Проблеми контролю над озброєннями в сучасному світі
Проблема гонки озброєнь і контролю над озброєннями дуже гостро стояла в роки «холодної війни». З появою ядерної зброї і застосуванням її США проти Японії у серпні 1945 р. наступила ядерна ера. Ядерна зброя стала одним із провідних факторів у міжнародній політиці. Існує два типи ядерної зброї: атомна (англ. А-bomb), яка базована на розщепленні атомних ядер, і термоядерна або воднева (H-bomb), з термоядерним синтезов в основі. Перший тип простіший і дешевший, але при цьому він має менші потужності.
Ядерна зброя є зброєю масового знищення, призначеною для масштабного ураження противника і вона діє не вибірково, а охоплює і мирне населення. У порівнянні з іншими видами зброї вона має найбільшу руйнувальну силу і найнебезпечніші наслідки. У зв’язку з цим ядерній зброї у міжнародній політиці приділяється найбільше уваги.
Офіційнии членами ядерного клубу є всі 5 постійних членів РБ ООН – Великобританія, Франція, США, Китай, Росія. Саме за цими державами, які до 1 січня 1967 р. виготовили і випробували ядерну зброю, згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаним 1968 р., закріплений статус ядерних держав. Найбільший ядерний потенціал у США та Росії. Крім того, ядерну зброю сьогодні має ряд інших країн. Ще 1974 р. Індія провела Ядерні випробування, а 1998 р. ядерні випробування були проведені Індією та Пакистаном. Ядерну зброю сьогодні має також Ізраїль, і найбільш ймовірно, що Північна Корея. Побоювання світової громадськості викликають розробки Ірану у ядерній сфері.
З. Бжезінській у своїй останній за часом книзі «Вибір: світове панування чи світове лідерство?» зазначаючи, що американці основними загрозами для себе сьогодні бачать тероризм та поширення зброї масового знищення, одночасно заначає, що самі ж американці й винні в тому, що значно розширилось коло ядерних країн: «...діяльність самої Америки у сфері поширення ядерних озброєнь не є цілком бездоганною. Сполучені Штати допомагали у розробці ядерної зброї Великобританії; потайки надавали допомогу в цьому Франції; потурали, а можливо, більш ніж просто потурали Ізраїлю; Китай, Індія і Пакистану тепер мають ядерну зброю за мовчазної згоди США; виявили нерозбірливість і брак пильності стосовно власних ядерних секретів. Коли критики звинувачують США у тому, що їхня нинішня занепокоєність поширенням зброї масового знищення надто запізніла, то вони мають рацію».
Деякі країни, маючи необхідні для набуття ядерної зброї ресурси (Японія, Німеччина), добровільно відмовились від її виготовлення. Після розпаду СРСР 1991 р. ряд пострадянських держав, в тому числі і Україна, стали власниками ядерної зброї, однак, всі вони добровільно відмовились від неї, окрім Росії.
Хімічна та бактеріологічна зброя, так само будучи зброєю масового знищення, викликає занепокоєння сучасного світу. Хімічнга зброя розрахована на викоритання різного роду токсичних з’єдань в бойових діях для ураження противника. Бактеріологічна зброя базована на викоританні бактерій, вірусів і продуктів їх життєдіяльності. У порівнянні з ядерною зброєю, технології виготовлення хімічної і бактеріологічної зброї порівняно дешевші. В історії воєнних дій хімічна зброя використовувалась рідко. Вперше це було під час першої світової війни у 1915 р. Занепокоєність можливістю використання хімічної зброї в майбутньому призвела до того, що в 1925 р. за результатами багатосторонніх переговорів 37 держав підписали Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів. На сьогодні цей протокол підписали понад 100 держав. Під час другої світової війни і Німеччина і СРСР мали хімічну зброю, але не застосовували її. У 80-ті роки вона була використана Іраком проти Ірану. Протокол 1925 р. передбачав незастосування хімічної зброї, але не зачіпав питань її виготовлення та зберігання. Проблема в тому, що цей процес досить складновиявити, оскільки подібний процес можливий і в мирних цілях. Не одноразово виникали ситуації, коли та чи інша країна звинувачувалась у виготовленні хімічної зброї, зокрема з боку США подібні підозри в 90-ті роки висловлювалиь стосовно Іраку, Сулану, Лівії. Війну в Іраку 2003 р. США розпочали під приводом того, що Ірак має хімічну зброю.
В січні 1993 р. в Парижі була підписана Конвенція про заборону розробки, виготовлення, накопичення та застосування хімічної зброї і її знищення. На початок 2002 року до неї приєднались 145 держав, хоча серед них немає Іраку, Лівії, Північної Кореї.
Бактеріологічна зброя мала тільки один випадок викоритання: Японія викоритовувала її в кількох китайських селах під час Другої світової війни. В 1972 р. була підписана Конвенція про заборону розробки, виготовленняя і накопичення запасів бактеріологічної (біолгічної) зброї і про їх знищення, до якої на 2002 р. приєднались більше 140 держав.
Зброя масового знищення потребує засобів доставки. Засоби доставки поділяються на 2 види: стратегічні та тактичні. Стратегічні мають за мету уразити противника на його території і передбачають подолання доволі великих відстаней (між країнами, континентами). Найпоширенішмми серед них є балістичні ракети, які різняться радіусом дії. Вонги можуть бути стаціонарного базування і знаходитись на мобульних платформах. Найбільший радіус дії у міжконтинентальних балістичних ракет, менший радіус дії мають ракети середньої дальності (від 1000 до 5500 км) і ракети меншої дальності (від 500 до 1000 кілометрів). Є також так звані крилаті ракети – невеликі безпілотні снаряди, які мають високоточну ситему наведення іможуть нести як ядерні, та5к і звичайні озброєння.
Тактичні засоби використовуються на самому театрі бойових дій (бойові кораблі, підводні човни, авіація, ядерні міни тощо).
У роки «холодної війни» з’явилась пов’язана із появою ядерної зброї доктрина ядерного стримування. Суть її полягає в тому, що можливість застосування ядерної зброї утримує противника від агресії. Були розробки і в галузі ядерної оборони. Так, США займались Стратегічною оборонною ініціативою, так званими «зоряними війнами». Вона отримала розвиток у 1980-і рр. при президенті Р. Рейгані, а її суть полягала у створенні оборонного щиту для США на випадок ядерної загрози. Однак у практичному плані ідея так і не була реалізована.
Однією із найбільш важливих у військово-політичній області є проблема нерозповсюдження ядерної зброї а токож засобів її доставки. Розрізняють так зване горизонтальне розповсюдження ядерної зброї, коли зростає число країн, які її мають, і вертикальне, коли нарощуються потужності тими ж країнами, які її мають.
Існують різні підходи до проблеми нерозповсюдження. Автори, орієнтовані на реалістичну традицію більш спокійно сталяться до цієї проблеми, стверджуючи, що держави у будь-якому випадку будуть вести себе раціонально і стануть вживати ядерної зброї. Так, засновник неореалізму К. Уолтц стверджує, що розширення ядерного клубу навіть допоможе зберегти мир, так як це буде стримувати конфронтацію сторін.
Інші ж дослідники, і таких більшість, у поширенні ядерної зброї бачать одну із основних загроз сучасному світу. Вони підкреслюють, що держави, зокрема їх лідери, можуть і не вести себе раціонально, крім того є загроза потрапляння зброї масового знищення в руки терористів, а також небезпека техногенних катастроф, пов’язаних із збереженням зброї, людська помилка тощо.
Наявність засобів доставки контролювати важче, ніж наявність ядерної зброї. Сьогодні ракети середньої і малої дальності мають Ірак, Іран, Ізраїль, Саудівська Аравія, Індія, Пакистан, Північна Корея, можливо Бразилія та Аргентина.
Під час «холодної війни» держави накопичили величезний арсенал зброї. Важливим імпульсом до початку переговорів про роззброєння стала Кубинська криза, коли загроза ракетно-ядерного конфлікту стала явною. Незабаром після нього серпні 1963 р. у Москві представники СРСР, США та Великобританії підписали Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою. Він носив безтерміновий характер і був відкритий для підписання іншими державами. На сьогодні його підписали понад 100 держав.
1968 р. підписано Договір про нерозповсюджен ядерної зброї. Розрізняють дві категорії країн учасниць цього Договору: ті, які мали зброю до 1 січня 1967 р., і ті, хто її не мав. Неядерні країни зобов’язувались не набувати ядерної зброї і повністю слідувати нормативним положенням МАГАТЕ, яке займається моніторингом розвитку і поширення ядерних технологій. Проблема в тому, що ряд держав, які мають або є потенційними власниками ядерної зброї не підписали цього Договору, наприклад Ізраїль. В 1993 р. з договору вийшла Північна Корея.
Ряд важливих домовленостей було підписано у 70-ті роки. По-перше, Договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір про ПРО) 1972 р. між США та СРСР (Росією). Він обмежував можливості кожної зі сторін використовувати протиракетну оборону для відбиття ядерного удару. На початку нового тисячоліття в США стали будувати плани про можливий вихід із цього Договору і створення національної ПРО. Аргументація була така, що договір 30-річної давності не відповідає сучасним реаліям. Згідно з офіційними американськими заявами, загроза тепер виходить не від Росії, а від терористичних організацій, та країн, з ними пов’язаних. Росія виступила проти таких односторонніх дій США, однак це не завадило їм все таки вийти з Договору, що відбулося в червні 2002 р.
Важливим документом також був Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1979 р., який отрмав продовження в 90-і рр. Зокрема в 1991 р. був підписаний Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Згідно з ним, Росія та США повинні були скоротити совї стратегічні наступальні потенціали на 30%. В 1993 р. в Москві був підписаний Договір ОСО-2, ратифікований Росією аж через 8 років. Він передбачав скорочення озброєнь ще на 50 %, згідно з чим Росія могла мати 3000 боєголовок, а США 3500. Однак, цей договір не був ратифікорваний американською стороною, тому діючим залишається договір 1991 р. У спільній декларації про нові стратегічні відносини між Росією та США 2002 р., яка стала результатом зустрічі двох президентів у травні цього року було підтверджено, що договір 1991 р. залишається в силі. Сторони домовилися “зменшити рівні своїх стратегічних ядерних боєзарядів до 1700-2200 одиниць”. Скорочення мають бути завершені в 2012 р.
Ще один договір між СРСР та США – Договір про ліквідацію ракет середньої та малої дальності – був підписаний 1987 р. він передбачав обмеженя кількості таких ракет і пускових установок.
Договір про всезагальну заборону ядерних випробувань підписаний 1996 р. Однак його реалізація можлива лише при умові його ратифікації тими державами (а їх 44), в яких, як припускається є відповідні технології в галузі ядерних озброєнь. Наприклад, у 1999 р. Сенат США не ратифікував даного договору. Не підписали його Індія та Пакистан і в же після того провели ядерні впробування тощо. Загалом сьогодні по кілька тисяч боєголовок мають Росія та США, кілька сотень Франція, Великобританія, Китай, решта по кілька десятків.
Важливим елементом у галузі контролю над ядерною зброєю є створення безядерних зон, або зон, вільних від ядерної зброї. Вперше з інціативою стоврення у європі таких зон, виступив у 1956 р. СРСР. В результаті довгих переговорів, дипломатичних зусиль і діяльності різних організацій було досягнуто домовленостей по 4 таких зонах – в Латинській Америці, південній частині Тихого океану, Південно-Східній Азії та Африці. В 1996 р. 129 голосами при трьох проти (Великобритація, США, Франція) і 38тих, хто утримався, була прийнята резолюція ГАООН про проголошення південної півкулі, зоною, вільною від ядерної зброї.
Звичайні озброєння також знаходяться в центрі уваги політиків та суспільств. Вони продовжують використовуватися у сучасних конфліктах. В 1990 р. був підписаний Договір про звичайні збройні сили в Європі. Він передбачав скорочення звичайних озброєнь у Європі, але мались на увазі в першу чергу арсенали НАТО та ОВД. Однак, після підписання Договору ОВД розпалась, хоч учасники притримуються його й до сьогодні. На сьогоднішній день однією з основних тем європейської політики в сфері контролю над озброєннями та діалогу між Росією та НАТО є проблема остаточної адаптації ДЗЗСЄ. Ще в 1999 р. на самміті ОБСЄ в Стамбулі було підписано угоду про адаптацію ДЗЗСЄ, яка змінила структуру Договору на безблокову і закріпила національні та територіальні граничні рівні озброєнь окремо для кожної країни-учасниці. Втім документ не набув чинності, оскільки її ратифікували лише чотири країни, а саме - Білорусь, Казахстан, Росія та Україна; Грузія, Молдова та країни НАТО (включаючи її «неофітов») блокують цей процес через те, що не закінчено попередній вивід російських військ з території Грузії та Молдови, як це було передбачено Стамбульськими домовленостями, підписаними разом з Угодою про адаптацію.
Серйозною політичною проблемою, особливо через широку поширеність внутрішніх конфліктів є використання протипіхотних мін, які встановлють з метою контролю над територією. Мінні поля в Афганістані, Боснії, Анголі, інших точках призвели до великої кількості жертв серед мирного населення. Згідно з даними наведеними М. Лєбєдєвою з посиланям на Дж. Гольдштейна, жертвами мін щорічно стає 25 тисяч осіб, третину яких становлять діти. В другій половині 90-х рр. ряд неурядових організацій виступили за заборону протипіхотних мін, зха що організатор цієї кампанії Дж. Вільямс отрмав у 1997 р. Нобелівську премію миру. В тому ж році більше 100 держав підписали Договір про заборону використаня протипіхотних мін.
Однак, на шляху контролю за оззброєннями залишається багато проблем. Передусім існує можливість порушення домовленостей будь-якою країною. Щоб уникнути цього використовується такий міжнародний мехінізм як інспекції на місцях, часто договори передбачають таку можливість. Однак інколи держави затягують їх проведення, виступають проти персонального складу інспекцій, відмовляються від їх проведення тощо. Однак, в цілому процес роззброєння і контролю над озброєннями має поступальну спрямованість.
Торгівля зброєю.
Об’єми торгівлі зброєю в сучасному світі дуже виликі. Так, за офіційними американськими оцінками, якщо сукупна його продажа в світі оцінювалась у 1964 р. в 4 мільярди доларів США, то в 1987 р. вона складала вже 82,4 мільярди. І сьогодні, не дивлячись на закінчення «холодної війни», торгівля озброєннями не припинилась. Основні її поставки йдуть у країни, що розвиваються. Саме в них спостерігається найбільш нестабільна політична та економічна ситуація. Загальна сума від торгівлі зброєю в 1991 – 1997 рр., за даними М. Лєбєдєвої, перевищила 250 мільярдів доларів, причому ¾ куплено країнами, що розвиваються. Лідируючу роль у якості ринку озброєнь замає Близький Схід. М. Лєбєдєва наводить дані, що якщо в 1967 р. поставки зброї на Близький Схід становили 11 % загального числа поставок, то в період з 1991 по 1994 р. ця цифра збільшилась до 77%.
Основними експортерами озброєнь у часи «холодної війни» були США та СРСР. ЇХ поставки складали від 50 до 75 % всього ринку озброєнь. Після ж закінчення холодної війни в цьому процесі стали явно домінувати США. Так, за офіційними американськими джерелами, їм належало понад 40% експорту озброєнь. В кінці 90-х – на початку 2000 рр. Росія активізувалась у поставках озброєнь, однак і до сьогодні на цьому ринку продовжують лідирувати США. М. Лєбєдєва наводить дані, що з 1995 по 1998 рр. світовий ринок озброєнь мав наступну структуру: США – 28,3%, основні західноєвропейські країни – 31,2 %, Росія – 18,4 %, Китай – 3,6 %, всі інші держави – 18,5 %.
Прибутки від продажу зброї ідуть на дальший розвиток військово-промислового комплексу. Однак мотивами цих поставок за кордон можуть бути не тільки економічні, а політичні цілі, що особливо було характерним для епохи «холодної війни». Очевидно саме політичними мотивами користувались у 80-ті роки Сша, посталяючи зброю у 59 країн та СРСР – у 42.
Торгівля зброєю у світі викликає занепокоєння тому, що поряд з економічними плюсами для країн-постачальників, вона має і ряд негативних наслідків. Так, збільшення кількості озброєнь може вести до загастрення конфліктів, особливо у випадку нестабільності режиму, який її отримує. За оцінками цілого ряду дослідників існує пряма кореляція між торгівлею зброєю і збройними конфліктами. Це багато в чому пояснюється тим, що купівля зброї однією з конфліктуючих сторін веде за собою аналогічні дії з боку іншої. Причому нерідко обидві сторони купують зброю в однієї і тієї ж держави –постачальника.
Можливість купівлі зброї ставить керівників держав перед дилемою, яку журналісти формулюють як «пушки або масло». Особливо гостро вона постає у країнах, що розвиваються, які частіше вирішують її не на користь останнього. В результаті бідність основної маси населення веде міжнародне співтовариство до необхідності вирішувати безліч інших проблем – боротьба з голодом, хворобами тощо. У зв’язку з цим виникає питання, пов’язане з моральною відповідальністю за поставки зброї.
Варто також відзначити, що у збройних конфліктах на території держав, що розвиваються нерідко беруть участь діти. За даними, які наводить М. Лєбєдєва, до 300 тисяч дітей у 50 різних країнах залучені до збройної боротьби. Моральний аспект є і в тому випадку, якщо зброя поставляється в країну з авторитарним режимом, що дозволяє йому зберігати владу. Не виключено також, що країна-постачальник сама зіштовхнеться із своєю ж зброєю, спрямованою проти неї. Так, перед вторгненням у Кувейт Ірак активно купував зброю у Франції, Великобританії та ін., які потім виступили проти окупації ним Кувейту.
Необхідно також згадати і про торгівлю продукцією подвійного призначення, тобто тією, яка може використовуватись як у мирних, так і у військових цілях (наприклад, ряд хімічних сполук). В умовах конфліктів чи нестабільності політичних режимів на продаж цього виду продукції часто накладаються обмеження.
Останнім часом все більшу тривогу викликають неконтрольовані поставки зброї конфліктуючим країнам, а аткож різним терористичним організаціям. За різнимитоцінками, понад 10% всієї торгівлі зброєю приходиться на нелегальний ринок, тобто коли зброю поставляють міжнародні злочинні угруповування.