Ф.Прокопович- видатний діяч української культури
ПРОКОПОВИЧ Феофан (справжнє ім'я — Єлеазар; народився 18 червня 1681 р. в Києві в сім'ї дрібного торговця) — відомий український церковний і суспільний діяч, письменник, вчений. Закінчив Києво-Могилянський колегіум (1698) і римську єзуїтську колегію. Був ігуменом Братського монастиря; професором риторики і піїтики в Київській академії, з 1710 р. — її ректором.
На вимогу Петра І (1716) виїхав до Петербурга. Фактично керував всіма справами російської церкви. Йому ж Петро І доручає скласти трактат "Духовний регламент" про створення Святішого Синоду. В Синоді Прокопович отримує посаду другого віце-президента. Був єпископом Псковським і Нарвським (1718), архієпископом Новгородським. Помер Феофан Прокопович 8 (19) вересня 1736 року на 55 році життя в Новгороді, де і похований. Феофан Прокопович — автор багатьох філософських, історичних, теологічних та літературно-публіцистичних творів. За його відомим "Первым учением отрокам" (1721) вчилися росіяни і українці, білоруси і молдавани, грузини, серби, болгари, греки. Твори Прокоповича видавалися російською, старослов'янською, тогочасною книжною українською, а також німецькою, англійською, французькою, шведською, латинською та іншими мовами.
Для Прокоповича, як і для багатьох професорів Київської академії, в питаннях риторики головним авторитетом був Аристотель, який перший сформулював закони словесного втілення ораторського мистецтва, підкреслив значення думки і пізнання словом у справі збудження душевних почуттів, заклав основу вчення про мову, стиль і структуру промови.
Риторику Прокопович вважає царицею мистецтв. Визначаючи предмет риторики і подаючи точку зору Аристотеля, Платона, Цицерона, Квінтіліана та інших авторів, Прокопович доходить висновку, що найточнішим із них є визначення риторики як вміння добре говорити. Він аналізує суспільну, соціально-організаційну та культурно-освітню функції красномовства; вказує на його приємність, здатність викликати почуття насолоди у слухачів; наголошує, що темами красномовства мають стати питання життя країни і народу.
Згідно з Прокоповичем, передумов красномовства є три: природа, мистецтво (тобто талант, освіта) та тренування наслідування (передусім, дослідження історичних та філософських проблем, законів грецького і римського права, перечитування священних книг, знайомство з творчістю поетів тощо).
Розвиток станкового живопису в Україні в др..половини ХVІІ -ХVІІІст.. ( ктиторський портрет, парсунний живопис, народна картина «Козак Мамай» ) Д.Левицький, В.Боровіковський, А.Лосенко
Велику популярність за тих часів мав ктиторський портрет — зображення меценатів, доброчинників храму. Приміром, у вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб. З-поміж них — портрети Острозьких, Вишневецьких, Сангушків, Хмельницького й Мазепи.
Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського початку XVIII ст. та знатного військового товариша Григорія Гамалії останнього десятиліття XVII ст. У багатьох козацьких маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважають зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині.
Надзвичайною популярністю в усій Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті. Козаків малювали олійними фарбами на полотні, стінах, дверях, віконницях, кахлях, скринях, посуді й навіть на вуликах, вважаючи символічне зображення Мамая оберегом.
Збереглася велика кількість варіантів народної картини. Вони дають змогу збагнути глибоко символічний зміст цього шедевра народних митців. Дослідники одностайні в думці, що козак Мамай — втілення найголовніших рис українського характеру.
Популярність цього художнього образу у XVIII і навіть XIX ст. є вельми промовистим фактом: за часів руйнації Української держави, знищення залишків державної незалежності український народ не втрачав надії на визволення. Прагнення до волі — найголовніший символ народної картини. Цілу епоху в українському й російському живописі становила творчість видатних художників-портретистів В. Боровиковського, Д. Левицького та А. Лосенка.