Основні типи грошово-кредитної політики

— політика грошово-кредитної рестрикції (політика "дорогих грошей") — весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується, згідно з динамікою економічного циклу, стисненню обсягів грошової та кредитної емісії;
— політика грошово-кредитної експансії (політика "дешевих грошей") — забезпечення доступності для суб'єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Найбільш поширеною є класифікація за спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей. За цим критерієм зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголошується посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна назвати ще політикою «м’якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набере форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей.

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням
умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб’єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Але разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаб­лює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і неви-
важеним, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики — політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м’якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких темпів зростання виробництва.

Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції, виконуючи подібну ж місію. Така зміна монетарної політики є неминучою через циклічність коливань ділової активності, хоч і вона є досить «незручним» для економіки методом монетарного забезпечення. Ця політика багато в чому нагадує відоме керування за принципом «стій-іди». Максимально пом’якшити наслідки такого керування можна за умови виключення взагалі з монетарної практики двох крайніх типів монетарної політики — експансійної та рестрикційної, і використання лише двох проміжних — рефляційного та дезінфляційного.

Порівняння розглянутих типів монетарної політики можна продемонструвати на такому графіку (цифрові дані умовні) (рис. 9.2).

На етапі монетарної експансії лінія інфляції мала тривалий і стрімкий злет, що супроводжувався дещо пологішим і коротшим, але теж стрімким, підняттям лінії ВВП. Відмінність у часі пояснюється тим, що вже на кінцевій ділянці експансійної політики, коли інфляція перевищила 150 %, її негативні наслідки спрямували лінію ВВП вниз ще до початку політики рестрикції.

Рис. 9.2. Порівняння ефективності різних типів монетарної політики

 

Основні форми інфляції

1) Повзуча інфляція

Вона настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи за незначного зростання цін.

Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв'язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово вилучає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обороту грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Ці процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообороту і збільшення пропозиції товарів і послуг. Отже, за умов неповної зайнятості (наявності не завантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому економіці більшості розвинутих країн нині притаманна повзуча інфляція, якою часто користуються як засобом стимулювання та регулювання економічного розвитку.

Водночас, за повзучої інфляції відбувається поступове нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх “вибухом”.

За умов певної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на “інфляційне фінансування” за обмеженої пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну - MV=PQ. Виникає ситуація, за якої дальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а призводить до

безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція переходить на вищий щабель і перетворюється на гальмо економічного розвитку.

Повзуча інфляція на цей час - найбільш характерна для економіки України. Подальше зростання цін, що має місце, - не зумовлено ні чим: ні світовими цінами, ні курсом валют, ні монетаристською політикою уряду, ні іншими чинниками. Це, дійсно, - гальмо для зростання виробництва (зважаючи на брак обігових коштів та жорстокості умов кредитування).

2) Галопуюча інфляція

Ця інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена, або галопуюча, інфляція.

Вона спричиняє випереджальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін.

За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція породжує відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу, тобто розбалансування економічної рівноваги.

Галопуюча інфляція посилює руйнівний вплив на грошовий обіг. За таких темпів інфляції економічним агентам не вигідно тримати свої активи у грошовій формі. Гроші зі сфери нагромадження чи заощадження переходять у сферу обігу. Виникають так звані “гарячі гроші” - гроші, що втрачають свою вартість і не затримуються надовго на руках. Кожен прагне найшвидше позбутися грошей, довіра до яких втрачається. Прагнення економічних агентів швидше позбутися “гарячих грошей” прискорює їх оборот, що зменшує необхідну для його обслуговування грошову масу. Прискорення обороту грошей стає додатковим стимулятором інфляційного процесу. Агенти ринку втрачають бажання реалізовувати товари за гроші, які постійно втрачають купівельну спроможність, і переходять на бартерні операції або на продаж за іноземну валюту. В результаті чого, гроші не тільки перестають бути засобом нагромадження, а й частково втрачають навіть свою робочу функцію - засобу обігу.

За умов галопуючої інфляції, особливо на фінальній стадії настає платіжна криза - “грошовий голод”. Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових і нових емісій, настають “емісійні шоки”. Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції на галопуючу, а галопуючої - на гіперінфляцію.

Для сучасної економіки України галопуюча інфляція не є характерною. Її час минув. Але і до цього часу чи не єдиним методом її усунення - є монетарна політика Національного банку, що не можна вважати доброю ознакою.

3) Гіперінфляція

Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється під час гіперінфляції. МВФ вважає, що інфляція переходить у гіперстадію, коли темпи приросту цін зростають до 50% за місяць (у рамках гіперінфляції виокремлюють і вужче поняття - суперінфляцію, за якої темпи зростання цін сягають тисячу і більше процентів за рік).

Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, наслідками війн та соціальних революцій. Такі ситуації виникали в перші десятиріччя двадцятого століття, після другої світової війни та після розвалу СРСР. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в “інфляційний полон” і не відчула його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін у всіх секторах економіки, яка спричиняє хаос на ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

За умов гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводять до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.

У період гіперінфляції реальний попит на гроші спадає, що значно знижує їхню купівельну спроможність. Водночас збільшується попит на товари, а це призводить до дальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежена кількість товарів. Агенти ринку намагаються якомога скоріше “отоварити” гроші, що буквально на очах втрачають свою вартість. Відбувається “втеча” від грошей. Хоч як парадоксально, але не зникає і “голод” на гроші, оскільки емісія грошей не встигає за їхнім знеціненням. Особливо бракує банкнот великих номіналів, оскільки дрібні купюри зовсім втрачають свою вартість і виходять із каналів обігу. Через це держава випускає в обіг нові купюри все вищих номіналів, тобто ще більше “розкручує” спіраль цін і грошей.