Підстави життєвості унійної ідeї
Поштовх до об'єднавчого руху, закладеного Кревською унією 1385 р. (див. розд. III, § 2), полягав у зовнішній загрозі для обох держав з боку рицарів-хрестоносців. Вона лишалася актуальною незважаючи на тріумф Грюнвальдської битви 1410 р., у якій об'єднані сили Польщі, Литви й Русі завдали розгрому Тевтонському Ордену, аж доки знесилена Пруссія не визнала протекцію польського короля (1466). Для Великого князівства Литовського не менш злободенну небезпеку складала Московська держава. Особливо загрозливою ситуація стала після активізації політики "збирання руських земель", започаткованої у другій половині царювання Івана III (1462–1505) і продовженої його сином Василем III (1505–1533). У затяжних війнах з Москвою, які точилися впродовж 1487–1494, 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1534–1537 рр., Велике князівство поступово втратило майже третину своєї території, що охоплювала порубіжні землі від верхів'їв Оки й Дніпра на півночі до середньої течії Десни на півдні, у тому числі Чернігово-Сіверщину і такий важливий стратегічно-торговий пункт, як Смоленськ. За Василя III Росія, побільшена завоюваннями у Приураллі, Прикам'ї та Заураллі, перетворилася на величезну, централізовану й високо боєздатну державу. Паралельно зі зростанням державної території тут щодалі наполегливіше обґрунтовується концепція безперервної династичної спадкоємності московських царів-Рюриковичів на давньокиївську спадщину, з якої випливало патримоніальне право на всі руські землі, a передовсім – на первопрестольний Київ, вотчину извечную государя нашего.
Тим часом промосковські симпатії серед православних верхів Білорусі та України, що спорадично виявлялися впродовж XV ст. і востаннє спалахнули у повстанні князя Михайла Глинського 1508 р., почали вивітрюватися уже під враженням абсолютистської політики Василя III, яка невигідно контрастувала з гнучким толерантним правлінням великого князя литовського Жиґимонта I Старого (1506–1548). Відчуття небезпеки особливо загострилося, коли вибухнула чергова війна з Росією – Лівонська, що тривала з перервами від 1558 до 1583 рр. Бойові невдачі, передовсім – втрата Полоцька, здобутого Іваном IV Грозним у 1563 р., доповнювалися дезорганізацією русько-литовського війська, внутрішніми незгодами у верхах, непопулярністю економічно виснажливої війни. Велике князівство опинилося на грані катастрофи, порятунок від якої бачився лише у придбанні надійного спільника для подальшої боротьби з Москвою.
До зближення з Польщею підштовхував не тільки зовнішньополітичний розклад сил, але й внутрішнє становище Великого князівства Литовського. Як уже оповідалось, незадовго до Люблінської унії тут відбулися принципові зміни в структурах влади і управління, здійснені політико-адміністративними реформами 1564–1565 рр. і закріплені прийнятим у 1566 р. Другим Литовським Статутом. У впертій боротьбі боярсько-шляхетського загалу з магнатською верхівкою, яка передувала цим реформам, взірцем для литовсько-руського боярства служив бурхливий розвиток шляхетських вольностей у сусідній Польщі. I якщо вища аристократія Великого князівства опиралася унії, небезпідставно вбачаючи в ній акт політичного самогубства, то рядова шляхта сприймала таку перспективу прихильно, сподіваючись на зміну власного становища за польським зразком.
Полонофільські настрої підсилювалися і завдяки загальному піднесенню, що його переживала Польська держава у XVI ст., особливо в період правління Жиґимонта II Авґуста (1548–1572), котрий називають "золотим віком" Польщі, добою найвищого розквіту її політичної культури. Що стосується самої Польщі, то вона добивалася унії як з великодержавних амбіцій, так і в розрахунку на територіальні прирощення, нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. На середину XVI ст. польська економіка переживала бурхливе піднесення, бо війни у Європі вивели її на роль головного експортера сільськогосподарської сировини, збіжжя і лісових товарів на європейський ринок. Лишається додати, що з середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла, яка зв'язувала внутрішні регіони Польщі з воротами зовнішнього збуту – Ґданськом, щодалі активніше втягується Волинь. Звідси по Західному Бугу, a далі по Віслі вивозили на експорт збіжжя, поташ, смолу, напівфабрикати корабельного лісу. Невдачі ж Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися утвердженням Московії на берегах Балтики, і тоді російський вивіз продуктів у Західну Європу склав би поважну конкуренцію польському та волинському експорту.
До торгової гарячки були втягнуті найширші кола купецтва і шляхти, a це, своєю чергою, активізувало шляхетську колонізацію, стимулюючи гонитву за нерозораними ланами й незайманими лісовими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного господаря, ідеально відповідала Україна. Образ безкрайої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з'являється "з божої роси", пшениця родить сама по собі без засіву, a трава на пасовиськах росте так буйно, що по ній не можна проїхати возом, міцно закорінився у свідомості польського читача завдяки історико-географічній і мемуарній літературі. Зокрема, саме так описано Україну в популярному творі професора Краківського університету Мацея Мєховського "Трактат про дві Сарматії", що був виданий 1517 р. і лише протягом XVI ст. перевидавався по різних містах Європи 15 разів. Повторюючи думку одного з найвідоміших польських істориків Оскара Халецького, можна сказати його ж словами: "Братія шляхетська, побачивши перед собою родючі українські простори, подумала передовсім не про Москву, не про козаків і татар, a про "нову здобич польського плуга".