Державно-правові теорії позитивізму
Розвиток державно-правових концепцій другої половини XIX — початку XX ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Але найбільш впливовими чинниками були економічний і політичний.
Подальший розвиток промислового виробництва, банківської сфери, транспорту і торгівлі приводив до загострення конкуренції між окремими виробниками, сприяв концентрації капіталу і формуванню монополій.
Поява засобів комунікації позитивно вплинула на поширення інформації, розвиток науки.
Зміни в економічному житті значною мірою стимулювали політичні процеси в передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій та об'єднань громадян, що в цілому вплинуло на подальше становлення буржуазного права, розширення прав і свобод людей.
Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держав, шовіністичні та расистські тенденції.
Усі ці аспекти суспільного життя, певна річ, дали поштовх розвиткові багатьох напрямків політичних і правових учень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких — теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, теорія природного права, а також антидемократичні політико-правові вчення.
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798—1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".
О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.
У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду — теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.
Коли домінував теологічний світогляд, держава і право уважалися результатом дії Бога.
У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це поступово привело до формування спадкової монархії.
В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії — "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній — філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.
Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.
На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система — соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою — позитивною політикою.
На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".
Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи — позитивісти і вчені; виконавці — прості робітники.
Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.
Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їхніх радників — філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.
Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок. З цих же позицій він підходив до з'ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутнос-тями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.
Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціального компромісу.
Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки.
Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки — певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі.
З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.
У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881—1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").
Як і його попередники, Г. Кельзен зазначав, що сама постановка проблеми сутності права є "метафізичним" питанням; розглядаючи його, наука втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Якщо наука, провадив він далі, ставить перед собою мету з'ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право і визначає його соціальну роль. Право, за вченням мислителя, повинне бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.
У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.
Головним джерелом єдності й системності норм права є основна норма, що продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною категорією пізнання. Завдяки основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам чи інститутам, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми випливає конституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінськими органами відповідно до правових ситуацій, що виникають. Схвалюючи принцип судового прецеденту, Г. Кельзен зазначав, що завдяки цьому право перебуває в постійному розвитку та стає досконалішим, індивідуалізованим.
Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Держава в його уявленні — це уособлення правопорядку, нормативний примусовий порядок людських відносин панування й підкорення.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818—1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус.
Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади — державою з допомогою права.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення.
Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи".
Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.
Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погляду воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів суспільства.
Егоїстичні інтереси та боротьба за них і е, за вченням мислителя, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону.