Місце „Безпеки життєдіяльності” серед наук

1.Історія розвитку та етапи формування БЖД як науки

Проблема захисту людини від небезпекпостала водночас з появою на Землі людства. Протягом усієї історії цивілізації кожна окрема людина дбала про власну безпеку табезпеку своїх близьких, так само як і людству доводилося піклуватися про безпеку свого існування.

Первісна людина була тісно зв'язана з природою. Наші предки не просто поклонялися рослинам, тваринам, птахам, сонцю, вітру, воді тощо, а й використовували свої знання про них для життя в єдності з природою, оскільки саме природні небезпекистановили найбільшу загрозу.

Другою групою небезпек, які почали становити загрозу людині з часу існування її на нашій планеті, були дії інших людей. Війни, збройні конфлікти, вбивства, викрадення, погрози, терористичні акти та інші насильства супроводжували і в наш час продовжують супроводжу­вати розвиток суспільства.

Третьою на Землі була започаткована група небезпек, що походять від об'єктів, створених людьми, так званих антропогенних чинників: машин, хімічних та вибухових речовин, джерел різного роду випромінювань, макро- та мікроорганізмів, тощо. Ці небезпеки пов'язані з прагненням людини глибше пізнати себе й навколишній світ, створювати матеріальні блага і, як це не парадоксально, з пошуком більшої небезпеки.

Протягом усієї своєї історії людство прагне зробити життя зручним. У людському прагненні до пізнання дуже часто засоби витісняють мету, людина стає додатком до створеного нею, а її ж творіння становлять загрозу для неї самої.

Можна навести чимало прикладів, які, здавалося б, свідчать про те, що завдяки набутим знанням з розвитком цивілізації рівень безпеки лю­дей зростає. Людство подолало епідемії тифу, холери, віспи, чуми, поліомієліту. Середня тривалість життя у розвинених країнах світу вже наближається до 80 років і продовжує зростати. Цих результатів досягнуто завдяки розвитку медицини, що сягає своїми коренями часів Гіппократа(460-370 рр. до н.е.), який здійснив реформу античної медицини, і Аристотеля(384-322 рр. до н.е.), який вже в ті далекі часи вивчав умови праці.

Однією з найнебезпечніших галузей людської діяльності була і залишається в багатьох країнах, в тому числі в Україні, гірнича спра­ва. Останні свідчення цьому — постійна гибель українських гірників у шахтах Донбасу. Тому вже з часів середньовіччя вчені досліджували небезпеки, пов'язані з гірничо­добувною справою. Георг Агрікола (1494-1555 рр.) у 1545 р. першим зробив запис про випадок виділення та вибуху рудникового газу. Відомому лікарю епохи Відродження Парацельсу(1493-1544 рр.), який теж вивчав небезпеки, пов'язані з гірничою справою, належать слова: «Все є отрута і все є ліки. Лише певна доза робить речовину отрутою чи ліками». Цей вираз можна вважати основою принципу нормування шкідливих речовин, який використовується і дотепер.

Значний внесок у справу розвитку безпеки праці зробив М.В.Ломоносов (1711-1764рр.). У 1763 р. він видав трактат з основ металургії та рудних справ, у якому розглянув різні питання гігієни та безпеки праці гірників, організації їх праці та відпочинку, укріплення ґрунтів, відведен­ня рудникових вод, небезпечних концентрацій газу та пилу, раціональ­ності одягу.

У 1847 р. А.М.Нікітін видав книгу «Хвороби робітників із зазначенням попереджувальних заходів», де описав заходи, що мають попереджувати професійні захворювання та аварії.

У ХІХ-ХХ ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком промисловості про­блемами безпеки на виробництві займалося багато вчених. Відзначимо насамперед учених, діяльність яких пов'язана з Україною. Це перший ректор Харківського технологічного і Київського політехнічного інсти­тутів В.Л.Кирпичов (1845-1913рр.), який у своїх працях пов'язав питан­ня безпеки промислового обладнання з теоретичними питаннями при­кладної механіки та опору матеріалів, і академік АЛ.Скочинський (1874-1960рр.), який зробив великий внесок у розвиток техніки безпеки на вугільних шахтах.

Суттєва роль у забезпеченні БЖД належить індивідуальним засобам захисту. Одним з показових прикладів цих засобів є протигаз, створе­ний академіком М.Д.Зелінським у 1915р., який майже без принципових змін використовується і сьогодні.

Можна навести ще багато прикладів, які свідчать про людські зусилля, спрямовані на власну безпеку, і водночас можна навести не менше прикладів, які дали підставу Жану Батісту Ламарку майже двісті років тому, а саме в 1809р. заявити: «Інколи здається, що призначення людини полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю не придатною для життя». Але катастрофічні потрясіння XXст. перевершили всі найжахливіші побоювання щодо долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація феномену людини.

У XX ст. людство ввійшло у складний період історії свого розвитку, коли воно оволоділо величезним науково-техніч­ним потенціалом, але ще не навчилося обережно й раціо­нально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріалізація, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господар­ства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її реге­нераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я та життя сучасного і майбутніх поколінь людей, існування людської цивілізації.

Людству почала загрожувати небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також вичерпання природних ресурсів. Стало зрозумілим, що для усу­нення цієї небезпеки необхідно переглянути традиційні форми приро­докористування та докорінно перебудувати господарську діяльність більшості країн світу. Одним з перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України В.І.Вернадський(1863-1945 рр.).

Основою вчення академіка Вернадського була «жива речовина», до складу якої входять всі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на малий обсяг — 0,25% від маси всієї біосфери, — завдяки геохімічній активності й здатності до розмноження жива речовина, використовуючи і перетворюючи світлову енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що функції її проявля­ються в планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський вклю­чив також людину, розглядаючи природу і людське суспільство як одне ціле. Він обґрунтував положення про те, що обрис сучасної Землі сформова­ний людиною, і показав, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадського, людина стала наймогутнішою гео­логічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масшта­би найпотужніших стихійних явищ.

Такий стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень та виконання заходів, які б дозволили вирішити двоєдине завдання - збереження рівноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають. Перші положення, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб — це неформальна організація вчених математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо, створена в 1968 р. Основна мета робіт, що виконувались членами цього клубу, полягала в розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи. Результати робіт, виконаних в рамках Римського клубу, показали, що треба переглянути систему загальноприйнятих цінностей і цілей та переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцін­ки глобальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяль­ності всього людства.

38-ма сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1983 р. створила Міжна­родну комісію з навколишнього середовища та розвитку, яка покли­кана аналізувати стан навколишнього середовища в контексті глобаль­них перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987р. ця комісія підготувала фундаментальне дослідження «Наше спільне майбутнє». На сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відобра­жено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації соціально-полі­тичного, економічного, технічного, технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загально-планетарних проектів.

У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН, присвя­чена Концепції сталого розвитку світового співтовариства. Конфе­ренція прийняла документ «Порядок денний XXI століття»та зроби­ла висновок про необхідність глобального партнерства держав для досягнення стабільного соціального, економічного та екологічного роз­витку суспільства.

 

2. Зусилля Уряду України по подоланню глобальної соціоекологічної ситуації

Наша країна заявила про підтримку Концепції ООН про сталий людський розвиток. Одним з ключових завдань державної політики України на найближчу перспективу, визначених в Посланні Президен­та до Верховної Ради "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія еко­номічного та політичного розвитку на 2000-2004 роки", в Указі Прези­дента від 09.02.2001 р. №80/2001 "Про заходи щодо підвищення рівня захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру", у Програмі діяльності Кабінету Міністрів "Реформи заради добробуту", є зниження рівня техногенно-екологічних ризиків та захист населення і територій від надзвичайних ситуацій. Законодавчою базою для реалізації цих завдань є низка нових законів, що стосуються захисту населення від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, прийнятих Верховною Радою, в тому числі проект Закону "Про Концепцію сталого розвитку в Україні".

Зниження техногенно-екологічних ризиків, захист населення і тери­торій від надзвичайних ситуацій є для України першорядним завдан­ням, оскільки економіка її десятиліттями формувалась без урахування об'єктивних потреб та інтересів народу, належної оцінки екологічних можливостей окремих регіонів. Сьогоднішня структура економіки України не відповідає потребам людини, не забезпечує нормальних умов життя. Висока матеріалоємність і енергоємність виробництва призвели до надмірного видобування корисних копалин, значних необґрунтованих витрат на їх переробку і спалювання, стали джерелом додаткових обсягів відвалів пустої породи, золи та шлаків, шкідливих викидів у воду й атмосферу. Все це, підсилене радіоактивним забрудненням територій в результаті найбільшої на планеті техногенної катастрофи — аварії на Чорнобильській АЕС, призвело до створення не лише в багатьох містах, а й на цілих територіях нашої країни несприятливих умов помешкання людей.

Статистика свідчить, що рівень смертності, травматизму, аварій і катастроф в Україні набагато перевищує аналогічні показники розвинених країн.

Незважаючи на те, що в останні роки спостерігається зниження рівня травматизму та загибелі людей на виробництві, загальний рівень каліцтва та смертності людей працездатного віку залишається надзвичайно високим. За темпами вимирання людей Україна входить в першу десятку країн світу, а дитяча смертність в ній найвища в Європі. За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року встановлено, що чисельність співвітчизників скоротилася майже на 5 млн. У такій ситуації кожна людина і безперечно людина з вищою освітою повинна усвідомлювати важливість питань безпеки життєдіяльності.


3. Місце „Безпеки життєдіяльності” серед наук

Як нормативна навчальна дисципліна «Безпека життєдіяльності» — це інтегрована дисципліна гуманітарно-технічного спрямування, яка уза­гальнює дані відповідної науково-практичної діяльності, формує по­няттєво-категорійний, теоретичний і методологічний апарат, необхід­ний для вивчення у подальшому охорони праці, захисту навколишнього середовища, цивільної оборони та інших дисциплін, які вивчають конк­ретні небезпеки і методи захисту від них.

Вища освіта покликана забезпечити майбутнього спеціаліста знаннями, уміннями і навичками безпечної професійної діяльності, зок­рема під час виконання управлінських дій, при проектуванні чи роз­робці нових процесів, виконанні конкретних виробничих дій, технолог­ічних операцій тощо. Відомо, що знання, навички, досвід, набуті в одній ситуації, можна з успіхом застосовувати в інших обставинах. Таке перенесення називається позитивним проекціюванням. Безпека життєдіяльності, як навчальна дисципліна, дає широкі можливості для реалізації цього принципу тому, що вона вирішує двоєдину задачу. З одного боку, вона підвищує гуманітарну складову при підготовці майбутніх спеціалістів технічного напрямку, а з другого — дає студентам гуманітарних закладів необхідний для подальшої діяльності мінімум технічних знань.

Підготовка студентів у рамках цієї навчальної дисципліни містить теоретичні питання, спрямовані передусім на формування світогляду, відпрацювання ідеології поведінки, забезпечує майбутніх спеціалістів важливим інструментом не тільки щоденного безпечного контактування з навколишнім світом, а й готує до майстерного виконання різної складності технологічних процесів. Завдяки цій дисципліні майбутній фахівець має опанувати філософію безпеки локальних екосоціосистем, знати, як будується логічне дерево подій, визначати існуючі проблеми безпеки.

Безпека життєдіяльності як навчальна дисципліна не вирішує спеціальних проблем безпеки. Це справа спеціальних дисциплін — охорони праці, цивільної оборони, промислової екології, комунальної гігієни, тощо. Але безпека життєдіяльності забезпечує загальну освіту в галузі безпе­ки, що є науково-методичним фундаментом для всіх без винятку спеціальних дисциплін з безпеки.

Безпека життєдіяльності - дисципліна, що навчає основам захисту особистості, суспільства, держави, людства. Спеціаліст, який досконало засвоїв предмет «Безпека життєдіяльності», здатний вміло діяти в умовах небезпеки, захищаючи таким чином як своєжиття та здоров'я, так і життя та здоров'я інших людей.