Етапи розвитку страхового ринку України
Становлення України як самостійної демократичної держави не могло не зумовити створення і розвиток страхового ринку. Процес дамополізації економіки, який охопив усі галузі економіки, одразу ж позначився і на такій сфері суспільних правових відносин, як страхування. Усунення монополії держави при вирішенні юридичних та економічних питань страхової справи і появам не державних страхових компаній створили необхідну базу для організації ринкових відносин у страховій діяльності й передумови формування та страхового ринку України [9].
Воднораз, досліджуючи питання розвитку страхового ринку в Україні у продовж 12 останніх років, можна дійти висновку, що його роль не до оцінювалася. Лише протягом останнього часу цій сфері приділяється належна увага. Сьогоднішній стан ринку можна охарактеризувати як початок періоду зростання, незважаючи на те, що обсяги ринку порівняно з країнами Східної та Західної Європи незначні.
Розвиток страхового ринку України можна умовно поділити на кілька етапів. Перший етап (1991 - 1995роки) - це період створення і прийняття перших законодавчих актів із регулювання діяльності на страховому ринку. Розвитку страхових компаній сприйняло прийняття Декрету Міністрів України "Про внесення зміни доповнень у Закон України "Про банк і банківську діяльність" від 26 квітня 1993 року №38-93, що забороняв комерційним банкам діяльність у сфері страхування, та Декрету "Про страхування" від 10. 05. 1993 року.
Воднораз кількісне зростання страхового ринку в Україні не перейшло на цьому етапі в якість, не були визначені чіткі напрямки розвитку ринку, не було відповідної методологічної бази та кваліфікованих кадрів, не проводився ефективний державний нагляд і ліцензування (до 1993 року) страхової справи. Не зважаючи на те, що в 1993 році було створено державну структуру у сфері регулювання страхового ринку - Укрстрахнагляд, переломного етапу в розвитку страхового ринку, контролі за діяльністю страховиків тощо не відбулося. Більшість страхових компаній було неплатоспроможною.
До 1995 року багато страхових компаній працювало за принципом піраміди (до цього спонукала висока інфляція). Важливим чинником розвитку національного ринку цього часу було створення в Україні філій і представництв московських страхових компаній ( "АСКО", "Славія" та ін.), створення власних великих компаній-холдингів ("Омета-Інстер", "Саломандра", а також перетворення "Укрдержстаху" у НАСК "Оранта") [20].
Другий етап (1996 - 2002 роки). Значною подією для ринку було прийняття 07. 03. 1996 року Верховною Радою України Закону "Про страхування". Цей закон, а також близько 20 постанов уряду, 11 інструкцій і нормативних актів, прийнятих за цей період, відбивали потреби перехідного періоду від планової до ринкової економіки, безпосередньо визначали умови діяльності в сфері страхування, де домінуючу роль відігравали не державні страхові компанії.
Зросли вимоги до розміру статутного фонду з 5 тис. дол. до 100 тис. дол.. Після перереєстрації в 1997 році кількість страховиків значно зменшилась; налічувалося 220 компаній. У 1997 році відбулося падіння реальних обсягів надходжень страхових платежів, що почалося в 1994 році, при цьому зростання становило лише 8,6% від аналогічного показника 1994 року в порівняльних цінах.
Посилилися вимоги Укрстрахнагляду (з 1998-го до кінця 2001 року Міністерства фінансів України як контрольного органу страховиків) щодо платоспроможності, ліквідності, резервування, структури активів, інвестиційної політики тощо. Страховики, починаючи з 1996 року, зобов'язані були за кожним видом страхування, який вони мали намір здійснювати, розробляти правила страхування та затверджувати їх у контрольному органі. Характерною тенденцією цього етапу було продовження обслуговування та встановлення тісніших зв'язків кептивних страховиків і структур, які їх створили.
Третій етап (2002 рік і до тепер) - це період переосмислення напрацьованого та перехід до нових стандартів і підходів у регулюванні та розвитку ринку. Значно посилилась конкуренція, професіоналізм у роботі страховиків. З'явився новий регулятор - створена наприкінці 2002 року Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг (далі - ДКРРФП), суворішими стали вимоги щодо капіталізації ринку. Прийнятий у новій редакції наприкінці 2001 року Закон України "Про страхування" встановив нові вимоги до статутних фондів страховиків у розмірі не менше 1 млн. євро для тих, хто провадить ризикові види страхування, та 1,5 млн. євро для страховиків, які здійснюють страхування життя.
Як і раніше, посилюється тенденція концентрації страхових платежів у кептивних компаніях при різних міністерствах, підприємства, банках, фінансово-промислових групах. За підрахунками, такі компанії на сьогодні одержують понад 85% страхових платежів класичного страхування. Притому, як доводить зарубіжний досвід країн із ринковою економікою та країн Східної Європи, цей процес є об'єктивним і закономірним. Такі компанії допомагають здійснювати оптимізацію витрат підприємств на страхування, забезпечують ефективне реальне страхування і, у разі необхідності, - оперативну виплату страхового відшкодування.
Характерною ознакою цього етапу є велика частка "фінансового страхування", тобто страхування яке підприємство використовує для оптимізації своїх прибутків, грошових потоків, придбання пакетів акцій підприємств. У загальній структурі надходжень частка такого страхування, становить близько 75% від загальної суми премій, а це понад 6,8млрд. грн. за результатами 2003 року [18].
Отже, практичним завданням цього етапу є зміцнення системи контролю ДКРРФП та фінансового стану наявних страхових організацій і виведення з ринку страхових послуг нежиттєздатних страховиків, підвищення рівня платоспроможності й капіталізації страхових компаній та якості капіталу, розширення діяльності із залучення коштів населення і підприємств, а також посилення взаємодії страховиків з реальним сектором економіки.
Отже, страхування є конче необхідним, аби забезпечити економічне життя суспільства, а також допомогти окремим особам упоратися з наслідками несприятливих подій.
Воно має значний потенціал, ефективне використання якого дає можливість розміщувати ресурси суспільства в оптимальний спосіб, забезпечуючи при цьому захист майнових інтересів осіб, підтримання соціально- економічної стабільності у суспільстві.