Структура композиції виступу
Композиційні частини
Завдання кожної частини
Вступ
1. Викликати інтерес до тами майбутньої розмови.
2. Встановити контакт зі слухачами.
3. Підготувати слухачів до сприйняття виступу.
4. Обґрунтувати постановку питання.
Головна частина
1. Послідовно пояснити висунуті положення.
2. Довести їх правильність.
3. Підвести слухачів до потрібних висновків.
Висновки
1. Підсумувати сказане.
2. Пожвавити інтерес до предмета виступу.
3. Підкреслити значення сказаного.
4. Поставити завдання.
5. Закликати до безпосередніх дій.
3. Як підготуватися до виступу? Ось поради Д. Карнегі:
1. Якщо оратор по-справжньому одержимий своєю ідеєю, якщо відчуває необхідність висловитися, то успіх йому майже забезпечений. Добре підготовлений виступ – на дев’ять десятих виступ проголошений.
2. Що таке підготовка? Механічне переписування фраз? Їх заучування напам’ять? Зовсім ні. Справжня підготовка полягає в тому, щоб покопатися в собі, дібрати і скомпонувати власні ідеї, сформувати і виплекати власні переконання.
3. Не старайтеся підготуватися до виступу за півгодини. Виступ – не біфштекс, і на замовлення не смажиться. Він повинен визріти. Виберіть тему на початку тижня, обдумайте її на дозвіллі, пам’ятайте про неї і вдень, і вночі. Обговорюйте її з друзями. Ставте собі різноманітні, пов’язані з темою питання. Записуйте на папірцях доречні факти і приклади, які спадають вам на думку, і постійно вишукуйте нові. Світлі ідеї, міркування і приклади можуть з’явитися де завгодно: коли ви приймаєте ванну, їдете в місто чи вечеряєте в ресторані.
4. Відвідайте бібліотеку і ознайомтеся з літературою зі своєї теми.
5. Зберіть значно більше матеріалу, ніж маєте намір використати. Зі 100 ідей відкидайте 90.
6. Мати запас – означає розпоряджатися більшим обсягом інформації, ніж ви у змозі задіяти. Хай ваші знання будуть повними.
Етапи підготовки
Особливості етапів підготовки
1. Визначення цільової настанови виступу.
1. Конкретизація теми та мети.
2. Визначення питань, що потребують висвітлення.
3. Поєднання освітнього, інформаційного й виховного спрямування.
4. З’ясування й урахування підготовки аудиторії до сприймання інформації.
5. Підготовка приблизних відповідей на можливі запитання.
2. Збирання матеріалу.
1. Збирання ґрунтовного матеріалу (фактів, цифр, імен, прикладів, цитат).
2. Використання ілюстрацій, документів, технічних засобів, наочності.
3. Продумування логічної послідовності.
1. Композиція виступу.
4. Підготовча робота.
1. Визначення структури композиції.
2. Добір фактів, цифр, прикладів, доказів, коментарів, що розкривають тему.
3. Складання плану – конспекту або повного тексту виступу.
4. Розподіл часу на висвітлення кожного питання.
5. Шліфування кожної думки.
6. Уміння працювати з книгою, технічними засобами.
7. Робота над формою виступу.
5. Удосконалення культури мовлення.
6. Психологічна підготовка до виступу.
1. Настроювання оратора (перегляд конспекту, зібраного матеріалу, збирання з думками).
7. Добір технічних засобів.
Як у вступі можна зацікавити слухача? Послухайте рекомендації Д. Карнегі.
1. Початок виступу – дуже складний і відповідальний етап промови. Його потрібно старанно готувати.
2. Вступ повинен бути коротким – досить і кількох фраз. Часто без нього можна взагалі обійтися.
3. Починати виступ із вибачень чи кумедних історій не варто. Адже добре розказати анекдот вдається дуже і дуже не багатьом.
4. Оратор може зразу заволодіти увагою слухачів, якщо: а) чимось зацікавить їх; б) розкаже життєву історію; в) почне з конкретного прикладу; г) продемонструє якийсь предмет, що стосується змісту виступу; ґ) поставить питання; д) почне з яскравої цитати; е) покаже, яким чином ця тема зачіпає життєво важливі інтереси аудиторії; є) розпочне із шокуючої заяви.
5. Початок виступу не повинен бути надто офіційним. Нехай початок звучить природно, невимушено, спонтанно.
А ось рекомендації щодо того, як належить закінчити виступ.
1. Фінал – це воістину найважливіший момент виступу. Сказане насамкінець буде пам’ятатися найдовше.
2. Неприпустимо говорити «Ось усе, що я хотів сказати з цього питання. По-моєму, тут можна поставити крапку». Краще просто закінчити – і крапка.
3. Продумайте закінчення заздалегідь, як це роблять відомі оратори. Потренуйтеся дослівно промовити його напам’ять. Кінцівка повинна бути плавною, не обривайте виступ на півслові.
4. Ось сім варіантів завершення виступу: а) узагальнити й коротко викласти розглянуті питання; б) закликати до дії; в) сказати щирий комплімент на адресу слухачів; г) розсмішити публіку; ґ) навести поетичну цитату; д) подати цитату з Біблії; е) використати кульмінацію як фінал.
5. Придумайте сильний початок і сильний фінал, а потім зведіть до мінімуму проміжок між ними. Завершіть виступ тоді, коли публіка жадає продовження.
4. Вимоги до оратора (вчителя):
1. Оптимально використовувати свою індивідуальність, заходити до класу, аудиторії свіжим, добре відпочилим.
2. Готуватися до виступу, уроку, лекції заздалегідь.
3. Бути енергійним.
4. Мати бездоганний вигляд: одяг, взуття, зачіска тощо.
5. Посміхатися.
6. Знаходитися ближче до аудиторії, учнів, щоб спілкування було невимушеним.
7. Стояти в освітленому місці.
8. Бути урівноваженим.
9. Забути про руки і пальці рук.
10. Використовувати лише невимушені жести.
Для того, щоб привернути увагу слухачів, оратор може застосовувати такі прийоми: 1) звертання; 2) виклад мети виступу й огляд головних розділів теми; 3) заклик до співпереживання; 4) заклик до співучасті; 5) питання до аудиторії; 6) апелювання до інтересів аудиторії, до певних подій, географічних або погодних умов, виступу попереднього промовця, до авторитетів чи відомих джерел.
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Написати текст виступу з обраної теми, підготуватися до його проголошення в аудиторії.
Завдання 2
Підготуйте публічний виступ (тривалістю до 5 хв.).
Теми
1. Виступ директора школи на святі першого дзвоника.
2. Виступ учителя на шкільному Шевченківському святі.
3. Виступ студента на Шевченківському святі в початковій школі.
4. Виступ учителя на шкільному святі рідної мови.
5. Виступ учителя на педагогічній раді школи з приводу надання можливості оцінювати учнів 2-го класу.
ІІІ. Запитання для самоконтролю
1. Що таке публічний виступ?
2. Які види публічних виступів вам відомі? Охарактеризуйте їх.
3. З яких композиційних частин складається виступ?
4. Назвіть етапи підготовки до виступу і прокоментуйте їх.
5. Які вимоги висуваються до оратора?
6. Як оратор повинен привертати увагу слухачів?
Навчально – методична картка самостійної роботи 35-37
Тема: Невербальні засоби спілкування. Міміка і жест як компоненти виразності.
Мета: З метою удосконалення знань, отриманих на семінарі
| № п/п | Зміст роботи | Методичні вказівки | Література |
| 1. | 1. Виразність мовлення – одна з ознак культури мовлення. 2. Невербальні засоби спілкування. 3. Міміка і жести – складові позамовних засобів спілкування. 4. Класифікація жестів. 5. Поради щодо піднесення культури мовлення. 6. Використання невербальних засобів спілкування вчителем у своїй роботі. | 1. Опрацювати матеріал. 2. Заповнити таблицю. 3. Написати ЕСЕ, використавши якнайбільше слів на дану орфограму. | http://referaty.pp.ua/abstracts/ua/ritorika/ritorika_26170.php таблиці |
| 2. | Матеріали самоперевірки Завдання 1 Прочитати в дійових особах одну з байок Л. Глібова і першу дію п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Прокоментувати роль зміни інтонації, темпу, тембру у відтворенні мовних партій. Завдання 2 Написати і відтворити вголос телефонну розмову дочки – студентки і матері, котрі мешкають у різних місцях. |
Тема. Невербальні засоби спілкування. Міміка і жест як компоненти виразності.
Мета: засвоїти класифікацію і принципи застосування позамовних засобів виразності в процесі читання, мовлення. Вивчити закономірності органічного зв’язку всіх компонентів виразності. Уміти оперувати засобами мовленнєвої виразності відповідно до творчих перспективних завдань. Виховувати вміння говорити і впливати на слухачів засобами виразності.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю.
Форми контролю: опитування за допомогою тестового контролю.
Студенти повинні знати:
- невербальні засоби спілкування;
- їх класифікацію.
Студенти повинні вміти:
- застосовувати на практиці засоби виразності;
- читати тексти, правильно використовуючи міміку і жести;
- створювати «бачення» художньої правди, яскравість і дієвість тексту.
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Виразність мовлення – одна з ознак культури мовлення.
2. Невербальні засоби спілкування.
3. Міміка і жести – складові позамовних засобів спілкування.
4. Класифікація жестів.
5. Поради щодо піднесення культури мовлення.
6. Використання невербальних засобів спілкування вчителем у своїй роботі.
1. Виразність мовлення – це ознака його культури, ознака етики мовця. Культурою слова як мистецтвом може оволодіти той, хто зуміє органічно поєднати текст з почуттями, переданими цим текстом. Отже, недостатньо оволодіти мовною системою, опанувати механізм інтонування (мелодію, наголос, темп, паузи) – потрібно ще й набути вправності у застосуванні позамовних засобів увиразнення, підсилення емоційності, до яких належать, найперше, міміка і жест.
2. Невербальні (немовні) засоби спілкування - погляд, міміка, жести, різні сигнали (стук, дзвінок), у тактильному спілкуванні -дотик. У деяких ситуаціях засобом спілкування може бути також мовчання. Антропологи виявили до тисячі порухів людського тіла, значна частина яких має чітко виражене комунікативне призначення.
3. Міміка – рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один з важливих елементів акторського мистецтва.
Жест – рух тіла чи рух, який супроводжує людську мову або замінює її.
За своїм складом жести бувають:
– прості, що складаються лише з одного руху, наприклад, кивок голови на знак згоди;
– складені, що об’єднують у собі кілька однорідних рухів, – поманити когось;
– складні, об’єднують у собі кілька неоднорідних рухів, – тричі сплюнути через ліве плече, перехреститись.
Розрізняють жести рук, жести голови і жести тулуба. Жести бувають умовні – застосовувані у різних народів, груп людей (кивнути головою зверху вниз у східних слов’ян означає «так», у болгар – «ні»); жести ці механічні (потиск руки при зустрічі), і неумовні – прийняті всіма без попередніх пояснень.
4. Серед неумовних жестів за характером створення виділяють:
– вказівні (вказують на предмет);
– символічні (вітання військових тощо);
– зображальні (вимовив «кавун» – і описав рукою коло, жести моління, пантоміми);
– емоційні (передають різноманітні почуття: гнів, розпач, радість), ці жести вважають психологічними – вони подвоюють смисл, тісніше пов’язані з підтекстом, аніж з текстом;
– ритмічні (жест – диригент).
Жести повинні бути естетичними, вони – елемент загальної культури людини.
Міміку також вважають жестом. Крім цього, жест і міміка, як правило, «працюють» у парі.
Жести, вважають психологи і соціологи, дозволяють зафіксувати й оцінити, як налаштований на сприйняття нас суб’єкт, з яким ми спілкуємось.
Доведено, що невербальні засоби дуже промовисті.
Нерідко жест супроводжується специфічними звуками. Це так звані звукові жести (холод – це тремтіння тіла і вигук «Бр-р-р»).
5. Ось кілька рекомендацій для піднесення культури мовлення:
1. Пам’ятаючи, що людське обличчя, особливо очі, володіють винятковою виразністю, треба намагатися бачити слухача і стояти перед ним так, щоб і він бачив у доброму освітленні ваше обличчя.
2. У всіх ситуаціях живого спілкування треба залишатися природним, самим собою.
3. Жести, міміка мовця, зокрема вчителя, повинні мати ознаки його індивідуальності, «а не бути взятими напрокат».
4. Мовлення повинне бути змістовним, яскравим і емоційним, але не можна «нав’язувати» власних емоцій, їх треба викликати у слухача. У цьому полягає естетика спілкування.
5. Природні можливості людського голосу, його тембр, темп мовлення у поєднанні з мімікою і жестами творитимуть виразність мовлення.
6. Надмірна жестикуляція, невиправдана міміка з’являються, коли мовлення бідне, неточне. Тому необхідно опановувати багатство мови – словникове, структурно – інтонаційне, акцентуаційне та ін.
7. Оскільки стриманість є ознакою вихованості, то, прагнучи до високого ступеня вихованості, треба остерігатися, щоб стриманість не перейшла у скованість.
8. Треба тренувати слух, аби тонко відчувати і чуже, і власне слово. Тренувати варто і свої почуття, щоб уміти і стримувати їх, і виявляти в рамках пристойності, етики. Це допоможе вправно володіти психологічними жестами.
6. Читець – учитель за всіх знань жестикуляції, як допоміжного засобу виразності, має виходити із завдань і умов мистецтва слова у педагогічному процесі. Читаючи перед класом і переважно з книги, вчитель може дозволити собі лише скупі жести і лише за умови, коли вони наперед відпрацьовані і виразні. Якщо ж учитель – читець не впевнений у правильності і виразності своїх жестів, то краще зовсім не вдаватися до них, бо неправильне їх використання може нашкодити самій мовленнєвій виразності.
Що ж до міміки читця – вчителя, то вона має бути глибоко усвідомленою, продуманою з огляду свого завдання, бо в ній виявляються не повсякденні життєві емоції, а художні, які на відміну від звичайних є носіями соціального змісту і можуть бути різними за своєю класифікацією: за структурою – прості і складні, за відтінком – позитивні і негативні.
Отже, міміка для читця є обов’язковим засобом виразності. Однак при цьому слід пам’ятати, що надмірна виразність обличчя, невиправдана гримаса не приносять користі, навпаки, можуть відволікати увагу слухачів від основного змісту.
Виправданим, ефективним позамовним засобом виразного читання, засобом емоційного впливу на слухачів, а отже, контакту, зв’язку з аудиторією міміка стає тоді, коли відповідає художньому такту і діє тільки в єдності із засобами логіко – емоційної виразності читання і відповідно до змісту тексту.
Вияв почуттів і їх культури залежить від індивіда. Певний відбиток тут можуть накласти вихованість, культура поведінки, а також характер, темперамент і інші психічні особливості. Однак це не означає, що читець не повинен розвивати в собі вміння виявляти власні і відтворювати почуття інших. Найкращий шлях до цього – спостереження і вправи. Постійні спостереження за виявом емоцій в інших людей дадуть можливість відшукати й запозичити ті мімічні вияви, які характеризуються тонкістю і високою культурою вираження почуттів, а тренування, вправи перед дзеркалом допоможуть ефективно застосувати їх на практиці.
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Прочитати в дійових особах одну з байок Л. Глібова і першу дію п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка». Прокоментувати роль зміни інтонації, темпу, тембру у відтворенні мовних партій.
Завдання 2
Написати і відтворити вголос телефонну розмову дочки – студентки і матері, котрі мешкають у різних місцях.
Завдання 3
Читаючи тексти, продемонструвати: художню фантазію, темперамент, почуття форми і стилю.
Сувора реальність двадцятого віку:
Нема куди діти себе чоловіку.
Річки потемніли, ліси поріділи,
Повітря зловісні дими зачадили.
Моря й океани в собі й над собою
Вигойдують зброю, готову до бою.
І навіть похмурі підземні глибини
Таять термоядерний жах для людини.
Затісно ідеям на хвилях ефіру,
Зневіра підточує пам’ять і віру.
І, чад наркотичний вдихаючи, діти
Зневажливо топчуть батьків заповіти;
І людство, збуваючись сраму і стиду,
Боїться всеможного нападу Сніду;
І все, що учора незрушним здавалось,
Сьогодні до самих основ захиталось.
Яким буде завтра, нелегко вгадати,
Та світяться подивом очі дитяти,
І тупцяють ніжки по ніжній травиці,
І сонце зворушують квіти і птиці,
І врода дівоча п’янить, наче трунок,
І зводить дві долі в одну поцілунок,
І людство плекає надію і віру
У сили добра, сили розуму й миру (М. Луків).
ІІІ. Запитання для самоконтролю
1. Що таке виразність мовлення?
2. Яке значення мають невербальні засоби виразності читання для відтворення змісту тексту?
3. Якою повинна бути поза вчителя – читця під час читання?
4. Розкрийте значення і класифікацію жестів у звичайному спілкуванні і виразності читання.
5. Розкрийте значення міміки для процесу читання і як вона зумовлюється.
6. Якою повинна бути жестикуляція вчителя – читця під час читання?
Навчально – методична картка самостійної роботи 38-39
Тема: Мовний голос. Інтонація.
Мета: Підготовка до залікових занять
| № п/п | Зміст роботи | Методичні вказівки | Література |
| 1. | 1. Характеристика органів мовлення. 2. Правильне дихання – основа доброго голосоутворення. 3. Роль інтонації в усному мовленні. 4. Значення інтонування для мовлення вчителя. Хиби інтонування. 5. Основні параметри голосу вчителя. | 1 Опрацювати портфоліо. 2. Скласти словниковий диктант за правилами. 3. Виконати тестові завдання | портфоліо талиці, схеми |
| 2. | Матеріали самоперевірки 1. Дайте визначення інтонації і поясніть її значення для вираження думки. 2. Що треба для того, щоб зрозуміти всю складність інтонації? 3. Поясніть, чому засоби логіко – емоційної виразності читання посідають провідне місце в загальній системі положень виразного читання? 4. Яке значення мають засоби логіко – емоційної виразності читання для професійної підготовки вчителя і чому? |
Тема. Мовний голос. Інтонація.
Мета: працювати над вдосконаленням мовлення студентів, вмінням правильно інтонувати тексти різних жанрів, виразністю читання. Досконало вивчати положення, зміст і значення засобів логіко – емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку, вміти ними користуватися. Виховувати любов до живого слова, усвідомлювати важливість слова, словесної дії.
Методи: практичні, самоконтролю.
Форми контролю: термінологічний диктант.
Студенти повинні знати:
- засоби логіко – емоційної виразності читання;
- про значення інтонації для вираження думки.
Студенти повинні вміти:
- правильно інтонувати речення;
- визначати в реченнях логічний наголос;
- змінювати темп, силу, висоту голосу;
- виправляти помилки дітей при неправильному читанні.
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Характеристика органів мовлення.
2. Правильне дихання – основа доброго голосоутворення.
3. Роль інтонації в усному мовленні.
4. Значення інтонування для мовлення вчителя. Хиби інтонування.
5. Основні параметри голосу вчителя.
Інтонація - ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань.
Інтонацію творять:
а) підвищення і зниження голосу,
б) паузи,
в) наголоси (логічні, психологічні, емоційні, ритмічні).
За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб’єктивне ставлення до висловленого.
Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну музику усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. Виняткова роль інтонації у формуванні речення (Мамо! Дощ? Уперед!) Без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність.
Приємну і правильну інтонацію забезпечує вироблений і добре поставлений голос; досягти цього можна спеціальним тренуванням. Невиправдані інтонації позбавляють живе слово сили, роблять його штучним, фальшивим. Хибами інтонування є «вистрілювання» звуків, складів чи окремих слів, форсування голосу, монотонність, млявість, крикливість, швидкий темп, приглушеність тощо.
У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо).
Інтонацією ми можемо передати і логічне значення висловлювання, й інтонаційні та вольові супровідні значення, які вважають дзеркалом нашого емоційного життя, культури почуттів і культури інтонаційного «оформлення» висловлювань. Інтонаційна бідність свідчить про відсутність відчуття інтонації – «язик працює, а свідомість дармує». Проте інтонаційно блискуче висловлювання без думки – ніщо. Зауважимо, що ми можемо засвоїти, перейняти від зразка різні видозміни тону за його висотою, але варіанти тембру, темпу, сили і пауз будуть усе ж індивідуальними. Треба вміти чути, а слух можна тренувати, і саме мовленнєвий слух, який потрібен для внутрішнього контролю, для творчої урівноваженості. Необхідно володіти гнучким і рухливим голосом, здатним змінюватись під впливом внутрішніх почуттів і відповідно до настанов автора тексту.
Справді, як би досконало не були складені виступ, бесіда, оповідання тощо, якщо для них не буде знайдено відповідної інтонації, то робота виявиться марною. У ній – серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов’язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті – інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.
Отже, інтонація – це мелодія, наголос, темп, пауза (тембр є індивідуальною особливістю голосу мовця).
Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого, і при цьому зберігається виразність і правильність вимови.
Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень відносно основного тону, в змінах тону відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.
Інтонаційна виразність мовлення може підкреслити, посилити творчий задум автора (чим образніше мовлення, тим багатша його тональність) або затінити, спотворити його. Численні відтінки людського голосу повинні використовуватись відповідно до змісту висловлювання, збігатися з ним, а не суперечити задуму. Звичайно, інтонація притаманна не тільки усній формі мовлення, а й писемній.
Наголошуваність, темп і мелодія організовують мовлення і найвиразніше виявляються в інтонуванні не окремого слова, а групи слів, тобто у мовленнєвому потоці, в усному мовленні. Вони, звичайно, зароджуються в орфоепії, залежать від володіння орфоепічними нормами та їх варіантами. Наголошені склади завжди вимовляються повільніше, а ненаголошені — дещо швидше; це пояснюється силовим характером наголосу і потребою «розгону» органів мовлення для його виповнення. Темп, отже, не самостійний — він повторює позицію наголошуваності, тобто зумовлюється динамікою слова, фрази. Мелодія ж створюється контрастуванням наголошених і ненаголошених складів, наголошених і ненаголошених слів синтагми (фразовий наголос, як правило, єдиний у фразі, але він, безсумнівно, повинен гармоніювати зі словесним і логічним наголосами). Наголос, темп і мелодія залежать від раціональності пауз — природної, тобто фізіологічної, і цілеспрямованої. Кількість і довгота пауз залежить від тривалості (кількості) їх звучання і смислової (смисловидільної) функції паузи. Щодо вірша, то виконання його вимагає дотримуватися рядкової побудови. Тому в кінці кожного рядка потрібна пауза, тривалість якої залежить від логічної самостійності рядка. Ця пауза не повинна підкреслювати риму — її передають мелодія, наголос, темп усього рядка. А темп мусить враховувати й однакову кількість часу для виконання кожного рядка вірша.
Вдалий розподіл пауз є одним із способів проникнути у творчий процес автора, стати співавтором тексту і, отже, передавати чуже мовлення переконливо, наче живий акт мислення. Деякі дослідники, вбачаючи гармонію в єдності думки, почуття і волі, виділяють такі елементи мовленнєвої виразності: сила руху, швидкість руху, припинення або зупинка руху. Сила у мовленні — це його наголошуваність (динаміка), напрямок – це мелодія мовлення, швидкість – це темп мовлення, зупинка – це паузи у мовленні. Паузи в мовленні на письмі позначаються розділовими знаками, кожен з них передає різну тривалість «мовчання» — зупинки у мовленні, початок і кінець якої має відповідну інтонаційну «рамку», створювану мелодією слів, що знаходяться перед паузою і після неї. Де немає розділового знака, там паузу в писаному тексті позначаємо вертикальною лінією. Вважають, що пауза — виразник розуму, тому мовлення дітей, відзначаючись великою різноманітністю наголосів, темпу, мелодій, надзвичайно бідне на змістовні паузи, вони в дитини виникають не з тих потреб, що в дорослої людини.
Отже, пауза має логіко-граматичні й інтонаційно – конструювальні функції. Проте мусимо пам’ятати й про психологічні паузи — зупинки у мовленні, які з’являються за сигналом почуттів, а не розуму.Інтонаційна виразність мовлення — надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними і психологічними важелями. Цей механізм буде працювати безвідмовно, якщо мовець матиме тренований на мовлене слово слух, якщо буде психологічно налаштований на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними мовними засобами, необхідними для виразності смислової (логічної, емоційно-експресивної).
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Читати вголос, змінюючи, залежно від змісту речення, темп, силу, висоту голосу. Визначити логічний наголос і паузи.
Раз у вишневому садочку
Лежав осел у холодочку.
Побачив він між рястом Солов’я
І став йому гукати:
— Здоров, співун! Насилу вглядів я,
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
Ану лишень, утни!
Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи, може, брешуть, вражії сини?
Ану, нехай і я почую,
Яку там пісню ти вдереш —
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому — яку, а як утнеш!..
І соловей почав співати.
Лунає пісенька на ввесь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А Соловей аж горло надриває
І на всі заставки співає;
Щебече і свистить,
І тьохкає, і торохтить.
На що вже горобці — і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить, —
Чи буде, мов, хвалить?
—Ну, молодець! — сказав суддя ухатий. —
Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий...
Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.
Коли б ти нашого наслухавсь півня,
Тоді ще краще б заспівав,
Хоч він тобі й не рівня,
А все-таки хоч трохи б перейняв. —
Такої похвали співун не сподівався;
Якби був знав,
То й не співав.
—Прощайте, дякую! — він до Осла озвався.
—Прощай, — сказав Осел. — Навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!
Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, Боже! (Л.Глібов).
Завдання 2
Визначити логічні наголоси у фразах і встановити закономірності логічного акцентування слів.
1. Весна іде, весна синіє. 2. Не вір мені, бо я збрехать не вмію. 3. Спалахнуло небо, зорями сяйнуло. 4. Ущух вітер. 5. Завітала Надія. 6. Це мені допомогло. 7. Там було порожньо. 8. Вчора сани повиносили, а сьогодні хоч човни спускай на воду. 9. Ні, це не так було. 10. Хоч каменем до голови, а хоч головою до каменя. 11. Не хочеш сьогодні — завтра пізно буде. 12. Все було світле, радісне, сонячне. 13. Там тихо, лагідно, погідно, там серце спокоєм зцілиться. 14. Пробачте мені. 15. Дякую Вам. 16. Я сама впораюсь. 17. Ви ж самі цього хотіли. 18. Це зовсім не важко. 19. Ви вчинили цілком справедливо. 20. Я теж так думаю. 21. Там синє небо, там широкий світ. 22. І чого було б цю маленьку дівчинку вдома не лишити? 23. «І чого ж сердишся, — сказав дід. — Тобі не личить». 24. «Зажди, Лідо, — каже юнак, — маю щось важливе сказати».
Завдання 3
Продемонструйте різні зміни інтонації (радість, захоплення, дивування, розчарування, схвильованість) на таких прикладах.
Вийшли вранці ми.
Дивне місто проти сонця!
Всі взолочені віконця…
Ні, такої ще зими
Не стрічали ми. (П. Тичина)
Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї. Казка про липку й зажерливу бабу. (Українська народна казка)
І діти, мов зграя горобців, знялися з місця і полопотіли вулицею. (М. Коцюбинський)
ІІІ.Блок самоконтролю
1. Дайте визначення інтонації і поясніть її значення для вираження думки.
2. Що треба для того, щоб зрозуміти всю складність інтонації?
3. Поясніть, чому засоби логіко – емоційної виразності читання посідають провідне місце в загальній системі положень виразного читання?
4. Яке значення мають засоби логіко – емоційної виразності читання для професійної підготовки вчителя і чому?
Тема. Нормативні закінчення іменників. Нормативність вживання прикметників.
Мета: узагальнити знання студентів про відмінкові закінчення іменників та особливості нормативного вживання прикметників. Поповнити теоретичні відомості з мови для успішного розвитку в майбутньому мовлення молодших школярів. Розвивати пам’ять, логічне мислення. Виховувати бажання до самостійного набуття знань, ініціативу.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю.
Форми контролю: перевірка конспектів.
Студенти повинні знати:
- як відмінюються іменники;
- про ступені порівняння прикметників;
Студенти повинні вміти:
- правильно вживати відмінкові форми іменників;
- утворювати ступені порівняння прикметників;
- утворювати відповідно до повної форми коротку і навпаки;
- правильно узгоджувати прикметники з іменниками.
Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Правила відмінювання іменників в однині.
2. Відмінювання множинних іменників.
3. Морфологічні ознаки прикметника.
1. Кожній змінюваній частині – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.
За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м’якої та мішаної групи – -ею: працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.
У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, веж, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн.
Проте в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, мишей, статей, ескадрилей.
У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві, (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові – математику.
Запам’ятайте паралельні словоформи: баб – бабів, губ – губів, легень – легенів.
Іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: кобзаря, воротаря, жниваря, секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря.
Запам’ятайте! До твердої групи належать іменники: бригадир – бригадира, комісар – комісара, командир – командира, касир – касира, семінар – семінару.
Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.
Всім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.
Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім’ям – іменем, плем’ям – племенем, тім’ям – тіменем.
У літературній мові переважають форми з флексією -ам (орфографічно -ям).
2. Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:
1) закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;
2) закінчення -ей: дверей, дітей, людей;
3) нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.
3. Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (старанний учень, зелене листя, смачний апельсин); через відношення до інших предметів (осінній день, морське повітря); через відношення до особи чи істоти (Оленчина сукня, жайворонкова пісня).
Здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметникові.
Морфологічні ознаки прикметника: він змінюється за відмінками та числами. Форми його роду, числа і відмінка залежать від іменника, з яким прикметник узгоджується: мудра людина, учнівський зошит; мудрої людини, учнівського зошита; мудрі люди, учнівські зошити.
Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро).
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Розкрийте дужки, правильно вживаючи відмінкову форму іменників.
Дякувати (батьки), наслідувати (учитель), навчати (українська мова), вибачити (товариш), говорити (рідна мова), туга (Україна), посилати (пошта).
Завдання 2
Поставити в давальному та орудному відмінках однини, родовому та місцевому множини наведені іменники. Розказати, яких орфографічних правил необхідно дотримуватись при відмінюванні, пояснити орфоепічні норми цих форм.
Доповідь, повість, стаття, матір, сіль, ім’я, зілля, завдання, княгиня, суддя, гончар, кобзар, швець, Швець, Кравців.
Завдання 3
Утворити всі можливі літературно – нормативні форми вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників. Прокоментувати помилки, які трапляються при ступенюванні подібних слів, дати рекомендації щодо їх уникнення.
Високий. Добрий. Тихий. Великий. Білий. Широкий. Синій. Щирий. Глибокий. Новий. Молодий. Багатий. Злий. Гіркий. Товстий. Перший.
Завдання 4
Пояснити відмінювання і стилістичне функціонування коротких форм прикметників на прикладах наведених слів, увівши їх у всі граматично можливі варіанти речень.
Рад, повен, материн, батьків, зелен, благословен, згоден, здатен.
ІІІ. Блок самоконтролю
1. Дати визначення й навести приклади граматичних правил узгодження прикметника з іменником.
2. Сформулювати за будь – яким підручником з української мови правила відмінювання іменників. Проілюструйте кожне правило.
3. Розкажіть, користуючись набутими з курсу сучасної української мови знаннями, правила відмінювання твердої і м’якої груп прикметників. Подайте якомога більше ілюстрацій до кожного правила.
4. Якими граматичними значеннями якісні прикметники відрізняються від інших?
5. Якими способами можна передати різну міру якості?
САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №7
Тема. Особливості відмінювання числівників в українській мові. Зв’язок числівників з іменниками.
Мета: повторити особливості відмінювання числівників та зв’язок їх з іменниками з метою уникнення інтерференції. Повно, вичерпно осягнути всі питання цієї теми. Самостійно знайти пояснення всіх явищ сучасної української літературної мови. Розвивати творче мислення, увагу, самостійність. Виховувати культуру усного й писемного мовлення.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю.
Форми контролю:
Студенти повинні знати:
- як відмінюються числівники;
- як вони правильно пов’язуються з іменниками.
Студенти повинні вміти:
- відмінювати числівники;
- утворювати словоформи числівників;
- правильно навчати дітей писати дату;
- поєднувати числівники з іменниками.
Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Відмінювання числівників.
2. Зв’язок числівників з іменниками.
Кількісні числівники відмінюються за кількома різними зразками.
Числівник один відмінюється як прикметник. Він узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку. Числівник одні сполучається з іменниками, що мають форму множини.
Числівник два має дві форми роду: два – чоловічий і середній рід, дві – жіночий рід. Числівники два – чотири відмінюються як два. З цими числівниками іменники вживаються у формі називного відмінка множини (якщо при іменнику є прикметники, то вони можуть мати форму називного або родового відмінка множини: три нові касети та три нових касети).
Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники (нуль – як дриль, тисяча – як круча, мільйон – як медальйон, мільярд – як кілограм). Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.
Числівники п’ять – шість, дев’ять – дев’ятнадцять, двадцять, тридцять відмінюються як п’ять. При цих числівниках іменник стоїть у формі родового відмінка множини.
Числівники сім, вісім відмінюються однаково. Іменник з ними сполучається у формі родового відмінка множини.
У числівників п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят відмінюється тільки друга частина. При цих числівниках іменник стоїть у формі родового відмінка множини.
Числівники сорок, дев’яносто, сто в усіх відмінках, крім називного й знахідного, мають однакове закінчення –а. Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.
У складних числівниках від двохсот до дев’ятисот, а також у числівнику кількасот змінюються обидві частини: перша – як числівник два, друга – як іменник місто в множині. Пишуться вони разом. Іменник з ними сполучається у формі родового відмінка множини.
Збірні числівники відмінюються як відповідні кількісні (троє – як три).
Збірні числівники поєднуються:
а) з іменниками чоловічого роду, що означають назви осіб, тварин та птахів: двоє киян, троє школярів, четверо коней, п’ятеро орлів;
б) з іменниками середнього роду: двоє вікон (і два вікна), троє відер (і три відра), четверо лошат, п’ятеро телят, двоє хлоп’ят;
в) з іменниками, що мають лише множину: двоє воріт, троє окулярів (і три пари окулярів), четверо ножиць (і чотири пари ножиць).
Після збірних числівників (крім обидва) іменник стоїть у родовому відмінку множини.
Неозначено – кількісні числівники кілька, декілька відмінюються як два; багато, небагато – як три, чотири; кільканадцять, кількадесят – як п’ять. Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.
У дробових числівниках чисельник відмінюється, як відповідний кількісний числівник, а знаменник – як порядковий. Причому після чисельників дві, три, чотири знаменник ставиться у формі називного відмінка множини, а після п’ять та більше – у формі родового відмінка множини: дві треті, чотири десяті, дев’ять десятих. При дробових числівниках іменники мають форму родового відмінка однини, а слово частина опускається: дві третіх площі, чотири і сім десятих літра.
У складених кількісних числівниках змінюються всі частини.
У складених порядкових числівниках відмінюється лише останнє слово.
Числівники півтора, півтори, півтораста не відмінюються. Вони сполучаються з іменниками у родовому відмінку однини, а числівник півтораста – у родовому відмінку множини: півтори години, півтораста центнерів.
У датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше лютого, першому лютого, з першим лютого, з першим вересня.
Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Почати хоча б з того, як читається таблиця множення: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять...
Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п’ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах.
У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).
При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Провідміняти числівники, наводячи всі паралельні форми.
Вісім, двадцять, дев’яносто, двісті, одинадцять, вісімдесят, тисяча дев’ятсот тридцять чотири, п’ятсот шістдесят сьомий.
Завдання 2
Записати, замінивши цифри відповідними словоформами. З виділеними словами побудувати речення.
25-річчя, 40-річчя, 50-річчя, 75-річчя, 85-річчя, 90-річчя, 125-річчя, 150-річчя, 175-річчя, 200-річчя.
Завдання 3
Поєднати з іменниками і ввести у речення такі дробові назви:
0,5; 0,25; 0,75; 100,1; 100,75; ¼; ½; ¾; половина, чверть, третина.
Завдання 4
Пояснити, в яких формах можна відповісти на запитання «Котра година?», якщо годинник показує:
8.15; 22.15; 9.30; 21.30; 6.45; 19.45; 8.35; 11.25.
ІІІ. Запитання для самоконтролю
1. Чому більшості числівників невластиві такі граматичні категорії, як рід і число, тим часом як числівник один має і те, і те?
2. У чому полягає відмінність у відмінюванні назв десятків і назв сотень?
3. Чому після числівника півтора та дробових числівників іменники вживаються в однині, а після всіх інших кількісних (крім один) – у множині?
4. Коли вживання збірних числівників обов’язкове або бажане?
САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №8
Тема. Вживання займенникових і дієслівних форм.
Мета: повторити вживання займенникових та дієслівних форм. Добре засвоїти граматичну систему української мови. Викликати бажання самостійно вивчати норми української літературної мови. Збагачувати словниковий запас студентів. Розвивати вміння правильно користуватися словниками і довідниками. Виховувати інтерес до вивчення рідної мови.
Методи: практичні, контролю і самоконтролю.
Форми контролю: захист підготовленого конспекту.
Студенти повинні знати:
- граматичне значення займенника;
- правильне вживання форм дієслова.
Студенти повинні вміти:
- робити правильний переклад слів;
- дотримуватися норм літературної мови;
- знаходити нормативні конструкції словосполучень;
- відмінювати займенники.
Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Вживання займенникових форм.
2. Вживання дієслівних форм.
Займенник різноманітний за формами словотворення і словозміни, не має власного предметно – логічного змісту. Цим займенник протиставляється всім лексично повнозначним частинам мови. Його конкретне значення змінюється залежно від суб’єкта ситуації.
Особові займенники не замінюють іменників, а вказують на особу.
Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.
Займенники в мові вживаються передусім для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому форму займенника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник вжито.
Займенники за значенням і граматичними ознаками не однотипні, вони розподіляються на три групи: узагальнено – предметні (він – старшина), узагальнено – якісні (така – люта), узагальнено – кількісні (стільки – двісті).
Усі займенники змінюються за відмінками. Рід і число виявляються в них своєрідно, а деяким групам займенників і зовсім не властиві.
Займенники наш, ваш, всякий, інший, сам, самий, такий, який, котрий відмінюються, як прикметники твердої групи, їхній – як прикметники м’якої групи.
Займенники скільки і стільки відмінюються, як числівник два.
Інші займенники за особливостями відмінювання поділяються на три групи:
5) я, ти, ми, ви, себе;
6) він, вона, воно, вони;
7) мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що.
Зворотний займенник себе не має форми називного відмінка.
Особливістю відмінювання особових займенників він, вона, воно, вони є поява в них після прийменників та в орудному відмінку початкового н.
У відмінюванні займенників мій, твій, свій, чий, той, цей, весь найбільше розбіжностей є в чоловічому роді, менше – у жіночому та в множині.
Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій. Займенники моє, чиє, те, це, все в середньому роді мають такі самі відмінкові форми, що й у чоловічому (за винятком лише називного й знахідного відмінків).
Займенники хто і що відмінюються, як той у чоловічому роді.
У систему дієслова входять п’ять основних форм (дієслівних утворень):
1) неозначена форма (інфінітив): працювати, написати, розвиднятися;
2) способові форми (у дійсному, умовному й наказовому способах): працюю, напишуть, працював, напишіть;
3) дієприкметник: працюючий, написаний, забутий;
4) безособова форма на -но, -то: написано, зроблено, забуто;
5) дієприслівник: працюючи, написавши, зробивши.
Усі дієслівні форми мають доконаний або недоконаний вид, є перехідними чи неперехідними. У них розрізняють дві основи: основу інфінітива й основу теперішнього часу. Кожна з форм дієслова відповідає на певні питання, буває змінна або незмінна й виступає тим чи іншим членом речення. Незмінними є дієприслівник; безособова форма на -но, -то; неозначена форма. Способові форми змінюються за способами (дійсний, умовний, наказовий), часами (теперішній, минулий і майбутній), особами (1-а, 2-а, 3-я) або родами (чоловічий, жіночий, середній), числами (однина, множина). Дієприкметник змінюється за відмінками, родами й числами.
Дієслова виражають дію, що відбувається в певному часі. Цим їх значення найбільше відрізняється від значення іменників, що також можуть позначати дію, але не виражають її перебігу.
Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Ним може бути конкретна фізична дія (писати, малювати); стан предмета (лежати, хворіти); рух і переміщення в просторі (ходити, плавати); діяльність органів чуття (бачити, чути); ставлення до кого – небудь (шанувати, ненавидіти); становлення предмета, зміни, що відбувається з ним (рости, старіти, бліднути).
Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомогою суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю.Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв’язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови.
Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу – подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Перекласти українською мовою наведені словосполучення (подати й можливі в літературній мові варіанти). Порівняти дієслівне керування в обох мовах. Запам’ятати нормативні українські конструкції.
Сторониться его, насмешничать над ним, издеваться над ним, глумиться над ним, удивляюсь тебе, укорять его, попрекать его ошибкой, благодарю его, пренебрегать им, презирать его, был обязан ему успехом, отречься от всего, льстить ему, пенять на себя, разжалобить его.
Завдання 2
До поданих дієслів дібрати іменники відповідних семантичних груп у певних відмінкових формах (у дужках записати запитання від дієслова до іменника). Перевірити за словниками, чи не порушено норми літературної мови у визначенні дієслівного керування, його варіантів.
Зразок: Боротися (з ким? за що? / проти кого? / чого?) – з ворогом, проти фашизму, за любов.
Боргувати, виміряти, дивуватися, закохуватися, завдавати, завітати, піклуватися, кепкувати, кланятися, мститися, наближатися, опікуватися, очікувати, перевертатися, радити, рівнятися, слідувати, тужити, шукати.
Завдання 3
Встановити, яка з двох дієслівних конструкцій правильна. Вказати випадки, коли нормативними є обидві іменникові форми при одному дієслові.
Болить його голова – болить йому голова – болить у нього голова; допуститися помилки – допуститися до помилки; жартувати з Марії – жартувати над Марією; замилуватися квіткою – замилуватися з квітки – замилуватися на квітку – замилуватися в квітці; зраджувати його – зраджувати йому; зачислити в групу – зачислити до групи; вітатися з ним – вітатися до нього; зраджувати друзів – зраджувати друзям; скористатися порадою – скористатися з поради; навчати мови – навчати мові; підвести підсумки сказаного – підвести підсумки сказаному; розпитувати про друга – розпитувати за друга; хворіти серцем – хворіти на серце; уболівати за волейбольною командою – уболівати за волейбольну команду.
Завдання 4
Провідміняйте питальні займенники хто? що? Складіть у формі питальних речень план будь – якого твору, що вивчається на уроках читання в 4-му класі.
Завдання 5
З’ясуйте за програмою і підручником для 4-го класу, які питання з теми «Займенник» і в якому обсязі вивчають молодші школярі.
ІІІ. Блок самоконтролю
1. У чому полягає специфіка займенника порівняно з іншими частинами мови?
2. Які граматичні ознаки властиві займеннику як частині мови?
3. Чому саме інфінітив вважається початковою формою дієслова?
4. Від чого залежить час дієслова?
5. Чи можна визначити дієвідміну дієслова за 1-ою особою однини?
6. Чи вказують дієприкметники на час?
САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №9
Тема. Синтаксичні норми. Порядок слів у реченні. Координація присудка з підметом. Прийменникове керування. Однорідні члени речення.
Мета: узагальнити знання про синтаксичні норми. Навчити студентів попереджувати порушення синтаксичних норм українського слововживання. Допомогти їм оволодіти основами професійної лексики – лінгвістичною, педагогічною та суспільно-політичною термінологією. Прищепити студентам навички загального мовного та шкільного етикету.
Методи: практичні, контролю та самоконтролю.
Форми контролю: термінологічний диктант.
Студенти повинні знати:
- що таке синтаксична норма;
- основні правила порушення синтаксичних норм.
Студенти повинні вміти:
- знаходити випадки неправильного вживання слів, словосполучень;
- коментувати написане;
- правильно пояснювати вживання відповідних норм;
- правильно говорити і писати відповідно до норм.
Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38
Хід самостійного заняття
І. Теоретичний блок
1. Що вивчає синтаксис.
2. Синтаксичні норми.
3. Порядок слів у реченні.
4. Координація підмета з присудком.
5. Прийменникове керування.
6. Однорідні члени речення.
Мова існує у двох тісно пов’язаних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів, які зберігаються в людській пам’яті) і в мовленні (творення речень і тексту). Мовлення існує в усній і писемній формах.
Мовні засоби – фонеми, морфеми, слова, словосполучення – не мають самодостатнього значення: вони існують лише заради мовлення. Усе це лише інвентар, за допомогою якого передається інформація, думка, її треба певним чином організувати, поєднати. І тут визначальну роль відіграє синтаксис.
Якщо морфологія встановлює граматичні властивості певних розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за відмінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці граматичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак – і текст.
Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами, які об’єднуємо в словосполучення, а ті – спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст.
Синтаксис починається із словоформи, а далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту. Оволодіння цими відгалуженнями синтаксису забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого – правильне розуміння чужих висловлювань.
Центральною одиницею синтаксису є речення.
Синтаксис української мови володіє великим багатством засобів, способів, типів побудови дуже несхожих одне на одне речень. Можна використовувати в мовленні прості речення, а можна й складні; можна ввести в речення сполучники сурядності, а можна й не вводити… Звісно, для того, щоб використовувати гнучку систему синтаксичних засобів нашої мови, її потрібно добре знати не тільки в теорії, а й на практиці (в мовленнєвому оточенні).
Синтаксичні норми виявляються в усталених зразках побудови словосполучень, речень, у способах поєднання слів і речень. Наприклад, нормою є вживання форм словосполучень два (три, чотири) зошити, п’ять зошитів (а не два зошитів чи п’ять зошити).
Синтаксична правильність мовлення:
1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.
2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку (а не прийшло в голову), збити з пантелику (а не збити з толку).
3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна тематика).
4. У мові учнів звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.
5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується у художньому стилі, в усній народній творчості, у розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу. (Леся Українка.)
6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом). Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює...).
7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву. (О. Гончар.) і Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.
8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття. Наприклад: В густім зеленім березовим гаю над Дністром весело щебетали пташки (І. Франко).
ІІ. Самостійна робота
Завдання 1
Знайти випадки неправильного вживання прийменників, пояснити причини помилок (калька, неправильне керування та ін.), записати виправлені речення.
1. Вона була відсутня із-за хвороби. 2. Командир весь час піклується за своїх бійців. 3. Склотара приймається в необмеженій кількості по ціні прейскуранта. 4. Іван Сергійович підготувався до конференції, але завдяки хворобі виступити з доповіддю не зміг. 5. Приймаються до ремонту магнітофони всіх марок. 6. Близько села був невеличкий молодий лісок. 7. Через сильні морози частина виноградних лоз вимерзла. 8. Цей ящик важить з тридцять кілограмів.
Завдання 2