Семінар 6. Сучасний світ і перспективи розвитку глобальної цивілізації у ХХІ ст
1. Макрохристиянський світ та традиційні цивілізації Сходу.
2. Становлення глобальної громадянської спільноти та її інститутів.
3. Стадії економічного зростання У. Ростоу.
4. Потенціал трансформації китайської цивілізації. Досягнення і перспективи сучасного Китаю.
5. Потенціал трансформації Індії. Досягнення і перспективи сучасної Індії.
6. Потенціал трансформації арабо-мусульманського світу. Досягнення і перспективи арабо-мусульманського світу.
Питання 1
МАКРОХРИСТИЯНСЬКИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ СВІТ
— макроцивілізаційна структура, що охоплює народи і нації, чиє духовне коріння, а відтак ментально-ціннісно-мотиваційна основа буття, має християн. підґрунтя і, переважно через нього, є укоріненим в антично-давньохристиянську ідейно-культ. спадщину. Користуючись цим поняттям, необхідно враховувати, що впродовж останніх 2—3 століть (символічними віхами тут є Французька революція кінця 18 століття і Російська революція 1917—1918) певна, подекуди дуже значна, кількість представників традиційно християнських народів позбулася християн. ідентичності, тоді як на теренах багатьох країн, де здавна пануючим було християнство, з’явилася значна кількість представників ін. конфесійно-цивілізаційних народів (турки, араби, китайці, індуси та ін. в Зх. і Центр. Європі та США). Проте це не заперечує наявності М.ц.с., який почав формуватися майже 2 тис. років тому і репрезентується окремими цивілізаціями зі спільним антично-християн. корінням.
Зародком М.ц.с. була спільнота давніх християн Середземномор’я, що входила до Рим. імперії (див. Рим Стародавній), та деяких прилеглих територій. З утвердженням християнства як держ. релігії Рим. імперії та поділу останньої на зх. (переважно латиномовну, з опорою головно на давньорим. спадщину) та сх., за якою закріпилася назва Візантії (переважно грекомовну, з опорою головно на еллінську спадщину), в заг. рисах складаються прообрази двох споріднених цивілізацій наступних століть — західнохристиянської (яка згодом набуває вигляду євроатлантичної цивілізації) та східнохристиянської, власне візантійсько-східнохристиянської, від якої незабаром відгалужується слов’янсько-східнохристиянська. Уже на межі античності та середньовіччя західнохристиянська та східнохристиянська цивілізації мали виразні культурно-світоглядні та суспільно-політ. відмінності. Вони були зумовлені як субцивілізаційними особливостями західно-лат. та східно-грец. субцивілізаційних варіантів антич. цивілізації перших століть н. е. (з більшим індивідуалізмом, раціоналізмом, прагматизмом першої та відповідно колективізмом, містичним інтуїтивізмом другої), так і конкретними істор. обставинами їх існування в 2-й третині 1 тис. Серед останніх: знищення централізованої імперської структури та утворення герм. етносами сукупності хитких і аморфних «варварських королівств», при посиленні єдиної церк. влади папи Римського — на Заході, та збереження єдиної потужної імперії за наявності в ній залежних від центр. влади 4-х патріархатів — на Сході. У серед. 1 тис. візантійсько-східнохристиян. цивілізація (від якої внаслідок розколів церковних відгалужувалися східні, пов’язані з негрекомовним населенням, церк. течії — несторіани Сирії, Месопотамії та Центр. Азії, монофізити Вірменії, Єгипту й Ефіопії), маючи своєю основою Візантію, виразно домінувала над західнохристиянською. Але відповідно до посилення держави франків та з її союзом з папським престолом, при збереженні решток міськ. самоврядування й становленні феод. військово-політ. ієрархії остання перетворювалася на центр динамічного розвитку, починаючи випереджати східнохристиянську та мусульманську цивілізації (здобутки яких вона використовувала) від 13, а особливо у 15 ст.
Від 3-ї чв. 9 ст., при визначній ролі першовчителів слов’ян Константина (Кирила) та Мефодія (див. Кирило та Мефодій), починає складатися слов’ян. субцивілізаційне відгалуження візантійсько-східнохристиян. цивілізації з власною (церковнослов’ян.) мовою писемної к-ри та богослужіння. В 11 ст. його основою стає Київська Русь, що набуває виразних рис окремої субцивілізації. Попри монгол. лихоліття (див. Монголо-татарська навала), за умов завоювання турками решток Візантії та православно-слов’ян. д-в Балкан, на ґрунті Київ. Русі складається й розвивається окрема слов’янсько-правосл. цивілізація у двох власних субцивілізаційних формах: західноправославна (укр. та білорус. землі у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої) і східноправославна (Моск. д-ва (див. Велике князівство Московське) з підкореним нею Новгородом Великим). Перша не змогла створити стійкої і потужної власної д-ви, але була відкрита досягненням католицько-протестанської Європи і, адаптовуючи їх на власному цивілізаційному ґрунті, у 17—18 ст. транслювала другій, сприяючи її модернізації. Друга, навпаки, створила потужне царство, але тривалий час відгороджувала себе від іноцивілізаційних впливів, вибірково сприймаючи окремі зх. досягнення через посередництво Києва. Специфікою розвитку слов’янсько-правосл. цивілізації було те, що, не встигнувши сповна оволодіти візантійсько-антич. спадщиною, вона після монгол. нашестя відроджувалася і розвивалася за наявності поруч потужного, динамічного центру світ. випереджаючого розвитку — західнохристиянсько-новоєвропейської, згодом — євроатлантичної (західної) цивілізації, при впливах та викликах з її боку. Внутр. саморозвиток найістотнішим чином деформувався дією зовн. сил, що визначило периферійний у багатьох відношеннях щодо Заходу статус слов’янсько-правосл. цивілізації Нового часу та, попри потужні досягнення кін. 19—20 ст., сьогодення.
На хвилі піднесення доби Відродження й наступних століть Захід розпочав глобальну колоніальну експансію. У Сх. Європі вона захлинулася в 1-й чв. 17 ст., а з Хмельниччини (див. Національна революція 1648—1676) розпочався зворотний процес, що тривав до серед. 20 ст. Проте в Новому світі, де іспанці зіткнулися з архаїчними д-вами давньосх. типу, а португальці в Бразилії та голландці, англійці й французи — у Пн. Америці — лише з первісними етносами, склалася принципово ін. ситуація. На теренах, захоплених Іспанією та Португалією, при поверховій християнізації та мовній асиміляції підкорених індіанців і завезених для роботи на плантаціях рабів-негрів, при етнорасовій міксації та просякненні формально катол. свідомості трансформованими первісними уявленнями корінних мешканців і чорношкірих невільників, у 16 ст. почалося формування латиноамер. субцивілізації. Після звільнення від колоніальної залежності та з початком формування власних націй-держав вона впродовж серед. 19 — 20 ст. набула вигляду окремої цивілізації в системі М.ц.с. Проте д-ви, що її складають, і за умов держ. суверенітету здебільшого перебувають у великій екон. і політ. залежності від євроатлантичної (зх.) цивілізації, головно від США. У Пн. Америці цивілізаційний процес набув ін. рис. Білі колоністи, переважно англомовні протестанти, майже не змішувалися з індіанцями (винищуючи та витискуючи їх у малопридатні для життя місця) та завезеними невільниками-неграми, у цілому зберігаючи свою цивілізаційну західнохристиян. ідентичність. Проте впродовж 19—20 ст. в системі зх. цивілізації утворився її північноамериканський субцивілізаційний анклав у складі США та Канади. Паралельно субцивілізаційних ознак дедалі виразніше набуває австралійсько-новозеландська філіація зх. цивілізації. Водночас, долаючи свій конфесійно-етномовний поділ, гол. чином на германомовно-протестанську Північ та романомовно-католицький Південь, Європейський Союз, що склався на ґрунті західнохристиянсько-новоєвроп. цивілізації пізнього середньовіччя та перших століть Нового часу, дедалі більше набуває характеру однієї з двох (поруч з Пн. Америкою) провідних субцивілізацій сучасної зх. цивілізації, до якої частково дотична й Пд. Африка з її численним протестантським населенням.
Відтак М.ц.с. сьогодні має складну структуру. Його центр. і провідною частиною виступає зх. цивілізація, що складається з двох потужних субцивілізацій: європейської (яка приблизно відповідає кордонам розширеного в 2004 ЄС) і північноамериканської, а також австралійсько-новозеландського і деяких ін. цивілізаційних анклавів. До неї дотичні слов’янсько-православна (або східнохристиянсько-євразійська) на східноєвропейсько-євразійських просторах та латиноамериканська цивілізації, що формувалися під потужним впливом і навіть при безпосередній участі (головно в Лат. Америці, але, деякою мірою, і в Сх. Європі) переселенців із Зх. Європи. Дві останні перебували і перебувають в екон. та, тією чи ін. мірою, політ. залежності від Заходу (головно США), проте (зокрема Росія і Бразилія) демонструють власну, відмінну від північноамер., позицію щодо міжнар. справ.
Поруч з М.ц.с. сьогодні у світі бачимо ще один цивілізаційний світ — китайсько-далекосхідний, у складі китайсько-східноазійської та японсько-далекосхідної цивілізацій. Крім них, окремими потужними цивілізаціями сьогодення є мусульмансько-афразійська та індійсько-південноазійська, тоді як Тропічну Африку, де на ґрунті традиційного язичницького сусп-ва схрестилися мусульманські й західноєвропейсько-християнські впливи, можна вважати квазіцивілізаційною спільністю (див. також Квазіцивілізації), а Пд.-Сх. Азію, деякі країни якої належать до різних цивілізаційно-конфесійних спільнот (індуїстської, буддійської, конфуціанської, мусульманської, християнської), маємо визначити як трансцивілізаційну спільність. М.ц.с. виступає серед них найширшим і найпотужнішим цивілізаційним утворенням.
Питання 2
Політологія ХХ століття зосереджувалася переважно на проблемах окремого суспільства, зорганізованого в певну державу-націю з паралельним співіснуванням у межах даного суспільства відповідної національної моделі громадянського суспільства. Зрозуміло, що держава-нація і національна модель громадянського суспільства не можуть існувати одна без одної – вони взаємозалежні. Але, оскільки вже настав час говорити про політологію глобального світу, яка має досліджувати закономірності функціонування і розвитку політичної сфери і політичного життя планетарного суспільства на глобальному, цивілізаційно-територіальному, державно-національному, регіональному і локальному рівнях, то виникає й потреба дослідження громадянського суспільства на відповідних рівнях.
Загалом глобальне громадянське суспільство пропонуємо розглядати як планетарну сукупність усіх громадян світу, їх вільних об’єднань і асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що перебувають за межами новостворюваної глобальної держави (наддержавних, міждержавних і державно-національних політичних структур), її директивного регулювання і регламентації, що гарантуються й охороняються політичними структурами глобального світу. Виходячи з такого розуміння, можемо сформулювати основні функції глобального громадянського суспільства, які полягають у забезпеченні життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної його сфер, їх самовідновлення і спадкоємності. По суті, можемо стверджувати, що глобальне громадянське суспільство складає систему суспільних інститутів і відносин, які не залежать від структур глобальної держави (наддержавних, міждержавних і державно-національних), що лише формуються, та водночас вони мають створити умови для самореалізації і всього людства, і окремих націй, і соціальних груп та індивідів. Таке розуміння формальних і неформальних структур дає підстави говорити про такий специфічний об’єкт дослідження політології, як глобальне громадянське суспільство.
Узагальнюючи, назвемо ознаки глобального громадянського суспільства:
· відокремлена від новостворюваної глобальної держави (наддержавних, міждержавних і державно-національних утворень) сукупність структур, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об’єднань, соціальних груп, націй тощо;
вільні відносини між суб’єктами глобального громадянського суспільства;
· поцінування громадянських прав і прав націй та народів вище за глобальні (наддержавні і міждержавні) угоди та державно-національні закони;
· забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного, релігійного, етнічного та інших видів плюралізму;
· наявність приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринку;
· саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями і добровільними об’єднаннями на основі соціальних і психічних норм – регуляторів суспільного життя;
· розмаїття соціальних, інтелектуальних, наукових, культурних та інших ініціатив;