Дипломатичне право міжнародних організацій

Практично до кінця XIX ст. дипломатична діяльність держав не виходила за рамки двосторонніх відносин. Однак потреби економічного розвитку держав і пов'язаний з ними науково-технічний прогрес зумовили необхідність міжнародно-правового регулювання низки нових, раніше не відомих сфер взаємовідносин між державами.

Для задоволення інтересів значної кількості держав останні вдалися до укладення багатосторонніх угод, що в кінцевому підсумку призвело до появи міжнародних об'єднань, які отримали назву міжнародних адміністративних союзів.

Першою постійно діючою політичною організацією світу була Ліга Націй, Статут якої розроблений на Паризькій мирній конференції і був складовою частиною Версальського мирного договору 1919 р. Фактично утворення цієї Організації стало підсумком роботи багатосторонньої дипломатії, яка щойно почала зароджуватись. Саме Статутом Ліги Націй було передбачено, що кожен член цієї Організації мав право мати свого постійного представника за місцем перебування штаб-квартири і за ним визнавались дипломатичні привілеї та імунітети.

Цей інститут отримав свій подальший розвиток в ООН. Якщо кількість представництв при Лізі Націй ніколи не перевищувала 23, відповідно в ООН їх кількість з 1961 р. по 2008 р. збільшилась майже вдвічі.

Спочатку положення про постійних представників членів ООН при Організації було зафіксоване в резолюції IV сесії Генеральної Асамблеї, в якій було встановлено, що вони є дипломатичними працівниками при великому дипломатичному органі. У конвенціях, які були прийняті у 1946-1947 рр., були врегульовані важливі питання, які стосуються привілеїв та імунітетів ООН та її спеціалізованих установ. Але поряд з цим чимало питань, які стосувалися багатосторонньої дипломатії, тривало так і не були врегульовані на конвенційному рівні. І лише в 1975 р. у Відні була прийнята конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із МО універсального характеру.

Вона охоплює такі сфери діяльності держав у їхніх відносинах з МО і в рамках міжнародних конференцій:

1) сфера діяльності постійних представництв держав-членів при МО;

2) делегації держав в органах і на сесіях МО, а також на міжнародних конференціях;

3) делегації спостерігачів в органах і на сесіях МО та на міжнародних конференціях.

У процесі діяльності можна виокремити дві категорії місій держав при МО: постійні та тимчасові представництва. Якщо йдеться про функції постійної місії, відповідно до Віденської конвенції 1975 р., держави-члени можуть засновувати постійну місію при організації для того, щоб забезпечити єдність між акредитованими державами й організацією, проводити переговори з організацією і всередині організації, захищати інтереси акредитуючої держави в організації, а також залучатися до реалізації мети і завдань, поставлених перед організацією і її членами.

Держави, що не є членами організації, якщо це допускається статутом організації, можуть засновувати постійні місії спостерігачів з метою забезпечити представництво акредитуючої держави, охорону її інтересів в організації і підтримку зв'язку з нею. Конвенція визначає "постійне представництво" як місію представницького і постійного характеру, яка засновується державою-членом при організації. Сьогодні Україна є членом майже 100 МО і має постійні представництва при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН та інших МО у Відні, постійні представництва при Раді Європи, місію при НАТО. Як і посольства, вони належать до постійних закордонних органів зовнішніх зносин і становлять частину дипломатичної служби держави. Водночас потрібно зважати на чітку відмінність між посольством і постійним представництвом при МО.

По-перше, посольства функціонують у сфері двосторонніх відносин, де передбачена особлива процедура їх виникнення, тоді як постійні представництва при МО діють у сфері тристоронніх відносин (акредитуюча держава - МО - держава перебування штаб-квартири МО).

По-друге, постійне представництво акредитується не при державі перебування, а при МО, штаб-квартира якої розташована в цій державі. Як наслідок, реальний стан використання привілеїв та імунітетів, передбачених нормами міжнародного права, все-таки залежить від держави перебування, від її політичної і правової системи, від ефективності діяльності всіх гілок влади, особливо виконавчої.

По-третє, правовий статус представників держав - членів МО відрізняється від статусу співробітників МО. Те, що представники членів МО юридично зв'язані не з самою організацією, а з державами-членами, є вирішальним фактором у визначенні характеру та змісту їх імунітету. Вони як представники суверенних держав наділені дипломатичними привілеями та імунітетами.

По-четверте, під час призначення глави постійного представництва при МО не вимагається запиту агреману. Тому документом, який засвідчує його призначення, є його повноваження. Відповідно, термін "акредитування" при цьому змінюється на "призначення".

До функцій постійного представництва належать: забезпечення представництва акредитуючої держави при організації; підтримання зв'язків між акредитуючою державою й організацією; забезпечення участі акредитуючої держави у діяльності організації; у захисті інтересів акредитуючої держави щодо організації та ін. (ст. 6). Ці функції значною мірою збігаються з тими, які виконують дипломатичні представництва. Водночас постійне представництво держав при МО не наділене функціями дипломатичного захисту громадян своєї держави, консульськими функціями, які властиві дипломатичним представництвам.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або, якщо це допускається правилами організації, іншим компетентним органом акредитуючої держави. Глава представництва, з огляду на свої функції і без пред'явлення повноважень, вважається таким, що представляє державу з метою прийняття тексту договору між цією державою й організацією.

Акредитуюча держава повідомляє: про призначення, посади, звання і старшинство співробітників представництва, їх прибуття і остаточний від'їзд або припинення їхніх функцій у представництві, а також про будь-які інші зміни, що позначаються на їхньому статусі, які можуть відбутися під час їхньої діяльності у представництві; про прибуття і остаточний від'їзд приватних домашніх працівників, що перебувають на службі у співробітників представництва, і про припинення їхньої служби; про місцезнаходження житлових приміщень представництва і приватних резиденцій, що наділені недоторканністю. Організація переадресовує відповідні повідомлення державі перебування для того, щоб остання включила їх до переліку осіб, які мають відповідні привілеї та імунітети.

Стаття 20 Конвенції передбачає дві підстави для припинення функцій глави або члена дипломатичного персоналу: після повідомлення організації про їхнє припинення акредитуючою державою; якщо представництво відкликають остаточно або тимчасово.

Перш ніж перейти до аналізу привілеїв та імунітетів в інституті дипломатичного права МО, потрібно зазначити, що це питання варто розглядати у двох аспектах. А саме: привілеї та імунітети МО та їх посадових осіб; привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності МО і конференцій. Лише при такому підході до цього питання можна стверджувати про наявність окремого інституту у праві зовнішніх зносин - дипломатичного права міжнародних організацій.

Безумовно, що виокремлені групи привілеїв та імунітетів мають свої особливості, правову природу та сферу застосування. Єдине, що їх об'єднує і зближує, - це наявність функціонування МО як вторинного суб'єкта міжнародного права та створення відповідного правового режиму, що найбільшою мірою сприяє її діяльності.

Привілеї та імунітети МО і їх посадових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обов'язків. Тому вони суттєво відрізняються від дипломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність полягає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у МО і їх посадових осіб вужчий. Винятком зі загального правила є категорія вищих посадових осіб: генеральний секретар і його заступники, а також члени Міжнародного суду ООН, які користуються дипломатичними привілеями та імунітетами в повному обсязі.

Штаб-квартири МО та її органів недоторканні. Недоторканними є архіви та інші документи організації, незалежно від того, де вони зберігаються.

Фінансова діяльність МО також не підлягає жодному контролю чи регламентації з боку органів влади приймаючої держави. МО, її кошти, доходи та інше майно звільняють від усяких прямих податків. Вони звільняються від будь-якого мита, а також обмежень на ввезення чи вивезення, якщо йдеться про предмети ввозу чи вивозу організації на її власні функціональні потреби.

Головну рису міжнародно-правового статусу персоналу МО визначає надання йому привілеїв та імунітетів, необхідних для самостійного виконання функцій, що зумовлені діяльністю організацій (ст. 105 Статуту ООН, ст. ХІІ Статуту ЮНЕСКО, ст. 27 Статуту ВМО, ст. 16, 18,19 Генеральної угоди про привілеї та імунітети Ради Європи).

Службовці ООН, як і службовці спеціалізованих установ, не підлягають судовій відповідальності за висловлювання і написане ними, а також за всі дії, вчинені ними під час виконання як службовими особами.