зазначити, що не абияк дивізії «Галичина» посприяв британський військовий – майор Деніс Гілс. У випадку з українцями утримуваними в Ріміні майор Д. Гілс був одним з небагатьох британських офіцерів, які особисто відкинули вимоги радянської репатріаційної комісії. Коли дивізія залишилась на заході, командир дивізії прислав йому листа з подякою [11; 1077]. В кінці 1947 р. колишніх солдатів після ряду перевірок і допитів відпустили з табору і вони емігрували в Канаду, США, Австралію і т. д.

Таким чином закінчилась недовготривала історія Української Національної Армії. Павло Шандрук прийнявши під командування різні бойові одиниці намагався створити боєздатну монолітну армію, що було неможливо в умовах постійних бойових дій і перешкоджання німецького командування. Він встиг організувати 2 УД УНА, але її солдати майже всі загинули, що по суті залишається його провиною, адже в квітні 1945 р. мабуть не потрібно було створювати нові військові з’єднання, а берегти ті що були. Але величезною заслугою П. Шандрука являється те, що він приклав вдосталь зусиль для того, щоб врятувати 10 тис. колишніх добровольців дивізії «Галичина» і не дозволив СРСР репатріювати їх.