Чартистський рух у Англії

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «chart» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласових інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо це виявилось з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Воно зобов'язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836 p.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема скасування мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, скасування майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. 4 лютого 1839 р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент.У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент. 15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув'язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3 315 752 підписи.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух поволі згасає. Проте, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 pp. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас скасовані на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про скасування хлібних мит. У липні 1846 р. вігзький парламент Росселя скасував у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт. Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.

Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це спричинило реанімацію чартистського руху.

4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув'язнення і каторги.

 

12 . Виборча реформа 1867р. у Англії (передумови , суть , оцінка)

У середині 60-х років робітники й радикальна буржуазія почали створювати політичні союзи для боротьби за виборчу реформу, куди вступило багато представників дрібної буржуазії, інтелігенції. Незабаром вони об’єдналися в Національну лігу реформ, яка невдовзі налічувала близько 100 лондонських відділень і 300 - у провінціях. Улітку 1866 р. ліга організувала низку мітингів із вимогою реформи, в тому числі кількадесятитисячний мітинг у Гайд-парку в Лондоні. Взимку 1866/1867 р. цей рух набув загальнонаціонального масштабу. У травні 1867 р. стався грандіозний крах на лондонській біржі, що далося взнаки і в політиці. Консервативний уряд лорда У. Дербі, який тоді перебував при

владі20, взявся за розробку виборчої реформи. її автором вважають одного з міністрів - Б. Дізраелі. У лютому 1867 р. проект виборчої реформи подали в палату общин, де після внесення поправок і доповнень

15 серпня 1867 р. схвалили під назвою “Акт про народне представництво”. Цією реформою здійснено новий перерозподіл місць між містами і сільською місцевістю та розширено коло осіб,

які мали право голосу. Консерватори прагнули дискредитувати лібералів, які заперечували право народних мас брати участь в управлінні державою, не хотіли навіть чути про виборчу реформу.

Міста з населенням до 10 тис. осіб (їх налічувалось 38) могли обирати до парламенту одного депутата. Звільнилося 45 місць; 44 з них передано більшим містам. Кілька міст - Манчестер, Бірмінгем,

Ліверпуль і Лідс - отримали право обирати по три депутати; десять міст одержати це право вперше (по два). Уперше отримали право обирати депутатів університети у великих містах - Лондоні, Един­бурзі, Кембриджі, Оксфорді та ін.

У містах право голосу отримали: особи чоловічої статі, які до­сягай повноліття (21 рік) і не були обмежені в правах; чоловіки, які проживали в місті впродовж останнього перед виборами року на день виборів, були власниками або наймачами житлового будинку, сплачували належні податки, в тому числі податок на користь бід­них. Право голосу визначалось наявністю водночас усіх переліче­них умов. Уперше отримали право голосувати також особи чоло­вічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які впродовж останніх 12 місяців перед виборами винаймали в місті окрему квар­тиру та сплачували за неї на рік 10 фунтів ст. і більше.

У графствах, тобто сільській місцевості, право голосу одержали особи чоловічої статі, повнолітні, не обмежені судом у правах, які були власниками або законними володільцями (останні - пожиттєви- ми чи спадковими) землі з чистим річним прибутком 5 фунтів ст. (ра­ніше - 10); орендарі земель, з терміном оренди не менше 60 років, що мешкали останній рік у цій місцевості, з чистим річним прибутком не менше 5 фунтів ст.; усі інші орендарі, що прожили рік на одному місці й сплачували річну ренту - не менше 12 фунтів ст. (було - 50)21.

Причому зберігалися відкрите голосування (таємне ввели у 1872 р.), а також старий, украй нерівномірний розподіл виборчих округів. Депутати й надалі не отримували винагороди.

Виборча реформа 1867 р. була загалом прогресивною, значним здобутком демократичних сил, які за неї боролися, хоча додатково право голосу одержали лише дрібна буржуазія та верхівка робітни­чого класу. Без цього права залишались основна маса робітників, жінки, молодь віком до 21 року, військовослужбовці.

Кількість виборців значно збільшилась, але тільки порівняно з дореформеним періодом. За переписом 1861 р. в Англії налічува­лось понад 20 млн жителів. Із них до реформи мали право голосу близько 1 млн 400 тис. осіб, після реформи - 2 млн 700 тис. Однак це становило трохи більше ніж 10 % усього населення і приблизно 25-30 % - дорослого.

Збільшення кількості міських виборців від 600 тис. до 1,4 млн дало змогу англійським робітникам і тред-юніонам подумати про ви-сунення своїх кандидатів до палати общин. Із цією метою в Лондоні створено спеціальний Комітет для організації самостійного робітничого представництва в парламенті, який розпочав активну діяльність