Основні технологічні етапи виробництва мікробного білка

Одержання субстрату	Розмноження висіяних дріжджів
¯
Підготовка субстрату для вирощування дріжджів
¯	¯
Вирощування дріжджів
¯
Виділення і згущення дріжджів
¯
Висушування дріжджів
¯
Кормові дріжджі (товарні)

У Росії (перший завод у 1971 р.) та інших країнах СНД із н-парафінів нафти роблять велику кількість кормових дріжджів (понад 1 млн. т). В інших країнах така технологія виробництва дріжджів не одержала розвитку унаслідок високих світових цін на нафту. При вирощуванні мікроорганізмів на н-парафінах нафти в приготовлене з них живильне середовище додають макро- і мікроелементи, необхідні вітаміни й амінокислоти, а як джерело азоту аміачну воду. У процесі культивування дріжджів у ферментері підтримується оптимальний температурний режим і режим аерації. Найбільш ефективні для вирощування на н-парафінах нафти відселектовані штами дріжджів Candida guilliermondii. Виділення і сушіння дріжджової маси проводиться приблизно по такій же технології, як і в гідролізному виробництві. Висушена дріжджова маса гранулюється і використовується як білково-вітамінний концентрат (БВК) для годівлі сільськогосподарських тварин, що містить до 50–60% білкових речовин. Вміст залишкових вуглеводнів допускається не більше 0,1%.

З метою більш повного використання сировини і зниження в продукті залишкових вуглеводнів розроблені удосконалені технології одержання БВК, що включають двоступеневу ферментацію і наступну екстракцію з дріжджів залишкових вуглеводнів бензином. При цьому вміст сирого білка в дріжджовій масі може бути підвищений до 58–65% у розрахунку на суху масу, а вміст залишкових вуглеводнів знижений до 0,05%.

Гарний субстрат для вирощування кормових дріжджів – молочна сироватка, що є виробничим відходом при переробці молока. У 1 т молочної сироватки в середньому міститься 10 кг повноцінного білка і 50 кг дисахариду лактози, що легко утилізується мікроорганізмами. Для виділення з молочної сироватки білків розроблена ефективна технологія із застосуванням методу ультрафільтрації низькомолекулярних речовин через мембрани. Одержувані таким способом білки використовують для приготування сухого знежиреного молока чи в якості харчової білкової добавки. Рідкі відходи, що залишаються після відділення білків (пермеат), що містять лактозу, можуть бути перероблені шляхом культивування дріжджів у збагачені білками кормові продукти.

Дуже часто дріжжуванню піддають молочну сироватку без попереднього виділення з неї білків, при цьому вирощують спеціальні раси кормових дріжджів з роду Torulopsis. На основі дріжжування молочної сироватки роблять три види кормових білкових продуктів: замінник незбираного молока для годівлі молодняку сільськогосподарських тварин – «БІО-ЗЦМ»; рідкий білковий продукт «Промікс» із вмістом білків у 2,5–3 рази вище, ніж у вихідній молочній сироватці; сухий збагачений дріжджовими білками продукт «Провілакт», що застосовується як замінник сухого знежиреного молока.

Крім вуглеводів і вуглеводнів як джерела вуглецю, дріжджові клітини можуть використовувати нижчі спирти – метанол і етанол, які зазвичай одержують із природного газу чи рослинних відходів. Дріжджова маса, отримана після культивування дріжджів на спиртах, відрізняється високим вмістом білків (56–62% від сухої маси) і в ній менше міститься шкідливих домішок, ніж у кормових дріжджах, вирощених на н-парафінах нафти.

Як показують досліди по вивченню живильних властивостей кормових дріжджів, вони досить добре переварюються в організмі тварин (перетравлення білків 80–90%), по сумі незамінних амінокислот близькі до еталона ФАО, а по вмісту в білках лізину, треоніну, валіну і лейцину істотно перевищують еталон ФАО (див. табл. 2). Додавання 3 – 5% їх до складу комбікормів а також вітамінів А, D, В₁₂, антибіотиків у 1,5 – 2 рази збільшує приріст свиней, птиці і т.д.

Разом з тим білки дріжджів частково не збалансовані по метіоніну й у них мало міститься інших сірковмісних амінокислот. У порівнянні з рослинними джерелами білків кормові дріжджі мають підвищений вміст нуклеїнових кислот (3–6% від сухої маси), що у такій концентрації негативно впливає на організм тварин. У результаті їхнього гідролізу утворюється багато пуринових основ, які перетворюються потім у солі сечової кислоти, і, відкладаючись в організмі, можуть бути причиною сечокам’яної хвороби, остеохондрозу та інших захворювань. Внаслідок цього оптимальна норма додавання дріжджової маси в корм сільськогосподарської тварин зазвичай складає не більше 5–10 % від сухої речовини чи 10–20% дріжджового білка від загальної кількості білка в кормовому раціоні.

Кормові дріжджі, культивовані на живильному з середовищі н-парафінів нафти, можуть містити багато шкідливих домішок – похідних бензолу, D-амінокислоти, аномальні ліпіди, різні токсини і канцерогенні речовини, тому їх піддають спеціальному очищенню (екстракція бензином).

Поряд з використанням дріжджових білків в якості кормової добавки при збалансуванні раціонів сільськогосподарських тварин, розроблена технологія одержання з них харчових білків. Використання біомаси мікроорганізмів у харчових цілях пов’язане з вирішенням цілого ряду проблем, зокрема:

1) необхідністю руйнування і видалення стінок клітин, ліпідів, залишків субстрату;

2) надання харчовим продуктам природної текстури, приємного зовнішнього вигляду, смаку, аромату і т.д. а також

3) денуклеїнізації.

При переробці в харчовий білок біомасу дріжджів ретельно очищають. З цією метою клітинні оболонки дріжджових клітин руйнують за допомогою механічної, лужної, кислотної чи ферментативної обробки і потім екстрагують гомогенну дріжджову масу органічним розчинником. Після такого очищення від органічних і мінеральних домішок отриманий дріжджовий продукт обробляють лужним розчином для розчинення білків, потім білковий розчин відокремлюють від маси дріжджів, що залишилася, і направляють на діаліз. У процесі діалізу з білкового розчину видаляють низькомолекулярні домішки. Очищені діалізом білки осаджують, висушують і отриману білкову масу використовують як добавки в різні харчові продукти: сосиски, холодці, паштети, м’ясні і кондитерські начинки. Білки дріжджів застосовують також при одержанні штучного м’яса, для цього проводять текстурування білків – нагрівання з наступним швидким охолодженням чи продавлювання білкової пасти через отвори малого діаметра. Для поліпшення властивостей у білкову пасту додають полісахариди та інші компоненти. Гідролізати білків використовують як смакові приправи, для виготовлення медичних препаратів і лікувального харчування.

Нині в багатьох країнах світу білок одноклітинних використовується для збагачення цілого ряду харчових продуктів – ковбас, сиру, хліба, консервів тощо.

Білкові концентрати з бактерій. Поряд з одержанням кормових дріжджів важливе значення мають також бактеріальні білкові концентрати із вмістом сирого білка 60–80% від сухої маси. Відомо більше 30 видів бактерій, що можуть бути використані як джерело повноцінного кормового білка. Бактерії здатні нарощувати біомасу в кілька разів швидше дріжджових клітин і в білку бактерій міститься значно більше сірковмісних амінокислот, внаслідок чого він має більш високу біологічну цінність у порівнянні з білком дріжджів. Джерелом вуглецю для бактерій можуть служити різні газоподібні продукти (природний і попутний гази, газовий конденсат та ін.), нижчі спирти (метанол і етанол), водень.

При використанні в якості сировини газоподібних продуктів, основним компонентом яких є метан, живильну суміш під тиском подають у спеціальний ферментер струйного типу (рис.2). З метою кращої утилізації сировини мікроорганізмами в такому ферментері передбачається рециркуляція газової суміші. Для забезпечення необхідної аерації культури бактерій ферментер продувають повітрям чи киснем. Найчастіше на газових живильних середовищах вирощують бактерії роду Methylococcus, здатні при оптимальних умовах утилізувати до 85–90% метану. Всі технологічні лінії, пов’язані з культивуванням бактерій у газовому середовищі, вимагають контролю за складом цього середовища й оснащення виробничих установок герметизованим, вибухобезпечним устаткуванням. Технологія виробництва білка на основі метану в технічному відношенні значно складніша.

Рис. 2. Ферментер для вирощування мікроорганізмів на газоподібних вуглеводнях:

1 – корпус ферментера; 2– охолоджуючий кожух; 3– мішалка; 4– привід мішалки; 5– подача газоподібних вуглеводнів; 6–подача кисневмісного газу; 7–подача рідкої живильної суміші; 8–подача посівної культури; 9 – вихід дріжджової суспензії по закінченні ферментації; 10–випуск газу з ферментера; 11 – вихід газової суміші на рециркуляцію; 12 – газоаналізатор, що подає сигнал на регулюючий пристрій клапана; 13–регулятор тиску всередині ферментера; 14 – уловлювач вуглекислого газу

По закінченні ферментації клітини бактерій осаджують і відокремлюють від живильного середовища на сепараторі. Отриману бактеріальну масу піддають механічній чи ультразвуковій обробці з метою руйнування клітинних оболонок, після чого висушують і використовують для приготування кормових білкових концентратів.

У зв’язку з тим, що газове середовище з метану і повітря вибухонебезпечні і для кращої утилізації метану бактеріями вимагають її постійної рециркуляції, виробництво кормового білка з газоподібних продуктів є досить складним і більш дорогим.

Більш широке застосування знаходить технологія вирощування бактеріальної білкової маси на метанолі, який можна легко одержати шляхом окиснення метану. При культивуванні на середовищі яке містить метанол, найбільш ефективні бактерії родів Methylomonas, Pseudomonas, Methylophillus. Вирощування цих бактерій проводиться в звичайному ферментері з використанням рідкого поживного середовища.

Широкомасштабне виробництво кормових білків на основі використання метанолу вперше було організовано у Великобританії. Концерном «Ай-Сі-Ай» випускається кормовий білковий препарат з комерційною назвою «Прутін». У нашій країні також розроблена технологія одержання бактеріальної білкової маси з метанолу, комерційна назва препарату «Мепрін». Він містить до 70–74% від сухої маси білків, до 5% ліпідів, близько 10% мінеральних речовин, 10–13% нуклеїнових кислот. На основі культивування бактерій роду Acinetobacter розробляється технологія одержання кормового білка з етанолу (препарат «Эпрін»), який буде мати також і харчове призначення.

Високою інтенсивністю синтезу білків характеризуються бактерії, здатні окиснювати гідроген і накопичувати у своїх клітинах до 80% сирого білка в розрахунку на суху речовину. Ці бактерії використовують енергію окиснення водню для утилізації вуглекислого газу, а деякі штами і для засвоєння атмосферного азоту. Для культивування цих бактерій у складі газового середовища звичайно міститься 70–80% водню, 20–30% кисню і 3–5% З₂. Високу ефективність при вирощуванні на такому газовому середовищі мають бактерії родів Pseudomonas, Alcaligenes, Achromobacter, Corinebacterium та ін.

Звичайно водень для виробництва білкової маси одержують з води шляхом її електролітичного (електроліз) чи фотохімічного розкладу. Вуглекислий газ може бути використаний з газоподібних відходів яких-небудь промислових виробництв, а також димових газів, що одночасно вирішує проблему очищення газового середовища. Виробництво кормового білка на основі бактерій окиснюючих гідроген може бути також організоване поблизу хімічних підприємств, де як побічним продуктом є водень.

Звичайно, кормовий білок бактеріального походження додають у комбікорми в кількості 2,5–7,5% від білка раціону, при годівлі дорослих свиней – до 15%. Основною перешкодою, що не дозволяє його використовувати в більшій концентрації, є підвищений вміст нуклеїнових кислот (10–25%). Крім того, у бактеріальній масі поряд з корисними компонентами в значній кількості синтезуються важко засвоювані форми ліпідів; складніші і дорожчі методи виділення й очищення бактеріальних білкових препаратів.

Кормові білки з водоростей. У Росії і ряді інших країн СНГ для виробництва кормового білка використовують одноклітинні водорості Chlorella і Scenedesmus, а також синьо-зелені водорості з роду Spirulina, що здатні синтезувати білки й інші органічні речовини з вуглекислого газу, води і мінеральних речовин за рахунок засвоєння енергії сонячного світла. Для їхнього вирощування необхідно забезпечувати визначені режими освітлення і температури, а також велику кількість води. Найчастіше в природних умовах водорості вирощують у південних регіонах з використанням басейнів відкритого типу, однак розробляються і технології їх культивування в закритій системі.

Для вирощування водоростей хлорелла і сценедесмус необхідне нейтральне середовище, їх клітини мають досить щільну целюлозну оболонку, внаслідок чого гірше перетравлюються в організмі тварин. Для кращого травлення целюлозні оболонки руйнують за допомогою спеціальної обробки.

Клітини спіруліни в 100 разів більші хлорелли, однак вони не мають міцної целюлозної оболонки і тому краще перетравлюються в організмі тварин. Вирощують спіруліну в лужному середовищі (рн 10–11), у природних умовах у лужних озерах.

По інтенсивності нагромадження біомаси водорості, хоча й уступають кормовим дріжджам і бактеріям, але значно перевершують сільськогосподарські рослини. При вирощуванні в культиваторах відкритого типу з 1 га водяної поверхні можна одержувати до 70 т сухої біомаси в рік, тоді як пшениці – 3–4 т, рису – 5 т, сої – 6 т, кукурудзи – 7 т.

Вміст білків у клітинах хлорелли і сценедесмус складає 45–55% у розрахунку на суху масу, а в клітинах спіруліни досягає 60–65%. Білки водоростей добре збалансовані по вмісту незамінних амінокислот, недостатньо лише метіоніну. Поряд з високим вмістом білкових речовин у клітинах водоростей досить багато синтезується поліненасичених жирних кислот (які, як і деякі амінокислоти, незамінні) і провітаміну А – каротину (до 150 мг%). Вміст нуклеїнових кислот в одноклітинних водоростях значно нижче (4–6%), ніж у бактерій, однак вище в порівнянні з рослинними джерелами білка (1–2%).

Технологія одержання білкової маси з клітин водоростей включає вирощування промислової культури в культиваторах відкритого чи закритого типу, відділення водоростей від маси води, приготування товарного продукту у вигляді суспензії, сухого порошку чи пастоподібної маси. Процес відділення клітин водоростей від маси води енергоємний, тому що необхідно переробляти великі кількості рідини.

Спочатку відстоюють клітинну суспензію, потім клітини водоростей відокремлюють від води (декантацією). Для прискорення осадження клітин часто застосовують метод хімічної флокуляції, що викликає швидку коагуляцію часток. Після осадження клітинної біомаси її пропускають через сепаратор, у результаті суспензія згущається до необхідної концентрації. Якщо потрібно одержати пастоподібний препарат, то отриману білкову масу висушують. Для поліпшення перетравлення біомаси клітин хлорелли і сценедесмус її піддають обробці, що викликає руйнування клітинних оболонок.

У Росії найбільш поширене вирощування хлорелли, яку застосовують для годівлі сільськогосподарських тварин у вигляді суспензії (1,5 г/л сухої речовини) чи сухого порошку. Добова норма суспензії хлорелли при годівлі молодняку великої рогатої худоби – 3–6 л, дорослих тварин – 8–10 л. При додаванні в корм жуйних тваринні борошна хлорелли допускається заміна 50% рослинного білка білком водорості.

Важливе значення має вирощування водоростей на стоках промислових підприємств, теплових електростанцій, тваринницьких комплексів, тому що в цих випадках поряд з одержанням кормового білка одночасно вирішуються проблеми, пов’язані з захистом навколишнього середовища. Так, наприклад, вирощування культури сценедесмус чи хлорелли на стоках тваринницьких комплексів протягом 15 діб дозволяє майже цілком очистити їх від органічних речовин, зникає їх запах і колір. При культивуванні водоростей на промислових стоках чи стоках теплових станцій використовують надлишок тепла, що відводиться з цих об’єктів, а також утилізується вуглекислота, утворена як побічний продукт технологічних процесів .

Культиватори для вирощування водоростей відкритого типу є в багатьох країнах. Найбільша фірма по вирощуванню хлорелли «Хлорелла Сан Компани» є в Японії. У Болгарії на водах термальних джерел культивують водорості хлорелла і сценедесмус, причому болгарським вченим удалося одержати штами хлорелли без целюлозної оболонки, біомаса клітин яких добре перетравлюється в організмі тварин. У значній кількості білкові концентрати з водорості спіруліни виробляються в країнах центральної Африки, у Мексиці, де є лужні озера. Найбільшим виробником різної продукції з біомаси і білків спіруліни є фірма «Coca Текскоко» (Мексика). В Італії розробляється технологія вирощування клітин спіруліни на морській воді та у культиваторах закритого типу.

У зв’язку з тим, що біомаса водоростей роду Spiruiina легко переварюється ферментами шлункового соку і характеризується високим вмістом білків (до 70% сухої маси), добре збалансованих по амінокислотному складу, вона в ряді країн використовується для виготовлення продуктів харчування, головним чином кондитерських виробів, збагачених білком.

З огляду на важливе значення водоростей, як додаткового джерела повноцінного білка для годівлі сільськогосподарських тварин і харчування людей, ученими різних напрямків – селекціонерами, генетиками, біохіміками – проводяться дослідження з поліпшення існуючих промислових штамів одноклітинних водоростей і одержанню нових генотипів. Вони повинні поєднати в собі високу інтенсивність фотосинтезу, холодостійкість, добре перетравлення, здатність синтезувати велику кількість білка кращої якості і повніше утилізувати субстрат. Важлива роль у реалізації таких досліджень приділяється методам генетичної інженерії.

Білки мікроскопічних грибів. Коштовним джерелом добре збалансованих по амінокислотному складу білків є клітини міцелію багатьох мікроскопічних грибів. По своїх живильних властивостях білки грибів наближаються до білків сої і м’яса, унаслідок чого можуть використовуватися не тільки для кормових концентратів, але і як добавка в їжу людини. Сировиною для промислового вирощування мікроскопічних грибів звичайно служать рослинні відходи, що містять клітковину, геміцелюлозу, лігнін. При цьому одночасно вирішуються дві важливі задачі – одержання білкової маси й утилізація відходів рослинництва, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості, які можуть бути джерелом забруднення навколишнього середовища.

Особливо важливо знайти активні штами мікроорганізмів, здатні утилізувати вуглець лігніну, що володіє високою стійкістю до розкладання мікрофлорою. У природі лігнін розкладається лише грибами коричневої і білої гнилі з родіві Stropharia, Pleurotus, Abortiporus, Coriolus, Stereum та ін. У даний час у процесі досліджень відібрані токсичні швидкоростучі штами мезо- і термофільних грибів для промислового культивування з роду Penicillium, Aspergillus, Fusarium, Trichoderma. Клітини міцелію цих грибів мають тонку клітинну оболонку, внаслідок чого дуже добре перетравлюються в шлунково-кишковому тракті тварин. Вони містять комплекс ароматичних речовин, що поліпшують смакові якості, багаті вітамінами і легкозасвоюваними ліпідами. У порівнянні з дріжджовими, білки мікроскопічних грибів відрізняються підвищеним вмістом сульфурвмісних амінокислот і кращою засвоюваністю. Концентрація нуклеїнових кислот у грибному міцелії (1 – 4% від сухої маси) майже така ж, як у рослинах. Разом з тим, у біомасі грибів значно менше, ніж у дріжджах синтезується білків (20–60% від сухої маси) і в них відносно повільніше відбувається ріст біомаси (подвоєння біомаси через 4–16 год, тоді як у дріжджів через 2–3).

Нижчі міцеліальні гриби, які культивують на целлюлозо- і лігнінвмісних рослинних відходах, унаслідок їхньої здатності синтезувати комплекс гідролітичних ферментів розкладають целюлозу і лігнін до простих речовин, з яких утворяться амінокислоти і білки. З метою прискорення росту грибів проводиться попередня обробка. Найчастіше застосовують кислотно-лужний спосіб обробки цих відходів, відпарювання під тиском, обробку аміаком і каустичною содою. Після такої обробки відбувається повне чи часткове розкладання складних полісахаридів і лігніну, що забезпечує скорочення термінів промислового культивування грибів до 7–8 діб.

Для культивування грибів на твердому поживному середовищі розроблений метод твердофазної ферментації, що включає подрібнення й обробку рослинної сировини парами води й аміаку, збагачення цієї сировини мінеральними речовинами, посів і вирощування міцелію грибів у заданому режимі аерації і підтримку оптимальної температури. Однак при такій технології культивування грибів коефіцієнт використання рослинної сировини низький, що визначає і порівняно невисокий рівень вмісту білка у грибній масі. Більш високий коефіцієнт використання сировини звичайно досягається при вирощуванні грибів на гідролізатах рослинних відходів і рідких відходах деревообробної і целюлозно-паперової промисловості. Для цього застосовують метод глибинного культивування, як і при вирощуванні кормових дріжджів. Вміст білків у грибній масі, вирощеної на рідкому поживному середовищі може досягати 50–60% від сухої маси. З метою більш повного використання сировини також практикується спільне культивування грибів і бактерій. Поряд з використанням рослинних відходів розроблені також технології по переробці в грибний білок торфу, гною, екскрементів тварин.

Краще перетравлення грибної білкової маси в організмі тварин, а також низький рівень вмісту нуклеїнових кислот дозволяє використовувати її як кормову добавку в значно більшій концентрації, ніж кормові дріжджі. Звичайно при годівлі молодняку тварин допускається введення в кормові раціони грибного білка в межах 15–20% від білка корму, а при годівлі дорослих тварин можлива заміна 50% рослинного білка на грибний.

Кормові білкові концентрати з рослин. У пошуках джерел повноцінного кормового і харчового білка учені вже давно звернули увагу, що дикі травоїдні тварини, для яких єдиним джерелом білка є пасовищні трав’янисті рослини, нормально розвиваються і не мають яких-небудь відхилень в обміні речовин, зв’язаних з недоліком незамінних амінокислот. Усе це свідчить про те, що білки вегетативної маси трав і інших рослин мають добре збалансований амінокислотний склад. Досвід показує, що з усіх трав’янистих рослин найбільш високу біологічну цінність білків мають бобові кормові трави (80–90%), трохи нижча біологічна цінність білків у мятликових трав (75–85%). Бобові рослини також відрізняються більш високим вмістом білків у вегетативній масі (15–25% від сухої маси), ніж мятликові трави (8–15%). Особливо багато білків міститься в листі люцерни.

Сприятливий амінокислотний склад білків, інтенсивний їх синтез у вегетативних органах рослин послужили основою розробки технології видалення з рослинної маси білків для кормових і харчових цілей. Перші такі спроби відносяться до 1773 р., білки виділяли з рослин шляхом віджимання соку.

Однак пізніше було з’ясовано, що в рослинному соці міститься багато шкідливих домішок, таких, як феноли, важкі метали, інгібітори трипсину, гемолізуючі речовини що звертають кров, нуклеїнові кислоти, алкалоїди, продукти розкладання хлорофілу й ін. Більше таких речовин – у ядрі, хлоропластах, мітохондріях і менше – у цитоплазмі. Виходячи з цього, для використання у кормових та харчових цілях найбільш придатними є цитоплазматичні білки.

У нашій країні промислове виробництво білкового концентрату з рослинних соків уперше було організовано у 1942 р. Він містив значну кількість провітаміну А і використовувався для лікування поранених. До початку 1960-х років були розроблені технології одержання рослинного білка для харчових цілей і для використання у тваринництві.

Невеликі напівпромислові установки для одержання кормових білкових концентратів з вегетативної маси рослин можуть бути використані в будь-якім господарстві, що має високобілкову рослинну сировину і кормоцех. Технологія приготування білкових концентратів включає подрібнювання рослинної маси, віджимання соку, його коагуляцію, поділ коагуляту на зелену сироподібну масу і коричневий сік, консервування білково-вітамінної пасти (мал. 5.3).

Таким чином, у результаті переробки рослинної маси можуть бути одержані три види кормів: білковий коагулят, з якого одержують білково-вітамінну пасту; ферментований сік, що утвориться після відділення білкового коагуляту; залишки рослинного матеріалу після віджимання соку у вигляді жому.

Рис. 5.3. Технологічна схема одержання кормових білкових концентратів з вегетативної маси рослин:

1 – приймач зеленої маси; 2 – транспортер для подачі зеленої маси в подрібнювач; 3– подрібнювач; 4 – прес для одержання рослинного соку; 5 – збірник соку; 6–транспортер для видалення жому 7–насос подачі соку у ферментер; 8–ферментер-коагулятор; 9 – збірник ферментованого соку; 10– збірник коагуляту; 11 – насос подачі коагуляту; 12–збірник коагуляту

Білковий коагулят, що містить 15-22% білків на суху масу, звичайно дають тваринам в зимовий період. При зниженій температурі він може зберігатися без додавання консервантів протягом місяця..

Ферментований коричневий сік містить 7–12% сухої речовини, 1–3% білків, 1 –1,5% органічних кислот, 4–5% безазотистих екстрактивних речовин, 1–2% зольних речовин, 40–50 мг% каротину. Він використовується для додавання в корм (свиням, наприклад, 1,5л у добу). Крім того, коричневий сік можна переробляти в кормові дріжджі. Жом також може бути використаний для годівлі тварин. У його сухій речовині міститься 12–17% білків, 3–4% жиру, 8–9% зольних речовин, 35% клітковини.

Звичайно для одержання білково-вітамінної пасти використовують листя люцерни, конюшини, цукрового буряка. Білкову масу з листя цукрового буряка при відповідному очищенні можна також переробляти в харчовий білок.