Кам’яна архітектура Київської Русі.Софійський та Успенський собори, церква Параскеви П’ятниці
Високий для свого часу рівень виробничих сил давньоруської держави забезпечив розвиток будівельної техніки. Матеріальна база кам'яного монументального зодчества була підготовлена розвитком давньоруського ремісничого виробництва. Теслярську справу, виготовлення цегли та кераміки, видобуток та обробка металів, вапна тощо вже добре знали в Давній Русі. Будівельна справа набула форм окремого ремесла, навіть-заявилися ремісничі артілі будівельників.
Основними будівельними матеріалами кам'яного зодчества Київської Русі були цегла та необтесане каміння, що видобувалося або в місцевих каменярнях або привозилося по річках здалеку (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.). З каменю зводилися фундаменти, причому bold'>рови під них укріплювалися дерев'яними кілками, а нерідко під фундаменти закладали систему дерев'яних колод — "лежнів", заливаючи їх зверху розчином. Стіни споруджували змішаною кладкою: ряди цегли чергувалися з рядами каміння.
Винятково цікавим прийомом давньоруських зодчих є кладка з так званими утопленими рядами: ряди цегли трохи заглиблювалися через кожний ряд кладки, після чого поверхня між виступаючими рядами старанно тинькувалась. Цегла (так звана плінфа) була міцною і старанно випалювалась. Форма її залежала від характеру кладки, переважно наближеною до квадрата (22 x 28 x 3 см).
Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були напівциркульні арки, коробові та баневі склепіння, які перекривали усі приміщення. Винятковий інтерес становлять конструкції підпірних арок — аркбутанів, що використані в Софійських соборах Києва та Новгорода і, можливо, в інших спорудах. Такі конструкції невідомі Візантії, а в західноєвропейському зодчестві з'явилися значно пізніше, що дає право вважати їх одним із досягнень давньоруських майстрів. Найвидатнішою будовою Київської Русі, де напрочуд яскраво виявилися архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Про точну дату його спорудження точилася дискусія серед дослідників. Київський літопис наводить дату 1037 р. 5, а новгородський відносить до 1017 р. 6, тобто коли Ярослав сів на київському столі. Пізніші новгородські літописи пишуть, що вже у 1037 р. будівництво Софійського собору завершено, що викликає заперечення, тому що будівельні роботи могли тривати не більше п'яти років, так само як і будівництво Софійського собору в Константинополі. До того ж Ярослав лише після смерті Мстислава стає "самовладцем", як про це пише літопис. Крім того, в Софійському соборі збереглися зображення дітей Ярослава, переважно дорослих, тоді як старший син Ярослава Володимир народився в 1020 р. Отже, можна все ж таки вважати правильнішою дату не новгородського, а київського літопису, тобто закладання Софії Київської у 1037 р. Композиційне собор займав центральну частину архітектурного ансамблю всього "міста Ярослава". Півколом із заходу його оточували монастирі Георгія, Ірини та церква невідомої назви, рештки якої виявлені розкопками 1911 р, у північно-західному куті Софійського подвір'я. Навколо собору ще у XI ст. збудовані міцні кам'яні стіни, які охоплювали своєрідний дитинець митрополії в Ярославовому місті. Верхи веж та бань Софійського собору здіймалися над містом і були видні здалеку з будь-яких під'їздів до Києва. До нього сходилися вулиці від чотирьох головних воріт міста.
У центрі Софійського собору лежить тип п'ятинефного хрестовобаневого храму. З трьох боків він оточений двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою, на якій зроблено відкритий балкон — "гульбище". Згодом, десь у XII ст., над галереями надбудовано другий поверх. Із заходу до собору прибудовано дві масивні асиметрично поставлені вежі, в яких широкі сходи вели на другий поверх — "полаті". Такі вежі не характерні для візантійської архітектури, тому ми можемо вбачати певний зв'язок з традиціями романської архітектури Європи.
Успенський соборСобор являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм. Його архітектурне оформлення простіше і суворіше за Софійський собор. Композиція зовнішніх об'ємів являє собою паралелепіпед, що завершувався однією банею. Як і в Спаському соборі Чернігова, склепіння архітектурного хреста Успенського собору виділяються над об'ємом будівлі, що пожвавлює статичну композицію споруди. Зі сходу собор завершувався трьома гранчастими апсидами. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробових склепінь.
У внутрішньому просторі собору чітко виділяється просторовий хрест. У західній частині і над нартексом розташовувалися хори, на які вели сходи з північного боку фасаду. Хори арками відкривалися всередину храму. Пізніше до північного боку нартексу прибудовано невелику Іоанно-Предтеченську хрещальню, що мала вигляд маленького чотиристовпного храму з трьома невеликими апсидами. Фасади собору розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар і були оздоблені широкою смугою меандрового фризу, подібно до Чернігівського Спаського собору. Прославленою пам'яткою Придніпров'я часів "Слова о полку Ігоревім" є П'ятницька церква в Чернігові. Рік її спорудження невідомий. Однак архітектура і техніка будівництва, безсумнівно, дають підставу датувати її кінцем XII — початком XIII ст. У XVII та XVIII ст. її було перебудовано, і вона отримала барочні "шати". У 1941—1943 рр. її зруйновано і, після багатьох років досліджень, відбудовано в первісному вигляді П. Д. Барановським. П'ятницький храм в Чернігові — порівняно невеликого розміру, чотиристовпна, хрестовокупольна споруда (16 x 11,5 x 12 м), винятково струнких пропорцій з вишуканою і гармонійною композицією. Чотири восьмигранних в плані стовпи широко розставлені, бокові нефи вузенькі, стіни — товсті і несуть на собі основний тягар високої споруди. В товщі західної стіни розташовані сходи на хори, а в товщі північної і південної стін обхідні галереї (як і у Василївськїй церкві в Овручі). Основною конструктивною і композиційною особливістю споруди є уступчасті склепіння, що перекривають рамена середньохрестя. Зонт верхньої частини склепіння, піднімається над нижнім на 120 см. Іззовні видно лише три яруси арок, що виступами височать одна над одною. Арки мають трохи стрільчасту форму, що нагадує про готичну архітектуру, яка в цей час розвивається в Європі. Бокові нефи споруди перекриті чвертьциркульним склепінням, що відіграють деякою мірою роль аркбутанів, які частково переносять розпір від бані на підпружні арки та зовнішні стіни, які укріплено профільованими пілястрами.
Фасади П'ятницької церкви збудовані за принципом динамічного наростання складності елементів знизу вгору. Як відомо, цей класичний принцип композиції був характерний для античної архітектури і застосований будівничими Київської Софії. П'ятницька церква і здалеку, і зблизька сприймається у рвучкому пориві вгору, підсиленими вертикальними лініями профільованих пілястр, регістрами вузеньких вікон та декоративними нішами, що зменшуються догори; їх рух підтримують лінії архівольтів трилопасних завершень фасадів. Легкий, високий підбанник, густо прорізаний віконними отворами і розчленований тонкими півколонами» завершується пілястрами, аркатурою і карнизом з перебрику. Як показав аналіз пропорцій, всі елементи архїтектури храму перебувають в гармонійному співвідношенні один з одним і майже точно відповідають правилу "золотого співвідношення".