Територіальний поділ праці як основа формування економіки регіонів

 

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації регіону (території), зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних регіонів та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці в країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.

Видатний географ-економіст М. Баранський так визначає територіальний поділ праці: "Під територіальним (географічним) поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова територіального поділу праці полягає в тому, щоб різні райони (або країни) працювали один на одного, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання".

Отож, територіальний поділ праці між регіонами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До територіального поділу праці включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця на інше.

Власне, в основі територіального поділу праці лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між населенням, що там мешкає, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій – більших. Тому доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.

У межах України виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку територіального поділу праці.

В загалі виділяють шість різновидів територіального поділу праці.

1. Генеральний – між великими економічними районами і країнами. Наприклад, між Східними та Західними районами України – за експортом до останнього чорних металів й кам'яного вугілля.

2. Внутрішньорайонний – між промисловими вузлами й містами. Часто в одному з районів розташовується головне підприємство, а в іншому – його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.

3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому територіального поділу праці. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й постачання його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.

4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіальне роз'єднані (вилов риби – переробка – консервування, копчення, соління).

5. Фазовий – одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.

6. Епізодичний – регіони обмінюються якимись товарами не постійно.

За науково-технічного прогресу територіальний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.
Порайонні відмінності у виробництві дають можливість створювати товари, призначені здебільшого для інших районів.

Там, де є чималі територіальні відмінності та розрізняються умови їхнього використання, виникають великі порайонні розбіжності у собівартості виробництва однойменного товару.

У кожному регіоні можуть виділятися галузі, що ведуть перед у розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорегіональною, міжрегіональною та міжнародною. Галузі спеціалізації підрозділяються на профільні, що мають значну питому вагу в структурі господарства регіону, та непрофільні, що мають незначну вагу.

Основою визначення спеціалізації є ступінь участі регіону в територіальному поділі праці. Територіальний поділ праці як одна з форм суспільного поділу праці, нерозривно пов'язана з галузевою її формою. Саме поділ праці диференціює процес виробництва, зумовлює глибину його спеціалізації, формує галузеву структуру, забезпечуючи тим самим високу ефективність індустріального розвитку. При цьому галузі розташовують свої підприємства на території, найбільш сприятливій для їхнього розвитку.

До спеціалізованих відносяться ті галузі господарства, які зосереджують свою діяльність на обмеженій території, можуть ефективно обслуговувати потреби не лише свого, але й інших регіонів. Найбільш розвинуті міжрегіональні зв'язки у паливній, металургійній, машинобудівній, лісозаготівельній промисловості завдяки концентрації виробництва в обмеженій кількості районів. Завдяки широкому асортименту відбувається значний обмін продукцією легкої та харчової промисловості.

Завдяки міжрегіональному обміну використовуються найбільш унікальні особливості природно-господарських регіональних комплексів, відбувається взаємне доповнення економіки. Спеціалізацією в широкому розумінні є визначення економічного профілю (індустріальний, індустріально-аграрний, аграрний). Детальніша спеціалізація характеризується галузями, підгалузями і навіть окремими виробництвами усередині сфери господарства. Таким чином, основою характеристики регіональної спеціалізації є високий рівень концентрації та висока питома вага даного виробництва у регіоні, а також ефективне обслуговування не лише свого, але й інших регіональних структур, активна участь у загальнодержавному поділі праці.

Галузі спеціалізаціївизначають за допомогою коефіцієнтів: локалізації галузі в районі, виробництва продук­ції галузі на душу населення й міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Коефіцієнт локалізації Клв.рв.к, або концентрації, певного виробництва в районі,

де Пв.р в.к - частка галузі відповідно у виробництві району і краї­ни (промисловості, сільського господарства).

Коефіцієнт виробництва продукції на душу населення Кдгал.р / Пнас.р ,

де Пгал.р нас.р - частка галузі району у виробництві продукції відповідної галузі в масштабі країни і населення району в населенні країни.

Коефіцієнт міжрайонної товарності Км.т = Вп.г.р / Вп.р

де Вп.г.р п.р - вартість продукції певної галузі району, що виво­зиться за його межі; продукції, яка виробляється у районі.

Простіше цей коефіцієнт можна визначати за відношенням обсягу вивезеної з району продукції галузі до обсягу її виробництва у районі в натуральних показниках.

Для галузей спеціалізації показники Кл і Кд > 1, а Км.т £ 1. Наприклад, високі рівні спеціаліза­ції має чорна металургія в Донецькому економічному районі, цукрова промисловість - у Подільському.

Важливим є показник загального рівня спеціалізації еконо­мічного району, за яким визначають місце, значущість господарського розвитку економічного району. Його розраховують за формулою: Сз =(Рв /Р)100,

де Сз - загальний рівень спеціалізації району; Рв - частина сукупно­го суспільного продукту, що вивозиться за межі району, у вартісному вираженні; Р - сукупний суспільний продукт, який виробляється в райо­ні, у вартісному вираженні.

Рівень спеціалізації району не може становити 100%, бо це означало б, що вся вироблювана у районі продукція вивозиться за його межі.

Рівень комплексності розвитку господарства району (регіону) визначають (у %) за формулою: К = (Ркс)100,

де Рк - частка сукупного суспільного продукту, який споживається у районі, Рс - сукупний суспільний продукт району у вартісному виражен­ні.

Частка сукупного суспільного продукту, який споживається в ра­йоні, завжди менша за частку сукупного суспільного продукту району, тому 100%-й показник неможливий. Оскільки тоді райони могли б самозабезпечувати й обмежувати себе, а це суперечить поняттям «економічне районування» і «територіальний поділ праці». Між поняттями «спеціалізація» та «ком­плексний розвиток» існує обернено пропорційна залежність:

Рв / С = Рк / К.

Зрозуміло, що підвищення рівня спеціалізації призводить до зниження рівня комплексного розвитку і навпаки.

Отримані за наведеними формулами показники дають лише зага­льне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району.

Управління господарством поєднує господарський підхід з комплексним розвитком економічних ра­йонів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Тому дуже важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з економічних районів.