Загальні методи фізіологічних досліджень, правила роботи з експериментальними тваринами, правила роботи з приладами. Охорона праці і техніка безпеки в лабораторії

ЗМІСТ

ВСТУП ……………………………………………………………………………………… 3

ЛПЗ № 1. Загальні методи фізіологічних досліджень, правила роботи з експериментальними тваринами, правила роботи з приладами. Охорона праці і техніка безпеки в лабораторії.

1.1. Загальні методи фізіологічних досліджень. …………………………………………...4

1.2. Правила роботи з експериментальними тваринами. ………………………………….4

1.3. Правила роботи з приладами. …………………………………………………………..6

1.4. Охорона праці і техніка безпеки в лабораторії. ……………………………………...17

 

РОЗДІЛ 1: ВЛАСТИВОСТІ ЗБУДЛИВИХ ТКАНИН. ФІЗІОЛОГІЯ ЦНС.

ЛПЗ № 2. Виготовлення нервово-м’язового препарату. Вплив різних подразників на нервово-м’язовий препарат.

2.1. Виготовлення нервово-м’язового препарату. ………………………………………..21

2.2. Дослідження впливу різних подразників на нервово-м’язовий препарат. …………22

ЛПЗ № 3. Визначення поодинокого та тетанічного скорочення м’яза. Досліди Гальвані.

3.1. Визначення поодинокого та тетанічного скорочення м’яза. ………………………..23

3.2. Досліди Гальвані. ………………………………………………………………………24

ЛПЗ № 4. Дослідження парабіозу нерва.

4.1. Дослідження парабіозу нерва. ………………………………………………………...25

ЛПЗ № 5. Дослідження впливу навантаження і сили подразника на роботу м’язів.

5.1. Робота м’яза при різних навантаженнях. …………………………………………….26

ЛПЗ № 6. Дослідження динамометрії та стомлення м’язів.

6.1 Вплив частоти подразнення та маси вантажу на швидкість настання втоми. ……...28

ЛПЗ № 7. Визначення вторинного тетанусу м’язів.

7.1 Вивчення вторинного тетанусу. ………………………………………………………28

ЛПЗ № 8. Вимірювання часу рефлексу. Спинальні рефлекси.

8.1. Вимірювання часу рефлексу. ………………………………………………………….29

8.2. Спинальні рефлекси. …………………………………………………………………...30

ЛПЗ № 9. Визначення рецепторних полів.

9.1. Визначення рецепторних полів. ………………………………………………………31

ЛПЗ № 10. Дослідження властивостей нервових центрів.

10.1. Дослідження іррадіації збуджень у нервових центрах спинного мозку. …………32

10.2. Дослідження сумації збуджень у нервових центрах спинного мозку. ……………32

ЛПЗ № 11. Сєченівське гальмування. Гальмування спинномозкових рефлексів у жаби.

11.1. Сєченівське гальмування. ……………………………………………........................33

11.2. Гальмування спинномозкових рефлексів у жаби. ………………………………….34

ЛПЗ № 12. Вивчення нервової регуляції тонусу м’язів.

12.1. Вплив нервових центрів на тонус скелетних м'язів. ………………………………..35

 

РОЗДІЛ 2: ФІЗІОЛОГІЯ ВНД.

ЛПЗ № 13. Дослідження формування харчового умовного рефлексу у тварин.

13.1. Рухово-харчові умовні рефлекси у тварин. …………………………………...…….36

ЛПЗ № 14. Методика утворення оборонного умовного рефлексу.

14.1. Рухово-оборонні умовні рефлекси. ……………………...…………………………..37

ЛПЗ № 15. Визначити гальмування умовних рефлексів.

15.1. Згасальне гальмування умовного рефлексу. ………………...……………………...37

 

РОЗДІЛ 3: ФІЗІОЛОГІЯ АНАЛІЗАТОРІВ.

ЛПЗ № 16. Дослідження дна ока тварин (офтальмоскопія). Реакція райдужної оболонки на світло. Визначення точки найближчого бачення.

16.1. Дослідження дна ока тварин (офтальмоскопія). ………………………...………….38

16.2. Реакція райдужної оболонки на світло. ……………………………………………..38

16.3. Визначення точки найближчого бачення (проксиметрія). …………………………39

ЛПЗ № 17. Визначення кольорових аномалій (дальтонізм). Сліпа пляма в оці. Зорові ілюзії.

17.1. Визначення кольорових аномалій (дальтонізм). ……………………………………39

17.2. Сліпа пляма в оці. ……………………………………………………………………..40

17.3. Світлові і кольорові, одночасні і послідовні контрасти. …………………………...40

17.4. Дослід Тоджерса ("дірка в долоні"). …………………………………………………41

17.5. Фізіологічне подвоєння предметів. ……………………………………………...…..41

ЛПЗ № 18. Визначення гостроти слуху. Визначення локалізації звуку. Кісткова і повітряна провідність.

18.1. Визначення гостроти слуху. ………………………………………………………….41

18.2. Визначення локалізації звуку. ………………………………………………………..42

18.3. Кісткова і повітряна провідність. …………………………………………………....42

ЛПЗ № 19. Визначення просторового порогу тактильної чутливості (естезіометрія). Рефлекси, що мають клінічне значення у тварин.

19.1. Визначення просторового порогу тактильної чутливості (естезіометрія). …...…..42

19.2. Рефлекси, що мають клінічне значення у тварин. ……………………...…………..43

 

РОЗДІЛ 4: ФІЗІОЛОГІЯ КРОВІ.

ЛПЗ № 20. Вивчення складу крові та його значення.

20.1. Одержання крові та синовіальної рідини у тварин. ………………………………...44

20.2. Одержання плазми та сироватки крові. ………………………………………...…...46

20.3. Ретракція кров'яного згустку. ……………………………………..………………...46

20.4. Одержання фібрину та дефібринованої крові. ………………………………..……47

ЛПЗ № 21. Дослідження фізико-хімічних властивостей крові.

21.1. Визначення гематокритного числа. ………………………………………………….48

21.2. Визначення в’язкості крові. ……………………………………………...…………..48

21.3. Визначення щільності крові. …………………………………………………………49

ЛПЗ № 22. Визначення буферних властивостей крові.

22.1. Визначення буферних властивостей крові. …………………………………...…….50

22.2. Визначення вмісту гемоглобіну в крові. …………………………………………….50

ЛПЗ № 23. Підрахунок кількості еритроцитів.

23.1. Підрахунок кількості еритроцитів під світловим мікроскопом. …………………..52

ЛПЗ № 24. Підрахунок кількості лейкоцитів та тромбоцитів.

24.1. Підрахунок кількості лейкоцитів під світловим мікроскопом. ………………...….53

24.2. Підрахунок кількості тромбоцитів під світловим мікроскопом. …………………..54

ЛПЗ № 25. Дослідження швидкості осідання еритроцитів. Гемоліз.

25.1. Дослідження швидкості осідання еритроцитів. ………………………...…………..55

25.2. Гемоліз. …………………………...…………………………………………………...56

25.3. Осмотична резистентність еритроцитів. …………………………………………….56

ЛПЗ № 26. Умови, які впливають на швидкість зсідання крові.

26.1. Умови, які впливають на швидкість зсідання крові. ………………...……………..57

26.2. Спостереження аглютинації еритроцитів. …………………………………………..57

ЛПЗ № 27. Визначення часу зсідання крові.

27.1. Визначення часу зсідання крові. ……………………………………………………..58

27.2. Приготування та фарбування мазків для визначення лей­коцитарної формули (лейкограми). ………….……………...……………………………………………………………58

 

ВСТУП

Фізіологія(гр. physis - природа, logos - учення) – біологічна наука, яка вивчає процеси життєдіяльності тваринного організму та його складових частин (клітин та субклітинних структур, тканин, органів, систем органів) у їх сукупності та взаємодії з навколишнім середовищем.

Загальна фізіологія– вивчає закономірності життєвих процесів, які притаманні всім живим організмам.

Спеціальна фізіологія– досліджує особливості фізіологічних функцій у окремих зоологічних підтипів, груп, класів тварин.

Еволюційна та екологічна фізіологія– розглядає виникнення та розвиток функцій у процесі еволюції тваринного світу, а також механізми адаптації тварин до специфічних умов існування.

Вікова фізіологія– вивчає динаміку розвитку та згасання фізіологічних функцій у процесі онтогенезу.

Мета фізіології сільськогосподарських тварин – вивчати та змінювати у потрібному людині напрямку функції тварин для підвищення їх продуктивності та плодючості, підвищення якості продукції та підтримання доброго стану здоров’я.

Фізіологія твариннаука експериментальна. Основним методом фізіологічних досліджень є експеримент. Безумовно, саме він створює можливість вивчати процес життєдіяльності тваринного організму з наступним узагальненням результатів досліджень у вигляді гіпотез або теорій.

Тваринний організм це одиниця живої матерії, яка існує самостійно, яка здатна самовідновлюватись та самовідтворюватись, реагує як єдине ціле на зміни умов середовища та має здатність до саморегуляції.

Гомеостаз – відносна динамічна сталість внутрішнього середовища організму та стійкість його основних фізіологічних функцій.

Вивчаючи фізіологію, особливу увагу приділяють постановці дослідів і аналізу отриманих результатів.

Проведення занять, успішне засвоєння практичного матеріалу здійснюється після попереднього вивчення студентами матеріалу відповідної теми. Обов'язковою умовою виконання лабораторно-прак­тичних занять є засвоєння методик з умінням їх використання і аналізом отриманих даних.

В роботах, що пропонуються, вказуються тема, мета та перелік не­обхідного інструментарію, описана підготовка і хід досліду. В кінці кож­ної теми пишеться висновок.

 

Лабораторно-практичне заняття № 1. ____________________

Загальні методи фізіологічних досліджень, правила роботи з експериментальними тваринами, правила роботи з приладами. Охорона праці і техніка безпеки в лабораторії.

 

Тема: Загальні методи фізіологічних досліджень.

На практичних заняттях з фізіології студент має можливість ознайо­митися як з гострими, так і з хронічними дослідами.

Мета цих занять надати знань про інструментальні дослідження і обробку отриманих даних, що в кінцевому результаті має привести до більш глибокого ос­мислення науки фізіології і її значення для практичної ветеринарії. На практичних заняттях серед самостійно проведених дослідів значне місце займають гострі досліди – вівісекція. Досліди проводять на жа­бах., що відрізняються від інших тварин низьким рівнем обміну речо­вин. Вони довше зберігають життєдіяльність після значних оператив­них втручань на їх органах і тканинах без створення будь-яких спе­ціальних умов.

Для вивчення фізіологічних функцій існують різні форми експери­ментів. Деякі дослідження можуть проводитися на здорових тваринах без попередніх операцій та впливів. Дослідник застосовує простий візуальний аналіз або використовує спеціальну апаратуру і в режимі спос­тереження вивчає ті чи інші процеси, які відбуваються в організмі, на­приклад, газообмін у процесі дихання, потовиділення та ін.

Другий вид досліджень, чисто експериментальний (хронічний), проводиться в умовах, створених експериментатором вимушено. В цьому випадку, як правило, потрібна спеціальна підготовка тварин. В одних випадках ек­сперимент починається з моменту операції або після неї, в інших — тварині дається час на одужання і тільки тоді приступають до глибоко­го вивчення функцій органів чи систем.

Усі процедури в експериментах на тваринах слід виконувати, не завдаючи їм страждань. З цією метою використовуються різні способи місцевого або загального знеболювання.

Гострий дослід на відміну від хронічного має цілий ряд ускладнень та побічних впливів: операційна травма, вплив наркозу, пошкодження нервової системи та ін. Разом з тим, цей вид експерименту дозволяє отримати велику кількість цінних фактів. Хронічний дослід не має на­званих вище недоліків, але його проведення ускладнене рядом мето­дичних труднощів і тому використання його не завжди можливе. За­лежно від мети дослідник використовує гострий чи хронічний дослід, іноді поєднує ці два види експериментів.

Висновок: ________________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Тема: Правила роботи з експериментальними тваринами.

Мета.Ознайомитись із правилами роботи з експериментальними тваринами.

В гострих дослідах на жабі для обмеження її руху застосовують нар­коз або, що є найліпшим методом, руйнування центральної нервової системи зондом.

Наркотичними засобами для жаб є ефір та алкоголь. У всіх випадках наркоз настає через декілька хвилин. Передозування засобу веде до смерті, тому з моменту дачі наркозу уважно стежать за жабою: як тільки вона перестає рухатися, її перевертають на спину. Якщо жаба не повертається в попереднє положення, це означає, що наркоз настав і можна проводити дослід.

Ефірний наркоз.На тарілку ставлять скляний ковпак або велику лійку, шийка якої за­ткнута ватою. Під ковпак кладуть вату, змочену ефіром, і садять жабу. Під час досліду підтримують наркоз, поклавши ватку з ефіром на ніздрі або на шкіру тварини.

Алкогольний наркоз. У невеликий ексикатор наливають 0,5 л 10% -вого розчину алкого­лю і кладуть в нього жабу. Кришку ексикатора закривають. Спочатку жаба інтенсивно рухається в розчині алкоголю, а потім заспокоюється, занурюється в нього і перестає рухатися.

Способи руйнування центральної нервової системи. Руйнування центральної нервової системи можна провести двома способами після наркотизації. В першому — жаба буде надто знекров­лена, у другому — втрата крові значно менша.

Жабу беруть із банки, добре затиснувши їй спинку великим і третім пальцями. Обгортають її серветкою так, щоб передні лапки були притиснуті до тулуба, а голова залишалася відкритою. Тримаючи жабу в лівій руці тім'ям доверху, заводять їй в рот тупим кінцем браншу великих ножиць, а потім повертають ножиці і швидко, од­ним рухом, відрізають верхню щелепу з черепною коробкою. Тон­кий зонд вводять у спинномозковий канал і руйнують спинний мо­зок. Загортають жабу в серветку, як сказано вище, беруть її у ліву руку так, щоб великий палець тиснув на спинку, а вказівний - на голову. При цьому голова і хребет утворюють кут. Проводять кінцем зонда по серединній лінії голови зверху вниз. Пройшовши вздовж поти­личної кістки, зондом потрапляють у ямку, відповідно атлантно-окципітальній мембрані. У цьому місці, проколовши зондом шкіру і мембрану, вводять його до спинномозкового каналу. Спочатку, по вернувши зонд доверху, проходять у черепну коробку, руйнують го­ловний мозок, а потім, не виймаючи, повертають зонд у протилеж­ному напрямку і руйнують спинний мозок. Крові при цьому втра­чається дуже мало.

Фіксація лабораторних тварин. Під час досліду жабуфіксують на спеціальній дощечці, приколюючи її лапки і голову шпильками. Краще для цієї мети використовувати пла­стинку із пробки або пінопласту, але якщо таких немає, то їх можна замінити дерев'яною.

Для цього у дерев'яній дощечці у певних місцях фіксації жаб про­свердлюють отвори і в них вставляють пробки. Крім цього, декілька пробок вставляють для введення електродів.

Мишей утримують руками або з допомогою пінцета, захоплюють їх в ділянці потилиці та хвоста; щурів краще фіксувати в спеціальних ящи­ках. При необхідності у них застосовують наркоз під ковпаком.

Собакфіксують за допомогою лямок і намордників, а кроликіві морських свинок– на дерев'яних або металевих столиках спеціальни­ми засобами. Для проведення операцій цих тварин закріплюють у станках у спинному або черевному положенні.

Фіксація сільськогосподарських тварин. Коней фіксують у станку або на спеціальному операційному столі, а також шляхом повалу. Рухи їх можна обмежити підняттям передньої кінцівки, зігнувши її в зап'ястковому суглобі, накладанням закрутки на верхню губу або на одну із вушних раковин.

Корівфіксують у станку або в стійлі. Тримають тварину за роги і по­вертають голову вбік. Крім цього, коровам накладають носові щипці, якими здавлюють носову перегородку, а бугаїв тримають за кільце, вставлене в носову перетинку. Користуються також різними станками або проводять повал тварини.

Свинейзакріплюють в положенні стоячи і користуються металевою закруткою або спеціальними щипцями. Закрутка має вигляд трубки, в яку вставляють рухомий стрижень з петлею із капронової або звичайної мотузки. Петлю накладають на верхню щелепу і затягують її за до­помогою стрижня. Щипцями захоплюють шию позаду вушної раковини і здавлюють, утримуючи тварину в певному положенні. Щоб обмежити рухи свиней у період виконання операцій, можна застосовувати столи плоскої і коритоподібної форми.

Птицю фіксують у станку прямокутної форми. Розміри його визна­чають за розміром птиці. На верхню стінку станка натягують міцну тка­нину із отворами для ніг і голови. Крила та ноги птиці прив'язують до каркасу станка.

Місцеве знеболювання і наркоз тварин. Для обмеження рухів, розслаблення м'язів і усунення больової чут­ливості при проведенні досліджень і фізіологічних дослідів тваринам застосовують місцеве знеболювання або загальний наркоз. Препара­ти викликають побічну дію. Для попередження і полегшення наркозу і місцевого знеболювального ефекту рекомендується попередня фар­макологічна обробка тварин різними лікарськими засобами – премедикація. Для виконання фізіологічних дослідів потрібна поверхнева анестезія шкіри, слизового або середнього шару. Досягається це шля­хом нанесення на підготовлені ділянки тканини речовини, що швидко випаровується, у кількості 10-20 мл. Використовується також 5%-вий розчин новокаїну, 0,5% або 2%-вий розчин дикаїну, який наносять на слизовий шар піпеткою або змоченим тампоном. Для інфільтраційної анестезії краще застосовувати 0,25-1%-вий розчин новокаїну в фізіологічному розчині з адреналіном (1:1000 - 2 мл на 1 л розчину). Щойно приготований розчин вводять у тканину по лінії наміченого розрізу.

Для наркозу у коней застосовують хлоралгідрат у дозі 10-12 г на 100 кг маси тварини у вигляді 3-5%-вих розчинів з додаванням до них слизового відвару. Приготований розчин дають тварині випити чи вво­дять у шлунок через носостравохіднии зонд або в пряму кишку із клістирної чашки. Для попередження розвитку рефлекторного шоку перед наркозом за 20-30 хв коням вводять внутрішньом'язово 5 мл 1 %-вогорозчину атропіну сульфату.

Для наркозу у великої рогатої худоби частіше використовують алко­голь із розрахунку 250 — 300 мл 40%-вого спирту етилового на 100 кг маси тварини. До розчину додають 6 г глюкози на 100 мл алкоголю і вводять його внутрішньовенно повільно. З метою премедикації за 30-40 хв до наркозу тварині ін'єктують внутрішньом'язово аміновазин 0,5-0,7 мл/кг у вигляді 2,5%-го розчину. Для дрібних тварин також застосо­вують 40%-вий спирт етиловий 300-400 мл на кожну. Розчин вводять через ротову порожнину із пляшки. Для премедикації застосовують аміназин у дозі 2,5 мг/кг внутрішньом'язово.

Наркоз у свиней відбувається нормально, але для премедикації за­стосовують аміназин в дозі 1,2-2 мг/кг або комбелен 0,2 мл на 10 кг ма­си тварини. Для наркозу у велику вушну вену вводять 20%-вий розчин хлоралгідрату в дозі 5 г на 50 кг. Глибокий наркоз настає також при введенні 3%-вого розчину хлоралгідрату із розрахунку 0,3 г/кг інтрапе-ритонеально. Місце ін'єкції - збоку на 2-3 см від білої лінії живота і в се­рединній точці між лонним зрощенням і пупком.

Для примедикації собак внутрішньом'язово вводять аміназин 2,5 мг/кг або комбелен 0,3-0,5 мл на кг. Ослабленим тваринам дозу зни жують наполовину. Для інгаляційного наркозу краще застосовувати ефір, який вносять по 1-2 краплі за секунду в маску, яка закріплена на лицевій частині голови собаки. Неглибокий наркоз можна викликати внутрішньовенним введенням 5%-вого розчину натрію пентоталу в дозі 20 мг/кг. Спочатку ін'єктують половину розчину, а після гальмуван­ня рефлексів - іншу частину. Премедикація котів, кролів, птахів відбу­вається при внутрішньом'язовому введенні аміназину 0,2 мг/кг або комбелену в дозі 0,1 мл/кг.

Котів, кроликів, морських свинок, мишей наркотизують ефіром під скляним ковпаком або в камері. Для цього ефір підігрівають у теплій воді і пари його подають під ковпак або в камеру; туди можна покласти ватний тампон, змочений 20-30 мл ефіру. Наркоз у тварин починається через 3 хв. Для наркозу птиці застосовують натрію пентотал 18-20 мг/кг, із якого готують 5%-вий розчин з додаванням глюкози. Вводять його в підкрильну вену до зникнення рефлексів.

Висновок: ________________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Тема: Правила роботи з приладами.

Мета.Ознайомитись із правилами роботи з приладами.

Вивчаючи різні фізіологічні процеси, як правило, використовують методи їх реєстрації. Реєструється або результат, або особлива влас­тивість діяльності клітин, тканин, органів, всього організму. Напри­клад, скорочення м'язів, виділення секрету, зміна частоти і глибини ди­хання, температури, концентрації водневих іонів, осмотичного й онко­тичного тиску.

Апаратура, що використовується для таких дослідів, різноманітна, ґрунтується на різних принципах та нерідко складна.

Апаратуру, що використовується на практичних заняттях, за при­значенням можна розділити на такі групи:

- акумулятори, реохорди, індукційні котушки – прилади, які викорис­товуються для нанесення подразнення електричним струмом;

- міограф, важіль Енгельмана - записуючі пристосування;

- кімографи - прилади, на яких ведеться запис; гальванометри — прилади для вивчення і реєстрації електричних потенціалів.

Під час проведення фізіологічного експерименту використовують різні штучні подразники:

а) механічні (удар, укол);

б) хімічні (луги, кислоти і ін.);

в) електричний струм.

Електричний струм як подразник має ряд переваг. Він не травмує тканини, не викликає незворотних змін, може застосовуватись повтор­но, легко дозувати силу та час його дії, а також контролювати швидкість виникнення та зникнення самого струму.

У зв'язку з тим, що електричний струм частіше використовується як подразник, опис приладів починають з джерела струму та необхідних для використання допоміжних приладів.

Акумулятори. У фізіологічних лабораторіях постійний струм отримують за допо­могою різного роду випрямлювачів (катодних, селенових), від освітлю­вальної мережі або від елементів другорядної дії – акумуляторів. Це не­обхідно тому, що багато електроприладів розраховано на живлення постійним струмом. Постійний струм використовується як подразник, він дуже зручний тим, що при включенні швидко зростає до потрібної напруги, а при вимкнені падає до нуля, тобто його крива має прямокут­ну форму. Практичне значення мають два види акумуляторів: свинцевий (кис­лотний і залізо-нікелевий (лужний).

Реохорд. Для дозування сили постійного струму, що використовується як подразник, його пропускають через послідовно або паралельно вклю­чений опір. Найкращий результат одержується при використанні рео­хорда (потенціометр із ковзаючим контактом). Реохорд являє собою дріт з перетином 0,5 мм із металу з великим опором. Дріт довжиною 1м закріплюється клемами на дерев'яній шкалі, розділеній на 100 см (рис. 1). До клем проводять через ключ струм від акумулятора.

 

Рис. 1. Реохорд (загальний вигляд).

Індукційний апарат. В ряді фізіологічних експериментів для подразнення застосовується індукційний струм, одержаний від індукційного апарата Дюбуа-Реймона. На відмінну від індукційної котушки Румкорфа, в якій другорядна котушка є нерухомою відносно первинної, в індукційному апараті Дюбуа-Реймона другорядна котушка може пересуватися в горизонтальній площині на відстані, рівній довжині дерев'яної шкали, на якій змонтована котушка. Шкала градуйована в сантиметрах (рис. 2).

При замиканні і розмиканні струму в первинній катушці виникає магнітне поле, посилене залізним сердечником, який розміщений у се­редині котушки.Другорядна котушка розташована в магнітному полі, різка зміна якого викликає появу в ній індукційного струму, маючи дуже мале про­довження порівняно з струмом первинного ланцюга, меншу силу і більш високу напругу.

 

 

Рис. 2. Індукційна котушка: 1 - первинна котушка; 2 - вторинна котушка; 3 - переривач; 4, 5 - клеми індукційної котушки; 6 - клеми вторинної котушки; 7 - шкала.

 

Електромагнітний камертон. Електромагнітний камертон (рис. 3) використовують для одержання частоти змінного струму порядку 100 - 250 або 500 коливань на секун­ду. Прилад складається із двох ніжок, закріплених на станині. Магніт, установлений між ніжками, викликає їх коливання.

 

 

 


Рис. 3. Схема електромагнітного камертона: 1 - камертон; 2 - електромагніт; 3 - перо.

 

 

Рис. 4. Електроди:

а) з вилочкою: 1 - електроди; 2 - вилочка; 3 - з'єднання між електродом і вилочкою;

б) не поляризувальні: 1 - скляна трубочка; 2 - "чобітки" з білої глини; 3 - насичений розчин H2SO4; 4 - цинковий стрижень; 5 - клема.


 

Електроди для подразнення. Електроди, які застосовуються для подразнення тканин, являють собою два близько розташованих вусики із твердого дроту (рис. 4).

Важілець Енгельмана.Коли є вільний доступ до серця, його скорочення реєструється важільцем Енгельмана (рис. 5). Це тоненька алюмінієва пластинка з просвердленими по повздовжній площині отворами, що вільно обер­тається по горизонтальній осі, фіксованій до штативу. Важільцем запи­сують скорочення серця в збільшеному масштабі.

Міограф. Для запису скорочення ізольованих або відпрепарованих м'язів за­стосовують міографи. Розрізняють міографи вертикальні й горизон­тальні. Для запису скорочення ізольованого м'яза застосовують верти­кальні міографи (рис. 6). Він складається із двох металевих перекладин, вільно рухається на вертикальному металевому стрижні, який у верхній третині розділений діелектриком із кістки або пластмаси. На верхній перекладині є ковза­ючий гачок, на якому нерухомо закріплюється м'яз. На нижній перекла­дині закріплений важілець, який закінчується пером. При скороченні м'яз тягне важілець догори і перо записує скорочення м'язів у збільше­ному масштабі. Горизонтальний міограф застосовується для запису скорочення м'язів in sutu, тобто на цілій жабі.

 


Рис. 5. Важілець Енгельмана (загальний вигляд).

 

 

Рис. 6. Міограф вертикальний:

1 - верхня перекладина; 2 - важілець з вантажем; 3 - діелектрик; 4 - ікроножний м'яз; 5 - гвин



Кімограф. Для реєстрації скорочення серця, шлунка, м'язів використовують кімограф. Він складається із барабана, який знімається, і обер­тається на осі штатива, на яку надягається барабан. Циліндр приво­диться в рух годинниковим механізмом. На циліндр натягається закоп­чений папір. Передача руху годинникового механізму циліндра здійснюється функціональним шляхом (шляхом тертя). Більш сучасний прилад - електрокімограф. Він приводиться в рух електродвигуном і підключається до мережі (127V або 220V).

Барабанчик Марея. Як правило, міографи, важіль Енгельмана використовують для без­посереднього запису рухів досліджуваних тварин. В тих випадках, коли між досліджуваним об'єктом і реєструючим приладом є якась відстань запис проводиться спеціальним приладом. Запис на відстані, розроб­лений французьким фізіологом Мареєм, здійснюється за принципом повітряної передачі за допомогою двох капсул.Барабанчик Марея яв­ляє собою плоску металеву коробочку, обтягнену зверху тонким гумо­вим полотном. Його прикріплюють до барабана і на нього спирається легкий важіль із пишучим пером на кінці. Будь-яка зміна тиску повітря в порожнині, що сприймається барабанчиком, передається важілю, що реєструє і записує на приладі, призначеному для цієї мети.

Електромагнітний відмітник.При проведенні дослідження виникає необхідність реєстрації момен­ту нанесення подразнення на яку-небудь тканину. Для реєстрації вико­ристовують так званий електромагнітний відмітчик. Він скла дається з магніту, до якого при замиканні струму притягується пластин­ка, оснащена пером, що переміщується на другий рівень, а при розми­канні струму перо повертається до початкового положення.

Гальванометри. Чутливими приладами для виявлення, вимірювання і запису біотоків, що виникають при збудженні мозку, серця, м'язів, є гальвано­метри. Розрізняють два види гальванометрів - струнний (сконструйований у 1901 році Ейтховеном) і дзеркальний. Дія струнного гальванометра базується на русі в магнітному полі провідника, який несе струм. Дзеркальний гальванометр між полюсами постійного магніту має підвісну легку котушку або раму із тонкого дроту. При проходженні струму через котушку вона обертається вправо або вліво залежно від сили і напряму струму, відхиляючись на різну величину кута. При цьо­му на дзеркальце за допомогою освітлювальної системи спрямо­вується промінь світла, який від дзеркальця проектується на шкалу ек­рана. Зайчик при обертанні котушки рухається по поділках шкали, за якою проводиться відлік.

Мікроскоп МБІ-3.При проведенні фізіологічних експериментів виникає необхідність мікроскопії. Для цього використовують мікроскоп оптичний.— прилад, призначений для розгляду об'єктів, невидимих неозброєним оком (рис. 7).

У фізіологічній лабораторній практиці застосовуються також оп­тичні прилади, призначені для визначення концентрації різноманітних речовин у розчинах і зависях: колориметри різноманітних типів, поляриметри, рефрактометри, нефелометри і фотометри.

 


Рис. 7. Мікроскоп МБІ-3:

1 - основа; 2 - мікромеханізм; 3 - мікрогвинт; 4 - тбусотримач; 5 - механізм подачі тубуса; 6 - мікрогвинт; 7 - головка; 8 - револьверна система; 9 - тубус; 10 - предметний столик; 11 - гвинт предметного столика; 12 - клеми; 13 - гільза конденсора; 14 - кронштейн; 15 - гвинт конденсатора; 16 - вилка дзеркала; 17 -дзеркало; 18 - конденсор; 19-об'єктив; 20 - окуляр.

 

Для поділу рідких середовищ використовують центрифуги. Най­більш часто використовують центрифуги зі швидкістю обертання дви­гуна до 10000 об/хв. Центрифуги застосовуються для осадження формених елементів крові, одержання осаду сечі, молока, осадження білків при визначенні в крові гормонів.

Хірургічний інструмент. Для проведення операції ретельно готують хірургічний інструмент (рис. 8).

 


Рис. 8. Хірургічний інструмент:

1,2- кишкові жоми;

3 - зубчастий рановий гачок;

4 - пластинчастий рановий гачок;

5 а, б - ранові ножиці;

6 а, б, в - зонди;

7 а, б - пінцети;

8 - фістульний гачок;

9 - голка Дешампа;

10 - корнцанг;

11 - шпателі;

12 - клеми для білизни.


 

Лабораторний посуд загального призначення.Найширше застосування в лабораторії мають пробірки,які явля­ють собою відрізки скляних трубок великого або малого діаметра, за­паяні з одного кінця. Дно у пробірок округле. Вони використовуються для роботи з невеликою кількістю розчинів.

Існують і пробірки спеціального призначення — центрифужні, що вставляються в гнізда центрифуги, градуйовані, дрібні пробірки для напівмікро- і мікроаналізу (рис. 9).

Хімічні склянки використовуються для роботи з більшою кількістю рідини. їх виробляють різного об'єму із тонкого скла. Такі склянки мож­на нагрівати, але не на відкритому полум'ї, а обов'язково на азбестовій сітці або азбестовому картоні. Склянки та інший тонкостінний посуд не можна ставити на холодну поверхню - на кахель або залізну підставку штатива. Переносити великі склянки з рідиною потрібно тільки двома руками.

Батарейні склянки також знаходять у лабораторії деяке застосу­вання, але вони товстостінні, тому нагрівати їх не можна. Широко за­стосовуються різні колби, круглі і конічні (колби Ерленмейєра). Круглі колби бувають округлодонні і плоскодонні. Вони мають різну шири­ну і довжину горла. Для спеціальних цілей, особливо в органічному синтезі, застосовуються колби, які мають два чи три горла. Колби з ок­руглим дном потрібно ставити на спеціальні підставки-кільця, оскільки вони не можуть стояти. їх також слід нагрівати на азбестовій сітці, як і плоскодонні.

Колби Ерленмейєра звичайно застосовуються для титрування, то­му що із них легко добувати вміст і розмішувати, не боячись розлити рідину.

 

 
 

 


а

 

 

а б в г д е

 

Рис. 9. Лабораторний посуд:

а – пробірка; б – мензурка конічна; в – мірний циліндр з притертою пробкою; г – мірний циліндр без притертої пробки; д – конічна колба Ерленмейєра без притертої пробки; е - конічна колба Ерленмейєра з притертою пробкою.

 

Кристалізаційні чашки— це скляні плоскодонні різних діаметрів товстостінні посудини, які підлягають нагріванню. В лабораторіях ве­ликі чашки використовують з різною метою - для збору газу над водою, охолодження посуду водою, вирощування кристалів, для очищення ре­човин, перекристалізації та ін.

Мірний посуд. Мірним посудом є різноманітні мензурки, мірні колби, бюретки, мікробюретки, піпетки Мора, градуйовані піпетки іт.д. Мензуркиявляють собою конічні склянки з градуюванням на міліметри з зовнішньої сто­рони. Вони використовуються для вимірювання об'єму рідини, нагріва­ти їх не можна.

Застосовуються також і мірні циліндри. Мірні циліндри і мензурки бувають різного об'єму, найбільш використовувані об'ємом 100-200, 250-300, 500 і 1000 мл. При роботі з леткими речовинами часто застосовують мірні цилінд­ри з притертими пробками.

З допомогою циліндрів відмірюють різні рідини; якщо рідина, на­приклад вода, змочує скло, то вона буде мати верхню поверхню (ме­ніск) вигнуту, а якщо рідина, наприклад ртуть, не змочує скло, то вона матиме випуклий меніск. Об'єм води вимірюють за нижнім рівнем меніска, а ртуті (що не змо­чує скло) - за верхнім. Якщо рідина змочуюча, але темна і не просвічується, то нижній рі­вень меніска розрізнити неможливо і замір роблять по верхньому рівню.

Аналогічно заміряють рівень рідини у мірних колбах, що мають довге вузьке горло, на якому приблизно посередині нанесена мітка, що обмежує точно виміряний об'єм. Таке вузьке і довге горло потрібне для більшої точності вимірювань. На зовнішній поверхні колби вказа­ний об'єм, на який вона розрахована. Є колби об'ємом 100, 200, 250, 500 і 1000 мл. Колби (рис. 10) часто мають притерті скляні пробки. Мірні колби значно частіше, ніж мензурки чи циліндри використовуються для при­готування точних і приблизних розчинів певної концентрації. При наповненні рідиною мірної колби слід уважно слідкувати за доливанням рідини, щоб не додати занадто велику кількість: спочатку наливати рідину через лійку, а потім, коли до мітки залишиться 2-4 мм, обереж­но додавати рідину краплями із піпетки.

Для титрування розчину, що застосовується в об'ємному аналізі, в лабораторії користуються бюретками. Бюретки бувають з краном або з піпеткою, на яку або одягають затискач Мора або вкладають у середи­ну маленьку скляну намистинку, натисканням на яку можна спричини­ти витікання рідини (рис. 11).

 

 

з краном з пружинним затискачем з намистинкою

Рис. 10. Мірні колби. Рис. 11. Бюретки.

 

Градуюються бюретки зверху вниз, тому відлік кількості рідини, що витікає, ведеться так: спочатку рідину в бюретці виставляють точно на нулі по нижньому меніску, якщо рідина світла чи прозора, або по верх­ньому меніску, якщо рідина темна. Меніск установлюють, тримаючи бю­ретку так, щоб нульова точка знаходилася на рівні ока. Після закінчення роботи з бюреткою, коли з неї взята певна кількість рідини, заміряють, скільки рідини витекло. Для цього фіксують очі на рівні нового положен­ня меніска рідини і визначають, на якій поділці бюретки він зупинився. При новому титруванні необхідно долити в бюретку розчин до нульової точки і працювати з нею так, як було вказано вище. Бюретки можна на­повнювати різними розчинами, але при цьому необхідно дотримува­тись певних правил. Бюретки зі скляним притертим краном не можна заповнювати розчином лугу, бо під дією вуглекислого газу луг у бюретці може кристалізуватися в шліфі і кран заїдає. В бюретки з гумовими на­садками не можна наливати розчин сильного окисника, наприклад, марганцевокислого калію, йоду, двохромовокислого калію та ін., бо ці розчини роз'їдають гуму. Заповнюються бюретки різними способами, але правил заповнен­ня потрібно дотримуватись абсолютно точно, якщо прагнути точності аналізу. У бюретці не має бути бульбашок повітря, які досить часто залиша­ються в її кінчику і змінюють результат аналізу, тому що повітря займає певний об'єм. Щоб видалити бульбашки повітря, необхідно зігнути гу­мову насадку, піднявши її за нижній кінець вгору, і послабити затискач чи натиснути на намистинку. Рідина, що піднімається, витисне повітря. Для відліку малих об'ємів розчинів користуються мікробюретками. Принцип роботи з мікробюретками такий же, як і з бюреткою з кра­ном.

Широке застосування мають піпетки Мораі градуйовані піпетки.

Піпетка Мора являє собою довгу скляну трубку з розширенням посе­редині і з відтягнутим внизу кінцем. Така піпетка розрахована на чітко об­межений об'єм горизонтальною кільцевою міткою, що нанесена дещо вище розширення. На розширенні є надпис, що вказує об'єм піпетки. Піпетки Мора розраховані на 50-25, 20-10 мл. Піпетки звичайно розміщують у спеціальних штативах - стійках. Набирати рідину в піпетки слід таким чином. Нижній кінець піпетки опускають у посудину з рідиною. Однією рукою піпетку тримають дещо вище розширення, іншою підтри­мують посуд, з якого набирають рідину. Верхній кінець піпетки беруть у рот і втягують в піпетку рідину. За рідиною в піпетці необхідно уважно стежити, щоб вона не потрапила в рот (рис. 12).

Мора градуйована

 

Рис. 12. Піпетки, промивалка, колба Вюрца.

Якщо рідина отруйна або їдка, то втягувати її ротом не можна, в та­ких випадках користуються гумовою грушею, яку з допомогою гумово­го шланга приєднують до верхнього кінця піпетки. З градуйованою піпеткою поводяться так само, як і з піпеткою Мора.

Скляний посуд спеціального призначення. Для переливання рідини із посуду з широким горлом в посуд із вузьким або для фільтрування застосовують лійки, які виготовляють зі скла, фарфору, пластичних мас. При фільтруванні рідини в склянку че­рез лійку останню закріплюють на кільці штатива, підібравши його за величиною. Кінець трубки лійки має торкатися стінки склянки, щоб рідина не розбризкувалась, а стікала по стінці. Якщо рідину перелива­ють через лійку в колбу, то можна лійку вставляти безпосередньо в горлечко колби, якщо вона досить стійка, але при цьому слід уважно стежити, щоб лійка не дуже щільно закривала колбу, інакше повітря, що витісняється рідиною з колби, буде розбризкувати рідину. Тому між горлом і лійкою має бути проміжок, для цього між ними вставляють па­перовий джгутик.

В лабораторіях досить широко застосовуються скляні циліндри. Вони бувають з притертими краями, до яких пришліфовується спе­ціальне притерте скло. Вони схожі на мірні циліндри, але не мають гра­дуювання.

Для промивання і змивання осадів зі стінок посудини застосову­ються промивалки (рис. 12). Промивалка являє собою невелику плос­кодонну круглу колбу, в яку наливають дистильовану воду або будь-яку іншу рідину, необхідну для аналізу. Колбу закривають пробкою з двома отворами, через які пропущені дві вигнуті скляні трубки. Кінець однієї з трубок лише трохи введений у колбу з метою створення в ній тиску повітря. Друга трубка досягає майже дна колби, через неї виводиться назовні рідина, що міститься в колбі. На зовнішній кінець цієї трубки приєднується коротка каучукова трубка, до якої, в свою чергу — скля­ний наконечник. Наявність каучукової трубочки обумовлює особливу рухливість наконечника, завдяки чому потік рідини можна направляти в будь-яку сторону. Діє промивалка таким чином. Кінець короткої трубки беруть у рот і вдувають в колбу повітря, створюючи тим самим тиск, за­вдяки чому рідина із колби по довгій трубці виходить назовні. Вдуван­ня повітря можна проводити і при допомозі гумової груші. Якщо в про-мивалці гаряча вода, то перед тим, як продувати в неї повітря, необхідно струсити промивалкудля попередження викиду з неї води. Для фільтрування з розрідженням-застосовується колба Бунзена.

Колба Вюрцазастосовується при перегонці рідини. Вона має дов­ге горло і округле дно. Від горла вбік відходить відросток. Він може бу­ти розміщений ближче до кулі колби і ближче до отвору колби. Цей відросток потрібен для виходу пари рідини при її перегонці. Горло кол­би закривають пробкою. Перегонку рідин, а також твердих речовин можна проводити в ретортах.

Для попередження зволоження різних реактивів широко застосову­ють ексикатори.Ексикатор (рис. 13) являє собою товстостінну скляну посудину, що закривається притертою скляною кришкою. Він скла­дається з двох частин: верхньої, більш широкої, циліндричної, трохи розширеної догори, і нижньої, яка звужується догори у вигляді зрізано­го конуса. На дно верхньої частини ексикатора кладуть вкладиш, частіше за все у вигляді фарфорової пластини з отворами, який засто­совується для розміщення тиглів та інших посудин із препаратами. На дно нижньої частини ексикатора наливають концентровану сірчану кислоту або кладуть добре прожарений хлористий кальцій. Притерті поверхні ексикатора і його кришки змазують вазеліном. Закриваючи ексикатор, кришку необхідно не накладати зверху, а насувати збоку, до того ж слід якнайкраще притерти поверхні, обертаючи кришку. Відкри­вати ексикатор слід так само, як і закривати, тобто обережно зсувати кришку вбік, а не піднімати її. Ексикатором без кришки користува­тися не можна.

 

 

 

Рис. 13. Ексикатор, крапельниця з притертою піпеткою, крапельниця звичайна.

 

Широко застосовуються в лабораторіях так звані крапельниці.Найбільш зручні крапельниці являють собою кулеподібний скляний ба­лончик з невеликим відростком у верхній частині, дуже звуженим у на­прямку до отвору. Рідину в таку крапельницю наливають через спеціальний отвір, який закривається пробкою. Об'єм такої крапель­ниці не перевищує 25-50 мл. Досить зручною є також крапельниця, що являє собою посудину з притертою скляною піпеткою, що вставляється через верхній отвір і має невеликий гумовий балончик.

Фарфоровий посуд.

Фарфорові чашкиявляють собою неглибокі фарфорові посудини з округлим дном, глазуровані зсередини. Ці чашки називаються також випарювальними, тому що в них проводять випарювання розчинів. Нагрівають фарфорові чашки безпосередньо на полум'ї, закріпивши їх на кільці штатива відповідного діаметра або на фарфоровому трикут­нику, якщо вони дуже малі.

Фарфорові тигліявляють собою глибокі посудини різних форм і розмірів з вузькою основою, що нагадують за формою горщики. Розміри тиглів характеризуються номерами. Тиглі застосовуються для прожарювання в них речовин при температурі до 1200°С. Фарфорові тиглі можна нагрівати в муфельних і тиглевих печах і на відкритому по­лум'ї пальника. В тиглях можна нагрівати всі речовини, крім тих, які вступають у реакцію з глазур'ю: лугів і фтористих солей. Перед робо­тою тиглі потрібно добре промити. Колір внутрішньої поверхні тигля має бути незмінним (рис. 14).

 


 

 

Рис. 14. Фарфорова чаша, фарфорові тиглі.

 

Фарфорові ступки являють собою товстостінні важкі посудини, гла­зуровані ззовні. Внутрішня поверхня неглазурована. Речовини в ступці розтирають з допомогою фарфорового товкачика, нижня частина якого неглазурована. У фарфоровій ступці речовини можна тільки розтирати, але не товкти. Ступку можна наповнювати потрібною речовиною лише на одну третину. Ступки бувають також мідні і чугунні.

Досить широке застосування для фільтрування при вакуумі знахо­дять лійки Бюхнера. Лійка Бюхнера має плоске дно з отворами, через які рідина стікає вниз у трубку лійки. На це сітчасте дно кладуть папе­ровий фільтр. Таку лійку вставляють через пробку в колбу Бунзена, в якій відбувається розрідження, і рідина, пройшовши через фільтр, зби­рається в колбі. Для того, щоб злити рідину, відключають вакуум, тиск повітря збільшується, і рідину можна вилити з колби.

Допоміжні пристосування. Крім посуду, в лабораторіях використовують різні допоміжні пристосування: лабораторні штативи, свердла для пробок, тигельні щипці і т.д.

Лабораторний штатив — залізний стрижень, що вгвинчується у важку чавунну основу прямокутної форми. На цьому стрижні кріплять­ся різні деталі за допомогою затискача. Затискач має дві муфти, розміщені у взаємоперпендикулярних площинах, і гвинти. У муфту вкладаються і закріплюються за допомогою гвинта лапки і кільця. Лапки використовують для закріплення в штативі приладів і пробірок. Кільце звичайно служить підставкою.

Пробірки завжди кріпляться в лапці коло самого отвору для зручності маніпуляцій з прилада­ми і посудом. Лапки завжди ма­ють всередині пробкові проклад­ки або гумові трубки, які аморти­зують стискаючу дію лапки й ізо­люють скляний посуд від контакту з холодною залізною лапкою.

Кільце можна використовувати по-різному: покласти, поставити плоскодонну скляну посудину і нагрівати її. На кільці закріплюють лійки, через які проводять фільтру­вання. Також можна на кільці розмістити керамічний трикутник, а на ньо­му — фарфоровий тигель або неглибоку фарфорову чашку, яка прова­люється через кільце, а на трикутнику тримається. В лабораторіях до­сить часто для проведення дослідів із газами і рідинами застосовують металеві затискачі, які надівають на гумові трубки і здавлюють їх, попе­реджуючи вихід газу чи рідини. Найбільш широко застосовуються зати­скачі двох систем: пружинні Мора, гвинтові Гофмана.

Для захоплювання тиглів, чашок, кришок, а також інколи деяких ре­активів, які не можна брати голими руками, наприклад, їдких лугів, за­стосовують тигельні щипці,звичайно сталеві. Для захоплювання пробірок використовують тримачі. Вони бувають дерев'яні і жерстяні на дерев'яній ручці, що більш зручно. Якщо доведеться працювати з корко вими пробками, то перед тим, як користуватися такою пробкою, спочат­ку потрібно стиснути її при допомозі пробкового затискача.

 

 

Рис. 15. Техніко-хімічні ваги. Рис. 16. Чашкові ваги.

 

При проведенні фізіологічних досліджень для приготування роз­чинів, реактивів, фарб їх компоненти доводиться зважувати. Для цього використовують вагитрьох видів:

- столові (ваги для грубого зважування);

- техніко-хімічні (ваги для дуже точного зважування);

- аналітичні.

До вагів першої групи відносяться: важільні, чашкові, циферблатні й розраховані на навантаження від 1 до 50кг. Вагами точного зважування є аналітичні і техніко-хімічні, що мають т.з. аретир.

Аналітичні ваги (рис. 17) розміщують в скляному футлярі-вітрині. Передня стінка футляра піднімається вгору, є також бокові дверцята, які відкриваються. На вагах цього типу можна зважувати з точністю до 0,1мг (0,0001г).

 

 

Рис. 17. Аналітичні ваги. Рис. 18. Торсійні ваги.

 

При користуванні різновагами гирі треба брати тільки пінцетом і в кінці зважування класти лише у призначені для них гнізда.

В лабораторіях інколи використовують ваги, призначені для спеціальних визначень : пробіркові, квадратні і торсійні.

Торсійні ваги відносяться до типу циферблатних і призначені для зважування невеликих вантажів — до 500 мг (рис. 18).

Завдання:запишіть правила роботи з світловим мікроскопом.

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Висновок: ________________________________________________________________________________

__________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

 

Тема: Охорона праці і техніка безпеки в лабораторії.

При проведенні лабораторно-практичних занять з фізіології вико­ристовують лабораторних та сільськогосподарських тварин. При ро­боті з ними треба бути дуже обережними,бо тварини можуть завдати різні ушкодження: укуси, поранення. Треба запа'мятати, що корова ро­бить різкі рухи вбік, а кінь — назад. Тому підходити до цих тварин тре­ба обережно, враховуючи можливість удару. Всі маніпуляції на великих тваринах треба здійснювати після фіксації. Роботи проводяться з таким розрахунком, щоб слина, сеча, кров не потрапляли на шкіру, в очі, на одяг. Тому студент на заняттях має використовувати халат і гумові рукавиці.

У лабораторії бувають випадки, коли необхідна невідкладна медична допомога: порізи рук склом, опіки гарячими предметами, кислотами, лу­гами, ураження газоподібними речовинами і парами деяких речовин.

В особливо тяжких випадках травм потрібно негайно звернутися до лікаря і викликати швидку допомогу.

Для надання першої допомоги в усіх випадках у лабораторії завжди треба мати:

1). Бинти;

2). Гігроскопічну вату;

3). 3%-вий розчин йоду;

4). 2%-вий розчин борної кислоти;

5). 2%-вий розчин оцтової кислоти;

6). 3-5%-вий розчин двовуглекислого натрію (питної соди);

7). Колоїд.

При пораненнях склом потрібно видалити його уламки з рани і, впевнившись, що там їх більше немає, змазати рану йодом і перев'яза­ти ушкоджене місце.

При термічних опіках першого ступеня обпечене місце можна при­сипати двовуглекислим натрієм (питною содою), рисовим або картоп­ляним крохмалем або тальком.

Добре допомагають примочки із свіжовиготовлених розчинів пит­ної соди (2%) або марганцевокислого калію (5%). Кращим засобом для примочок є 70-96%-вий етиловий спирт, він виконує одночасно дезінфікуючу і знеболюючу дію.

При більш тяжких або великих опіках необхідно негайно відправити потерпілого до лікаря. Із засобів першої допомоги при опіках другого і третього ступенів допустимі тільки примочки із розчину марганцево­кислого калію.

При опіках хімічними речовинами (кислотами, лугами) уражену ділянку шкіри швидко промивають великою кількістю води. Потім на обпечене місце накладають примочку: при опіках кислотою — із 2%-вого содового розчину, при опіках лугом — зі слабкого (злегка кис­лого на смак) розчину оцтової кислоти.

При отруєнні хімікатами слід негайно, до прибуття лікаря, надати потерпілому першу допомогу.

Речовини, які викликають отруєння, і застосування протиотрут.

Речовини, які вик­ликають отруєння Протиотрути
Рідкі і тверді речовини
Алкалоїди (крім групи морфіну) Дати одну-дві повні столові ложки очищеного дерев'яного вугілля або подрібненого кар­болену на склянку води і викликати блювання
Алкалоїди (групи морфіну) Бромиста камфора (0,5 г) або кордіамін (ЗО крапель), міцний чай або кава. При необхід­ності слід робити штучне дихання або вдихати кисень чи карбоген — суміш кисню з 6%-вим діоксидом вуглецю
Альдегіди Випити склянку 0,2%-вого розчину аміаку, а через декілька хвилин — склянку молока
Аміак- розчин Пити дуже слабкий оцтовокислий розчин або лимонний сік. Викликати блювання. Дати олію, молоко або яєчний білок
Анілін При отруєнні викликати блювання, вдихати кисень. Дати послаблююче, але ні в якому разі не спирт і не олію
Барій (розчинні солі) Викликати блювання. Дати сірчанокислий магній або натрій
Бензол При отруєнні через стравохід викликати блю­вання. Дати послаблююче, зробити штучне дихання й вдихати кисень. Дати каву
Йод Викликати блювання. Дати 1%-вий розчин сірчанокислого натрію, крохмальний клей­стер, молоко
Марганець - кислотні солі (пармангати) Дати води. Викликати блювання. Дати мо­локо, яєчний білок або крохмальний клейстер
Мінеральні кислоти При отруєнні полоскати рот водою і 5%-вим розчином двовуглекислого натрію. Дати молоко і оксиду магнію (10 г оксиду магнію в 150 мл води) або вапняну воду і олію чи рідке тісто
Миш'як або сурма Викликати блювання. Дати послаблююче — сірчанокислий магній, після чого в 300 мл во­ди розчинити 100 г сірчанокислого окисного заліза, додати 20 г окису магнію, розтертого в 300 мл води, суміш добре розмішати і давати потерпілому по одній чайній ложці через 10—15 хв до припинення блювання.
Цинку сполучення Викликати блювання. Дати сире яйце в молоці
Газоподібні речовини
Аміак (із балона) Чисте повітря, спокій. При втраті свідомості — штучне дихання
Ацетонова пара Чисте повітря, спокій. При втраті свідомості — штучне дихання
Бензол-пари Чисте повітря (уникати охолодження), спокій. Вдихання кисню
Бром-пари Вдихання 3—5%-вої газоповітряної суміші, до складу якої входить аміак; промивання очей, рота і носа розчином двовуглекислого натрію (питної соди). Спокій, вдихання кисню
Йод-пари Вдихання водних парів з домішками аміаку, очі промивати 1%-вим розчином сірчано­кислого натрію
Оксид азоту Спокій, вдихання кисню
Оксид вуглецю, аце­тилен, світильний газ Чисте повітря. Не допускати охолодження тіла. Якщо дихання зупинилося, робити штуч­не дихання з додаванням кисню. Спокій
Оксид цинку-пари Якомога більше молока, спокій
Сірчистий газ Промивання носа і полоскання порожнини рота 2%-вим розчином двовуглекислого натрію. Спокій.
Сірковуглець Чисте повітря, спокій. При необхідності штуч­не дихання
Сірководень Чисте повітря, спокій. При необхідності штучне дихання, кисень
Свинець і його сполуки-пари Негайно відправити до лікарні
Ртуть- пари Дати яєчний білок, касторову олію
Фенол-пари Чисте повітря, спокій
Фтористоводнева кислота Вдихання аміаку, чисте повітря, спокій
Хлор Спокій, навіть при слабкому отруєнні вдихати кисень
Нітросполуки Викликати блювання. Дати послаблююче. Недопустимо давати спирт, жири або олію
Олово-сполуки Викликати блювання. Дати суміш оксиду маг­нію в воді, олію
Піридин Давати пити чай або каву в великій кількості. Робити штучне дихання
Ртуть- сполуки Негайно дати три сирих яйця в молоці (біля 1 л). Викликати блювання. Дати суміш: 1 г фосфорнокислого натру, 5 мл 3%-вого пероксиду водню і 10 мл води, враховуючи, що вказана кількість береться на кожні 0,1 г хлорної ртуті, що потрапила в шлунок
Свинець- сполуки Дати велику кількість 10%-вого розчину сір­чанокислого магнію
Срібло- сполуки Дати велику кількість 10%-вого розчину хлористого натрію (кухонної солі)
Сірчана і соляна кис­лота- пари Свіже повітря, спокій
Фенол Викликати блювання. Дати вапнякову воду, або суміш оксиду магнію (15 г оксиду магнію на 100 мл води, всього треба дати 500 мл по одній столовій ложці через кожні 5 хвилин) або розбавлений розчин марганцевокислого калію (1:4000). У тяжких випадках дають 5%-вий розчин сірчанокислого натрію і забезпечують вдихання кисню
Фосфор Дати 200 мл 0,2%-вого розчину сірчано­кислої міді. Не давати жирів і олії
Фтористий натрій Дати вапнякову воду або 2%-вий розчин хлористого кальцію
Ціанистоводнева (синильна) кислота та її солі При отруєнні через стравохід дати 1%-вий розчин сірчанокислого натрію або 0,025%-вий розчин марганцевокислого калію. Викликати блювання. Негайно вдихати з вати амілнітрит (накрапати на вату 10 крапель). Якщо покращення немає, зробити штучне дихання з великою кількістю кисню

 

У всіх випадках отруєння слід негайно викликати лікаря або достави­ти потерпілого в медпункт. У лабораторії корисно мати спеціальні пла­кати про заходи надання допомоги при нещасних випадках.

При пожежі в лабораторіях. Іноді в лабораторіях виконують небезпечні в пожежному відношенні ро­боти.

Нагрівання.Пожежі при нагріванні, прожарюванні, висушуванні та інших роботах можуть виникати через:1. несправність нагрівальних приладів (газових пальників, електро­приладів іт.д.);

2. несправність газо- і електричних проводів;

3. недотримання правил безпеки.

При проведенні нагрівання під нагрівальний прилад обов'язково потрібно класти товстий лист азбесту і по можливості вести нагріван­ня не на дерев'яному столі, іноді рекомендується підкладати під нагрівальний прилад лист бляхи.

Особливої обережності потребує нагрівання речовин, пари яких можуть загорітися.

Уважно треба використовувати олійні бані, при перегріві яких може самозайнятися олія, що може стати причиною пожежі.

Вогненебезпечні речовини. Дуже часто пожежі в лабораторіях виникають у результаті роботи з вогненебезпечними речовинами. До них належить велика кількість органічних розчинників і вибухових речовин.

Всі операції, пов'язані з нагріванням, слід проводити на поперед­ньо нагрітій водяній бані з загашеним пальником. При роботі з речовинами, що легко займаються, потрібно завжди мати під рукою листовий азбест, пісок, повсть і т. д. Вибухові речовини потребують обережності не тільки при роботі з ними, але і при зберіганні їх. При використанні вибухових і вогненебез­печних речовин слід керуватися спеціальними інструкціями.