Зміст принципу stare decisis
Доктрина прецеденту ґрунтується на принципі stare decisis («стояти на вирішеному»), який походить від латинської фрази «stare decisis et non quieta movere», що означає «триматися прецедентів і не порушувати вже установленого».
Згідно з цим принципом суди не можуть переглядати прецеденти за своїм розсудом. Принципу «стояти на вирішеному» необхідно дотримуватися навіть у тих випадках, коли існують досить переконливі аргументи, що за інших обставин дозволили б не робити цього (наприклад, той чи інший прецедент є несправедливим або помилковим). Судді дотримуються принципу stare decisis не так під загрозою санкцій (звільнення з посади), як з метою, щоб судова практика досягла високого ступеня єдності. Це необхідно для того, щоб не порушувався принцип справедливості, який вимагає однакового ставлення до всіх людей в однакових ситуаціях. Слушною є думка, що тільки за наявності принципу stare decisis на основі судових рішень можна досягти тієї необхідної сталості та впевненості, які нерозривно пов'язані з самим поняттям права.
Зміст принципу stare decisis розкривають дві суттєві вимоги — підкореності та переконливості, на яких і ґрунтуються судові рішення. Ці вимоги, виходячи з їх загального характеру, також часто іменують принципами2.
Принцип підкореності означає, що суд повинен дотримуватися правила, встановленого під час розгляду попередньої справи.
Цей принцип діє по вертикалі, визначаючи обов'язок суддів дотримуватися рішень відповідних вищих судів (тому цю форму іноді називають вертикальним stare decisis). Так, рішення англійської Палати лордів (це вищий суд в Англії) є обов'язковими для всіх нижчих судів. Рішення Апеляційного суду (касаційна судова інстанція) є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів. Рішення Високого суду є обов'язковими для всіх судів, крім Палати лордів і Апеляційного суду1.
Крім того, апеляційні суди пов'язані своїми минули-' ми рішеннями (горизонтальний stare decisis).
Проте з принципу підкореності є винятки. Так, для апеляційного суду не є обов'язковим прецедент, якщо, зокрема:
1) цим апеляційним судом є Палата лордів, що не зв'язана своїми попередніми рішеннями.
У 1966 році Палата лордів зробила заяву, згідно з якою дуже жорстка прихильність до прецеденту може призвести до несправедливості в конкретному випадку та до невиправданих обмежень у розвитку права. Тому Палата лордів вважає свої попередні рішення в принципі обов'язковими, але допускає можливість відходу від них у разі необхідності. Ця заява не стосується використання прецедентів ніякими іншими, крім Палати лордів, судами. Проте цей виняток з принципу stare decisis, який, до речі, був підтриманий Парламентом у Законі про здійснення правосуддя (1969), застосовується Палатою лордів дуже обережно: так, за 10 років (1966—1976) вона відхилила лише два прецеденти2;
2) прецедент конфліктує з більш раннім прецедентом вищого апеляційного суду;
3) з прецедентом апеляційного суду не погодився Судовий комітет Таємної Ради;
4) прецедент суперечить іншому, більш ранньому прецеденту того ж самого суду;
5) прецедент був у непрямій формі відхилений наступним рішенням вищого апеляційного суду;
6) прецедент був прийнятий цим судом per incuriam (за недбалістю);
7) прецедент є застарілим;
8) прецедент містить два ratio decidendi, між якими можна зробити вибір;
9) прецедент був скасований законом1.
Принцип переконливості stare decisis означає, що суд може, але не зобов'язаний, дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є досить переконливою2.
Оскільки щодо конкретного прецеденту можуть діяти різні принципи stare decisis — підкореності або переконливості, можна зробити висновок про існування двох видів судових прецедентів: обов'язкових та необов'язкових (переконливих). Прецеденти, щодо яких діє принцип підкореності, вважаються обов'язковими. Прецеденти, в основі яких лежить принцип переконливості, називаються переконливими. Вони не є юридично обов'язковими.
До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини):
1) частина рішення Палати лордів, що визнається obiter dictum;
2) усі рішення нижчих судових інстанцій;
3) усі рішення Судового комітету Таємної Ради;
4) усі рішення судів Шотландії;
5) усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права;
6) прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у підручниках і монографіях);
7) рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими;
8) усі рішення судів Європейського Союзу1. Значення переконливих прецедентів зростає тоді,
коли суду доводиться заповнювати відсутність законодавчої регламентації.
Структура судового прецеденту.
Структура