Зміни в житті Церкви. Василіанське просвітництво

 

Востаннє про церковне життя на Правобережжі ми згадували з нагоди розбрату, що розділив Київську православну митрополію на лівобережну (якою з 1659 р. керував місцеблюститель митрополичого престолу) та правобережну, де, своєю чергою, з 1663 р. утвердилася юрисдикція двох митрополитів – Йосифа Нелюбовича-Тукальського (1663–1575), котрому підлягали вірні козацького Подніпров'я, та Антонія Винницького (1663–1679), чиє архіпастирство визнавали на Волині, Галичині й Поділлі. У другій половині тривожного XVII ст. не уникла внутрішніх незгод і уніатська церква, які вдалося врегулювати лише за митрополита Кипріана Жоховського (1674–1693).

У вихорі Руїни та безперервних воєн – російсько-польської 1660–1667 рр. та польсько-турецької 1672–1676 і 1683–1684 рр. – православні владики з єпархій, ізольованих від козацького світу, виявилися загнаними в глухий кут. Контакти з Константинопольським патріархом були перервані через військові дії, а водночас був втрачений і зв'язок з Київським престолом, оскільки його місцеблюститель мешкав у Чернігові, тобто на території ворожої держави. Антимосковські ж настрої більшості владик навряд чи потребують коментування (винятком був хіба луцький єпископ, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, який 1684 р. емігрував на Лівобережжя, де наступного року був обраний Київським митрополитом).

У такій обстановці ще напередодні смерті митрополита Антонія Винницького частина впливових православних ієрархів, зокрема – особисто близький до короля Яна III Собеського львівський владика Йосиф Шумлянський, перемишльський владика Іннокентій Винницький та архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський розпочали переговори з папським нунцієм про можливе порозуміння з уніатами. Сам Шумлянський 1677 р. у присутності короля присягнув на унію, пообіцявши оголосити її у своїй єпархії після того, як зможе переконати духовенство та мирян. Його програма, яку інколи називають "проектом нової унії", передбачала добиватися так і не досягнутого після 1596 р. урівняння в правах вірних Грецького обряду з католиками, а також першочергове навернення в унію шляхти і членів міських братств.

Після смерті митрополита Антонія Винницького (1679) у Любліні в 1680 р. відбувся з'їзд православних та уніатських ієрархів для богослівської дискусії. Проте спроба організаційного порозуміння у зв'язку з негативним ставленням до неї Римської курії не вдалася. Тим часом слідами Шумлянського пішли згадані вище Винницький, Шептицький і Тваровський, котрі 1681 р., як і він, негласно визнали унію перед нунцієм.

Серед цих перипетій надійшов 1686 р., коли був підписаний так званий Вічний мир між Росією і Річчю Посполитою. Згідно з одним із його пунктів, православна церква на території Польсько-Литовської держави підпорядковувалася Київському митрополитові (на той час уже залежному від Московського патріарха), а царський уряд отримував право опіки над православним населенням. Тим самим тисячі православних Речі Посполитої в очах своїх співгромадян перетворювалися на репрезентантів чужих, потенційно ворожих інтересів. Це стало останнім поштовхом до розв'язання церковної проблеми, яка, по суті, була вже майже вирішена. Між 1691–1703 рр. у всіх православних єпархіях на українській території Речі Посполитої була проголошена унія:1691 р. – у Перемишльській, 1700 р. – у Львівській, 1702 р. – в Луцькій; 1703 р. унію схвалила подільська частина Львівської єпархії, а з 1708 р. до цих рішень приєдналося і найавторитетніше з братств – Львівське. Пам'ятаючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи дипломатично підготували свою паству, тож у цілому навернення величезних територій пройшло без ускладнень. Додатково цьому сприяло й те, що активну участь у церковному житті ще брала дрібна православна шляхта, яка усвідомлювала зміни в релігійній та загальнополітичній ситуації. Лишається додати, що аналогічні процеси відбулися безболісно і в Білорусі.

Таким чином, з початку і майже до кінця XVIII ст. Київська митрополія унійного обряду охоплювала вісім єпархій України та Білорусі, пізніше званих дієцезіями: Київську митрополичу, Полоцько-Вітебську, Володимиро-Берестейську, Пінсько-Турівську, Луцько-Острозьку, Львівсько-Галицьку (їй підпорядковувалося і Поділля), Перемишльсько-Самбірську і Холмсько-Белзьку. Постійної резиденції уніатський митрополит спершу не мав, а з другої половини XVIII ст. таку роль почав відігравати Радомишль на Житомирщині, де резидувала митрополича консисторія – адміністративно-судовий апарат для управління церковними справами. Напередодні першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Київська митрополія нараховувала 9.300 парафій і близько 4,5 млн. вірних.

Що стосується її внутрішньої структури і обрядовості, то після Замойського собору 1720 р., де вперше порушувалися ці питання, вона поступово зазнала помітної латинізації. Зокрема, були внесені певні поправки до богослужебних книг та самого порядку літургії відповідно до католицького канону, а також запроваджено ряд суто католицьких релігійних свят. Зазнала змін внутрішня обстановка в церкві (наприклад, було поставлено лави) і навіть зовнішній вигляд священників, які стали голити бороди. З одного боку, ці новації начебто віддаляли уніатську церкву від традиційного православ'я, але з іншого – сприяли кращому порозумінню між людьми Грецького обряду та їхніми сусідами-католиками, бо власне у ці часи починає досить широко фіксуватися так звана "дворитуальність", коли вірні обох обрядів стали навзаєм хрестити дітей, укладати без перешкод шлюби, брати участь у спільних відправах тощо. Проте якщо екуменічні здобутки уніатства належать до його безсумнівних переваг (особливо ж зважаючи на бурхливе, багате на внутрішні конфлікти життя польсько-українського суспільства XVIII ст.), то безумовно негативну роль відігравало те, що уніатська церква поволі, але неухильно спольщувалась у мовному відношенні. Наприклад, коли літургії ще традиційно відправлялись по-руському, то проповіді та інші церковні чини вже, як правило, стали польськомовними, спонтанно, через полонізацію кліру, призводячи до спольщення прихожан. Втім, справедливим це твердження є лише стосовно ієрархічно вищого духівництва, тоді як основна маса сільських священиків, як уже відзначалося у вступі до цього параграфа, лишалася далекою від польської мови і культури (а швидше – і від усякої культури, оскільки поліпшення церковної організації впродовж XVIII ст. так і не встигло докотитися до сільських попів, матеріально нужденних, неосвічених і цілком залежних від шляхти – власників поселень, що входили до певної парафії).

Таким було становище уніатської церкви напередодні розчленування українських територій між Росією та Австрією. Після падіння Речі Посполитої доля уніатських церковних структур склалася по-різному. У Російській імперії указом Катерини II 1795 р. митрополича кафедра та підпорядковані їй єпископії були ліквідовані, а люди, які побажали залишатися в унії, підпорядковувались білоруському уніатському архієпископу. Водночас форсовано прискорювався перехід місцевого населення, котре офіційно трактувалося як совращенное лестью и насилием с пути правого в соединение с римскою верою , у православ'я. За два-три роки уповноважені Петербурґом місіонери за активної підтримки місцевих російських влад, застосовуючи де антипольську агітацію, а де – примус та шантаж, навернули на Київщині, Волині та Поділлі близько 4.700 уніатських парафій (цієї конверсії вдалося уникнути лише 16 з 103 василіанських монастирів, що протрималися до остаточної ліквідації василіанського ордену у 1830-х роках). Впродовж 1796–1797 рр. усталилася і нова церковно-адміністративна структура новонавернених регіонів, де було створено Подільську, Волинсько-Житомирську та Київську православні єпархії. Лишається додати, що в процесі цієї "реправославізації" значна частина вірних, особливо з-поміж дрібної шляхти та духівництва, перейшла на католицизм, не сприймаючи православ'я у його російському варіанті. У цілому ж, зважаючи на підпорядкованість Російської православної церкви інтересам влад, а також беручи до уваги загальне спрямування політики Петербурґа, так зване возз'єднання уніатів з православ'ям не можна оцінити інакше, як один із засобів русифікації новоприєднаних територій.

Інакше склалася доля уніатської церкви в тій частині України, яка з 1772 р. відійшла до Австрії. Віденський двір, на відміну від Петербурзького, став на шлях радикального зміцнення становища уніатів (за чим стояли не стільки суто просвітницькі мотиви, скільки бажання навести порядок у розбурханих анархією новоприєднаних володіннях). У 1774 р. імператриця Марія-Тереза оголосила декрет, яким заборонялося вживати слово уніат, замінене віднині терміном греко-католик (як вона писала, аби покінчити з усім, що могло б дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків ). Тоді ж, у 1774 р., у Відні була заснована греко-католицька семінарія (1783 р. її буде перенесено під назвою генеральної до Львова). Син і співправитель Марії-Терези Йозеф II у 1775 р. прирівняв духівництво Греко-католицької церкви до світської знаті, що відкривало вільний доступ до сеймів; ним же 1781 р. був виданий відомий толеранційний едикт , що урівнював права представників різних віровизнань – католиків, греко-католиків, православних та протестантів, суттєво нормалізувавши міжконфесійні стосунки в державі. Одночасно уряд подбав про матеріальне забезпечення приходських священиків, а з 1786 р. була запроваджена обов'язкова літургія мовою місцевого населення. Врешті, кульмінацією австрійських реформ стало відновлення 1808 р. Галицького митрополичого престолу. Комплекс згаданих заходів, вписуючись у загальну церковну політику Ґабсбурґів, започатковану Йозефом II, перетворив галицьке греко-католицьке духівництво на вірних прибічників віденської політики і Віденського престолу, а з іншого боку – заклав міцні підвалини для зростання його ролі в національному відродженні Західної України, яке невдовзі перетворить її на твердиню українства.

 

 

* * *

Впродовж усього XVIII ст. центральну роль в уніатській церкві відігравав створений 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським чернечий орден василіан(пор. розд. IV, § 4). На середину XVIII ст. на території Речі Посполитої існувало 148 василіанських монастирів, у тому числі в Україні – 122, і серед них такі великі, як Почаївський, Дерманський, Жидичинський, Унівський тощо. На Замойському синоді 1720 р. було прийнято ухвалу, згідно з якою монастирі українських дієцезій витворювали окрему – так звану Святопокровську провінцію (на відміну від білоруських, об'єднаних у Святотроїцьку провінцію ). Остаточна легалізація обох провінцій – Коронної (української) та Литовської (білоруської), затверджена папським бреве 1742 р., завершила понад столітній період формування чернечого ордену василіан, що віднині отримував назву Ordo Sancti Basilii Magni Ruthenorum (OSBMP).[46]Його члени вилучалися з-під влади митрополита, підпорядковуючись власному ієрархові – протоархімандриту, останній обирався строком на чотири роки з кандидатів то однієї, то другої провінцій, а його резиденцією вважався монастир у Тороканях на Підляшші. Статус самоврядної провінції отримувала також Супрасльська архімандрія – один з найбільших і найбагатших василіанських монастирів.

Напередодні поділів Речі Посполитої василіани займали п'яте місце серед чернечих орденів країни, поступаючись лише таким старовинним орденам, як францисканці, єзуїти, бернардинці і домініканці, а їхня загальна чисельність на 1772 р. складала 1258 осіб. Після розпаду держави до Австрії відійшло 42 монастирі, де 1782 р. більшість їх була закрита (за кілька років, коли проводилися вже згадані церковні реформи Йозефа II, було секуляризовано близько 600 монастирів різних конфесій). Підпали під ліквідацію й ті, що опинилися в складі Російської імперії: лише 16-ом з них вдалося протриматися до 1839 р., аж доки царським указом не було проголошено скасування унії.

Найяскравішою сторінкою в діяльності василіан впродовж XVIII ст., поруч з традиційною опікою немічних (бо ж кожен з монастирів утримував шпиталь, себто богадільню, дитячий притулок для сиріт та аптеку), належить вважати просвітницьку роботу. Її початки були закладені ще в середині XVII ст. (пор. розд. IV, § 4), однак до 70-х років XVIII ст. василіанські школи працювали переважно на підготовку церковних кадрів, котра провадилася в дієцезіальних семінаріях, що виникли на базі старих соборних шкіл у Володимирі, Холмі та Луцьку, а також нових училищ, заснованих у Бучачі (1712), Львові (1720), Умані (1766) тощо. Принагідно варто зауважити, що більшість з них відкрилася на добродійницькі кошти місцевих магнатів, як, наприклад, школа в Шаргороді, фундована Станіславом Любомирським, Бучачі – Миколаєм Потоцьким, Любарі – Францішком Любомирським, Умані – Францішком Потоцьким і т. д. Теологічного рівня з-поміж них сягали Луцька та Львівська, решта завершувалася класами риторики та філософії.

Паралельно у більших монастирях (Кременці, Гощі, Загорові, Замості, Кам'янці, Вінниці, Почаєві та ін.) діяли навчальні класи для так званих новіціїв (послушників, що готуються прийняти постриг). Вони тривали ледь більше року, протягом якого слухачі вивчали риторику та філософію – базові предмети для оволодіння мистецтвом проповіді; чисельність таких слухачів не була великою, коливаючись від одного до двох десятків осіб.

Новий етап у василіанському шкільництві припадає на останню третину XVIII ст., безпосередньо пов'язуючись з реформами, що з 1773 р. були започатковані Комісією Народної Освіти (Komisja Edukacji Narodowej ). Цей орган виник як реакція на знамените бреве папи Климента XIV від 21 липня 1773 р. ("Dominus ac Redemptor") про ліквідацію ордену єзуїтів.[47]Для Речі Посполитої це загрожувало обернутися крахом шкільництва, бо власне в руках єзуїтів майже повністю зосереджувалася його мережа. Тож у жовтні 1773 р. за ухвалою сейму виникла згадана комісія у складі 8 членів, яку зобов'язували взяти під контроль конфісковане на користь державного скарбу єзуїтське майно, у тому числі шкільні будівлі, бібліотеки, капітали та все інше, що забезпечувало роботу єзуїтських колегій. І хоча цей крок ненабагато зупинив розкрадання поєзуїтської спадщини, однак став поштовхом для вироблення нової освітньої програми, зіпертої на утилітаризм, характерний для просвітницької ідеології, адептами якої були члени Комісії. На конкретному рівні це, зокрема, знайшло вияв у тому, що різко зменшувався обсяг занять з латини, натомість впроваджувалися, окрім польської (на Україні також – церковнослов'янської), нові європейські мови – німецька, англійська, французька та італійська. Водночас до програм вводилися не практиковані єзуїтами природничо-математичні науки, а як окремі дисципліни мали вивчатися історія та право. Головною ж світоглядною рисою нового шкільництва було те, що воно спиралося на свободу особистості, відштовхуючись від принципу – кожному вільно сповідувати власну релігію, а завдання школи – навчити всіх, якої б віри вони не були, основ патріотичних чеснот та громадянської моралі. Як уже згадувалося, власне такий комплекс ідей був відбитий згодом у нереалізованих реформах Чотирилітнього сейму та Конституції 3 травня. Зазираючи в майбутнє, лишається додати, що навчальний напрям, започаткований Комісією, після поділів Речі Посполитої продовжив себе у школах Віленського навчального округу, до якого аж до 1832 р. належала вся Правобережна Україна, а на базі однієї з цих шкіл – Кременецького ліцею – було засновано Київський університет.

Василіанський орден з перших днів запровадження нового шкільництва став одним з найактивніших його пропагандистів і реалізаторів. Протягом 80-х років XVIII ст. виникають василіанські парафіяльні школи нижчого типу, як правило – трикласні, а також 4-6-літні училища середнього рівня, зорієнтованого на програми Комісії. Серед них особливо виділялася Володимирська, яка отримувала високі відгуки інспекцій щодо рівня викладання, а також Канівська, Барська, Острозька та ін. Відповідні зміни було внесено і в навчальні цикли давніших училищ, про які щойно згадувалося.

Паралельно зі школами, створеними з ініціативи ордену, в Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку, Вінниці й Житомирі виник ряд державних, або академічних шкіл, підпорядкованих безпосередньо Комісії. Серед їх учителів теж бачимо василіан, котрі забезпечували навчальний процес добрими педагогічними кадрами з числа молодих високоосвічених ченців, часто – з закордонним вишколенням. Останнє приносило велику популярність василіанським училищам (наприклад, через згадану Володимирську школу проходило до 300 учнів на рік, у Канівській наприкінці століття їх було близько 600 тощо). Навчалися тут переважно юнаки греко-католицького віросповідання, однак не бракувало й дітей місцевої римо-католицької шляхти та городян, у тому числі євреїв.

Вагомий внесок в українське просвітництво внесли василіанські друкарні, що діяли в Уневі, Львові та Почаєві. За підрахунками Марії Підлипчак-Маєрович, кількість їхніх видань між 1648 і 1800 рр. нараховувала 469 позицій, зокрема кириличних друків (церковнослов'янською та староукраїнською мовами) – 286, польських – 118, латинських – 80. Найпотужнішою серед згаданих друкарень була Почаївська, на яку припадає абсолютна більшість видрукуваного – 394 позиції. Понад 60 % продукції охоплювала літургійна література, а також книги релігійного змісту, зокрема – збірники проповідей та релігійних пісень і молитов. До них належить і знаменитий тримовний почаївський Богогласник 1790 р., що містив канти, писані по-українському, по-польському й по-латині і користувався надзвичайною популярністю не лише серед уніатів, але й серед православних по всій Україні.

Світська продукція була представлена шкільними підручниками, словниками, популярною історичною лектурою, перекладами з античних та тогочасних французьких авторів, календарями-порадниками тощо. Ці книги видавалися майже виключно по-польському, що цілком відповідало згаданому вище процесові полонізації інтелектуального життя. До двомовних почаївських видань натомість належав видрукуваний 1722 р. перший польсько-церковнослов'янський словник "Лексикон сиреч словесник славенский" (про потребу в такому виданні свідчить те, що 1772 та 1803 рр. наклади були повторені). Варто також зазначити, що в Почаєві у 1757 р. була перевидана опублікована в Римі 1783 р. праця вченого-василіанина Ігнація Кульчинського "Specimen Ecclesiae Ruthenicae" (Взірець Руської Церкви), котру вважають першою спробою синтетичної історії Греко-католицької церкви, написаної з залученням документів Ватиканського архіву.