Види, періоди та етапи реабілітації

Завданпя та мета реабілітації

Головні завдання реабілітації:

— відновити функції органів або системи (повністю або частково);

— пристосувати хворого до повсякденного життя і праці;

— залучити його до трудового процесу;

— здійснювати диспансерний нагляд за реабілітованими.

Основна мета реабілітації — адаптувати пацієнта до праці на попередньому робочому місці. В інших випадках метою реабілітації є перекваліфікація і праця на тому самому підприємстві, а в разі неможливості — перекваліфікація в реабілітаційному центрі та працевлаштування відповідно до нової професії і стану людини.

У педіатрії мета реабілітації не зводиться тільки до повернен­ня дитини до такого стану, який у неї був перед захворюванням, та до дитячого колективу. Потрібно розвинути в дитини фізичні та психічні здібності відповідно до віку.

Принципи реабілітації

Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватися декількох основних її принципів.

Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше відновити функції організму, запобігти ускладненням і в разі розвитку інвалідності намагатися долати її на перших ета­пах лікування.

Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є ос­новою ефективності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука ско­рочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування та тривале матеріальне утримання інвалідів.

Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря реабілітацію проводять й інші фахівці: соціолог, психолог, педагог, юрист та ін.

Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми складають індивідуально для кожного хворого чи інва­ліда з урахуванням його загального стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, віку, статі, професії.

Необхідність реабілітації в колективі. Проходження реа­білітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує в пацієн­та почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов'язаний з наслідками захворювання. Добре став­лення оточуючих запалює і надає впевненості у своїх силах і сприяє швидкому одужанню.

Повернення хворого чи інваліда до активної праці — основ­на мета реабілітації: зробити людину матеріально незалежною, морально задоволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя

Види, періоди та етапи реабілітації

Реабілітацію поділяють на три взаємопов'язані види — медич­ну, соціальну, або побутову, та професійну, або виробничу. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.

 

Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного про­цесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їхня тривалість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров'я, усунення патологічного процесу, запобігання ускладненням, відновлення або часткову компенсацію порушених функцій, протидію інвалідності, підго­товку тих, що одужують, та інвалідів до побутових і трудових навантажень. Реабілітація завершується переважно в медичних закладах.

 

Складовою частиною медичної реабілітації є реабілітація фізична. Вона мобілізує резервні сили організму, активізує його захисні й пристосувальні механізми, запобігає ускладненням, при­скорює відновлення функцій органів і систем, уражених хворо­бою чи травмою, скорочує терміни клінічного та функціонально­го відновлення, адаптує до фізичних навантажень, тренує й за­гартовує організм, відновлює працездатність.

Одночасно з фізичною реабілітацією проводиться психологіч­на підготовка хворого до подолання труднощів, пов'язаних із хво­робою та можливими її наслідками, до необхідної адаптації, реа­даптації або перекваліфікації. Ця підготовка передує трудотерапії, що починається під час медичної реабілітації.

У медичній реабілітації, згідно з рекомендаціями експертів ВООЗ, розрізняють два періоди: лікарняний та післялікарняний. У кожного з них є певні етапи. Лікарняний період включає І етап реабілітації, а післялікарняний — II і III етапи.

І етап реабілітації — лікарняний (стаціонарний) — розпочи­нається в лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає для хворого програму реабілітації. Вона містить терапевтичні або хірургічні методи лікування і спрямована на ліквідацію чи змен­шення активності патологічного процесу, запобігання ускладнен­ням та розвитку тимчасових або постійних компенсацій, віднов­лення функцій органів і систем, уражених хворобою, поступову фізичну активізацію хворого. На цьому етапі у відновному ліку­ванні застосовують лікувальну фізичну культуру, лікувальний масаж, засоби фізіотерапії, елементи трудотерапії, визначають функціональний стан хворого, резерви його організму і наприкінці етапу коригують і накреслюють подальшу програму реабілітацій­них заходів.

ІІ етап реабілітації — поліклінічний, або реабілітаційний, санаторний. Він розпочинається після виписування хворого зі ста­ціонару в поліклініці, реабілітаційному центрі, санаторії в умо­вах поліпшення й стабілізації стану хворого у разі значного роз­ширення рухової активності. На цьому етапі переважає фізична реабілітація, для чого використовують усі її засоби. Основну ува­гу в програмі реабілітації приділяють поступовому збільшенню фізичних навантажень, загальному тренуванню, підвищенню фун­кціональної здатності, загартуванню організму, виявленню резер­вних його можливостей, підготовці пацієнта до трудової діяль­ності, оволодінню (в разі потреби) інвалідними пристроями для самообслуговування, засобами пересування.

Наприкінці періоду, після всебічного обстеження з обов'язко­вим тестуванням фізичного стану, подають висновки щодо функ­ціональних можливостей пацієнта та його готовності до праці. Відповідно до цього людина повертається на своє робоче місце або стає до роботи з меншими фізичними і психічними навантажен­нями. У разі значних залишкових функціональних порушень та анатомічних дефектів пацієнтам пропонують перекваліфікувати­ся, роботу вдома, а при глибоких тяжких і незворотних змінах з ними проводять подальше розширення зони самообслуговування і побутових навичок.

ІІ етап реабілітації — диспансерний. Основною метою цьо­го етапу є нагляд за реабілітованим, підтримка і поліпшення його фізичного стану й працездатності. Програма передбачає про­філактичні заходи, періодичні перебування в санаторії, заняття фізичними вправами в кабінетах лікувальної фізкультури, гру­пах здоров'я, самостійно; медичні обстеження з проведенням тестів з фізичним навантаженням для визначення функціональ­них можливостей організму. Останні дають об'єктивні показни­ки для обґрунтованих рекомендацій щодо адекватності викону­ваної роботи, змін умов праці, перекваліфікації і загалом спосо­бу життя.

На всіх етапах реабілітації, а особливо на II і III, велику роль відведено роботі психологів, педагогів, соціологів, юристів, спря­мованій на адаптацію людини до того стану, в якому вона опини­лася, на розв'язання питань професійної працездатності, працев­лаштування, умови праці й побуту, надання інвалідам технічних засобів, встун до товариств і об'єднань, у тому числі й спортив них. Незалежно від етапу реабілітації з пацієнтом постійно пра­цюють реабілітологи, які періодично переглядають і коригують її програму з урахуванням досягнутого ефекту.

Таким чином, принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так: лікарня — поліклініка (або реабілітацій­ний центр, санаторій) — диспансер. Ця система застосовується в разі тяжких захворювань та травм і станів організму, що можуть призвести до інвалідності й непрацездатності. Безперечно, що за­лежно від патології кожний етап має свої особливості і не завжди всі вони будуть задіяні в процесі відновного лікування. Це пов'я­зано з тяжкістю, характером і клінічним перебігом захворюван­ня або травми, терапевтичним чи хірургічним методом лікуван­ня, прогнозом виходу з хвороби.

Соціальна, або побутова, реабілітація. Це державно-гро­мадські дії, спрямовані на повернення людини до активного жит­тя та праці, правовий і матеріальний захист її існування.

Основною метою для пацієнтів з тяжкими травмами, психіч­ними захворюваннями, ураженням нервової системи та деяки­ми іншими захворюваннями, ампутованих є розвиток навичок щодо самообслуговування. У цьому процесі великого значення набуває спільна робота реабілітолога, фахівця з трудотерапії та психолога.

Професійна, або виробнича, реабілітація. Основна мета її — підготувати пацієнта до праці. Реабілітолог, фахівці з трудоте­рапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи проводять роботу з адаптації або перекваліфікації з подальшим працевлаштуванням пацієнта.

Рішення про повернення пацієнта до його попередньої роботи чи створення легших умов праці приймає лікарсько-консульта- тивна комісія (ЛКК). У разі обмеження працездатності комісія скеровує хворих до медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для встановлення інвалідності та визначення можливості працю­вати. Висновки ЛКК та МСЕК про умови й характер праці, тимча­сове обмеження працездатності в нашій державі є обов'язковими для адміністрацій підприємств, установ та організацій незалеж­но від форми власності.

2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Фізична реабілітація — це застосування з лікувальною та профілактичною метою фізичних вправ і природних чинників у комплексному процесі відновлення здоров'я, фізичного стану та працездатності хворих та інвалідів. Вона є невід'ємною складо­вою частиною медичної реабілітації і застосовується на всіх її пе­ріодах та етапах у соціальній та професійній реабілітації. Її засо­би: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізіотера­пія, механотерапія, трудотерапія. Призначення засобів фізичної реабілітації, послідовність застосування її форм і методів залежить від особливостей перебігу захворювання, загального стану хворо­го, періоду та етапу реабілітації, рухового режиму. Серед засобів фізичної реабілітації найбільша частка припадає на лікувальну фізичну культуру (ЛФК).

Лікувальна фізична культура — метод лікування, що викори­стовує засоби і принципи фізичної культури для лікування захво­рювань та ушкоджень, запобігання їх загостренням і ускладнен­ням, для відновлення здоров'я і працездатності хворих та інвалідів.

Головним засобом ЛФК є фізичні вправи. їх основою є м'язо­ва діяльність, біологічна роль якої має надзвичайно велике зна­чення в житті людини. Існує безпосередня залежність і тісні взає­мозв'язки між м'язовою роботою і діяльністю внутрішніх органів, нормальним функціонуванням центральної нервової системи (ЦНС), які створилися й розвинулися в процесі еволюції. З огляду на це, зниження рухової активності (гіподинамія) при­зводить до порушень функціонального стану організму і виник­нення хворобливих змін у серцево-судинній, дихальній, травній та інших системах.

Головною особливістю, яка виділяє ЛФК з усіх інших методів лікування, є свідома й активна участь хворого в процесі лікуван­ня фізичними впливами. Хворий, який знає, для чого потрібно застосовувати фізичні вправи, свідомо виконує призначені рухи, інколи зусиллям волі змушує себе перебороти прості лінощі чи неприємні відчуття, які можуть виникнути в процесі виконання вправ, особливо після операцій, травм, опіків. При застосуванні всіх інших методів лікування хворий відносно пасивний, а ін'єкцію, операцію, фізіотерапевтичні процедури, масаж та інші лікувальні дії виконує медичний персонал.

ЛФК показана практично для всіх захворювань і в будь-якому віці. Протипоказаннями є загальний тяжкий стан хворого, гострий період захворювання та його прогресуючий перебіг, сильний біль, загроза тромбоемболії, кровотеча чи можливі появи її у зв'язку з рухами, висока температура і збільшена швидкість осідання еритроцитів (понад 25 мм\год ), інтоксикація,онко.