Розділ І. Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину,Поділля і Волинь у 1846 році
Вступ
Актуальність роботи:коли згадується Україна, то в першу чергу вона ототожнюється з іменем славетного Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка. Тому творчість та життя письменника досліджувало багато вчених України та зарубіжних країн. Питання перебування видатного поета, письменника, художника, графіка, громадського діяча, члена Кирило-Мефодіївського братства на Волині та Поділлі ще мало досліджене. Проблема полягає в тому, що кожен регіон, кожне село, селище, місто хоче знайти сліди Шевченка на своїй місцевості. Тому до місцевих критиків, сучасників та їх праць потрібно підходити критично, детально їх проаналізувавши. Тому у мене виникла потреба конкретніше дослідити цю тему на основі літературно-краєзнавчих матеріалів про перебування Т. Г. Шевченка на подільській і волинській землі.
У розвитку української літератури XIX ст. Шевченкова проза пройшла майже не поміченою. Чи не найголовнішою причиною цього став той факт, що повісті побачили світ більш як за чверть століття після смерті автора (1888). Однак ґрунтовне дослідження повістей, їх проблематики та художніх особливостей викликає бажання у багатьох дослідників Кобзаря. Адже манера розповіді з її потужним ліризмом і всебічним зображенням характерів персонажів залишаються тим колом літературознавчих питань, що й сьогодні викликають інтерес у науковців. При цьому художня проза Шевченка– малодосліджена сторінка творчої спадщини митця. Хоча ще перші бібліографи О. Пипін, О. Кониський зробили вагомий внесок у справу вивчення й осмислення прозового доробку Шевченка: намагалися розглянути такі проблеми, як причини звернення Шевченка до писання повістей російською мовою, вивчити їх хронологію створення та автобіографізм тощо. Спроби глибше аналізувати прозу Шевченка помітні у працях радянських дослідників С.Єфремова, І.Айзенштока, І.Пільгука, Є.Кирилюка, Л.Кодацької та ін. Однак ці дослідження позначені «духом часу»: йдеться передусім про вияви суворо диктованої ідеологізації й політизації в історико-літературній оцінці. На початку 90-х років XX ст. шевченкознавство звільняється від тоталітарного, позірно об’єктивного, «єдино правильного» підходу до вивчення творчої спадщини письменника і його художньої прози зокрема. Було залучено, окрім традиційної методології й критики творчості, новий, розширений дослідницький інструментарій і дослідницький апарат. Про що свідчать дослідження Д.Наливайка, І.Лімборського, О.Гриценка, Н.Грицюти, В.Терещенко, Н.Демчук, В.Поліщука та ін. У своїх роботах вони стверджують, що прозова спадщина Шевченка – це не «додаток» до поезії митця, а й справді вагоме, не менш багатогранне й змістовне явище у творчості письменника й помітна складова частина національної літературної традиції.
Рівень дослідження: дослідженням творчості великого Кобзаря займається велика кількість вчених. Серед них український радянський літературознавець і педагог наш земляк Е. О. Ненадкевич (1882 - 1966), який є автором таких праць, як: «Творчість Т.Г.Шевченка після заслання (1857 -1858)», «З творчої лабораторії T.Г. Шевченка», «Редакційна робота над творами Т. Г. Шевченка 1847 - 1858 рр.». Інший дослідник – також наш земляк, член - кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, лауреат Ленінської премії Є.С. Шабліовський ( 1906 - 1983). Він є автором таких книг: «Народ і слово Шевченка», «Гуманізм Шевченка і наша сучасність». Драматург і літературний критик – ще один наш земляк – В.Т. Боцяновський видав у 1939 році книгу «Тарас Шевченко», а письменник Михайло Рубашов, родом із Житомира, є автором повісті про Шевченка-художника «Багряні тіні» (1962).
Нещодавно у Луцьку вийшла друком книга «Волинь у житті та творчості Тараса Шевченка». ЇЇ автор – Петро Кралюк – професор, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія».
Відомі такі сучасні дослідження, як: Євген Назаренко – «Про датування відвідання Т. Шевченком Кам’янця-Подільського», Станіслав Федоренко –
«Тарас Шевченко у Кам’янці-Подільському (вересень-жовтень 1846 року)». Цікавою є також наукова стаття Надії Наумової – завідуючої відділом «Хата на Пріорці» Національного музею Тараса Шевченка у м. Київ.
Об’єкт дослідження: автобіографія Шевченка, російськомовні повісті «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не без морали», поезії «Гайдамаки»,
«Заступила чорна хмара»,«Відьма», «Юродивий», «Чернець».
Предмет дослідження: вплив Волині на подальшу творчість Шевченка, відображення поліського краю у його повістях та поезіях, згадки про Житомирщину у прозовій спадщині письменника.
Мета роботи: дослідити творчість Тараса Григоровича Шевченка, пов’язану з українськими проблемами; провести паралелі між життям Шевченка та часом, простором і персонажами у творах.
Завдання дослідження: простежити кроки перебування Кобзаря на Волині, дослідити художні особливості поезій «Гайдамаки», « Заступила чорна хмара», « Відьма», «Юродивий», «Чернець», повістей «Варнак» та «Прогулка с удовольствием и не без морали».
Теоретичне значення полягає в обґрунтуванні пізнавального значення творчості Шевченка, пов’язаної з Волинню, а також з’ясування художніх особливостей російськомовних повістей письменника.
Практичне значення наукової роботи полягає в тому, що її обгрунтувати та узагальнити повісті Шевченка в контексті розвитку тогочасної російської та європейської літератури і спростувати поширену тезу про її «застарілість».
Матеріали мого дослідження можуть бути використані при читанні для старшокласників та студентів історико-літературннх і теоретичних курсів, спецкурсів і спецсемінарів з історії українського письменства, при написанні рефератів і курсових робіт гімназистами, учнями коледжів і ліцеїв, студентами навчальних закладів І і II рівня акредитації.
Структура та обсяг роботи.Робота має таку структуру: вступ, п’ять розділів, висновки до розділів, список використаних джерел (53). Загальний обсяг роботи – 74 сторінки.
Розділ І. Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину,Поділля і Волинь у 1846 році
«Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую...»
Т. Шевченко «Варнак»
Етнографічна подорож Кобзаря на Київщину, Поділля та Волинь тривала з 21 вересня до 29 жовтня 1846 року.
21 вересня 1846 р. художник Тимчасової археографічної комісії по розбору древніх актів Тарас Григорович Шевченко отримав розпорядження Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова, де йому ставлять такі завдання:
«Поручаю вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:
1. О народных преданиях, местных повестях и сказаниях, и песнях, и всему, что вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания, сколько можно писать в том виде, как они есть.
2. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие насчет их собственно и рассказывают на месте предания и рассказы, а также исторические сведения. С этих курганов снять эскизы насчет их формы и величины и описать каждый по собранным сведениям.
3. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить их описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или узнав, где и находяться, и с тем донести.
4. Кроме того, отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимите:
A) общий наружный вид Лавры,
Б) внутренность храма,
B) вид на окрестности с террасы».
У «Літописі життя і творчості Т. Г. Шевченка» дослідник В. А. Анісов пише: « Початок 1846 року. Шевченко відряджений Археографічною комісією на Чернігівщину для змалювання пам’яток старовини («Киевская старина», 1894, км. 2, с. 236)».
О. Цинкаловський у книзі «Стара Волинь і Волинське Полісся» (1988) пише, що у 1846 році "у складі археологічної комісії для збирання старих актів Шевченко дійсно виїхав на Волинь, щоб зробити малюнки з історичних пам'яток: будівель, городищ і могил, зібрати народні оповідання, пісні, казки» [ 1, с. 42].
Це відрядження відповідало внутрішнім потребам поета, який виявляв великий інтерес до поліського фольклору, історії й археології.
Свою подорож Шевченко розпочав з Кам'янця-Подільського. Робити записи поетові допомагали знайомі. Так, учитель географії Кам'янець-Подільської міської гімназії Петро Чуйкевич записав до альбома Тараса Григоровича народні пісні «Пливе щука з Кременчука», яку й тепер можна почути в подільських селах, а також «Зійшла зоря із вечора», «Ой, Кармелюче,по світу ходиш».
П. Чуйкевича поет Шевченко міг знати ще з Києва. Адже у 1847 році вчителя притягував III відділ у справі кирило-мефодіївців. Можливо, через Чуйкевича та інших кам'янчан поет ознайомився ще з деякими матеріалами про Устима Кармалюка. У місті та навколишніх селах жили тоді люди, які особисто знали народного месника, давали йому притулок.
Анісов також переконаний, що поет був знайомий з Чуйкевичем, проте Бендюг вважає, що «дослідників наштовхують на цю думку відомості, що 2 жовтня Архієпископ Арсеній надіслав до Києва листа, в якому повідомив, що розпорядився сприяти Шевченкові у всьому, що 3 жовтня П. Чуйкевич записав у альбом Шевченка три пісні та ще те, що 7 жовтня подільський цивільний губернатор надіслав листа генерал-губернатору Бібікову, повідомивши останнього, що зробив усе для виконання поставлених перед Шевченком завдань. Чи зобов’язувала поява на світ цих артефактів Тараса Шевченка особисто бути у Кам’янці-Подільському? Чи свідчать вони саме про перебування його у Кам’янці? На мою думку, аж ніяк: з канцелярії генерал-губернатора надійшла пошта у Житомир і Кам’янець-Подільський про заплановану поїздку Т. Г. Шевченка, а духовні консисторії та губернаторські канцелярії акуратно відписалися, – хтось зробив те раніше, а хтось пізніше; пісні, записані у альбом Шевченка – це не відомості про отримані гроші, під ними нема вказівки, що записані вони саме у Кам’янці, а могли бути записані у той альбом й у Києві; у тому альбомі нема жодного рисунка чи малюнка, які б зробив Т. Г. Шевченко у Кам’янці чи його околицях; Шевченко ніде й ні разу не сказав і не написав, що він був у Кам’янці-Подільському чи його околицях...» [ 1, с. 42].
На противагу цьому інший дослідник Петро Жур вважає, що «у Кам'янці-Подільському Шевченко прожив не більше тижня. Мешкав він, як вважає Петро Жур, найімовірніше "в трактирі навпроти ресурсового дому благородного зібрання, де звичайно зупинялися приїжджі чиновники". Надходила осінь з дощами та холодом. Треба було їхати до головного міста Волині, щоб вручивши там пакети волинському цивільному губернатору та волинському архієпископу, знову повернутись майже назад, щоб виконати основне завдання – відвідати і намалювати Почаївську лавру» [ 12, с.702].
Дослідник О. І. Левицький наводить навіть документи, котрі підтверджують, що поет перебував у Кам’янці-Подільському: подільський архієпископ 2 жовтня надіслав київському генерал-губернатору повідомлення про те, що він розпорядився сприяти Т. Г. Шевченку в його археологічній роботі; подільський губернатор 7 жовтня повідомив про надання допомоги поетові з боку адміністрації губернії [ 24, с. 520–521].
Чому ж ми згадуємо у зв’язку з Волинню Кам’янець-Подільський? Це пояснюється тим, що згадки у художніх творах Т. Г. Шевченка про Поділля подаються у нерозривному поєднанні з Волинню: «Расскажи мне, друже мой, что-нибудь о нашей прекрасной Волыни и Подолии»(«Варнак»), «На полях Волыни и Подолии... Могила, или курган, на Волыни и Подол ни большая редкость... Бедная малосильная Волынь и Подолия... Измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию...» («Прогулка с удовольствием и не без морали»).
Валентин Бендюг звертає увагу на те, що у Шевченка йдеться про Волинь і Поділля не як про два окремих регіони, а як про один – Волинь і Поділля. Варнак просить розповісти не про наші прекрасні Волинь і Подолію, а про нашу прекрасну Волинь і Подолію, вона бідна й малосильна, а не вони бідні й малосильні тощо. Ця єдність Волині й Поділля в адміністративному плані започаткована, на його думку, ще у XVIII сторіччі під час польського панування на цих теренах. А особливо укріпилася після першого поділу Польщі, коли Росія, Пруссія й Австрія обкраяли Польщу з усіх боків, залишивши їй з українських земель Волинь і Поділля, а експансія посилилася вже після третього поділу Польщі, коли Волинь і Поділля були включені до складу царської Росії. Усім «Юго-Западным краем», до складу якого входило три губернії Правобережжя, адміністративно управляв з Києва царський чиновник, який мав титул: «Кіевській, Подольській и Волинській Генерал-Губернатор». Йому підпорядковувалися цивільні губернатори на місцях. Ця єдність проглядалася також у географії, скажімо, у назві Волино-Подільської височини. Пізніше така адміністративна єдність існувала зі часів гітлерівської окупації України – генеральний комісаріат «Волинь-Поділля». Звертає увагу на себе те, що Т. Г. Шевченко порушує порядок переліку губерній, подаючи спочатку Волинь, а потім Поділля, а не так, як це писалося в офіційних російських документах, ймовірно, йдучи за польською традицією. До речі, Поділля окремо від Волині Шевченко ніколи й ніде не згадує, але часто згадує «Волинь святую» у «Варнаку».
Прослідкуємо шлях подорожі Т. Г.Шевченка.
Восени 1846 року 32-річний випускник Санкт-Петербурзької Академії художеств Тарас Шевченко діставався з Києва до Почаєва і повертався звідти, виконуючи завдання київського генерал-губернатора Бібікова, який у своєму дорученні, зокрема писав: «...Кроме сего отправьтесь в Почаевскую лавру и там снимите: а) общий наружный вид лавры; б) внутренность храма; в) вид на окрестность с террасы. Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне .Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 рубл. серебр. При расходной тетради вы получите из моей канцелярии». Отож, їхав Тарас поштовими кіньми і поштовими трактами. Але яким шляхом він їхав?.. Відповідь на це питання дав сам Кобзар, вклавши в уста героя повісті «Варнак» такі слова: «Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новоград-Волынский, на берег моей прекрасной Случи» [32, с.14]. Маємо кому на місці шляху, що сполучав Острог з Корцем. Але ж Тарас Шевченко напучував нас у своєму посланні «I мертвим, і живим, і ненарожденим…»
«Не минайте ані титли, ніже тії коми...». Що ж ховається за комою? Коли поштова дорога з Корця до Острога через Аннополь, що 1825 року ще була поштовим трактом, стала «старою»? Викладач Волинської духовної семінарії Микола Теодорович – автор 5-томного дослідження «Историкостатистическое описание церквей и приходов Волынской епархии» – у статті про місто Рівне подав такі відомості: «Через Ровно пролегают Киево-Брестское шоссе, устроенное в 1850-х годах, а также Киево-Брестская железная дорога». Ще детальніші відомості про цю дорогу знаходимо у багатотомному виданні «Slownik geograficzny Krolestwa Polskego i innych krajow slowianskich», що вийшла у Варшаві наприкінці XIX сторіччя. Наприклад, у статті про с. Головлі у цьому виданні сказано: «Село повіту Острозького, на дорозі з Острога до Житомира... Тут була станція поштова... По збудуванні дороги битої Брестсько-Київської, станція поштова перенесена звідси на шосе до Самостріл (Рівненська обл. між Корцем та Гощею – авт.) 1858 року, а тутешня дорога поштова стала военною». Отож, маємо дату – 1858 рік, коли стара поштова дорога, що вела з Острога до Корця, перетворилася на воєнну. Про цю ж дорогу у згаданому виданні повідомляється у статтях про Понору, Аннополь (Ганнопіль), Клепані та Киликиїв. Про неї згадував і Микола Теодорович в описі сіл Малий Скнит та Киликиїв. Він, зокрема, писав: «В 7 верстах к западу от Киликиева в течении нескольких лет находилась почтовая станция Выгода (почтового тракта в Корец); около нее при тракте есть много могил, которые народ называет могилами козаков – банды Кривоноса». Теодорович, власне, не зовсім точно переклав з польської мови публікацію «Slownika...», у якому сказано: «В 7 верстах на захід від Киликиєва кільканадцять років тому стала поштова станція "Вигода", коло тієї станції зараз при тракті ще досі знаходяться добре збережені могили, котрі люд називає могилами козацькими – Кривоноса». Отож маємо на відтинку Острог-Корець відомості про дві поштові станції – Головлі та Вигоду. Саме їх називає у своїй книзі «Дума про огонь» (1985 р.) видатний шевченкознавець із Санкт-Петербурга Петро Жур, котрий пише: «Шевченко поряд з Корцем згадує і Острог. Це була поштова станція по дорозі на Почаїв. В Острозі наш мандрівник зупинився, проїхавши від Корця 58 верст через поштові станції Вигоду і Головлю. За два роки перед тим, теж прямуючи до Почаєва, тут побував М. І. Костомаров». Не дивно, що Петро Жур дещо спотворив не знайому йому назву села Головлі (народна назва Головні), бо ж узяв її зі старих російських поштових документів. Не дивно і те, що загубилася станція Вигода, котра знаходилася між Киликиївом та Клепачами. Вже наприкінці XIX сторіччя (23 червня 1896 року) єпископ Острозький Мефодій, їдучи на огляд церков і парафій з Кременця до Корця, затвердив такий маршрут: «... с. Вельбовн – 3 в.; д. Лисичье – 15 в.; с. Головли – 6 в.; с. Понора – 6 в.; м. Аннополь – 3 в.; с. Мал.Скнит – 3 в.; с. Клепачи – 2 в.; м. Киликиев – 8 в.; с. Поддубцы – 6 в.; м. Корец – 7 в. Ночлег». Як бачимо, Вигода вже й тоді не згадувалася у маршрутних документах. Хоча відстань Від Корця до Острога в подорожній єпископа Мефодія майже така ж, як і визначена Петром Журом: Мефодій подає 59 верст, а Жур пише, що Тарас Шевченко подолав 58 верст. Очевидно, йдеться про той же маршрут .
Про шлях, яким їхав Тарас Шевченко, повертаючись з Почаєва, Петро Жур пише: «Звідси... знайомим уже шляхом Шевченко повертався в кінці двадцятих чисел жовтня до Києва. Не раніше 25 і не пізніше 27 жовтня він прибув до Житомира»[12, с.605].
Отож, знайомим уже шляхом – через Вельбівно, Лисиче, Головлі, Понору, Ганнопіль, Клепачі, Вигоду, Киликиїв, Піддубці... П. Чуйкевич, учитель Кам’янець-Подільської гімназії, був на чотири роки молодший за Шевченка, закінчив 1843 року Київський університет. У червні того ж року поет познайомився з ним у Куліша, а потім не раз зустрічався у Костомарова. Притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, але через брак доказів звільнений. Далі в альбомі рукою П. Чуйкевича записані ще дві пісні: «Зійшла зоря ізвечора, до й не назорилася» і «Ой Кармелюче, по світу ходиш... З Кам’янця поет виїхав до Почаєва – містечка Кременецького повіту на Волині». Тобто: датовано у альбомі лише одну пісню «Пливе щука...» (та й не про Кармелюка). Датовано її 3-м жовтня, але без зазначення року і місця запису. Чи бував 1846 року П. Чуйкевич у Києві? Так. Про це є його свідчення на допиті у III відділенні, що того року він перебував у Києві не більше трьох тижнів. А чи був Шевченко в Чуйкевича у Кам’янці-Подільському? Про це не маємо жодних свідчень. Ніяких.
Натомість, маємо беззаперечні свідчення, документи, авторські твори літератури і мистецтва про те, що у жовтні 1846 року Тарас Шевченко побував на Волині, а зокрема – у Житомирі і у Почаєві. Коли відкинути, як недостатньо обґрунтовані претензії подолян на те, що Шевченко побував не лише на Волині (чого ніхто не заперечує), але й на Поділлі, то ніякого мудрування про дату виїзду, приїзду, маршруту поїздки не буде потрібно, бо не буде ніяких суперечностей у загальновідомих і задокументованих датах з біографії Тараса Шевченка: є дата приїзду у Житомир (про що, на відміну від «Подільських губернських відомостей», повідомили «Волинські губернські відомості»), є документ Волинської духовної консисторії, є малюнки Почаєвської лаври, є вірш і повість «Варнак» тощо. Наприклад, у III відділі імператорської канцелярії на питання про свої знайомства, Тарас відповідав так:
«С Костомаровым я познакомился в прошедшем году в Киеве, весною; на лето он уезжал в Одессу лечиться; в августе месяце он возвратился в Киев, и я с ним не виделся до декабря месяца, потому что я ездил по поручению Комиссии для срисования Почаевской лавры... С Кулешом я познакомился в Киеве в 1842 г. весною, во время отлучки моей из Академии и не виделся с ним до декабря 1846 года в Киеве...».
Як ми знаємо, перебуваючи в Почаєві, Шевченко намалював:
«Почаївська лавра з півдня» (акварель);
«Почаївська лавра з заходу» (акварель і малюнок олівцем);
«Собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд)» (акварель);
«Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» (акварель і малюнок олівцем) (Твори, Т. 7, кн. І, № 148, 149, 150, 151; кн. II, № 331, 332) [1, с. 83].
Перший документ, що з’явився у Києві після подорожі у Почаїв, датовано самим Шевченком:»Киев, 1846 года, ноября 13. Т. Шевченко». Але цей період життя і творчості наших дослідників чомусь не зацікавив. Мабуть, не входив до окресленої теми.
Петро Краток і професор, доктор філософських наук, проректор з наукової роботи Національного університету «Острозька академія» – у розділі «Дорога на Волинь. Поділля» свої дослідження зводить до цілувань уже відомих публікацій і пише: «Отримавши документи на відрядження в канцелярії генерал-губернатора Бібікова, Шевченко спочатку вирушає до Кам’янця-Подільського – тогочасного центру Подільської Губернії. Їхав він, певно, т. зв. "великим польським трактом" через Віту, Васильків, Ксаверівку, Гребінки, Білу Церкву, Шамраївку, Сквиру, Морозівку, Липовець, Брацлав (Браславль), Могилів-Подільський, Нову Ушицю, Рахнівку... Ймовірно, це було в найближчу середу, 25 вересня, коли йшов поштовий екіпаж до Кам’янця, а 27 він прибув до цього губернського центру... Точно не відомо, скільки часу кобзар перебував у Кам'янці-Подільському... Ми не знаємо, якою дорогою їхав Кобзар на Волинь із Кам'янця-Подільського. Про це немає ніяких відомостей – ні офіційних свідчень, ні робочих записів Шевченка, ні опосередкованих даних у його творах... проте деякі дослідники (М .Дубина, І. Дуда, Б. Мельничук та інші) з приводу цього мають іншу думку. Вони вважають, що при тодішньому стані комунікацій Шевченкові складно було б із Кам’янця-Подільського добратися до Житомира і вже 20 жовтня бути в Почаєві. А про те, що він там перебував, є записи, датовані саме цим числом у його робочому альбомі. Шлях, який здолав Кобзар, їдуча на Волинь, на думку цих дослідників, виглядав таким чином: Кам'янець-Подільський – Негинська – Тинянська – Ярмолинці – Антоновецька – Проскурів (нинішній Хмельницький) – Западинці – Старокостянтинів – Брикуля – Ізяслав – Почаїв... Нам видається більш прийнятною думка П. Жура, який вважав, що Шевченко, доїхавши з Кам’янця до Проскурова, подався далі до Меджибожа, Летичіва, Хмільника й через Бердичів до Житомира... У Житомирі, судячи з усього, Шевченко довго не затримався й вирушив до Почаєва. Власне, відвідання Почаївської лаври й було основною метою подорожі.
Що ми бачимо тут? Автор уникає категоричності, не висловлю «нових версій», а лише схиляється до одних і висловлює сумніви щодо інших. Це вже добре. Але що маємо у «сухому осадку?». Тарас Шевченко виїхав на Поділля 25 вересня, прибув до Кам’янця 27 вересня, невідомо скільки часу пробув там, а потім невідомо яким шляхом прибув чи то спочатку у Почаїв, а потім у Житомир, а чи навпаки. П. Кралюк схиляється до думки П. Жура і вважає, що спочатку він прибув до Житомира – через Проскурів, Меджибіж, Летичів, Хмільник і Бердичів.
Також Петро Михайлович у післяслові до свого твору, який можна назвати і монографією, і своєрідним «есе мандрів», автор зазначає, що хотілося глянути на Шевченка під час волинської подорожі не лише як на геніальну, але як і на звичайну людину. Бо ж Шевченко не потрібен нам зараз, як ікона, на яку моляться. Ми, радше, зазначає автор, потребуємо його, як мудрого співрозмовника, котрого не лише слухають, а й з яким сперечаються, шукаючи істину. Гадаємо, саме такого Шевченка і вдалося показати П. Кралюку, що й зазначали на презентації книги в обласній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки ведучий, директор «Твердині», кандидат філологічних наук Микола Мартинюк, науковець-філолог Ольга Яблонська, журналіст і культуролог Василь Ворон, історик Володимир Пришляк, письменники Віктор Вербич та Ігор Ольшевський, композитор Мирослав Стефанишин, директор бібліотеки Людмила Стасюк та інші.
П. Кралюк (відомий волинянам і лучанам, зокрема, як не лише науковець, а й активний громадський діяч, один з творців волинського Руху, згодом не менш діяльний політик і талановитий письменник) говорив:
«Використовуючи різні друковані та архівні матеріали, деякі інші опосередковані джерела, а також оригінальні твори самого Шевченка, я намагався не лише дещо по-новому глянути на волинську подорож Кобзаря, а й спробував осмислити, як він сприймав Волинь і яке місце вона посіла у його творчості. Власне, тема "Тарас Шевченко і Волинь" хоча й не належить до пріоритетних у шевченкознавстві, все ж викликала інтерес у дослідників...» [25, с. 21].
Щодо того, які міста та села відвідав Кобзар, то професор вважає, що «є думки (правда, дещо гіпотетичні) щодо відвідання ним низки інших міст і сіл краю. На жаль, свідчень цієї подорожі залишилося не так уже й багато. Ймовірно, звіт Шевченка про перебування на Волині, який він мав передати у Київську археологічну комісію, був знищений. Не збереглося ніяких його поезій та листів того часу. Саме в цей час Шевченко переживав творчу кризу» [25, с.23].
Матеріали, які можуть нам дати уявлення про волинську подорож Тараса Григоровича П. Кралюк ділить на кілька груп.
Передусім це офіційне розпорядження Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора Г. Бібікова, що зобов’язувало Шевченка збирати матеріали етнографічного й історичного характеру на Київщині, Поділлі та Волині. До цієї ж групи варто віднести листи Бібікова до губернаторів Подільської та Волинської губерній, архієпископів Подільського й Волинського, де вказувалося на необхідність надання Шевченку сприяння у зборі відповідних матеріалів. Збереглися також деякі інші офіційні документи, які певним чином стосуються Кобзаревої подорожі Поділлям і Волинню.
До другої групи матеріалів дослідник відносить зроблені Шевченком під час цієї подорожі малюнки (найвідоміші серед них акварелі із зображенням Почаївської лаври), а також записані тоді ним народні пісні.
Третю групу складають згадки про Волинь у творах Кобзаря, що з'явилися після цієї подорожі. Найбільш інформативними в цьому плані с російськомовні повісті «Варнак» та «Прогулянка із задоволенням і не без моралі».
Нарешті, ще одну групу матеріалів складають спогади, певні свідчення людей про перебування Шевченка на Волині. Найбільш цінними є спогади Федора Кружилки, який ніби спілкувався і Кобзарем під час його перебування в містечку Вишнівці.
Дослідник Анісов наводить також малюнки, які створив Шевченко у цей період:
«До жовтня 1846 року.
Малюнки Шевченка цього періоду:
"Костьол у Києві» " (акварель);
"Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі" (сепія);
"Аскольдова могила" (сепія, акварель);
"Васильківський форт у Києві" (олівець, сепія, туш) (Твори, т. VII, кн.
І, № 143, 144, 145, 146)» [ 1, с. 83].
«Китаївська пустинь. Троїцька церква», «Пейзаж», «Вишгород» – начерки олівцем (там же, кн. II, № 319, 320, 321).
До цього ж періоду відносяться і такі незнайдені малюнки Шевченка:
«Київський сад»;
«Золоті ворота»;
«Печери Київської лаври»;
«Старці»;
«Портрет отамана старців» (там же, № 422, 423, 424, 425, 426)» [1 , с. 83]
Отож, які ще «стежки» не «сходив Тарас»? Чи варто прив'язувати дати поїздок до дат відправлення пошти, коли коней на поштових станціях можна було перепрягти будь-якого дня? Так швидко, як його прогнали від Києва до Кам’янця-Подільського і звідси до Житомира, поет їздив лише тоді, коли його везли з Петербурга до Оренбурга: без зупинок довезли за вісім днів, загнавши до смерті лише одного коня! Як тут не згадати Гоголя?! До речі, чим він усе ж їхав, – «від станції до станції іншим возом», «поштовою каретою», «поштовим екіпажем» (П.Краток)? А, може, як писав сам Т. Г. Шевченко: «Едешь себе куда вздумается в собственной бричке и на собственных лошадях, остановишься, где захочется, нарисуешь, что тебе понравится, и едешь далее. Волшебное состояние!» [49, с. 322].
Розділ II. Волинський край в поетичній спадщині Т. Г.Шевченка («Гайдамаки», «Відьма», «Чернець», «Заступила чорна хмара», «Юродивий»)
У поетичній творчості Кобзаря відводиться місце і для нашого краю. Це, зокрема, такі поезії як «Гайдамаки», «Заступила чорна хмара», «Відьма», «Юродивий» та «Чернець».
Отож, почнемо з історичної поеми «Гайдамаки», про яку літературознавець Леонід Білецький писав: «Ніяка інша поема не зрівняється з "Гайдамаками". І 1768 рік встає перед нами у незрівнянній внутрішній правді і красі, у безкомпромісній боротьбі; краще смерть, безоглядна помста, аніж тяжка і безвихідна неволя».
Монументальні образи цього безсмертного твору відкривають перед нами славетні сторінки визвольної боротьби українського народу. Романтичний світогляд Шевченка спонукав шукати сюжети з героїчного минулого своєї країни. «Романтизм його завжди проектується на реальну Україну, він має сталий контакт з дійсністю, з пейзажем, з історією, з долею народу... романтизм Шевченка був завжди доведений до кінця, опуклий, яскравий, живий і реальний» (Євген Маланюк).
Основою поеми послужили драматичні події, пов’язані з селянським повстанням 1768 року, що увійшли в українську історію під назвою Коліївщини. Автор монографії про «Гайдамаків» М. Гнатюк зазначив: «У процесі роботи над поемою "Гайдамаки" Шевченко знайомився з працями тодішніх російських і польських істориків. У них вони про масові народні рухи в Росії і на Україні писали не інакше, як про "різню ", "смуту " або "розбій "». Так, в «Енциклопедическом лексиконе» Плюшара, до якого звертався Шевченко при написанні своєї поеми, гайдамаки показані як «люди, жившие разбоем». Подібні думки висловлені і в статті, надрукованій в 1834 році в журналі «Библиотека для чтения» (т. 4) без підпису автора. У ній говорилося про ті «нещасливі часи», коли «тихий рай» порушили гайдамаки на чолі із Залізняком і Усачем, коли народ було «розбурхано під проводом якогось Гонти [6 , с. 10].
Однак у народній пам’яті жили ті, хто був за справедливість. І саме цій народній пам’яті, її соціальній та моральній оцінці Шевченко довіряв найбільше.
У дитинстві Шевченко наслухався багато оповідань про гайдамаччину від свого рідного діда, Івана Андрійовича Шевченка –Грушівського, свідка й учасника тих подій, та інших «старих людей».
В епілозі до поеми Шевченко згадував:
... давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, - малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
[50, с. 112].
У поемі Шевченко пише, зокрема у вступі під назвою «Інтродукція», про причини повстання. Поет бачить їх у сваволі польських конфедератів. Шевченко переживає за свою Батьківщину, яку намагалися спольщити і окатоличити:
Розбрелися конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні.
[50, с. 61].
Вимальовує також Шевченко у поемі і наш славетний Дніпро. Сила народного гніву, який неминуче має вилитись на поневолювачів і жорстоко покарати їх за всі знущання над народом, асоціюється з могутнім Дніпром.
Роздуми Яреми Галайдії про рішучість повстанців у боротьбі з гнобителями символічно поєднано з силою природи:
Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крові; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю ніч нап'єшся. Пекельнеє свято
По всій Україні оо ніч зареве;
Потече багато, багато, багато
Шляхетської крові.
[50, с.63].
Щодо того, які події відображені у творі, то дослідники – шевченкознавці не раз загострювали увагу на питанні достовірності змальованих у поемі подій, на поему – наскільки її можна вважати історичним твором.
Так, В. Антонович писав: «Поет виводить живий і суцільний образ епохи, він перед очима оживляє окремих осіб і цілі покоління. У творчості поета воскресають епохи і народи з їх тілом і душею, з чуттям і дуками. Одно слово: художникові байдуже про фактичну вірність подробиць; аби тільки вони на фоні взятої епохи були можливими... Художник іноді наперед вгадує те, що потім поставить критика історична» [2, с. 338].
А відомий академік-літературознавець Микола Жулинський говорить: « Виміри історії в Шевченка, їх свідоме зіткнення спрямовані на витворення цілісного уявлення про ту чи іншу подію, історичну постать ( Хмельницький, зруйнування Січі, Коліївщина)» [11, с. 24].
Шевченко з душевним болем і стражданням розповів про драму у взаємовідносинах двох слов’янських народів – українського і польського. Про це, зокрема, зізнавався у «Передмові», що стала своєрідною післямовою до поеми «Гайдамаки». Розмірковуючи над цією неприродною подією, він писав:
« ... Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі і хлопцем , сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; ... весело, а все-таки скажеш "Слава Богу, що минуло", а надто як згадаєш, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом – пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря до моря – слав'янська земля» [50, с. 116].
Слід зазначити, що наступні покоління прогресивних поляків теж були свідомі трагічних помилок батьків своїх – польських магнатів, гонористої шляхти та єврейства, з вини яких Україна змушена була ціною величезних жертв і довголітньої кровопролитної боротьби розірвати стосунки з польською короною і піти на фатальну невільницьку Переяславську угоду 1654 року з Московщиною. Такий погляд, зокрема, був властивий тим полякам, котрі мали значний вплив на формування історичного світогляду Тараса Шевченка.
Так, завдяки його дружбі з молодим польським істориком Дембським поет довідався про діяльність польських вигнанців з України, які створили організацію під характерною назвою – «Громада Умань». Важливо, що в одній з декларацій цієї громадської організації говорилося: «Нам, дітям Умані, шляхті, слід взяти назву цього театру жахів, щоб перед небом, вітчизною, людьми спокутувати вину батьків. Нам треба взяти назву Умані, щоб ми з народом України уклали союз відродження, союз майбутнього: щоб ми в спільній пам’яті зітерли спільне страждання, щоб ми за переслідування народу України, за викликані страшні наслідки цією самою назвою змили взаємну ненависть, стерли криваві спогади» [25, с.11].
Отож, у своїй найбільшій історичній поемі Шевченко відтворив українську землю періоду гайдамацького руху, так званої Коліївщини, зобразивши гайдамак не жорстокими злочинцями, а народними борцями іа справедливість.
Недарма кожного року ми вшановуємо пам'ять цих борців біля монументу у Кодні, що на нашій Житомирщині.
Іншою поезією, де зображено український край, є поема «Чернець», котру поет написав у другій половині 1847 року на засланні.
Що стосується історичної основи поеми, то Шевченко добре знав перекази і сам не раз їх переповідав. Одне з таких оповідань з приміткою «чув од Т. Г. Шевченка» видрукував Пантелеймон Куліш у своїй першій книжці «Украинские народные предания», яка побачила світ у Москві 1847 року. З огляду на це присвята поеми Кулішеві не здається випадковою.Це поема про старого запорожця, який іде молитися у монастир.
Тарас Шевченко у цьому образі зображує народного героя України Семена Палія (справжнє прізвище – Гурко):
...Хто ж сей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий
[50, с.337].
Палій був похований у Межигірському монастирі. Більшість істориків вважають, що насправді історичний Палій ченцем ніколи не був. Проте у нарисі «Палій», опублікованому в «Запорожской старине» І. Срезневського, яку знав Шевченко, читаємо: «Раз только, и то на короткий срок, вспоминая свою прежнюю удалую жизнь, ходил он против татар и, возвратившись, поехал прямо в монастир Межигорский на покой». Отож, і тут Шевченко йшов за дослідниками.
Характерно, що в поемі, подаючи віхи життєвої долі героя, поет зовсім не згадує про участь Палія у Полтавській битві на боці Петра I. Очевидно, що сама думка про битву, в якій українці, вже вкотре, опинилися в обох ворогуючих таборах, була нестерпною для поета. І ці свої почуття автор майстерно передає через переживання героя поеми:
...А серцеві не потурай.
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило.
Приспи ж його...
[50, с.337]
Та жива душа спати не хоче. Семен Палій у Шевченка вже криком душі запитує себе:
Для чого я на світ родився,
Свою Україну любив
[50; с.337]?
Єдине, що йому залишилось
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.
[50, с.337]
Історикам достеменно не відомо, чи каявся Палій на схилі літ. У поемі це звучить цілком природно, бо в монастир ідуть замолювати гріхи. Особа Палія у Шевченка глибоко трагічна, як трагічна історія і доля самої України. Це – ніби символ поневоленої поетової Батьківщини.
Тож нехай кожен, хто буде читати Шевченкову поему «Чернець», замислиться : «Для чого я на світ родився...».
Ще одним шедевром , де відображено наш край, є поезія «Заступила чорна хмара». Шевченко написав її в другій половині 1848 року.
Тут , зокрема, говориться що «гетьман – попович Із-за Дніпра напирає –Дурний Самойлович з Ромоданом» [50, с.425].
Як нам відомо, Самойлович – це гетьман Лівобережної України у 1672-1687 роках. Він під тиском народних мас добивався возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії. У зв’язку з цим йому довелося вести запеклу боротьбу проти гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, який опирався на султанську Туреччину. Походив з попівського роду і тому мав у народі прізвисько Попович. Ромодан же був російським державним і військовим діячем і разом із І. Самойловичем виступав проти Дорошенка.
І всі вони:
Мов та галич,
Вкрили Україну
Та й клюють єлико мога...
[50, с.425]
У поезії, як і в поемі «Чернець», присутній мотив спокутування гріхів:
А я, брати запорожці,
Возьму собі рясу
Та піду поклони бити
В Межигор до Спаса...
[50,с.425]
Шевченко також засмучений, що забули минуле, всі забули гетьманство:
І забули в Україні
Славного гетьмана.
Тільки ти, святий Ростовський,
Згадав у темниці
Свого друга великого
І звелів каплицю
Над гетьманом змуровати
І богу молитись...
[50, с.426]
Аналізуючи історичні корені твору «Заступила чорна хмара», ряд діячів від науки дають гетьманам Петрові Дорошенку та Івану Самойловичу оцінку цілком протилежну тій, що дав їм Шевченко. Зокрема, Ю.О. Івакін говорив, що Дорошенка в поемі романтично зідеалізовано. Але , на мою думку, не ідеалізація Дорошенка була притаманна Шевченкові, а об`єктивне зображення конкретної історичної правди.
Отож, образ Дорошенка для поета – втілення втраченої свободи України, її героїчного минулого.
Коли ж ми звернемося до поеми Тараса Шевченка «Відьма», то простежимо, що тут також присутній мотив спокутування своєї провини, адже поема навіть починається словами:
Молюся, знову уповаю,
І знову сльози виливаю,..
І душу тяжкую мою
Німим стінам передаю.
[50, с. 289]
Перед нами розгортається типовий Шевченків сюжет – доля покритки:
Я в приданках була, впилася.
І молода не придалася...
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють...
[50, с. 291]
Також у цій поемі Шевченко вводить таких персонажів, як циган. Чому? На мою думку, тому, що цигани – вільні люди, йдуть, куди хочуть і нікому не підкоряються. Цигани як козаки:
Ішли цигане. А йдучи–
Звичайне, вольниє –співали.
Ішли, ішли, а потім стали.
Шатро край шляху розп’яли,
Огонь чималий розвели
І кругом його посідали.
Хто з шашликом, а хто і так.
Зате він вольний, як козак
Колись-то був.
[50, с.290]
Поет далі замислюється над долею своєї матері та сестри:
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали.
[50, с.290]
Цигани пішли на Україну і вона за ними:
Із-за Дністра пішли цигане
І на Волинь, і на Украйну.
[50, с. 300]
Покритка повертається до свого рідного села. Вона працює на пана, який занапастив її долю, і це суто український мотив:
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропадає.
А вона набрала зілля
Та пішла в палати
Лічить його, помагати,
А не проклинати.
[50, с.301]
І жила вона собі святою:
Дівчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
[50,с.302]
Та проте у пам’яті українців нічого не забувається:
Людо добрі і розумні
Добре її знали,
А все-таки покриткою
І відьмою звали.
[50, с.302]
Отож, у поемі «Відьма» Шевченко нікого не засуджує. Він тільки сумує за минулим козацтвом, гірко переживає доля своїх рідних, згадує свою Волинь і Україну та говорить, що з пам’яті людства нічого не стирається.
А ось як аналізує цю поему Оксана Забужко: «Лукія –відьма» в ортодоксально-християнському значенні слова, тобто жінка, що здобуває здатність контактувати з нечистою силою, втупивши у сексуальний зв'язок з дияволом – у даному разі його роль бере на себе пан-спокусник (нагадаємо, що і в фольклорі чорт найчастіше з’являється в образі панича, – відкинуте Шевченком у кінцевій версії напучування героїні сільським дівчатам, після якого їм сняться пани «з рогами та хвостами», тільки вводить її життєву історію в традиційний етнокультурний міфологічний код – за тою самою логікою, за якою й автор здійснює міфологізацію власного життя). Таке "відьмацтво" має значення, близьке до етимологічного, І передбачає не служіння злу, а от власне що відання його, спізнання його» [17, с.89].
Дослідниця вважає, що «Шевченкові покритки – "стриги" і під оглядом суто ритуальним прочитуються як свого роду символічна антитеза чернецтву» [17, с.90].
Тож бачимо, що у кожного шевченкознавця можуть бути різні думки щодо однієї і тієї ж поезії чи навіть окремих рядків.
Коли ж ми маємо нагоду говорити про поему Кобзаря «Юродивий», то вона відроджує лірично-сатиричний пафос «Сну» й «Кавказу» − навіть уже з гострішим і політично акцентованішим картанням рабського послуху.
Творча історія «Юродивого» досить складна, Спершу у поета виник задум поеми російською поемою «Сатрап и дервиш» – свого роду сатиричної алегорії, де дія мала »відбуватися в умовній східній сатрапії, дух якої був би дуже знайомий російському читачеві. Але якісь творчі труднощі змусили Шевченка змінити свій задум. Можливо, не були труднощі мовного порядку, але не менш імовірно – й те, що темперамент Шевченка не дуже надавався до розгорнутих алегорій, швидше до прямого лірико – сатиричного пафосу. Саме цей останній і домінує в «Юродивому».
Шевченко подає узагальнену картину «сатрапізації» України, зводячи рахунок і з тими, хто особливо ревно виявляв «змовників» кирило-мефодіївців: київським та харківським генерал – губернаторами Бібіковими та Долгоруким, правителем канцелярії Бібікова Писаревим, – саме вони тоді «Україну правили».
Поетові незагасною раною пече те, що діялося, і він у своєму праведному гніві та відразі до очевидної аморальності цих особистостей та відповідної їхньої «слави», не втримується від знижувальних характеристик у дусі бурлескної народної мови, поєднуючи її з пародіюванням офіційного жаргону.
В «Юродивому» маємо чи не найвідвертіше висловлення зневаги до особи імператора Миколи І «фельдфебеля-царя» [ 50 , с.495], «Сарданапала»,– а тим самим і до статусу російських імператорів як «помазаників Божих» [ 50, с.497].
Варто не забувати, що це писалося після десятилітнього покарання за образу того ж таки царя і в час ще не остаточної амністії від його сина, в перспективі неминучого поліційного нагляду до кінця життя – неймовірна зухвалість!
Водночас не меншу гидливість викликає у Шевченка і безмовна покірність земляків:
А ми дивились та мовчали
Та мовчки чухали чуби,
Німії, подлії раби
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного!
[ 50 ,с.496]
Це загальне оскарження потім набуває звуженої і конкретнішої соціальної адреси, фокусуючись на чиновницькій знаті та челяді:
... Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш!
[50, с.496]
А потім знову повертається до всієї національної громади, щоб ніхто не уявляв себе непричетним:
Не сотні вас, а міліони
Полян, дулібів і древлян
Гаврилич гнув во время око;
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам п’яним
У наймички сатрап – капрал
Вам і байдуже...
[ 50, с.496]
Проте й у цьому царстві отупілої покірливості «найшовсь-таки якийсь проява, «знайшовсь-таки один козак із міліонна свинопасів» [ 50, с.496]. Оця Шевченкова антитеза: «козак» –«свинопаси» – відбиває наскрізне для його творчості протиставлення людини козацького типу людині упокореній і стане краваток», багато разів репродукованою в українській публіцистиці різних партійних спрямувань.
Причиною такої антитези стала дійсна подія, чутки про яку дійшли до Шевченка, – але «героєм» її був не Бібіков, а Писарєв, що вже губернаторствував у Петрозаводську. А «прояву», «святого лицаря» оголосили «юродивим» (прийом, що стане рутинною державною практикою через сто раків, у середині XX століття) і заслали на Сибір. Тут антицарські тиради, історичний і особистий позов до «Миколи» переходять у типове для Шевченка волання до Бога, у своєрідне його богоборство:
Встають стовпом передо мною
Його безбожнії діла...
Безбожная царю! Творче зла!
Правші гонителю жестокий!
Чого накоїв на землі!
А ти, всевидящеє око!
Чи ти дивишся звисока,
Як сотнями в кайданах гнали
В Сибір невольників святих,
Як мордовали, розпинали
І вішали. А ти не знало?
І ти дивилося на них
І не осліпло. Око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко!
[ 50, с.497]
З останніх рядків видно, що далі мала розвиватися тема декабристів, адже поема є незакінченою. Ця поема близька Шевченкові завдяки зустрічі в Нижньому Новгороді з декабристом Іваном Олександровичем Анненковим, який повертався із сибірської каторги.
Отож, в «Юродивому» поет героїзує помсту, сакралізує соціальну відплату і, до речі, саме слова з цієї поеми були вибиті на постаменті пам’ятника Шевченкові у столиці США:
... Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись!
[50 , с. 496]
Підсумовуючи все вище сказане, варто відзначити, що у цих поезіях відображено наш поліський край. У «Гайдамаках», яка є найбільшою історичною поемою Шевченка, поет роздумує про плинність часу, закликає згадати козацтво та гетьманство, майстерно описує гайдамацький рух та на його фоні показує віддане щире українське кохання. У поезії «Заступила чорна хмара» також згадується наша історія(Дорошенко, Самойлович). Зокрема, поет говорить, що вони всі як граки, вкрили всю нашу Україну. У поемі «Чернець» у всіх подробицях описується така історична постать як Семен Палій. Характерно, що в поемі, подаючи віхи життєвої долі героя, поет зовсім не згадує про участь Палія у Полтавській битві на боці Петра І. Очевидно, що сама думка про битву, в якій українці, вже вкотре, опинилися в обох ворогуючих таборах, була нестерпною для поета.
Доля покритки відображена у поемі «Відьма», де Шевченко вводить такі образи, як цигани, які виявляються своєрідними прототипами козаків. У поемі «Відьма» Шевченко нікого не засуджує. Він тільки сумує за минулим козацтвом, гірко переживає долю своїх рідних, згадує свою Волинь і Україну та говорить, що з пам’яті людства нічого не стирається. А в «Юродивому» ми маємо чи не найвідвертіше висловлення зневаги до особи імператора та картання психології рабського послуху поетових земляків – українців.
Розділ III. Спогади про волинський край в російських повістях Т. Г. Шевченка («Прогулка с удовольствием и не без морали», повість «Варнак»)
Останньою Шевченковою повістю російською мовою була «Прогулка с удовольствием и не без морали». Першу її частину закінчено 30 листопада 1856 року, а другу – 22 квітня 1857 року в Новопетровському укріпленні, незадовго до звільнення зі служби. Адже під час повернення із заслання Шевченко у Нижньому Новгороді опрацьовує другу редакцію, дотувавши її 16 лютим 1858 року.
З усіх Шевченкових повістей ця є найбільша за обсягом і найвільніша за композицією, з широким колом обсервацій.
Це, власне, дорожні враження, зустрічі, пригоди, міркування художника – тут Шевченкові спогади про перебування в Україні у 40-ві роки поєдналися з новими ідеями і певною мірою трансформувалися у наступних творах.
Подорожанин – не випадковий гість на землі мандрів, а її пристрасний патріот і добрий знавець. Тож у повісті описи українських краєвидів чергуються з екскурсами в національну історію, а етнографічні нотатки − зі спостереженнями над механікою суспільних відносин, з гіркими враженнями від хижацького і розпусного життя кріпосників.
Тут знову поет контрастно зіставляє в етичних вимірах спосіб життя трудового прошарку – хуторян, кріпаків, наймитів – і деморалізованого поміщицтва. І знову виходить з погляду, що людину формує навколишня атмосфера, в якій вона живе і в якій вибудовується її моральна модель поведінки.
Проте доповнюється ця ідея іншою – не менш важливою у творі – про здатність людини змінитися, переродитися під дією сильного зовнішнього афекту або внутрішньої кризи, пробудження якогось замуленого душевного джерела.
В цій повісті, як і в інших, написаних російською мовою на засланні, автор часто змінює дати, імена, але, основне, він залишає свої враження, і,щоб відділити власне художній сюжет від спогадів про реальні події, що відбувались з поетом насправді, намагається співставляти тексти і співставляти їх з іншими відомими достовірними джерелами.
Використовуючи розповсюджений у XIX столітті жанр подорожнього нарису, Шевченко подає тут свою улюблену тему – морального формування людської особистості в залежності від оточуючого середовища. Цей жанр давав йому можливість бути більш вільним у своїй оповіді, увести в неї елементи власних спогадів.
У подорожніх нотатках художника Дармограя, в особі якого легко розпізнається сам автор, Шевченко розповідає життєві історії героїв і водночас у численних публіцистичних та ліричних відступах розкриває свої суспільні погляди, педагогічні ідеї, знайомить читача зі своїми літературними та мистецькими уподобаннями. У сюжеті повісті важливу роль відіграє мемуарний елемент – спогади про другу подорож по Україні, а також роки навчання в Академії мистецтв та ін.
Тож ідучи за текстом проаналізуємо, якою ж була подорож героя на Україні. На початку твору ми бачимо намір героя виїхати з Києва: «Вздумалось мне в прошлом году встретить нашу прекрасную украинскую весну где-нибудь подальше от города. Хотя и в таком городе, как садами укрытый наш златоглавый Киев, она не теряет своей прелести, но все же – город, а мне захотелось уединенного тихого уголка. Эта поэтическая мысль пришла мне в голову в начале или в половине апреля, не помню хорошенько. Помню только, что это случилось в самый развал нашей знаменитой малороссийской грязи. Можно бы и подождать немного, — весною грязь быстро сохнет. Но уж если что мне раз пришло в голову, хотя бы самое несбыточное, так хоть роди, а подавай. На этом пункте я имею большое сходство с моими неподатливыми земляками. Писатели наши и вообще люди приличные чувство это называют силою воли; а его просто можно назвать воловьим упрямством. Оно живописнее и выразительнее»[49, с.209].
Далі маршрут героя з Трохимом пролягав через Віту: «На тройке добрых почтовых лошадей я с Трохимом и с чемоданом по утру рано выехал из Киева. До первой станции – Виты мы добрались без особых приключений и Виту оставили благополучно» [49, с.209].
Наступний населений пункт – Васильків: «Мы думали было на паре кое-как дотащиться до Василькова. Не тут-то было. Грязь по ступицы, и наша пара ни с места. К счастью нашему, мужик вез лозы для изгороди, мы у него, не без труда, правда, выпросили пару лозин и устроили себе кое-как постромку.
В Василькове мы закусили с Трохимом фаршированной жидовской щукой, крепко приправленной перцем, и потянулись дальше» [49, с.210].
Після цього герої вирішили не зупинятися аж до Білої Церкви: «но я как сказал себе, чтобы нигде не останавливаться до Белой Церкви, так и сделал. В Белую Церковь приехали мы уже ночью»[49, с.210].
Тут же ми вперше читаємо роздуми автора та звернення до сучасника: «а иначе мне, может быть, никогда не пришлось бы писать этой «Прогулки», а вам читать ее, мои терпеливые читатели, потому что узел описываемого мною происшествия завязался именно в эту достопамятную ночь. Только не на почтовой станции, как это большею частию случается, а... но зачем забегать вперед?» [49, с.210].
Далі шлях наших героїв пролягав через Лысянку та Будище: «я и рассудил, что лучше немного отдохнуть в Лысянке и потом уже пуститься дальше. До Будищ, т. е. до резиденции моего родича, оставалось версты две, не более. Долго ли их проехать? Час, а много два, — так я рассчитывал. Но как я сомневаюсь во многом, то и в этом расчете усомнился и, чтоб определить это предположение точнее, я спросил Трохима, что он на это скажет? А он, подумавши, сказал, что если мы поедем сейчас же, то приедем в Будища не ранее полудня» [49, с.228].
Також автор, поки витягують волів з бруду, робить маленький ліричний відступ про значення цього містечка, а також усіх інших, для України: «Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это родина отца знаменитого Зиновия Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля. И еще замечательна (если верить туземным старикам) своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь ляхам и жидам Максим Железняк в 1768 году. Да если считать все подобные события, недостойные памяти человека, замечательными, то не только какая-нибудь Лысянка, каждое село, каждый шаг земли будет замечателен в Малороссии, особенно по правую сторону Днепра. В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли. Одно, в чем они разнились от европейцев, – у них все эти кровавые трагедии были делом всей нации и никогда не разыгрывались по воле одного какого-нибудь пройдохи, вроде Екатерины Медичи, что допускали нередко у себя западные либералы»[49, с. 229].
Далі автор висловлює думку про намір поїхати до Кам'янця: « Нужно мне было съездить в Каменец-Подольский, я и Трохима взял с собой, а чтобы занять его чем-нибудь в дороге, я дал ему чистую тетрадку и велел записывать все, что случится во время дороги, начиная с названия почтовых станций, сел, городов и рек. Я был доволен моей выдумкой»[49, с.233]. Як бачимо, Трохиму було наказано записувати все, що трапиться в подорожі.
Далі ми знову зустрічаємося з роздумами про аналізовану повість : «В ожидании воскресенья, или, лучше сказать, в ожидании этой архилюбопытной свадьбы я принялся было за свою поэму, но дело у меня не клеилось: нужно было дать ей время вылежаться, как выражается вообще пишущее сословие. Утвердившись в этом благом мнении, я в одно прекрасное утро собрал разбросанные листочки моего заветного творения, переномеровал их и, как самая нежная мать укладывает в колыбель дитя свое, так я уложил в портфель свою поэму, свое бесценное сокровище»[49, с.253].
Після різних пригод та цікавих життєвих подій, «измеривши вдоль и поперек Волынь и Подолию и дождавшись в Житомире осенней грязи, мы возвратилися благополучно в Киев»[49, с.322].
Підсумовуючи все вище сказане, варто подати маршрут подорожі Шевченка до центру Подільської губернії. Це Київ – Віта Поштова–Васильків – Біла Церква – Сквира – Липовець – Жорнище – Нижня Кропивна – Брацлав – Шпиків – Джурилів – Серби – Могилі – Подільський – Яришів – Курилівці – Летіївці – Сцибори – Рахновецька – Кам'янець – Подільський. Саме такий маршрут подає дослідник П. Жур.
Впродовж усього твору автор намагається у подорожі пізнати життя подільського краю, роздумував про долю народу, роз’єднаного релігійними, політичними та іншими бар'єрами: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра – одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же. Как одной матери дети. А минувшая жизнь этой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах! Могила, или курган, на Волыни и Подолии большая редкость. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил. И не увидите ни одной развалины на пространстве трех губерний. Кроме разве у богатого затейника-помещика нарочно развалившийся в саду деревянный размалеванный храм Весты или ротонда Тиволи. Что же говорят пытливому потомку эти частые темне могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе, бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных платах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога деспота под ноги топтала и свободная нерастленная умирала. Вот что значат могилы и руины. Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя»[49,с. 267].
Також Шевченко, як і в повісті «Варнак», описує побут українців: «Кривая, неправильная улица, обведенная плетнями и частоколами, вывела нас на такую же криво, неправильно, но прочно устроенную плотину с двумя небольшими, соломой крытыми мельницами, увенчанными огромными гнездами аистов, уже возвратившихся с зимовки и тщательно обновлявших свои на время покинутые жилища. Вода лилась из открытых шлюзов и шумела, не шевеля огромных мельничных колес. Религиозные земляки мои не только своим волам и коням, воде своей не позволяют работать в праздник. За широким прудом, на желтовато-бледной возвышенности из молодого березника и олешника выглядывает несколько белых хат с размалеванными ставнями и с аистовыми гнездами на гребешках. Хаты, как нарядные сельские красавицы в чистых белых свитках, подошли к зеркалу пруда полюбоваться своей красотою. А весь этот незатейливый пейзаж оглашался стаями плававших по воде крикливых гусей и уток. Я сел на инвалидном жерновом камне, лежавшем на берегу пруда, полюбоваться этой живописной картиной. А любознательный Трохим сообщал мне свои топографические сведения о представляющейся перед нами местности» [49, с.249].
Автор описує, яку насолоду йому приносили прогулянки: «Прогулки я возобновлял каждое утро, и каждое утро с новым наслаждением. Бывало, выйду из тенистой березовой рощи на светлую поляну и по извилистой дорожке подымусь на пригорок, сяду себе подле креста (такие кресты ставятся на возвышенностях для знаку о близости воды), достану из сумы карандаш, бумагу и рисую себе широкую прекрасную долину»[49, с.253].
Шевченко не міг відвести очей від українських земель: «я надел свою рабочую блузу, взял сумку, дубину и пошел на свой любимый пригорок, осененный дубовым крестом. День был прекрасный, небо светлое, голубое, глубокое и ясное, как мысль великого поэта. Белые прозрачные тучки-красавицы, как непорочные сновидения младенца, сменялись одна другою, и, пролетая небесное пространство, они набрасывали широкие темные пятна на мою ненаглядную панораму. С этими очаровательными пятнами панорама казалась и шире, и глубже, и бесконечнее. Я глаз не мог отвести от этого импровизированного освещения. Мне казалось, что я вижу на бесконечном горизонте и Звенигородку, и Тальне, и даже самую Умань»[49,с.258].
Протягом твору Шевченко часто звертається до земляків,переживає за їхню долю: «О мои милые, непорочные земляки мои! Если бы и материальным добром вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире! Но, увы! Земля ваша – как рай, как сад, насажденный рукою Бога –человеколюбца. А вы только безмездные работники в этом плодоносном, роскошном саду. Вы Лазари убогие, питающиеся падающими крупицами от роскошной трапезы ваших прожорливых ненасытных братии»[49, с.270].
Він може також вставляти смішинки, як - от: «Земляки мои, в том числе и я, самую серьезную материю не могут не проткать хоть слегка, хоть едва заметной шуточкой. Земляк мой (разумеется, невольно) в потрясаючий финал «Гамлета» всучит такое словцо, что сквозь слезы улыбнешься. В доказательство я приведу пример исторический.
Сообщники Искры и Кочубея, поп N. N. и писарь Подобайло, после доброй пытки кнутом лежали окровавленные на полу под рогожею и рассуждали о том, что не мешало бы позычить у москаля кропила (кнута) для своих непослушных жен. Не правда ли, на своем месте шуточка?»[49, с.298].
Також у повісті присутній зразок української народної пісні: «пели в два голоса малороссийскую песню:
Зийшла зоря из вечера,
не назорылася,
Прийшов мылый из походу,
я не надывылася.
[49, с.320].
У кінці повісті Шевченко висловлює своє задоволення подорожжю: «Завидное, очаровательное положение в свете человека, ни от кого не зависимого. Едешь себе, куда вздумается, в собственной бричке и на собственных лошадях, остановишься, где захочется, нарисуешь, что тебе понравится, и едешь далее. Волшебное состояние! И сколько есть этих независимых счастливцев в свете, которые и не подозревают своей независимости. Бедные, жалкие рабы ничтожно узеньких страстишек и тонко обдуманных необходимостей!» [49,с. 322].