Форми спілкування та моделі поведінки

ҐЕНДЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ В КУЛЬТУРІ СІЛЬСКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

 

Дослідження Оксани Кись^[1]

“Українська сільська молодь у дзеркалі ґендерних відмінностей”

Юність – культурно-історичний феномен, який можна збагнути лише крізь призму вікового символізму, тобто системи уявлень та образів, у яких культура сприймає, осмислює і легітимізує життєвий шлях індивіда і вікову стратифікацію суспільства. Віковий символізм, на думку І. Кона^[2], охоплює такі взаємопов’язані елементи:

* нормативні критерії віку, тобто прийняту культурою термінологію, періодизацію життєвого циклу, а також вказівки щодо діяльності і завдань його головних етапів;

* аскриптивні вікові властивості, чи то вікові стереотипи – риси і властивості, приписані культурою особам певного віку, що постають для них як норма;

* символізація вікових процесів – уявлення про те, як відбувається чи повинне відбуватись зростання, розвиток і перехід індивіда з однієї вікової стадії до іншої;

* вікові обряди – ритуали, за допомогою яких культура структурує життєвий цикл та оформлює взаємини вікових верств, класів та груп;

* вікова субкультура – специфічний набір ознак та цінностей, за яким представники певної вікової верстви усвідомлюють та стверджують себе як “МИ”, що відмінне від усіх інших вікових груп.

 

Спираючись на пропоновану структуру вікового символізму, спробуємо простежити відповідні його аспекти на матеріалі молодіжної культури доіндустріального українського села, звертаючи особливу увагу також і на виразні ґендерні відмінності, що простежуються в межах усіх згаданих компонентів.

Дівки та парубки

Парубками та дівками називали в українському селі молодих людей віком 14-18 років^[3]. Вік парубкування та дівування співпадав із періодом активного статевого дозрівання^[4] і означав для молоді перехід у категорію, яка за своїми соціальними характеристиками суттєво відрізнялась від попередньої вікової групи, що об’єднувала хлопців та дівчат (підлітків віком до 12-13 років – у різних місцевостях по різному). Однак сама категорія парубків/дівчат неоднорідна, оскільки в її межах існувало дві підгрупи – молодших (переддівки та підпарубчаки до 15-16 років) та старших молодих людей, що вже досягли шлюбного віку і могли одружуватись^[5]. Перший етап розглядався як період, коли молодь опановувала властиві вікові моделі поведінки, поступово прилучалась до молодіжної субкультури села. Хлопці та дівчата 12-14 років об’єднувались в окремі гурти за статево-віковим принципом (однолітки-верстваки), наслідуючи у всьому молодь старшого віку. Сенс цього першого етапу (до 15 років) – періоду неофітства – активна підготовка хлопця до ритуалу ініціації, що означатиме офіційне прилучення його до парубоцької громади села та здобуття ним статусу повноцінного парубка. У цей час хлопці зазнавали усіляких знущань та принижень зі сторони старших парубків, їм також забороняли одягати властивий парубоцький одяг, палити тютюн, вживати алкоголь тощо^[6]. Однією із головних ознак дорослості вважали появу у хлопця вусів та бороди (вторинних статевих ознак, прикмет статевої зрілості). Відтак перше гоління супроводжувалось певним ритуальним дійством та святковою трапезою у колі сім’ї^[7].

Характерно, що між рідними братами та, відповідно, сестрами різного віку також зберігалась подібна вікова сеґреґація. Так, у багатьох місцевостях (зокрема на Херсонщині, Наддніпрянщині, Поділлі) дотримувались черговості вступу братів до парубоцької громади (молодший починав парубкувати лише після одруження старшого), або ж брати вступали до різних парубочих громад^[8]. Подібна практика стосувалась також і дівчат-сестер. Н. Заглада^[9] відзначала, що “у деяких місцевостях України спостерігається цікавий стосунок між сестрами пiдлітками і сестрами дорослими: підлітки не носять певних ознак дорослого віку (головних уборів), вони мусять підстригати волосся на голові; вони не вступають у дівоцьку громаду і виходять заміж тоді, як вийде старша сестра”. Подібна практика поступового долучення дівчат-сестер до гурту відданиць відома чи не у всій Україні.

Прикметною рисою парубоцтва/дівоцтва як соціально-вікової категорії було суттєве розширення особистої свободи та зниження міри контролю за поведінкою молоді зі сторони дорослих. З іншого боку, зберігалась загальна підпорядкованість усіх неодружених молодих людей батьківській/материнській волі: і парубки, і дівчата зобов’язані були беззастережно виконувати господарські розпорядження батьків і дотримуватись призначених ними заборон та обмежень, коли такі були. Цікаво, що оскільки хлопці, стаючи парубками, виходили з прямого підпорядкування батьків і багато часу проводили поза домом, батьки часом зволікали із дозволом на їх вступ до парубоцьких громад^[10]. З іншого боку, дорослий парубок здобував нові права в сім’ї та громаді, зумовлені новим його статусом: інколи він міг заробляти та витрачати гроші на власний розсуд, брати участь у зборах сільської громади і користуватись правом голосу, заступаючи батька за його відсутності, за провину перед громадою його карали за вироком сходу, а не віддавали на виправлення батькові^[11]. Парубок користувався повагою у батьків, для яких ставав першим порадником у господарських справах, і в молодіжному середовищі – молодші хлопці та дівчата звертались до нього на “Ви” і перші вклонялись при зустрічі.

Подібна ситуація простежувалась і у ставленні до дівчат. У цей період мати скеровує зусилля дочки на приготування посагу (скрині), призначаючи їй певну “денну норму” прядіння та вишивання: лише за умови її виконання дівчина отримувала право відвідувати молодіжні зібрання, а за невиконану роботу могла навіть зазнати тілесних покарань.

Дівчина “на відданні” – період максимального та найяскравішого вияву креативного потенціалу, апогей творчої активності, мотивація якої зумовлена домінуванням установки на одруження. Таким переважно дівочим заняттям вважали вишивання, особливо у період між сватанням та весіллям. Російська дослідниця Т. Бернштам^[12] взагалі вважає шиття/вишивання особливою прерогативою дівчат-відданиць, чи не головною прикметою їх повноліття та готовності до шлюбу.

Якщо перехід хлопця до категорії парубків і вступ його до парубочої громади супроводжувався досить виразними ініціаційними ритуальними діями (випробуваннями фізичної сили, психологічної витривалості, господарських навичок, ритуальними діями), то здобуття статусу дівчини зазвичай було позбавлене відповідного оформлення.

Форми спілкування та моделі поведінки

Вечорниці, досвітки та “вулиця” – це та частина молодіжної культури села, що викликала жваве зацікавлення дослідників ще наприкінці XIX ст. Саме завдяки побутуванню на значній частині України інституту вечорниць/досвіток (восени-взимку) та вулиці (навесні-влітку), що були невід’ємною складовою молодіжної культури в центральних реґіонах України, на Поліссі та Слобожанщині, сільська молодь мала змогу досить повно реалізувати потребу у спілкуванні з протилежною статтю.

В межах інституту вечорниць/досвіток/вулиці процес соціалізації набуває якісно нових вимірів: змінюється його спрямованість: головний акцент зміщується з трудового виховання на сферу комунікативну, провідними темами стають проблеми спілкування із протилежною статтю, кохання, заміжжя. Як уже згадувалось, у цей період молодь отримує певну свободу дій, вже не перебуваючи постійно під контролем батьків. Водночас зростає міра особистої відповідальності дівчини за власні вчинки та поведінку, вимоги до якої зі сторони інститутів соціального контролю стають жорсткішими.

Назагал, дівчата починали відвідувати вечорниці з 13-15 років. На одних вечорницях гуртувались, як правило, дівчата-однолітки (верстваки), і саме дівчата відігравали першорядну роль в організації та проведенні вечорничних зібрань упродовж призначеного для цього періоду. Зазвичай усі турботи, пов’язані із влаштуванням вечорниць були сферою відповідальності дівчат: вони визначали місце щоденних зібрань (хату), домовлялися із господарями, забезпечували необхідні витратні матеріали (тріски чи гас для освітлення, солому чи дрова для опалення), а також продукти для приготування спільної вечері (борошно, яйця, олію, сало, крупи, м’ясо тощо). Крім того, саме дівчата дбали про чистоту у вечорничній хаті (білили її, мазали піч та долівку, прикрашали інтер’єр, прибирали тощо), і, що найголовніше, вони ж відшкодовували господарям дому своєрідну “орендну плату”: один день на тиждень (четвер) дівчата пряли для них (“відпрядали”)^[13]. Внесок хлопців, що неодмінно приходили на вечорниці, обмежувався лише запрошенням музик, а також забезпеченням вечорничної громади горілкою для вечері та соломою (обмолоченими снопами), які використовували для ночівлі.

Прикметною рисою українських вечорниць/досвіток слід вважати явні ґендерні відмінності у поведінці дівочих та парубочих гуртів, що виявлялись насамперед в статичній, очікувальній позиції дівчат на противагу активності та мобільності парубочих ватаг: “хлопці на яку хоч [улицю] ходили, а дівчата не ходили по чужих же улицях – дівчата на своїх”, “хлопці можуть піти на другі досвітки кудись, а дівчата нікуди не мають права йти, тільки ж на свої. А до цих дівчат другі ж якісь хлопці йдуть”, “дівчата на місці сиділи, на своєму кутку”.

За таких обставин доволі парадоксальним видається той факт, що повсюдно хлопці певного кутка села розглядали місцеві вечорниці як “свої”, перешкоджаючи візитам сюди сторонніх парубків^[14].

Той факт, що парубоча громада певного кутка села розглядала місцевий вечорничний дівочий гурт як свою “колективну власність” свідчить також інший цікавий специфічний вечорничний звичай, що його зафіксувала у 1934 році Н. Заглада під час своїх етнографічних студій на Поліссі (Чорнобильський р-н Київської обл.): “Хлопці з собою приводили чужих хлопців, один хлопець на вечурках рахувався за хазяїна і угощав чужих хлопців своїми дівчатами (...) Як яка дівка приглянеться чужому хлопцю, то він шепне тому, хто його привів; і вже той тягне ту дівчину на куль [солому] і так угощає його своєю дівчиною (свого села), а той (в свою чергу) так робить у себе. Як дівка не хоче з хлопцем тим ночувати, то її насильно заставляють; свій хлопець ще поб’є, лає її й каже: “Як я був у них, то мені давали дівку, а ти не хочеш”. Йому стидно перед чужим хлопцем. На Покутті існував інший парубочий звичай, що перегукується із попереднім: парубку, щойно прийнятому до парубочої громади, остання “виділяла” в перший день дівчину, з якою він танцював^[15]. До того ж, дівчина не мала права відмовити, навіть якщо хлопець їй не подобався^[16]. Вважаємо, що така іммобільність дівчат на противагу значній свободі пересування хлопців в юнацькому віці є логічним продовженням започаткованої ще на ранніх етапах соціалізації лінії на ґендерну диференціацію сфер та форм прояву активності (внутрішня зона, дім, статичність – “жіноча”; зовнішня, поза домом, динамічність – “чоловіча”).

Через згадані вище обставини між різними вечорничними дівочими гуртами розгорталось суперництво на ґрунті завоювання симпатій парубків. Так, наприклад, обираючи хату для зібрань, дівчата зважали також і на її розташування, віддаючи перевагу тій, що стоїть “на видному місці, над вулицею, щоб зручніш було парубкам заходить”. Дівчата, що краще співали, скоріше здобували прихильність хлопців і використовували свої вміння для привернення їхньої уваги. Коли ж хлопці часто навідувались на одні вечорниці, нехтуючи іншими, між різними дівочими гуртами виникала певна ворожнеча: дівчата виспівували сороміцькі пісні на адресу суперниць чи навіть вимащували двері ворожої “штаб-квартири” кізяками.

З іншого боку, виразним свідченням пасивно-очікувальної позиції дівчини та невизначеності її майбутньої долі можна вважати також і ворожіння про одруження, що були інтегральною складовою дівочої субкультури. Той факт, що нам не вдалось відшукати вказівок на існування специфічно-парубочої мантики відповідного спрямування можна розглядати як підтвердження нашого припущення про те, що прогнозування власної долі було більш актуальним саме для дівчат на тлі загальної невизначеності ситуації та неможливості дієво на неї впливати, управляти нею чи контролювати її перебіг.

Особливо яскраво ґендерні відмінності поведінки парубків та дівчат за ознакою “пасивність/ініціативність” ілюструє звичай влаштовувати “ярмарки на дівчата”, що мав поширення на території бойківсько-гуцульського пограниччя, а також у середовищі руснаків на території Угорської Руси^[17]. Скласти уявлення про те, як усе відбувалось, можна з опису такої події, яка відбувалась щороку навесні, на свято Юрія (6 травня) у містечку Перегинськ Долинського повіту (сучасна територія Івано-Франківської обл.):

На кожний ярмарок сходяться численно дівчата, що вже на відданю [з матерями] і легіні. Дівчата уставляються рядами коло моста, як можна найкраще причепурені, а легіні переходять попри них і приглядаються їм. Як котра котрому сподобається, то зараз зачинається на місці відповідна розмова. Коли легінь цілком не знає дівчини, а се трафляється часто, то наперед питає, хто вона і звідки вона, а потім виходять з нею з гурту на розмову. В цей спосіб розпізнається багато молодих людей з околиці Перегинська, а такі знайомства кінчаються звичайно вінчанєм. Парубки приходять нераз навіть дуже здалека.

Джерело:http://www.ji.lviv.ua/n24texts/kis-oksana.htm

 

[1] Оксана Кись. Українська сільська молодь у дзеркалі гендерних відмінностей // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. №24 “Покоління і субкультури”. – Львів, 2002.

[2] Кон И. С. Возрастная стратификация / И. С. Кон // Социальная психология. – 1998. – № 8. – С. 17.

[3] Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку / Э. Ы. Сявавко. – К., 1974. – С. 62.

[4] Кабакова Г. И. Девственность. Девушка // Славянские древности. Этнолингвистический словарь / Под общей ред. Н. И. Толстого. – Т. 2 – М., 1999. – С. 36-37.

[5] Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян / В. Балушок. – Львів–Нью-Йорк, 1998. – С. 82.

[6] Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян / В. Балушок. – Львів–Нью-Йорк, 1998. – С. 81-105.

[7] Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа… / Г. Бондаренко // Хроніка – 2000. Наш край. – 1993. – № 1-2 (3-4). – С. 246.

[8] Ястребов В. Новые данные о союзах неженатой молодежи на юге России / В. Ястребов // КС. – 1896. – № 10. – С. 192.

[9] Заглада Н. Побут селянської дитини. Матеріяли до монографії с. Старосілля / Н. Заглада // Матеріяли до етнології. – Т. 1. – К., 1929. – С. 74.

[10] Камінський В. Нариси звичаєвого права України / В. Камынський. – К., 1928., с. 10-11]

[11] Боржковский В. “Парубоцтво” как особая группа в малорусском сельском обществе / В. Боржковский // КС. – 1887. – № 8. – с. 771.

[12] Бернштам Т. “Хитро-мудро рукодельице” (вышиванье-шитье в символизме девичьего совершеннолетия у восточных славян) / Т. Бернштам // Женщина и вещественный мир культуры у народов Европы и России. – Сборник Музея антропологии и этнографии. – Т. LVII. – СПб., 1999. – С. 191-249.

[13] Иванов П. В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии / П. В. Иванов // Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества. – Т. 17. – Х., 1907. – с. 185.

[14] Богуславский Ф. Село Юриновка Новгородсеверского уезда Черниговской губернии в историческом и этнографическом отношениях / Ф. Богуславский // Черниговские Губернские Ведомости. – 1855. – № 19-21. – С. 1-43. – С. 22.

[15] Костащук В. Парубоцька громада в селі Тулові на Покуттю, в Галичині / В. Костащук // Побут. – 1929. – Ч. 4-5. – С. 23.

[16] Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов’ян / В. Балушок. – Львів–Нью-Йорк, 1998. – С. 91.

[17] Кузеля З. Ярмарки на дівчата. (Причинок до української етнольогії) / З. Кузеля // Львів, 1914. – 12 с.